скачать книгу бесплатно
Палак
Вадим Карпiк
Головний герой книги «Палак» – юнак iз племенi сколотiв-орачiв. Еллiни та перси називали iх скiфами. Розчарувавшись у селянському життi, юнак вирiшуе стати воiном, найнявшись на службу до царя. Завдяки чудовим фiзичним даним, кмiтливостi й хоробростi Палак стрiмко пiдiймаеться у вiйськовiй iерархii i наприкiнцi нашоi оповiдi вiн уже полководець. Однiею з головних сюжетних лiнiй повiстi е вiйна перського царя Дарiя зi скiфами (514 чи 513 рр. до н.е.), яких вiн так i не змiг перемогти та змушений був покинути територiю Скiфii.
Вадим Карпiк
Палак
Вiд автора
Це сильний народ, стародавнiй це люд, люд, що мови його ти не знаеш, i не розумiеш, що вiн говоритиме.
Його сагайдак, як вiдчинений грiб, усi хоробрi вони.
Єр.:5: 15
… i люд великий, i численнi царi, – вони збудженi будуть iз кiнцiв землi:
Лук та ратище мiцно тримають, жорстокi вони й милосердя не мають, – iхнiй голос як море реве, вони iдуть на конях, -…
Єр.:50: 41
Саме так у Старому Заповiтi пророк Єремiя описуе нашестя скiфiв на Палестину. Як кара Господня було вторгнення дикого народу у Малу Азiю. Та чи справдi скiфи були такими дикими i безжальними? Письмових свiдчень про ту добу в iсторii нашоi Батькiвщини дуже мало, адже скiфи не мали писемностi. Всi писемнi вiдомостi, якi маемо на цей час, походять вiд давньогрецьких мислителiв i фiлософiв. Вони iз захопленням описують цей древнiй народ. Частина iнформацii даеться з розкопок скiфських захоронень. Завдяки цьому все бiльше й бiльше розкриваеться ця сторiнка нашоi iсторii.
Багато людей захоплюеться iсторiею древньоi Грецii, ii мiфами, героями. Нашi люди також активно цiкавляться Троею, Вавилоном, Єгиптом, люблять дивитись американськi вестерни про iндiанцiв, японськi фiльми про самураiв, росiйськi про ментiв та часи Вiтчизняноi вiйни. Чому украiнцi так полюбляють все чуже? Невже у нас немае нiчого вартого уваги? Історiя нашоi землi навпаки дуже насичена, славна i трагiчна. Дуже даремно долю украiнського народу починаемо вивчати вiд часiв Киiвськоi Русi. Корiння кожного сучасного люду сягае Ноевих синiв. Украiнцi не виняток. Я спробую спонукати наших людей до бiльш детального i глибшого вивчення власноi iсторii. Адже хто не знае свого минулого, той не матиме майбутнього.
Украiнська земля нiколи не була безлюдна. Довгий перiод панували на нiй скiфи. Вони також не виникли з нiзвiдки i не зникли в нiкуди. Скiфи залишились у назвах украiнських рiчок, земель, мiсяцiв. Вони передали велику частину своеi культури слов’янам. Часточка цього древнього i великого народу тече у наших жилах. Скiфи не ховались десь на окраiнi стародавнього свiту, вони брали активну участь у всiх життевих процесах того часу i мали великий вплив на сусiдiв i не тiльки. Вони вартi того, щоб про них бiльше дiзнавались нащадки i знiмались фiльми.
* * *
Опоя лежала, пригорнувшись до грудей коханого. Його серце рiвномiрно калатало.
– Не можна так бiльше. Це не добре, – сказала вона, тереблячи пальцями край його сорочки i рахуючи удари.
– Що не добре? – запитав вiн.
Жiнка повернулась на спину й задивилась у чисте зоряне небо. Чудова тепла лiтня нiч. Природа буяе. Здавалось, усе поспiшало рости i розвиватись, адже лiто швидко пролетить. Жаби навкруги так надривно спiвали, що аж закладало у вухах. Якась одна, зовсiм поруч, особливо старанно та голосно рипiла. Опоя намацала камiнця й кинула на звук. Камiнь хлюпнув у воду, крикуха замовкла, та за мить, ще з бiльшим натхненням почала знову. Десь недалеко у чагарнику захлинався короткими переливами соловей. Часом скрикувала чайка. А на березi мiльйони цвiркунiв вигравали якусь зрозумiлу тiльки iм мелодiю. Тихо, немов примара, на фонi зiрок промайнув кажан. Мов дрiбнi зорi блистiли серед кущiв свiтляки. Здавалось, ось вiн, простягни руку i вiзьми, але свiтлячок десь аж на тому березi, сидить собi спокiйно на листочку i чекае на самицю.
Опоя погладила рiчковий пiсок. Вiн ще трохи теплий пiсля денноi спеки. Їй було добре, затишно, надiйно за такими широкими плечима. Але здавалось, що недовго так буде. Жiнка глибоко вдихнула, насолоджуючись ароматом квiтучого лiта i сказала:
– Не добре те, що ми робимо. Ми ховаемось вiд людей, як злодii. Я так бiльше не хочу.
Чоловiк покуйовдив м’яке волосся Опоi i запитав:
– А як ти хочеш?
– Я хочу жити як всi, хочу бути завжди i весь час з тобою. Менi набридло бути самотньою.
– Ну потерпи ще трiшки i ми обв’язково будемо разом. Моя жiнка зараз хворiе. Я не можу ii покинути в такому станi. От коли вона поправиться, ми з тобою поiдемо мандрувати. Я покажу тобi Пантiкапей, Херсонес, Ольвiю i, можливо, навiть Афiни, там у мене багато друзiв.
Опоя пiднялась, сперлась на лiкоть i подивилась у темнi очi коханого. У них блищали зорi.
– Ти це вже говориш менi пiвроку, але вiз нiяк не зрушить з мiсця. У мене закрадаються сумнiви щодо правдивостi твоiх слiв та щиростi почуттiв.
– Та я можу i завтра…
– Не треба, – жiнка закрила йому рота своею долонею. – Не говори того, чого не зможеш виконати. Я не хочу розчарування.
– Та я…
– Мовчи, не говори нiчого. Менi час iти.
Опоя встала, потягнулась i ще раз глибоко втягнула носом холодне вологе повiтря. Їi гнучкий стан вималювався чорною плямою на фонi зоряного неба. Жiнка одягла сорочку, поправила розпатлане волосся, пiдiйшла до рiчки i зачерпнула долонями холодноi води. На смак вона була гiркувата, але на вигляд чиста i прозора як сльоза.
– Я думаю, нам потрiбно припинити цi зустрiчi хоча б до того часу доки ти не вирiшиш, з ким бути далi – зi мною чи з нею.
Чоловiк також встав i, пiдiйшовши до неi, обiйняв.
– Ти ж сама перша не витримаеш i прийдеш на побачення.
– Можливо, та менi час iти, – сказала вона i, звiльнившись з обiймiв, повiльно побрела берегом.
· * * *
Глухо скрипiло ярмо, натужно дихали воли.
– Гов, – крикнув Палак i кинув плуга, коли дiйшов останню борозну.
Воли зупинились i нахилились до трави. Хлопець витер подолом сорочки пiт з обличчя i, перевiвши подих, сiв на воза. Десь у височинi один поперед одним заливались спiвом два жайвори. Юнак, примружившись, вдивлявся у небо, намагаючись розгледiти спiвакiв. Раптом щось боляче вкусило юнака за шию. Хлопець з усiеi сили вперiщив себе i оглянув долоню, шукаючи останки кривдника. Нiчого. Палак спересердя плюнув i глянув на поле, де тiльки-но закiнчив пiдорювати стерню.
– Для чого все це? Га? Скажи, – звернувся хлопець до пса, що лежав у тiнi пiд возом.
Великий чорний собака схопився на ноги i, енергiйно крутячи хвостом, дивився в очi господаря.
– Все одно приiдуть воiни царя та заберуть бiльшу частину врожаю.
Юнак взяв бурдюка i зробив кiлька ковткiв води, що вже була аж гаряча.
Сонце опускалось за обрiй, коли Палак пiд’iхав до стоянки сколотiв, яких еллiни називали скiфами. На вiдмiну вiд царських сколотiв, сколоти-орачi жили майже осiлим життям. Вони дуже рiдко робили далекi переходи i зимували весь час на одному мiсцi. Лише пастухи все лiто кочували з табунами навколо стоянки. Часом вiддалялись на кiлька днiв шляху, але ближче до зими повертались у селище, де робились запаси сiна, соломи, зерна, а худоба зимувала у критих соломою загонах.
Палак зупинив волiв бiля батькового шатра. З намету вийшов Анахар, худий пiдлiток, молодший брат юнака. Вiн допомiг розпрягти бикiв i вiдтягнути за шатро воза.
Мати, чорнява жiнка рокiв сорока, поставила вечерю й побiгла доiти овець та кiз, що залишились удома.
– Чому ти приiхав? – запитав Палак брата, розламуючи хлiб i наливаючи зi жбана молоко.
– Привiз сир. Але завтра я повертаюсь до табунiв, батька замiню, адже мають приiхати за даниною.
Палак запив сир молоком, проковтнув i сердито мовив:
– Скiльки можна працювати на царiв? Цiлими днями в роботi, а вони приiдуть i двi третини заберуть задарма.
– Чому задарма? Вони ж воiни, охороняють нас.
– Ага, i жирують у мирний час, а коли вiйна, то битись доводиться i простим сколотам. Ми для них лише раби.
Анахар прогнав сир молоком i сказав:
– Що ж поробиш, така наша доля.
– Що? Яка доля? Набридло все! – Палак ляснув себе по стегнi. – Все, поiду я до царя, наймусь на службу. Там простий дружинник живе краще, нiж найбагатший серед нас. Досить тих злиднiв. Ми працюемо, не покладаючи рук, з ранньоi весни та до пiзньоi осенi i ледь переживаемо зиму. Поiду, досить з мене.
– А як же ми? Батько вже втрачае сили. Мати також.
– Ти замiниш мене на полi, а Скiл – тебе, йому вже чотирнадцять. Фалiя допоможе матерi – он вже яка дiвка.
– Але ж Фалiя доглядае двох молодших, – промовив Анахар, вiдламуючи ще шматок сиру.
– Ну, таких дiтей нагодуй та й роби своi справи.
– А що батько скаже?
– Та батько ще й радий буде, що одного рота позбувся. Менi вже вiсiмнадцять лiт, я вже дорослий i можу робити, що захочу.
– Роби, як знаеш, – сказав Анахар i припав до глека.
Наступного дня пiд вечiр Палак повiдомив батькам, що хоче iх покинути i шукатиме щастя в чужих краях.
Батько трохи подумав, а потiм довго розповiдав про службу у царiв, яка вона нелегка та небезпечна. Мати ж, коли почула новину, спочатку заголосила, а згодом лише тихо схлипувала.
Палак же, натхненно носився по селищi, вiдчуваючи швидку змiну у своему до цього одноманiтному життi.
* * *
Воiни царя не змусили себе довго чекати. Вони з’явились через два днi. Двiчi на рiк приiздили за даниною: весною за кiньми, а в кiнцi лiта за збiжжям. От i зараз дванадцять вершникiв i три вози заiхали у стоянку.
Всi воiни були одягненi у високi гостроверхi шапки, шкiрянi або шерстянi жупани, вузькi полотнянi штани, що знизу заправлялись у короткi чоботи. При собi кожен мав лука, короткого меча, що називався акiнак, кинджала i бойову сокиру – сагару.
Гнур, що стояв на чолi загону, вже кiлька рокiв поспiль приiжджав по данину, тому його всi добре знали. Це був невисокого зросту молодий сколот. Каштанове волосся виглядало з-пiд шапки i розсипалось по широких плечах, мiцнi бiлi зуби, оскаленi в нахабнiй посмiшцi, жували довгу травину, що стрибала над охайно пiдстриженою бородою, двi вуглинки карих очей люто горiли пiд густими, злегка вигнутими бровами. Гнур зiскочив з коня i, як качка, перевалюючись на кривих ногах, пiдiйшов до батька Палака.
– Привiт, Ідантiсе, – сказав вiн, виплюнувши травину, i потиснув зап’ясток батька. – Ну що, у тебе все готове?
– Так.
– Тодi вантажте: пшеницю на той вiз, ячмiнь на заднiй, – показав Гнур нагайкою.
Палак пiдiйшов до Гнура, коли збiжжя було завантажене i воiни чекали, поки у великому кратерi звариться ягня.
– Я хотiв би служити царевi, – сказав хлопець, трохи запинаючись.
Гнур оглянув високого, плечистого, стрункого юнака з нiг до голови.
– Але ж ти i так служиш царевi, працюючи у полi.
– Так, але я вiльний сколот i, як сокiл, хочу вiльно ширяти над степом.
– Ну, щодо волi, то ти не дуже… Ти тут маеш бiльше свободи, нiж ми.
– Я хочу побачити свiт, – не вгавав Палак.
Гнур зняв шапку, витер пiт на скронях i подивився на хлопця:
– Добре! Що ж ти вмiеш? Верхи iздиш? – сотник глянув на рiвнi ноги юнака.
– Звичайно, я ж сколот. Я й лева сам вполював.
– Це правда?
– Авжеж, у мене був лише лук i нiж. Ось, – хлопець показав синi рубцi на плечi.
Воiн знову прискiпливо оглянув хвалька.
– Припустимо, але ж це був не рiвний поединок, у лева не було зброi.
Юнак обурився.
– Як це не було, а довгi пазурi i гострi як леза зуби.
– Угу, – мугикнув сотник, – значить луком ти володiеш?
– А то, зайцевi в око на ходу можу влучити.
Гнур мовчки зняв зi спини лука, натягнув тятиву, дiстав з тула довгу червоно – чорну стрiлу i простягнув Палаковi.
– Он вiдерце з дьогтем на возi, влучиш?
– Далеченько.
– Еге ж.
Юнак оцiнив стрiлу, натягнув тятиву, зробив поправку на вiтер i вистрiлив. Стрiла окреслила високу дугу i плюхнулась у дьоготь.
– Добре. Чим ще володiеш: мечем, списом, арканом?
– Арканом добре володiю, трохи мечем, списом нi.
– Угу, – сказав Гнур, розкладаючи i ховаючи лука. – Чесно сказав, це – добре. Ми йдемо ще до Рiксая. У тебе день, щоб все ще раз обмiркувати i, якщо зважишся, зiбратись.
– Та нема про що думати, я вже все вирiшив.
