скачать книгу бесплатно
Наступне заняття iхньоi групи було менш конфлiктним, нiж попереднi, i пройшло вдало. Іван нi з ким не лаявся i не сперечався, а лише мовчки слухав iнших. Степан уже майже не колупався в носi, хоча цього йому, вочевидь, дуже не вистачало. Олександр менше придiляв уваги своему телефону, а бiльше слухав лiкаря. Навiть Маргарита майже не звертала уваги на брошуру пiд назвою «Уроки удачi», яку принесла iз собою цього разу. Клавдiя все заняття розповiдала про свого покiйного сина i про те, як iй тепер важко жити пiсля цiеi втрати. Антон i Валерiя намагалися не дивитися одне на одного, привiтавшись лише на самому початку заняття. Олег Петрович, бачачи прогрес групи, був у пiднесеному настроi, навiть багато жартував, а наприкiнцi заняття дав усiм домашне завдання з автотренiнгу, чого ранiше ще не робив.
Вийшовши на вулицю, Антон одразу упiймав летючу павутинку, що спустилася на нього i заплуталася у волоссi. Сьогоднi уперше за кiлька останнiх днiв хмари розвiялися, визирнуло сонечко i навiть почало серйозно пригрiвати, вселяючи надiю на те, що недавне лiто незабаром повернеться.
– Павутинку упiймали? Це бабине лiто прийшло. Значить, ще буде кiлька днiв тепла, – почув вiн знайомий голос за своею спиною. Це була Валерiя, яка стояла i журливо дивилася на небо з-пiд долонi.
– Так, бабине лiто… Чудова пора. Романтична. Я ii найбiльше люблю з усiх пiр року. Жаль, що вона тривае так недовго, – Антон замовк, очiкуючи продовження розмови вiд Валерii.
– Ви менi вибачте за минулий раз. Я була трiшки не в собi. Знаете, все вийшло так несподiвано – ота зустрiч на вулицi, кафе, розмова. Я просто не очiкувала. – Вона теж вмовкла, i на кiлька секунд мiж ними запала напружена пауза.
– А знаете що! Може, спробуемо iще раз? Ну, поiдемо кудись повечеряти, посидiти, поговорити. Якщо ви не проти, звичайно, – несподiвано для себе самого видав Антон й одразу злякався своiх же слiв.
– Я не проти. Давайте спробуемо… – Валерiя уперше за весь цей час намагалася посмiхнутися, але це iй не вдалося, i вона знову спохмурнiла.
За пiвгодини вони знову сидiли за столиком на вiдкритiй площадцi в тому самому кафе через дорогу вiд Володимирського собору, спостерiгаючи за перехожими, якi з неприхованим задоволенням повиходили з домiвок на вулицю пiсля кiлькох днiв суцiльного дощу i тепер мирно прогулювалися, милуючись прекрасним киiвським бабиним лiтом.
– Знаете, сьогоднi менi так добре, як уже давно не було. Дякую, що ви витягнули мене сюди, – сказала Валерiя, намагаючись не дивитися на Антона, ii погляд ковзав по жовтих стiнах собору i десь далi мiж високих старих дерев, що iще хизувалися своiм буйним зеленим листям.
– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють моi друзi, чи мама кудись витягуе. Та я вже i не можу бiльше сидiти в чотирьох стiнах. Але варто кудись вийти, i починаеться – не можу навiть дихати. Не можу дивитися на людей. Нiчого не хочу. Нiщо не радуе. І знову повертаюся додому. А там – суцiльний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кiлька мiсяцiв, прокидаюся вночi i вже не сплю до самого ранку. iсти не хочу, пити не хочу, бачити нiкого не хочу. І що з тим усiм робити – не знаю.
– Скiльки часу минуло? Ну… з того моменту…
– За два днi буде рiвно три мiсяцi… Небагато… Я досi не отямився.
– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажiть.
– Ми були знайомi чотири роки. Два останнi роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу нiхто не знав, навiть вона. Хвороба зжерла ii живцем за якийсь мiсяць. Усе сталося так несподiвано, так швидко. Я до сих пiр не вiрю, що таке може бути. Лiкарi нiчого не змогли вдiяти, лише розводили руками. Не допомагали анi лiки, анi терапiя. Вона просто згорiла, i все. Напевно, вона сама так i не зрозумiла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немае анi серед живих, анi серед мертвих…
Антон важко ковтнув i потягнувся до пачки цигарок. До смертi коханоi вiн узагалi не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутiнках своеi покинутоi любов'ю квартири, розпочав, навiть не помiтивши, коли це сталося. Валерiя мовчала, дивлячись у склянку з вином, нiби намагаючись щось розгледiти в цьому червоному проваллi.
– До психотерапевта мене здали друзi разом з мамою. Здали трохи не силомiць. Я не хотiв, сперечався, вiдмовлявся, але вони, врештi, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це менi, але, принаймнi, тепер я хоч якось спiлкуюся з людьми. А це вже якась розрада… А ви як потрапили до клiнiки?
– Я ходжу до Олега Петровича вже кiлька мiсяцiв. Менi порадили до нього звернутися друзi мого чоловiка… покiйного… Сергiй загинув наприкiнцi цiеi зими. Якраз була страшна ожеледиця, а вiн повертався з вiдрядження до Броварiв. Пiд Киевом його машину занесло, вiн не впорався з керуванням, i його викинуло на зустрiчну смугу, де iхав КамАЗ… Сергiй загинув на мiсцi…
– Тепер я розумiю, чому ви не хочете говорити про машини, – сказав Антон, загасивши у попiльничцi недокурену цигарку. – Ще раз вибачте менi за той випадок, коли я…
– Та годi вам. Усе нормально… Знаете, Олег Петрович насправдi дуже добрий лiкар. Вiн реально допомагае таким, як ми. Я багато чула про нього i бачила, коли прийшла вперше до клiнiки, як йому дякували колишнi пацiенти, котрих вiн буквально витягнув iз зашморгу. Вiн уже давно спецiалiзуеться саме на таких, як ми. Але… За цi мiсяцi, що я його вiдвiдую, здаеться, я анiскiльки не вiдчула полегшення. Можливо, я сама гальмую цей процес i не хочу забувати Сергiя. Можливо, цей бiль став менi рiдним i я вже не можу жити, не вiдчуваючи його. А можливо, я не хочу одужувати… Першi мiсяцi пiсля того, як Сергiй загинув, я хотiла накласти на себе руки. Було кiлька спроб. Мене врятував якраз Олег Петрович – його викликали до мене додому друзi мого чоловiка, я вже казала. Вiн мене буквально знiмав з мотузки. А потiм я лежала в його клiнiцi на стацiонарi. Мене довго лiкували. Кололи нейролептики. Потiм перевели на амбулаторне лiкування, а вже потiм я потрапила до цiеi групи. Начебто все iде правильно, i я намагаюся слiдувати усiм настановам лiкаря, i намагаюся допомагати йому, але… менi не легшае. До того ж, я не можу налаштуватися на загальну групу. У присутностi iнших хворих я не можу змусити себе говорити, дiлитися своiми почуттями i, тим бiльше, спокiйно вислуховувати iхнi iсторii та скарги. Олег Петрович пробував лiкувати мене окремо вiд iнших, i справа начебто пiшла, але невдовзi вiн наполiг, аби я повернулася до групи. Йому, звичайно, виднiше… А ви як себе почуваете пiсля занять?
– Чесно кажучи, поки що нiяк. Саме спiлкування з лiкарем, звичайно, приносить менi користь, я це вiдчуваю. Але от спiльнi заняття поки що не дають вiдчутного результату. Хоча я ж i не знаю насправдi, яким саме повинен бути цей результат. А з iншого боку, пiсля кожного такого заняття менi легше дивитися на людей i бути в iхньому оточеннi. Першi ж мiсяцi я зовсiм не виходив з дому, взагалi нi з ким не спiлкувався. Навiть з мамою. А вiдтодi, як почав вiдвiдувати групу, якось зникло бажання усамiтнюватись… Ось i з вами зараз сидимо, розмовляемо, значить, допомагають-таки цi заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очi Валерii, якi вона намагалася постiйно кудись вiдвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лiкарнi?
– До смертi Сергiя я працювала разом з ним на його фiрмi. Помiчник, чи щось типу такого. Зараз управлiння на фiрмi взяли на себе його друзi, якi одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанiя виготовляла меблi i продавала iх по краiнi. Справи йшли добре, нас навiть економiчна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентiв цiеi зими настали важкi часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварiя… Що я буду робити далi – не знаю. Але на фiрму я не повернусь. Та i взагалi – зараз менi про це зовсiм не думаеться. Зовсiм… А ви, я чула, теж пiшли з роботи?
– Так, я зараз офiцiйний безробiтний. Свiдомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагае пережити трагедiю. Але я не змiг ходити на роботу. Керiвники пропонували взяти вiдпустку, поiхати кудись, але я вирiшив порвати з роботою остаточно. Просто немае сил зараз працювати. Ну, ви мене розумiете.
– Аякже, розумiю. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осiклася, втопивши сумний погляд у склянцi з вином.
Глибокий синiй вечiр обережно залягав у складках i зморшках Володимирського собору, насичуючи повiтря приемним вуличним ароматом, зiтканим з пахощiв щойно звареноi кави, iз запахiв промитого кiлькаденним дощем листя, з диму цигарок i з особливого киiвського духу, який завжди пiдступно i водночас ласкаво обволiкае вечiрнiх перехожих своiми нi на що в свiтi не схожими вiдчуттями.
– Я пiдвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спiлкування, але Валерiя чомусь бiльше не вiдповiдала взаемнiстю, знову поринувши у своi невеселi думки.
– Нi, дякую. Я живу тут недалеко i вiддаю перевагу пiшохiдним прогулянкам. Зрозумiйте мене. І не треба мене проводжати, я дiйду сама. Дякую вам за вечiр, менi було приемно з вами поспiлкуватися. До зустрiчi в понедiлок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона рiзко пiдвелася i рушила в бiк бульвару Шевченка. Антон залишився сидiти за столиком, допиваючи свою каву. Вiн також впав у довге забуття, байдуже спостерiгаючи за тим, як на тихих осiннiх вулицях кружляе у пристрасному танцi з вересневим вечором безсоромне бабине лiто…
6
Вона присiла на край канапи i довго дивилася в одну точку на дорогому персидському килимi, що займав усю пiдлогу вiтальнi i який Сергiй привiз колись зi свого першого закордонного вiдрядження. Ковзаючи босими ногами по його м'якiй ворсистiй поверхнi, Валерiя раптом згадала, як чекала любого чоловiка з тiеi першоi найдовшоi розлуки, що тривала цiлих два тижнi. Кожен день тягнувся для неi, наче нескiнченна i вже несолодка жуйка, що давно втратила будь-який смак, а виплюнути ii було несила. Справи на фiрмi йшли якось самi собою, i вона майже не цiкавилася роботою, рахуючи днi, а потiм i години до його повернення. Вона згадала, як вони передзвонювалися щогодини ввечерi i вночi, i як вона подовгу не могла заснути, шукаючи руками i ногами його поруч iз собою на лiжку, i як ранками за звичкою ставила на стiл двi чашки для кави замiсть однiеi. Вона яскраво пам'ятала той день, коли Сергiй повернувся, нарештi, з вiдрядження i як вона зустрiчала його в аеропорту. З квiтами i шампанським, наче то зовсiм не вона була жiнкою, а вiн. І як вдома вони кохалися майже з порога квартири, i як потiм радiли, наче дiти, коли Сергiй витягав iз своеi валiзи i дарував iй дорогi подарунки – сапфiровi сережки вiдомого арабського ювелiра, шкiрянi домашнi капцi у схiдних вiзерунках та кiлька шикарних рiзнокольорових шовкових хустин. І, звичайно, цей величезний килим ручноi роботи, який довелося заносити кiльком найманим носiям. І як вони вiдзначали цю зустрiч романтичною вечерею удвох вдома, запаливши свiчки i ввiмкнувши iхню улюблену музику французьких бульварiв.
…Тi сережки вона поклала у скриньку з прикрасами одразу пiсля його загибелi, а капцi у схiдних вiзерунках сховала у шафу. У нападi страшноi депресii вона поховала всi речi, якi нагадували iй про нього. А за кiлька днiв знову все те витягала i годинами плакала, згадуючи iхне тепер уже колишне життя. Єдине, що вона нiколи не ховала, – iхнiй спiльний великий портрет, що колись намалював друг Сергiя, вiдомий московський художник, i який завжди висiв на стiнi у вiтальнi. Вони тодi цiлий тиждень позували у киiвськiй майстернi художника в Кончi-Заспi, i врештi з-пiд його пензля вийшов дивовижний портрет, на якому Сергiй i Валерiя, щасливо усмiхаючись, дивилися одне на одного в теплих промiнцях вечiрнього сонця, а позаду них лагiдно плескався величезний синiй океан.
…Вiдрядження у Сергiя з тих пiр бували дуже часто, i щоразу вона вiдчувала повну самотнiсть уже на другий день пiсля його вiд'iзду i не могла дочекатися, коли вiн знову пригорне ii до себе, i стисне мiцно-мiцно в обiймах, i прошепоче свое улюблене: «Здоров був, мiй янголе!» І завжди вона вiдчувала легку тривогу, визираючи його у вiкно пiсля довгих мандрiв. Нiби вже тодi серце пiдказувало iй, що одного разу все це скiнчиться недобре. Нiби вже тодi вона щось вiдчувала…
А потiм було його останне вiдрядження, з якого Сергiй вже не повернувся. І бездонна чорна прiрва, за якою одразу скiнчилося i ii життя. На свiт раптово опустився суцiльний морок, який тривае й досi i вийти з якого у неi немае жодних сил та навiть бажання. Морок, який не мае кiнця. Морок, який назавжди оселився в ii душi…
7
– Депресiя часто маскуеться пiд соматичнi, тiлеснi хвороби. Дехто з вас це вiдчувае на собi. Ось, наприклад, Степан скаржиться на втрату працездатностi, високий артерiальний тиск, втому i слабкiсть. Маргарита – на стрiмке схуднення. Клавдiя – на серцебиття, болi в животi, суглобах та у спинi. Олександр та Валерiя говорять про погане загальне самопочуття. Іван та Антон скаржаться на головнi болi. Все це – лише наслiдки важкоi депресii, яку ви пережили чи iще переживаете. Але лiкувати треба не наслiдки, а причини. – Олег Петрович роздав усiм блокноти i ручки i попросив конспектувати його слова. – Сьогоднi ми з вами спробуемо з'ясувати, як попередити розвиток депресii в майбутньому, адже депресiя мае здатнiсть рецидиву, тобто iнколи вона повертаеться. Отже-отже! По-перше, не ставте перед собою занадто високi вимоги. Зараз це вам просто непотрiбно. Сконцентруйтеся лише на найнеобхiднiшому, складiть собi розпорядок дня й намагайтеся неухильно йому слiдувати. Перед початком будь-якоi справи заспокойтеся, зберiться з думками, а вже потiм постарайтеся знайти свiже рiшення проблеми, що постала перед вами. Інодi заохочуйте себе за якi-небудь особистi досягнення – наприклад, купiть обновку у дiм, путiвку на курорт, квиток у кiно, театр, пiдiть з друзями на риболовлю, футбол або просто на природу. Жiнкам корисно вiдвiдувати в таких випадках перукаря або стилiста. Я правильно кажу, Маргарито?
– Саме так, лiкарю! Ви абсолютно правi! Вiзаж, макiяж, зачiска, одяг – тут усе мае значення. На це часу не можна жалiти. Особливо коли до вас пiдступила ця сама депресiя. Це справдi рятуе, повiрте моему досвiду! – iз задоволенням вiдреагувала Маргарита, поправляючи свою лискучу чорну перуку а-ля Мiрей Матье.
– Дякую, Маргарито! Я продовжу… Хоч, можливо, декому це робити не до вподоби, але звернiть на цю мою пораду особливу увагу – намагайтеся щодня робити зарядку, активно займайтеся спортом. Якщо е така можливiсть, вiдвiдуйте фiтнес-клуб або спортивний зал хоча б два рази на тиждень.
– Пiдтверджую цiлком! Фiтнес – це те, що допомагае забути усi своi проблеми. І краще не два, а три рази на тиждень вiдвiдувати заняття. Перевiрено на менi! – знову радiсно втрутилася Маргарита, обводячи переможним поглядом усiх присутнiх.
– Плавати можна в басейнi? – спитав Олександр, вiдкладаючи убiк свiй телефон.
– Можна-можна! Навiть потрiбно. Вода особливо добре впливае на органiзм при депресiях i розумових навантаженнях. Так що можете смiливо iти до басейну, брати абонемент i хоч щодня насолоджуватися плаванням. Лiкувальний ефект не забариться! Також пiд час депресiй бажано перiодично вiдпочивати – так, як вам подобаеться: на самотi, у компанii, разом з родиною. І взагалi, частiше спiлкуйтеся з близькими й друзями, намагайтеся поменше залишатися наодинцi iз власними думками. Ну i, звiсно, потрiбно регулярно вiдвiдувати нашi психологiчнi тренiнги. Сподiваюся, цi не дуже важкi правила ви запам'ятаете, i вони припадуть вам до смаку. Тим бiльше що всiх цих правил досить легко дотримуватись.
– Лiкарю, а як же бути з коханням? Чи допомагае воно позбутися депресii? – Маргарита звабливо посмiхнулася, затискаючи в руках чергову брошуру з яскравою назвою на обкладинцi «Як дотримуватися стабiльноi ваги протягом усього життя».
– Кохання – рiч благородна. На мiй погляд, то найкращi лiки вiд будь-якоi хвороби. Але у випадках, як от вашi, нове кохання не завжди може бути корисним. Особливо у перший час пiсля втрати близькоi людини. Хоча з часом воно може стати чи не единим виходом iз глухого кута самотностi, в який людина часто заганяе себе пiсля депресii. Але кохання не визрiе на порожньому мiсцi, само по собi. До цього теж треба прагнути. І воно, ясна рiч, не з'явиться в душi того, хто не любить себе самого. Отже, треба спершу полюбити себе, а вже потiм шукати подiбного почуття в iншоi людини. Але про це ми вже з вами говорили на одному з минулих занять. А сьогоднi у нас не менш важлива тема – як уберегтися вiд виникнення депресii в майбутньому, коли поруч з вами не буде лiкаря або того, хто зможе вам допомогти. Депресiя – така ж хвороба, як i всi iншi, тому профiлактика тут також необхiдна. – Олег Петрович ще довго щось розповiдав своiм пiдопiчним, iнодi заглядаючи у iхнi блокноти, нiби суворий шкiльний вчитель, але Антон уже не слухав його. Вiн дивився у вiкно кабiнету, за яким згасав черговий непотрiбний день його нiкчемного життя.
Проте вийшовши на двiр пiсля завершення заняття, Антон одразу помiтив, як його похмурий настрiй розвiявся пiд поривами лагiдного теплого вiтерцю, що долiтав з Днiпрових круч аж сюди. Бабине лiто цього року надовго затрималося в Киевi, i тепло нiяк не хотiло вiдпускати мiсто в обiйми справжньоi осенi, що вже почала фарбувати в жовтий колiр печальнi й тихi околицi. Антон упiймав себе на думцi, що вперше з того часу, як померла Оксана, почувае себе бiльш-менш добре. Напевно, це бабине лiто так вплинуло на його настрiй, а можливо, вiн уже трiшки втомився вiд горя.
Його думки раптом перервалися чудовим запахом, який вiйнув вiд Валерii, котра щойно пройшла повз нього i попрямувала до автобусноi зупинки. Вмить забувши усi своi попереднi думки, Антон одразу подумав про неi. Вiн навiть i незчувся, як уже за хвилину перехопив ii на пiвдорозi.
– Валерiе, зачекайте хвилиночку! Пам'ятаете, сьогоднi Олег Петрович розказував нам, що пiд час депресii особливо корисно бiльше вiдпочивати у колi друзiв та рiдних? Так от: у мене i нагода така з'явилася. Друзi запрошують на вечiрку – мiй старий унiверситетський приятель Толiк, з яким училися ще у Житомирi, нарештi, переiхав до власноi квартири тут, у Киевi. Багато рокiв вiн поневiрявся по чужих халупах, друзях, родичах i ось нарештi придбав-таки власну квартиру. Запрошуе вiдзначити входини… Не пiти не можу – вони мене з-пiд землi знайдуть i притягнуть. І я тут ось що подумав – може, пiдемо разом? Звичайно, ви можете вiдмовитися, i я вас зрозумiю. Але спершу як слiд подумайте. Можливо, вони вам сподобаються, отi моi божевiльнi друзi. Та i хоч трохи розвiетеся…
Валерiя зупинилася i сумно поглянула на Антона:
– Як вам пощастило, що у вас е друзi. А у мене iх немае. Так сталося, що всi нашi знайомства були з боку чоловiка. Спiлкувалися тiльки в його колi. А всi моi подруги залишилися вдома, у Сумах. Тут я так i не змогла завести дружнiх знайомств. Ну, звiсно, е колишнi колеги, е сусiдки по будинку, е випадковi знайомi. Але то все не рахуеться. Справжнiх друзiв у мене немае. А зi смертю… Сергiя… я i зовсiм перестала спiлкуватися з людьми. А його друзi про мене одразу якось забули, а чи просто не хочуть докучати менi своiм спiвчуттям – не знаю… – Вона рiзко обiрвала свою розповiдь i несподiвано знову рушила до автобусноi зупинки.
– Ну так у вас е шанс познайомитися з моiми друзями, якщо захочете! Чесно кажучи, я й сам не настроений на активне спiлкування, але друзi образяться… Дивiться самi, але мое запрошення залишаеться в силi… На цю п'ятницю! – прокричав iй услiд Антон, прикладаючи до вуст зiставленi рупором долонi, аби вона розчула його голос серед щiльного мiського шуму.
– Добре, я подумаю. Але нiчого не обiцяю, – проказала вже собi пiд нiс Валерiя.
Дверi автобуса зачинилися, i вона ще довго крiзь вiкно чiплялася поглядом за його самотню фiгуру, що стояла бiля машини, дивлячись услiд… так-так, саме iй. Коли автобус звернув на iншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальнiсть за вiкном, яка миготiла повз неi зi швидкiстю непотрiбного часу, що тепер втратив будь-яку цiннiсть. Час, простiр, життя – що це? Якiсь непотрiбнi й навiть зайвi категорii, що тепер лише заважають. Можливо, ранiше це все вартувало ii уваги, боротьби, сил i почуттiв, але не зараз. Зараз це зайве. Як i вiн, цей чоловiк, Антон, що запрошуе ii пiти кудись iз ним…
Навiщо вiн запрошуе ii, навiщо вся ця увага до неi з його боку i навiщо все це iй самiй? Навiщо вiн запропонував пiти разом до його друзiв? Навiщо всi цi побачення в кафе, розмови по душах i розпитування про минуле? Кому це потрiбно? Нi, тiльки не iй! Може, йому? А може, все-таки iм обом? Навiщо вiн намагаеться нав'язати iй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далi? Пiти на цю зустрiч i весь вечiр проплакати, зiпсувавши свято собi та iншим, бо стримати цi сльози немае нiякоi можливостi, вони течуть самi по собi? Або вiдмовити йому раз i назавжди? Нi. Так не можна, адже людина хоче зробити iй бодай якусь приемнiсть, стараеться, щось вигадуе. Та чи будуть iй цi гостини приемними? Нi. Чужi радiснi люди, iхнiй смiх, iхнi посмiшки, iхнi розмови, iхнi емоцii – вона вiдвикла вiд усього цього, та й зайвий раз бачити чиесь свято iй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба вiдмовитись вiд цiеi поiздки? Напевно. Вона йому нiчого не винна, вiн iй теж. Вони просто вiдвiдують спiльнi заняття у психотерапевта, ось i все, що iх наразi об'еднуе. То навiщо переходити цю межу i намагатися познайомитися ближче? Можливо, це потрiбно йому як самоствердження, як усвiдомлення власноi потрiбностi чи значущостi, адже вiн чоловiк. Можливо, вiн думае, що таким чином позбавиться свого горя. Можливо. Але до чого тут вона? Нi, вона не буде робити йому поступки i дiяти за його планами. iй це не потрiбно. Не потрiбно…
8
– Привiт! Радий, що ви погодилися пiти зi мною.
– Привiт… Ну то пiшли на новосiлля, якщо запрошуете!
Вона приiхала сюди на автобусi, хоча вiн i пропонував пiдвезти на машинi. Глибоке сине осiнне небо височiло над великим пiвколом новеньких багатоповерхових будинкiв у найдальшому районi столицi – Лiсовiй. Прямо за крайнiм будинком, куди i прямували Антон з Валерiею, одразу починався густий лiс, майже дика природа. Край цивiлiзацii. І все-таки це була столиця.
Незабаром на порозi новенькоi трикiмнатноi квартири iх зустрiв господар Толiк – невеличкий, вертлявий i неймовiрно непосидючий чоловiк рокiв тридцяти з живими карими очима, виразною лисиною, довгими козацькими вусами i великою золотою сережкою у вусi. Його дружина Наталя, на двi голови вища за чоловiка, копирсалася на кухнi, постiйно прикрикуючи на чоловiка i на двох малих синiв, якi, наче наслiдуючи батька, постiйно вертiлися пiд ногами в усiх одразу. У великiй кiмнатi вже сидiли за столом ще двое друзiв Антона – веселий i кремезний розбишака Юрко з дружиною Настею, сумирною i спокiйною, на вiдмiну вiд запального i говiркого чоловiка, красунею. Вони приязно привiталися з Валерiею i запропонували iй сiсти у зручний фотель бiля телевiзора.
– Ну як тобi квартира? Три кiмнати! Уявляеш? Отаку б розкiш, коли холостякував, а тепер моiм малим хiба роздолля – гуляй – не хочу! А ти як? Бачу, прийшов усе-таки не сам. От i добре. Не можна самому козаковi на свiтi бути. А ми от забадяжили нових салатiв – ти таких зроду не iв. Новi рецепти моя Наталя тепер вичитуе в Інтернетi. – І Толiк з гордiстю продемонстрував гостям новенький комп'ютер з велетенських розмiрiв пласким монiтором, що красувався на бiлому столi в кутку кiмнати.
– А ще тут е нова версiя «Сталкера» i гонки «Формула-1», – вискочив з-за спини батька старший син i притьмом кинувся демонструвати дорослим усi принади сучасноi технiки.
– Та почекай ти зi своiми гонками, дай менi з друзями спокiйно порозмовляти! – Толiк вiдтягнув малого вiд комп'ютера i посадив його на руки. – От уже теперiшнi бандити! Тут за цей комп'ютер мiж ними щодня справжнi бiйки зчиняються. Через них батьковi нема коли на голих дiвок в Інтернетi подивитись!
