скачать книгу бесплатно
Перших хребетних риб зi щелепами називають акантодами, що в перекладi з давньогрецькоi означае «огидна колючка». Розмiрами й виглядом вони були дещо схожi на йоржiв. Їхнi тiла нагадували веретена i були захищенi щiльною бронею з дрiбних ромбiчних лусочок, а всi плавцi, в тому числi й хвостовий, озброенi потужним кiстяним шипом. Щелепи акантоди були ще слабкi й малi. Проте плавцiв у неi утворилося надмiру – п’ять-шiсть пар. Еволюцiя визнала iх зайвими, i нащадки акантодiв мають значно меншу кiлькiсть кiнцiвок. Отож цi риби – единi представники «багатоногiв» серед хребетних тварин.
Вiдбиток ракоскорпiона
Девонський перiод
Риби стали панiвною групою тварин наступного, девонського перiоду. Вiн одержав свою назву вiд графства Девоншир на пiвднi Англii, де теж у 1836 р. здiйснював науковi розвiдки Родерiк Мурчiсон.
Серед девонських риб дуже поширеними були артродiри, хижi iстоти, якi вже мали щелепи. Спочатку вони були невеликими, завдовжки 50 см, але згодом набули жахливих роз мiрiв. Кiстяки деяких артродiрiв, наприклад дунклеостеуса, сягають у довжину 12 м. Щелепи цього велетня були озброенi парою кiстяних пластин, що нагадували гачки.
Девон тривав 45 млн рокiв, упродовж яких вiдбувався пiдйом суходолу. Внаслiдок цього пiвнiчнi материки з’едналися в один величезний материк, який називають Атлантiею. На схiд вiд нього лежала невеличка Азiя. На пiвднi все ще iснувала Гондвана, але на ii теренах тепер височiли гори, якi не пускали морське повiтря в центр материка, що робило його внутрiшнi областi посушливими i спекотними.
Але на iнших частинах суходолу утворилися великi западини, де почала збиратися вода й поступово утворилися неглибокi теплi моря. Внаслiдок цього клiмат тут став теплим i вологим.
Викопна риба артродiра
Це дало псилофiтам шанси на розвиток. Поряд iз ними на вологих мiсцях з’явилися iх нащадки – плауни, папоротi та хвощi, якi вже мали стовбур i справжне кореневище. Висота деяких з них сягала 30 м. Проте бiльша частина суходолу залишалася голою. Новоявленi рослини розмножувалися спорами, а iм для проростання була потрiбна вода.
Тiльки наприкiнцi девону деякi папоротi почали розмножуватись насiнням, завдяки чому менше залежали вiд води. Їх назвали голонасiнними, бо цi рослини ще не мали нi ягiд, нi плодiв, а саме насiння було голим i утворювалося на кiнчиках листя. Воно падало на землю i проростало. Поступово голонасiннi рослини завойовували простiр. Їхне листя, здатне до фотосинтезу, збагачувало атмосферу вiльним киснем.
Але клiмат на планетi ставав дедалi сухiшим. Мiлкi моря почали висихати, i перевагу в боротьбi за виживання здобули тi iстоти, якi спромоглися пристосуватися до посухи. У деяких риб утворилися легенi, що дало iм можливiсть стати дводишними, тобто дихати як у водi, так i на суходолi. Якщо придивитися до сучасних дводишних риб, якi ще живуть у посушливих районах Австралii, Африки та Пiвденноi Америки, можна припустити, що iх девонськi пращури так само пiд час посухи створювали довкола себе плiвку, заривалися у мул i там засинали до дощу. Коли ж затвердiлий мул м’якшав вiд води, вони знов оживали.
Целакант, або латимерiя
Іншi риби «вигадали» ще кращий спосiб порятунку. За допомогою мiцних плавцiв вони навчилися повзати, спочатку по дну, а потiм i поза водою. Інодi вони переповзали з висохлого водоймища в iнше. За легенi таким рибам правив плавальний мiхур, багатий на кровоноснi судини. Плавцi риб нагадували кiнцiвки сучасних наземних тварин. Через це iх називають кистеперими. Саме цi риби стали предками всiх наземних тварин, у тому числi й тих, якi живуть тепер на Землi.
Довгий час вважалося, що кистеперi риби вимерли. Однак у 1952 р. на узбережжi Пiвденноi Африки, поблизу острова Мадагаскар, виловили живого представника кистеперих риб – целаканта. Вiн майже не вiдрiзнявся вiд своiх прадавнiх родичiв. Про захоплюючу iсторiю пошукiв цього справжнього дива можна дiзнатися з книги професора Дж. Смiта «Прадiдусь-четверонiг».
Прямими нащадками кистеперих риб стали земноводнi тварини – амфiбii, якi теж з’явилися в девонi. Їх череп ще був дуже схожий на риб’ячий. Вони мали луску i зябровi кришки, але жили вже на суходолi, хоча й поблизу води. Лапи тварин закiнчувалися п’ятьма пальцями, причому три центральних були з кiгтиками. Завдяки iм деякi амфiбii лазили по деревах. Крiм того, у викопних амфiбiй вже був справжнiй хвiст, що тягнувся за тулубом. Найдавнiшими з вiдомих амфiбiй вважають iхтеостегiдiв. Тiло цих незграбних тварин ще дуже нагадувало риб’яче, бо закiнчувалося справжнiм риб’ячим хвостом. Проте лапи вже мали добре розвиненi п’ять пальцiв.
Кам’яновугiльний перiод
Девон змiнив кам’яновугiльний перiод, або карбон, який тривав 65 млн рокiв. Назва цiлком виправдана – саме тодi утворилися головнi родовища кам’яного вугiлля.
Для карбону були характернi потужнi процеси гороутворювання. В цей перiод виросли вiдомi нам гiрськi масиви – Алтай, Гарц, Судети, Австралiйськi Кордiльери, Атласькi гори та iншi, а наприкiнцi перiоду – Центральний Урал. Знов активiзувалися вулкани, якi вулканiчним попелом збагачували грунти поживними речовинами.
У серединi карбону клiмат характеризувався рiзкими змiнами температури. Вiн став сухим i спекотним. Але на початку й наприкiнцi перiоду вiн був м’яким i вологим, що сприяло бурхливому розвитковi рослинного свiту. Землю вкрили густi тропiчнi лiси, утворенi найрiзноманiтнiшими кущами та деревами. Інопланетянам, якби вони завiтали на нашу планету в той перiод, довелося б продиратися крiзь хащi та високi трави, що були нащадками девонських плаунiв та папоротей.
Зеленi мешканцi тогочасноi планети дуже любили вологу i росли на болотах та на берегах рiчок i водоймищ. Їхне корiння закрiплювалось у мулi, i рослини високо пiдiймалися над водою, щоб стовбури знаходилися на повiтрi. Цю особливiсть до наших днiв зберегли мангровi дерева, якi ростуть у гирлах тропiчних рiчок.
На болотах карбону росли цiлi лiси з плаунiв-лепiдодендронiв. Коли iхне лускоподiбне листя опадало, на стовбурах залишались характернi вiдбитки, що нагадували змiiну луску. Тому скам’янiлi залишки цих траво-дерев люди в давнину часто сприймали як казкових кам’яних змiй. Саме з таких лiсiв утворилися запаси кам’яного вугiлля Донбасу.
Проте корiння карбонових рослин мало бути дуже мiцним i розгалуженим, бо несло на собi величезнi стовбури. Висота плаунових рослин, наприклад, сягала 40 м. Прямо вiд коренiв стирчали пагiнцi, з яких виростали новi стовбури. Таким чином на одному мiсцi утворювалося кiлька дерев. А вузьке листя цих гiгантiв було завдовжки близько метра. Воно прикрашало не лише гiлки, а й стовбури. Коли листя вiдпадало, на дерев’янистих колонах-стовбурах залишалися слiди рiзноi форми: кiльця, спiралi, ромби, шестикутники. Мабуть, це робило карбоновi лiси дуже мальовничими.
Папоротi теж утворили незвичнi для сучасноi людини великi форми. Такi дерева-папоротi мали товстий стовбур i численнi гiлки з довгим i широким листям. Частина папоротей продовжувала розмножуватися спорами. Але виникли також новi голонасiннi види. Їх насiння мiстилося в маленьких сумочках на листi, а коли визрiвало, то падало на вологу землю або у воду.
У карбонi з’явилися i можливi предки хвойних рослин – кордаiти. Вченi гадають, що вони походять вiд папоротей. Але нащадки далеко переросли своiх прапрадiдусiв. Кордаiти виростали заввишки 40 м. При цьому довге вузьке листя, яке нагадувало стрiчки, росло на самiй вершинi, а стовбур залишався голим. Зовнi вони були схожi на сучаснi пальми, але мали насiнневi шишки.
Внаслiдок буяння рослин рiзноманiтнiшим ставав i тваринний свiт. Їжi вистачало на всiх: травоiднi споживали рослини, ними, у свою чергу, харчувалися хижаки, а всi разом внаслiдок еволюцii щодалi утворювали все бiльше рiзних iстот.
За часiв карбону зникла бiльшiсть трилобiтiв. Їх знищили хижi риби, ракоскорпiони та головоногi. Трилобiтiв не захистило навiть набуте вмiння зариватися у намул. Вороги знаходили iх i легко розгризали недостатньо мiцний панцир. Не допомогло i переселення у прiсноводнi водойми. Хижi риби невдовзi з’явилися й там. Внаслiдок цього вiд колишнiх господарiв кембрiйських морiв залишився лише один рiд. А от молюски та брахiоподи почувалися добре. Вони досягли велетенських розмiрiв i мали черепашки завдовжки 30 см. Одночасно з’явилися предки сучасних мокриць, омарiв та крабiв.
Ще привiльнiше почувалися риби. Серед них було багато хижакiв, особливо рiзних акул, чиiми кiстяками геть заваленi вiдкладення карбону. Серед них були й маленькi акулки, завдовжки не бiльшi трьох сантиметрiв, а були й такi, що сягали у довжину двадцяти й бiльше метрiв. Деякi акули неодмiнно здивували б нас своiм виглядом. Були, наприклад, чудовиська з клешнями або величезними плавцями. Такi акули могли вистрибувати з води i пролiтати сотнi метрiв, полюючи на здобич. Уникнути загибелi в пащах акул, якi мали зуби на зразок пилок, могли тiльки iстоти, що виростили собi надмiцний панцир чи черепашку або були дуже стрiмкими й верткими, – такi, як ганоiди, тiло яких вкривала тверда луска.
Кам’яновугiльний ланшафт
Прiсноводнi водоймища заселили численнi скорпiони, ракоподiбнi, тясячонiжки та комахи. Можливо, предками останнiх були саме трилобiти, бо вони мають дуже багато спiльних ознак.
На суходолi з’явилося багато комах. Бiльшiсть з них виходили на берег тiльки у зрiлому вiцi й були зовсiм не схожi на сучасних. Вони могли одночасно нагадувати бджiл, мурашок, метеликiв. Проте iснували й такi, в котрих ми легко впiзнали б тарганiв, павукiв, бабок, богомолiв чи коникiв. Часто вони були значно бiльшi за сучасних. Наприклад, бабки меганеури – це справжнi велетнi комашиного свiту з розмахом крил близько одного метра.
Але справжнiм дивом епохи карбону стали найрiзноманiтнiшi амфiбii. Зовнi вони нагадували сучасних змiй, ящiрок, саламандр або крокодилiв i мали довжину вiд 10 см до 10 м. Амфiбii походили вiд кистеперих риб i розмножувалися у водi, в якiй i пiдростали, бо дихали зябрами. У зрiлому вiцi в них утворювалися легенi, i амфiбii виходили на суходiл, але продовжували жити неподалiк вiд води. Проте деякi зберiгали i зябра, i легенi. Але найцiкавiшою особливiстю амфiбiй було трете око, яке знаходилося на тiменi, щоб спостерiгати, чи не загрожуе небезпека згори. Вченi припускають, що цим оком амфiбii могли бачити iнфрачервонi променi.
У карбонових болотах Європи та Пiвнiчноi Америки жили антракозаври. Вони мали п’ять пальцiв на кiнцiвках, полювали у водi. Тiлом цi тварини дуже подiбнi до рептилiй, тому вважають, що саме вони е предками плазунiв та всiх iнших наземних хребетних, у тому числi динозаврiв (можливо, були й iншi, але iх ще досi не знайдено).
Чому так сталося? Рiч у тiм, що в серединi карбону клiмат став посушливим, i багато водоймищ висохло. Амфiбii, якi не могли жити без води, вимерли. Але тi з них, що мали щiльну луску, яка захищала тiло вiд висихання, i дихали легенями, як антракозаври, вижили i набули нових якостей.
Пермський перiод
Саме цi iстоти запанували у пермську добу, яка прийша на змiну карбону i тривала 55 млн рокiв. Назву ii утворено вiд мiста Перм, поблизу якого вивчали вiдкладення росiйськi вченi.
Це був час, дуже несприятливий для життя. На змiну теплому i вологому клiмату прийшла глобальна посуха. Рiзкi змiни температури для багатьох живих iстот мали катастрофiчнi наслiдки. Вулканiчний попiл так затьмарив небо, що сонячне промiння було не в змозi зiгрiти поверхню планети. Стало холодно, i близько 50 млн кв. км земноi поверхнi вкрилося кригою. Коли атмосфера очистилася, велетенський льодовик розтанув, але цiеi води все одно було недостатньо, щоб напоiти землю. Одночасно пiднялася i температура, тому водоймища висихали, а на iх мiсцях утворювалися пустелi. Висихали навiть моря. Утворилися велетенськi пустелi, яких не було на Землi ранiше.
Вiдомо, що в пермському перiодi клiмат на Землi змiнювався, були i клiматичнi зони, схожi на сучаснi тропiки й зони помiрного клiмату. Склад атмосфери планети також наблизився до сучасного рiвня.
Папоротi зменшилися в розмiрах, але дожили до наших днiв. Кожному з нас вiдомi папоротi, що ростуть у лiсах Украiни i навiть на пiдвiконнях. А в сучасних тропiчних лiсах iснуе понад 300 видiв цих рослин. Висота деяких з них сягае 25 м.
У таких умовах розкiшнi рослини перiоду карбону не могли вижити. А що земна поверхня продовжувала висихати, то iх ставало дедалi менше i росли вони на обмежених дiлянках, бiля водоймищ. У другiй половинi пермського перiоду цi рослини зникли зовсiм. Збереглися лише окремi види папоротей та хвощiв, якi врятувалися на невеличких зволожених дiлянках, однак вони стали значно меншi. Натомiсть почали розвиватися примiтивнi хвойнi рослини конiфери, а також голонасiннi – саговники, а трохи пiзнiше гiнкговi. Один з видiв гiнкго дожив до нашого часу. Екземпляри цiеi рiдкiсноi рослини можна побачити в Нiкiтському ботанiчному саду поблизу Ялти i Краснокутському дендропарку Харкiвськоi областi. У народi вона зветься «деревом бажання». А в Японii та Китаi це дерево вважають священним. Його часто висаджують поблизу храмiв.
Вiдмiнною рисою зеленого свiту пермського перiоду стала поява кущiв i рослин, якi нагадували траву. Вони потребували значно менше води, нiж дерева, i тому розкошували.
Умови життя в пермському океанi теж були досить сприятливими. У воднiй товщi рiзкi коливання температури вiдчувалися значно менше. Тому продовжували розвиватися вже вiдомi нам iстоти. Так само як нашi сучасники кальмари та восьминоги, пермськi головоногi наутiлоiдеi рухалися за принципом реактивного двигуна – виштовхували воду через мантiйну воронку. Цi головоногi вже мали серце з п’ятьма камерами, розвинуту нервову систему i мозок з великою кiлькiстю звивин, а це означае, що наутiлоiдеi були досить розумними iстотами.
Акули теж удосконалювалися. З’явились пласкi акули – предки сучасних скатiв. Зуби деяких акул нагадували спiралi. Тварини могли розвивати дуже велику швидкiсть i виривати у живоi риби чи амфiбii великi шматки м’яса, хоч би якою мiцною була луска в жертви i хоч би якою великою вона була. Внаслiдок цього кистеперi риби почали шукати порятунку на глибинi, бiля морського дна.
Як нам уже вiдомо, землю пермського перiоду опанували рiзноманiтнi амфiбii – як хижаки, так i травоiднi. Деякi з них були дрiбними, завдовжки кiлька сантиметрiв, iншi досягали дуже великих розмiрiв. За способом життя вони нагадували сучасних крокодилiв i бегемотiв, тобто бiльшiсть часу проводили у водi, виставляючи голову на поверхню.
Серед пермських амфiбiй найбiльш вiдомими е стегоцефали, назва яких у перекладi з латинськоi означае «щитоголовi» (кiстки черепа у них зрослися у плаский щит).
Особливо добре в пермський перiод розвивалися рептилii, бо знайшли спосiб протистояти сухому i жаркому клiмату. Їм бiльше не потрiбна була вода, щоб вiдкладати туди iкру, як це робили амфiбii. Рептилii почали розмножуватися яйцями, що мали мiцну шкаралупу (спочатку шкiряну, а пiзнiше вапняну), яка захищала зародок вiд висихання i мiстила багато поживних речовин для його розвитку. Тому рептилii одразу пiсля виходу з яець вже мали вигляд дорослих iстот i були життездатнiшими за амфiбiй. Амфiбii ж, як пуголовки, мали проходити кiлька стадiй розвитку, щоб набути властивостей дорослоi тварини.
Реконструкцiя дейноцефала iностранцевii
Не маючи ворогiв на суходолi, рептилii почали швидко розповсюджуватися i врештi витiснили своiх можливих предкiв стегоцефалiв. Першими на змiну iм прийшли котiлозаври – казаноголовi. Вони теж мали рiзнi розмiри, були як травоiдними, так i хижаками, якi нагадували сучасних тигрiв, гiен, вовкiв, куниць. Найстрашнiшою серед хижакiв була iностранцевiя, дуже схожа зовнi на шаблезубого тигра, що з’явився набагато пiзнiше. Їi страшнi iкла легко пробивали кiстянi панцирi на тiлах деяких травоiдних рептилiй. Загальна довжина тварини сягала 4 м, а довжина черепа – 0,5 м. Можливо, що зустрiчалися й бiльшi екземпляри.
Дуже цiкавими представниками пермських рептилiй були звiроподiбнi ящери едафозаври. Вони з’явилися ще в карбонi i, ймовiрно, як i iхнi родичi, стали предками ссавцiв. Карбонськi едафозаври були невеликими тваринами, але в пермську добу вони виростали до трьох метрiв. Цi звiроящери харчувалися рослинами, мали невелику голову, незграбний тулуб i довгий мiцний хвiст. На щелепах та пiднебiннi в них росли дрiбнi зуби. Але найдивовижнiшим пристосуванням цих iстот було «вiтрило» на спинi – величезна шкiряна складка, яку пiдтримували вiдростки хребта. Складка мала велику кiлькiсть кровоносних судин, тому е думка, що цей оригiнальний пристрiй служив для терморегуляцii, тобто кров у «вiтрилi» нагрiвалася сонцем. Таке саме «вiтрило» мав ще один звiроящiр – дiметродон – дуже схожий на едафозавра, але на вiдмiну вiд нього хижак.
Мезозойська ера
Палеозойська ера закiнчилась близько 240 млн рокiв тому. На змiну iй прийшла мезозойська ера, або ера середнього життя, впродовж якоi природа поступово набувала сучасних ознак.
Егафозавр
На межi цих перiодiв вимерла бiльшiсть морських тварин, натомiсть розвинулися iншi. На початку мезозою ще жили амфiбii та рептилii, дуже схожi на пермських. Проте iхнiми наступниками стали динозаври, серед яких були справжнi велетнi – найбiльшi з iстот, що будь-коли панували на планетi. Це сталося завдяки низцi факторiв.
Пермську посуху поступово змiнив теплий i вологий клiмат, а материки й океани набули сучасного вигляду. Ще тривали процеси гороутворення, з’явилися американськi Анди i Кордiльери, величезнi гори Китаю та Схiдноi Азii. Проте умови для життя стали сприятливiшими.
Першими це вiдчули рослини. Десь у серединi мезозою у тропiчних зонах на мiсцi пустель пiдвелися густi лiси. А там, де клiмат був прохолоднiший, дерева пристосувалися до холодних перiодiв: почали скидати листя i уповiльнювати всi життевi процеси – так би мовити засинати на зиму.
Розмаiття i велика кiлькiсть рослинноi iжi сприяли появi нових видiв травоiдних тварин та збiльшенню iх чисельностi. А це, у свою чергу, вплинуло на розвиток хижакiв. Саме тодi на планетi i з’явилися динозаври, якi жили у мезозойськi перiоди – трiасовий, юрський та крейдяний. З цiеi причини мезозойську еру iнодi називають ерою динозаврiв.
Трiасовий перiод
Перший перiод мезозою, який тривав 35 млн рокiв, називають трiасовим, або трiасом. Таку назву йому дав нiмецький геолог Ф. Альбертi, який дослiдив три чiткi шари трiасових вiдкладень: пiски, вапняки i знов пiски.
У трiасi всi вiдомi нам континенти з’едналися i утворили единий континент. Лавразiя з’едналася з Гондваною i численними навколишнiми островами. Цей величезний континент називають Пангеею. Єднiсть суходолу сприяла тому, що живi iстоти могли дiставатися до будь-яких куточкiв, i динозаври жили скрiзь.
У першiй третинi перiоду клiмат на планетi майже повсюдно був тропiчним, проти бiльшiсть ii суходолу ще займали пустелi. На великих територiях виникли високi гiрськi плато i хребти з великими западинами мiж ними. Але десь усерединi трiасу море почало заливати суходiл i утворило великi затоки та лагуни. Посилилася вулканiчна дiяльнiсть, яка сприяла виникненню нових гiрських хребтiв i западин. Поступово змiнювався клiмат. У колишнiй центральнiй Гондванi вiн був теплим, але сухим. На ii пiвденному узбережжi – там, де довжелезна затока дiлила Пангею майже навпiл, було тепло i волого, а в пiвнiчнiй половинi величезного материка – холодно. Зрозумiло, що клiматичнi розбiжностi зробили рослинний i тваринний свiт бiльш рiзноманiтним.
Пейзаж трiасового перiоду
Замiсть каламiтiв, кордаiтiв та насiнневих папоротей з’явилися звичайнi папоротi – невисокi трав’янистi рослини, гiнкговi, хвойнi та цикадовi дерева. Цикадовi дерева були схожими як на пальми, так i на папоротi. Вони досi збереглися на Малайському архiпелазi, де iх називають саговими пальмами. Новими представниками рослинного свiту стали бенетитовi рослини, родичi цикадових. Серед них були i дерева, i кущi. Можливо, саме бенетити стали предками квiткових рослин, бо iхнi органи розмноження нагадували квiтки.
Амонiти мали черепашки рiзноманiтних форм, але здебiльшого нагадували згорнуту змiю. Саме тому в середньовiччi iхнi черепашки продавалися в аптеках як «чудодiйнi змiiнi каменi», що нiбито допомагали вiд усiх захворювань.
Мешканцi океану набули рис сучасних морських iстот. Морськi зiрки, iжаки, корали, бiльшiсть риб майже нiчим не вiдрiзнялися вiд тих, якi живуть зараз. Дуже розповсюдилися амонiти – головоногi хижi молюски. Вони з’явилися ще в девонi, але тодi не були готовi запанувати на морському днi, бо мали дуже тонкi черепашки i легко ставали жертвами палеозойських чудовиськ. Тепер амонiти «виросли» i вкрилися надзвичайно мiцними черепашками з перетинками i численними складками. Амонiтовi черепашки розмiром близько двох метрiв не е рiдкiстю, деякi сягають навiть п’яти метрiв. До того ж амонiти, щоправда дрiбнiшi, але дуже рухливi, мали перевагу перед своiми сусiдами наутiлоiдеями, кiлькiсть яких на той час була невеликою.
Амонiти
Дуже розмножилися акули, якi заполонили навiть прiсноводнi водоймища. Поряд з ними в морях продовжували iснувати кистеперi риби, але iх було вже значно менше. «Новенькими» мешканцями морських просторiв стали маленькi летючi риби, якi мали груднi плавцi i жили у верхньому шарi води. Але панували над усiма риби, якi мали кiстяк, сильнi плавцi та мiцнi зуби. Саме iхнi нащадки заполонили свiтовий океан i живуть у ньому досi.
А на суходолi справжню трагедiю переживали стегоцефали. Вони не витримали конкуренцii з рептилiями, якi знищували не тiльки iх, а i iхнiх дiтей та яйця. З родичiв стегоцефалiв, амфiбiй, вижили лише тi, у кого спосiб життя був водний та напiвводний. Серед них був i гiгантський жабоящiр – мастодонзавр, рештки якого часто знаходять у раннiх трiасових вiдкладеннях Європи та Пiвнiчноi Африки. Вiн вважаеться найбiльшою амфiбiею всiх часiв. Зовнi мастодонзавр нагадував величезну жабу, довжина голови якоi сягала 1,25 м, а довжина тiла – 3 м. Ця потвора жила в болотах, але не була дуже небезпечною для iнших тварин, бо не вмiла швидко рухатися. Лежачи в багнюцi, мастодонзавр хапав лише те, що рухалося поряд з ним. З часом, коли болота почали висихати, жабоящери були змушенi зосереджуватися на глибоких мiсцях, де iжi на всiх не вистачало. І це стало початком iх вимирання.
Слiдом за амфiбiями прийшли iхнi нащадки, рептилii, котрi бiльш як на 100 млн рокiв запанували на планетi. Саме трiасовий перiод став перiодом розвитку усiляких ящерiв, до яких належать i динозаври. У главi «Динозавровi предки» йтиметься саме про них.
Череп мастодонзавра
Юрський перiод
Юрський перiод, або юра, завдячуе своею назвою Юрським горам у Францii, де проводив науковi розвiдки французький геолог Олександр Броньяр.
У юрському перiодi, тривалiсть якого становила 58 млн рокiв, континент Пангея почав роздiлятися на кiлька частин. Для мешканцiв суходолу океан став великою перешкодою. Тому на нових континентах формувалися рiзноманiтнi групи тварин.
Цьому сприяли й рiзкi геологiчнi та клiматичнi змiни. Клiмат знов потеплiшав. Великi дiлянки суходолу почали опускатися, що призвело до наступу моря. Пiвнiчне узбережжя колишньоi Лавразii опинилося на днi. Знов загуркотiли вулкани, викидаючи в атмосферу велику кiлькiсть вуглекислого газу. Пiдводнi вулкани нагрiвали воду i сприяли ii випаровуванню. Наслiдком цього стало зволоження атмосфери, а також тропiчнi зливи, а це, у свою чергу, сприяло розвитковi рослинного свiту.
Вже знайомi нам рослини розселилися по всiх континентах. Однак чiтко позначилися два рослиннi пояси. У пiвденному поясi панували тропiчнi лiси iз саговникiв, бенетитiв та араукарiй. А в пiвнiчному до гiнкгових лiсiв додалися первiснi кипариси, сосни та смереки. На вологих дiлянках продовжували iснувати папоротi, а на болотах – хвощi, хоча iхнi розмiри дуже зменшилися. З’явилися також величезнi секвоi (мамонтовi дерева), висота яких сягала 100 м, а товщина стовбура – 6 – 11 м. Вони й досi збереглися у горах Калiфорнii та Пiвденного Орегону в США.
Теплими юрськими морями остаточно заволодiли хребетнi риби, хоча там ще жили й кистеперi. На днi царювали кремнiевi губки, такi самi, з яких зараз роблять килими та ковдри. Тепер iх можуть дiстати з глибин тiльки водолази, а у юрi вони пишно устилали морське дно. Так само багато було й амонiтiв, що продовжували iснувати як у вiдкритих морях, так i на мiлководдi.
Так розбiгалися уламки Пангеi
Бiльшiсть давнiх тварин не дожили до нашого часу. А рослинам пощастило. Так, наприклад, араукарii вiдомi ще з пермського перiоду, а сосни, тиси та кипариси – з юри.
На мiлинах, бiля берегiв селилися також устрицi, якими харчувалася безлiч морських мешканцiв. Проте молюски так швидко розмножувалися, що навiть численнi вороги не змогли iх знищити. Устрицi дожили до сьогоднiшнiх днiв i вважаються стравою.
Дуже поширилися й белемнiти – головоногi молюски, якi з’явилися ще в карбонi. В юрських вiдкладеннях часто знаходять ростри – частини iхнього кiстяка завдовжки 40 см, що iх через вибагливу форму люди здавна називали «чортовими пальцями». А до численних ракоподiбних додалися предки крабiв та раки, дуже схожi на сучасних.
Поволi вимирали амфiбii. Їх стало значно менше, жили вони переважно у прiсноводних водоймах i полювали на комах. Зовнi юрськi амфiбii були схожi на сучасних жаб.
Реконструкцiя белемнiта
Рештки белемнiтiв «громовi стрiли» i «чортiв палець»
А суходiл заполонили динозаври та iншi ящери, про яких докладнiше йтиметься у роздiлi «Царi мезозою».
Поряд iз ними на планетi майже непомiтно з’явилися ссавцi, якi виявилися значно життездатнiшими за динозаврiв. Вони е давнiми родичами людини. Їм присвячена глава «Новосели-переможцi»
Крейдяний перiод
Здогадатися, чому цей геохронологiчний перiод названо крейдяним, досить легко. В його вiдкладеннях дуже багато крейди, яка утворилася зi скам’янiлих решток викопних молюскiв. Уперше це помiтив у 1822 р. французький геолог Ю. д’Аплуа.
Крейдяний перiод, який ще називають просто крейда, тривав 72 млн рокiв. Протягом цього часу Пiвнiчна Америка поступово з’едналася з Європою. На сходi Азiя приедналася до Пiвнiчноi Америки, яку вiд Європи вiдокремлювала широка протока. Африка вiдокремилася вiд Пiвнiчноi Америки. Так само вiддiлилася i Австралiя, яка тодi була менша за сучасну. Всерединi перiоду крейди море залило Захiдний Сибiр, Схiдну Європу, Канаду, Аравiю та численнi острови.
Пейзаж перiоду крейди
Мастодонзавр
Клiмат за температурною ознакою наблизився до сучасного. На пiвночi почав випадати снiг, а в помiрнiй зонi наставали сезоннi похолодання, тобто зими. Проте загалом на планетi було значно теплiше, нiж зараз. Тому далеко на пiвночi, навiть на островах Льодовитого океану, поряд iз соснами та ялинами росли теплолюбнi дерева – саговники, кипариси, бенетити, секвоi, гiнкго, папоротi. Їхнiми сусiдами стали новi представники рослинного свiту – квiтковi рослини, якi поступово витiсняли голонасiннi та споровi. Це були давнi магнолii, тополi, берези, тюльпаннi дерева, клени тощо. Вони добре прижилися в Пiвнiчнiй Америцi й навiть у Гренландii. Для iнших мiсць бiльш характерними наприкiнцi крейдяного перiоду були дуби, верби, калини.
Серед квiткових виникли й такi, що навчилися iсти комах, – адже рослинам, якi опинилися на бiдних землях, бракувало поживних речовин. Хижi рослини приваблювали комах солодким нектаром або краплями, що нагадували росу, так само, як це робить добре вiдома нам росиця.
Але головним надбанням рослин стало вмiння заплiднюватися за допомогою пилку, який споживали комахи i переносили на своiх лапках з квiтки на квiтку. Запиленi квiтки утворювали плоди або ягоди, всерединi яких визрiвало насiння.
Значно зросла кiлькiсть трав’янистих рослин, серед яких теж було багато квiткових. Жовтi та бiлi квiти вкривали, мов ковдрою, тогочаснi степи та луки. Квiтки iнших кольорiв з’явилися трохи пiзнiше.
У тваринному свiтi все ще панували динозаври та iхнi родичi, якi захопили не тiльки землю й морськi простори, а навiть повiтря. Проте наприкiнцi крейдяного перiоду вони зникли, щоб звiльнити мiсце для справжнiх птахiв та ссавцiв.
Кайнозойська ера
Ера нового життя, яка почалася близько 70 млн рокiв тому i тривае донинi, зветься кайнозойською. В цей час континенти остаточно набули сучасного вигляду, з’явилися звичнi для нас рослини i тварини. Науковi розвiдки свiдчать про те, що вже на початку кайнозою на планетi не залишилося жодного динозавра. Тому на цьому розповiдь про особливостi умов i характер життя в межах геохронологiчних перiодiв закiнчуеться. Але допитливi читачi можуть дiзнатися про них з книжок: Уткiн В. Життя Землi: Нарис про будову Землi та розвиток життя на нiй. – К.: Веселка, 1983. – 167 с., iл.; Яковлева И. H., Яковлев И. Н. По следам минувшего. – М.: Дет. лит., 1983. – 319 с., ил.
Архiв пiд ногами
Щодня ми ходимо по землi i не дуже замислюемося, що ж саме знаходиться у нас пiд ногами. Земля – та й годi. Нiчого особливого. Тверда, коли пануе спека. Слизька пiсля дощу. Закоцюбла взимку. Але, якщо взяти лопату i трохи заглибитися пiд поверхню грунту, допитлива людина побачить безлiч цiкавого i таемничого. Землю з певнiстю можна назвати справжнiм архiвом, який створила сама природа.
Це особливий архiв. Вiн охоплюе сотнi мiльйонiв квадратних кiлометрiв[1 - Площа материкiв, островiв i океанiв становить 510 млн кв. км.], покриваючи всi материки та дно океанiв. На ньому стоять мiста, шумлять лiси, колосяться ниви. А в глибинi ховаються дивовижнi «документи», якi розповiдають про те, що вiдбувалося на планетi мiльйони рокiв тому, коли ще не було людей. Тепер найважливiшi для iсторii документи зберiгають i надають для здiйснення наукових розвiдок спецiальнi установи – архiви. То якi ж «документи» мiстить земля i хто iх збирае?
Всi знають: якщо кiмнату не прибирати кiлька днiв, на пiдлозi з’являеться тоненький шар пилу. А поверхню Землi нiхто не прибирае. От часточки пилу i вiдкладаються на нiй, дедалi щiльнiшим шаром вкриваючи земну поверхню.
Вiдомо, що в усi часи, вiдтодi як планета стала твердою, вiтер та вода руйнували гiрськi породи. Вони розпорошували й розмивали поверхню материкiв, несли пiсок та мул у низини. Якби цього не було, земна поверхня досi залишалася б голою i твердою, бо саме такою е основа материкiв, яку товстою ковдрою покривають пухкi породи. Вони утворенi зi звичайного пилу та осадових порiд, якi нанесла вода. Геологи називають iх вiдкладеннями.
