скачать книгу бесплатно
Павло Скоропадський
Вiктор Анатолiйович Савченко
Знаменитi украiнцi
Павло Скоропа дський (1873–1945) – о станнiй ге тьман Украiни, дiяльнiсть якого пов’язана з бурхливими подiями епохи громадянськоi вiйни. Вiн активно сприяв розвитку економiки, науки, культури та освiти в Украiнi, виступав за вiдродження гетьманськоi держави. Проте його боротьба за вiльну Украiну позначена багатьма трагiчними подiями. Лев Троцький називав Скоропадського украiнським Бонапартом, генерал Денiкiн – другим Мазепою. Ким же вiн був насправдi? Вiдповiдь на це запитання допоможе знайти книжка, при написаннi якоi автор використав архiвнi матерiали, документальнi джерела, спогади учасникiв подiй.
Вiктор Савченко
Павло Скоропадський
© В. А. Савченко, 2009
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
* * *
Друзi та шанувальники вважали Скоропадського хороброю, привiтною, симпатичною людиною – справжнiм джентльменом. О. Скоропис-Йолтуховськийулистi до Є. Чикаленка пише про гетьмана, що вiн «…абсолютно моральна та розумово здорова людина, без сильноi волi, щоправда, але наскрiзь чесна та порядна… надзвичайно симпатична, одверта та щира людина, з державним розумом». А от Є. Чикаленко не подiляв цiеi характеристики i стверджував, що гетьман був «…i нерозумним, i нерозвиненим полiтично, i нещирим, а тiльки смiливим i рисковитим… вiн просто “шарлатан”, який хапався за все, аби вдержаться на висотi; вiн не зумiв навiть iз честю скiнчити своеi кар’ери “украiнського гетьмана”». Бiльшiсть сучасникiв свiдчили: Скоропадський був «не пiдготовлений до керiвництва державою», «…оточений пiдлабузниками й часто незначними людьми, вiн, що звик до цiеi атмосфери, не зауважував ii винятковоi недоречностi в пережитий тяжкий момент». «М’який до безхарактерностi, доброзичливий до легкодумства», – так характеризували гетьмана люди, котрi близько його знали. Троцький називав Скоропадського украiнським Бонапартом, Денiкiн – другим
Мазепою. Оцiнювати Скоропадського можна i як «лиходiя», i як «праведника», але саме своею неоднозначнiстю вiн i цiкавий.
* * *
Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 р. у Вiсбаденi у Нiмеччинi й помер у Нiмеччинi 28 квiтня 1945 р. Саме Нiмеччина стала для Павла Петровича фатальною краiною, завдячуючи якiй вiн став гетьманом. Вiн мешкав у Нiмеччинi в дитинствi – до п’яти рокiв та вже в зрiлому вiцi – з сорока семи рокiв до своеi смертi, ще майже 25 рокiв. Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була нiмецька… У дитинствi лiтнi мiсяцi Павлик проводив в украiнськiй садибi свого дiда – у Тростянцi, що належав дворянському роду Скоропадських. Майбутнiй гетьман П. Скоропадський успадкував близько 8 тис. десятин землi в Украiнi, нерухомiсть на 1,5 млн золотих рублiв. Родина Скоропадських, одна iз найзаможнiших в iмперii, чудово пристосувалася до колонiального становища Украiни, вважаючи свое походження росiйським, але з малоросiйською родзинкою. Скоропадськi були переконанi, що малороси – етнографiчна частина великоруського народу, i Малоросiю вони не уявляли окремо вiд Росii. Пiзнiше П. Скоропадський висвiтлить ставлення старосвiтських полтавських землевласникiв до Украiни: «Украiна розумiлась як славне минуле, але зовсiм не пов’язувалася з ii сучасним станом, iншими словами, нiяких полiтичних мiркувань, пов’язаних iз вiдновленням Украiни, не було. Вся моя родина була глибоко вiддана росiйським царям, але у всьому якось пiдкреслювалося, що ми не великороси, а малоросiяни, як тодi казали, високого походження… Я люблю росiйську мову, украiнцi ii терпiти не можуть; щонайменше причиняються, що не люблять ii; я люблю середню Росiю, Московщину, вони вважають, що ця краiна огидна; я вiрю у велике майбутне Росii…» Вiн зазначав, що мав «…дуже неясне уявлення про свою Батькiвщину i людей, що ii населяють…» Але своему аристократичному родоводу майбутнiй гетьман вiдводив особливу роль. Вiн намагався уявити себе нащадком шляхетних фамiлiй… Члени роду Скоропадських одружувались iз представниками найвизначнiших украiнських родiв, список яких охоплюе 22 знаменитих прiзвища, частина з яких мала у своiх родоводах гетьманiв та украiнських аристократiв: Апостоли, Полуботки, Розумовськi, Гамалii, Кочубеi, Лизогуби, Милорадовичi… Петро Іванович Скоропадський – батько майбутнього гетьмана – був професiйним вiйськовим, брав участь у Кавказьких кампанiях. Але 1865 р., дослужившись до полковника, вiн вийшов у вiдставку i присвятив себе дiяльностi у земствi. Його дружина Марiя Андрiiвна Миклашевська вiддала все свое життя родинi та дiтям: Михайловi, Павловi, Єлизаветi.
Важка доля переслiдувала родину Скоропадських. Петро Іванович iще з Кавказьких кампанiй привiз невилiковну хворобу, приховуючи ii, вiн одружився, народились дiти. Серед його дiтей тiльки старший син Михайло був хворий на уроджений сифiлiс. По смертi Петра Івановича родина Скоропадських оселилась у будинку графiв Олсуф’евих у центрi Москви. Марiя Андрiiвна через свiтськi зв’язки дiстала дозвiл iмператора Олександра ІІІ на зарахування свого сина Павла до Пажеського корпусу в Петербурзi. 1893 р. Скоропадський закiнчив Пажеський корпус, ставши корнетом, його було направлено служити до лейб-гвардii кавалергардського полку, командиром ескадрону. У травнi 1896 р. Павло Скоропадський брав участь у святкуваннях з нагоди коронацii iмператора Миколи II у Москвi. Паралельно з участю в iмператорських урочистостях Скоропадський улаштував таемнi заручини з Олександрою Дурново, але iхне весiлля вiдбулося тiльки через два роки. За першi три роки родинного життя у Скоропадських народилося трое дiточок: Марiя, Єлизавета, Петро.
1901 р. до Павла Скоропадського перейшли всi родиннi землi, палаци та будинки Скоропадських, що становило великий капiтал. До величезного майна Скоропадських шлюб Павла Петровича з Олександрою Дурново додав три маетностi у В’ятськiй, Костромськiй та Нижегородськiй губернiях iз землями та лiсами, що мали вартiсть до 400 тис. рублiв золотом.
Коли у сiчнi 1904 р. почалася Росiйсько-японська вiйна, Скоропадський написав рапорт з проханням про вiдправлення на Маньчжурський фронт. Вiн взяв участь у Росiйсько-японськiй вiйнi, воював у чинi осавула Забайкальськоi козацькоi дивiзii, ад’ютантом командувача росiйського Схiдного вiйськового загону графа А. Келлера, ад’ютантом головнокомандувача росiйських вiйськ на Далекому Сходi генерала М. Лiневича. Як командир сотнi козацького полку Скоропадський брав участь у запеклих боях, а як ад’ютант – вiдповiдав за розробку операцiй на Корейському театрi военних дiй.
Восени 1905 р. Павло повернувся з фронту до столицi вже ротмiстром, кавалером золотоi Георгiiвськоi зброi i орденiв Святого Володимира ІV ступеня, Святого Станiслава II ступеня, Святоi Анни IV та III ступенiв. З грудня 1905 р. Скоропадський служить флiгель-ад’ютантом у палацi Царського Села, ставши командиром лейб-ескадрону кавалергардiв. Вiн чергуе при особi iмператора, бере участь в офiцiйних прийомах та обiдах, спiлкуеться з вiнценосною родиною, заводить дружбу з великим князем Дмитром Павловичем. У груднi 1906 р. Скоропадський отримав погони полковника, у 33 роки ставши одним з наймолодших полковникiв. Вiн обласканий милостями та чинами, службова характеристика його бездоганна.
У червнi 1910 р. полковник Скоропадський одержав свiй перший полк – 20-й Фiнляндський драгунський – i переiхав до Фiнляндii, де знаходився полк. У квiтнi 1911 р. Павло став командиром лейб-гвардii кiнного полку, що нiс службу з охорони iмператорськоi родини, вiн дiстав придворний чин флiгель-ад’ютанта iмператора, а з квiтня 1912 р. стае генерал-майором почту його iмператорськоi величностi. Скоропадський забувае про Украiну й ототожнюе свою особу з аристократiею, що робить свою кар’еру при дворi Романових. Барон Врангель писав про нього: «Середнього зросту, пропорцiйно складений, блондин iз правильними рисами обличчя, завжди ретельно, з точним дотриманням форми одягнений… Начальники були завжди ним дуже задоволенi й охоче висували його на кращi посади, але багато хто з товаришiв його не любили. Йому ставилися в провину сухiсть i замкнутiсть. Згодом на ролi начальника вiн виявив тi ж основнi риси свого характеру: велику сумлiннiсть, працездатнiсть i наполегливiсть у досягненнi намiченоi мети. Порив, розмах, рiшучiсть – цi якостi були йому чужi». У 1918 р. В. Зенькiвський додасть: «Гетьман був високою, стрункою людиною, iз рвучкими рухами, iз частою усмiшкою на обличчi. Обличчя розумом не дихало, хоча на ньому не раз можна було побачити «розумнi» вирази. Усмiшка здавалася часом таемницею, насмiшкою над чимось, над становищем, над усiм – нiби вiн грав роль i сам над собою iронiзував».
Скоропадський тим часом стае ще й масоном, причому вже у 1914 р. доходить до 4-го ступеня «таемного майстра» масонства. Вiн «засвiтився» у киiвськiй масонськiй ложi Святого Андрiя Первозваного i як член капiтулу «Нарцис» мiстичного ордену мартинiстiв-розенкрейцерiв. Украiнськi iсторики замовчують полiтичнi переконання й особливостi кар’ерного злету генерала Скоропадського, вказуючи, що полiтикою вiн почав займатися тiльки з осенi 1917 р. Але це не зовсiм вiрно. У сорок три роки Скоропадський уже був сформованою людиною з лiберальним колом спiлкування.
* * *
У Першу свiтову вiйну генерал Скоропадський – командир лейб-гвардii кiнного полку. Особливо вiдзначився Скоропадський у серпневих боях 1914 р. у Схiднiй Пруссii. У бою пiд Краушеном Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кiнноi гвардii, що брала участь у наступi на Кенiгсберг. За вiдчайдушну атаку пiд Краушеном Скоропадського було нагороджено орденом Святого Георгiя 4-го ступеня. Тимчасово Павловi Петровичу довелося покомандувати кiнною дивiзiею. Начальником штабу дивiзii Скоропадський призначае П. Врангеля. Згодом Павло Петрович повернувся до командування кiнною бригадою, а потiм знову командуе лейб-гвардii кiрасирською дивiзiею. Незабаром Павло Петрович став командувачем бригади 1-i Кiнноi гвардiйськоi дивiзii, до якоi входили кавалергарди та кiнногвардiйцi. У 1915–1916 рр. Скоропадський тимчасово командував 5-ю гвардiйською кавалерiйською дивiзiею, гвардiйським корпусом 5-i армii. З лiта 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант. Гвардiйський кiнний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено до Пiвденно-Захiдного фронту й перебазовано на Волинь.
Новий 1917 рiк починався для Скоропадського успiшно – вiн був тимчасово призначений командувачем 34-го армiйського корпусу що базувався у Подiльськiй губернii, перебуваючи у резервi. У листах до дружини вiн виявляв свою «фронду» – спiвчував убивцям Распутiна, критично висловлювався щодо вiйськових та державних талантiв iмператора. Павло Скоропадський був шанувальником великого князя Миколи Миколайовича Романова, якого вiн хотiв бачити на престолi. Пiсля Лютневоi революцii Микола Миколайович був призначений главкомом, хоча тiльки на дев’ять днiв (2–11 березня 1917 р.).
Подii 23–28 лютого 1917 р. привели до перемоги революцii, уся велика iмперiя опинилась у руках учорашнiх опозицiонерiв. У листi до дружини, вже пiсля революцii, Скоропадський напише: «…у таку важку хвилину не можу без розчулення згадати новий наш уряд, так розумно вiн дiе, i коли государ звiльнив мене вiд присяги, я йому, новому уряду, прихильний усiею душею, що енергiйно проводжу у довiрених менi частинах. Всi цi добродii: Родзянко, Львов, Гучков, Керенський i компанiя – розсудливi люди, i ми, i вся Росiя мусимо дякувати долi, що влада захоплена ними, i дай Боже нашiй багатостраждальнiй Батькiвщинi, щоб вони втрималися при владi…» Скоропадський – революцiйний генерал – умовляв i переконував солдатiв пiдтримувати Тимчасовий уряд i таврував «похмуре минуле».
Майбутнiй гетьман писав дружинi, що дуже хоче взяти «… жваву участь у суспiльному життi». Скоропадський мрiяв про полiтичну кар’еру, i в цьому ж листi дружинi вiн вiдкривае своi потаемнi сподiвання: «Данилковi [сину гетьмана. – В. С] потрiбно вчитися по-малоросiйськи, я теж купив собi книжку i збираюся, можливо, зробитись украiнцем, але мушу сказати по щиростi, не дуже переконаним». Фраза «зробитись украiнцем» i намагання вивчити украiнську мову свiдчать як про змiни у нацiональнiй самоiдентифiкацii генерала, так i про намiри взяти активну участь в украiнському полiтичному життi. В березнi 1917-го Скоропадський тiльки думае стати «украiнцем», все ж вважаючи себе людиною росiйськоi культури та лiберальних переконань. У спогадах вiн зазначить, що в березнi 1917-го «…вперше довiдався з «Киевской мысли» про украiнську демонстрацiю… подумав у той час, що це робота ворогiв з метою посiяти розбрат у нашому тилу».
Скоропадський передчувае, що революцiя не зупиниться на пiвзаходах, що настане «чорний передiл» i погром садиб, що незабаром iз мiльйонера вiн може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною. У квiтнi 1917-го Скоропадського переконували у тому, що генерал «…мусив би взяти участь в украiнському русi, що… мiг би бути видатним украiнським дiячем, гетьманом». 5 травня у Киевi вiдкрився Перший Всеукраiнський вiйськовий з’iзд, що виступив за автономiю Украiни та переформування армii за нацiонально-територiальним принципом. З’iзд створив Украiнський Генеральний вiйськовий комiтет при Центральнiй Радi, що взявся за органiзацiю украiнського вiйська. Незабаром Симон Петлюра став головою Генерального комiтету. Вiйськовий мiнiстр Тимчасового уряду О. Керенський, прибувши до Киева 20 травня, заявив, що перегрупування вiйськ за нацiональним принципом у сучасних умовах вiйни е неможливим. Скоропадський вважав, що украiнiзацiя зруйнуе армiю i пiдштовхне до розпаду Росii. 10 червня Центральна Рада прийняла свiй Перший Унiверсал, що проголошував автономiю Украiни. В Украiнi виникае свiй автономний уряд – Генеральний Секретарiат, на чолi iз письменником В. Винниченком, С. Петлюру було обрано генеральним секретарем (мiнiстром) вiйськових справ. Чиновники Тимчасового уряду розглядали дiяльнiсть Генерального комiтету як «самозванство», що тягне на кримiнальну вiдповiдальнiсть, «комiтетчикам» погрожували арештами. Лунали заклики «зброею покарати зрадникiв i австрiйських шпигунiв». Загальноросiйське вiйськове командування вiдмовлялося вiд контактiв з Генеральним комiтетом, незважаючи на те, що процес самочинноi та стихiйноi украiнiзацii вже почався.
У червнi 1917-го Тимчасовий уряд вирiшив провести широкомасштабний наступ на фронтi, маючи на метi повернути Галичину пiд владу Росii та розгромити австро-угорську армiю. Наступ було почато 18 червня, але вже через три днi стало зрозумiло, що вiн провалився. 34-й корпус Скоропадського був призначений для наступу. Однак частина корпусу вiдмовлялася брати участь у боях i постiйно мiтингувала. Генерал Скоропадський разом з комiсаром 7-i армii Борисом Савинковим виступав перед вояками, переконуючи iх узяти участь у наступi. Юрби солдатiв проводжали агiтаторiв гиком i свистом. Пiсля невдач червневого наступу 34-й корпус було вiдведено у резерв.
Провал наступу росiйських вiйськ призвiв до загально-росiйськоi кризи, зробив Тимчасовий уряд бiльш реалiстичним, змусив його шукати пiдтримки своеi полiтики у Киевi. Керенський дав згоду комплектувати окремi тиловi частини переважно з украiнцiв, а Генеральний комiтет дiстав деякий вплив при формуваннi резервних частин шляхом добровiльного набору. Серед генералiтету тодi утвердилася думка про те, що украiнiзацiя деяких частин приведе до зростання iхньоi боездатностi та дисциплiни, що вона допоможе вiдтягнути солдатiв-украiнцiв вiд бiльшовицькоi пропаганди.
Украiнський комiсар Пiвденно-Захiдного фронту запропонував Скоропадському почати украiнiзувати корпус. Але Скоропадський тодi ще вагався, зiзнаючись, що вiн не спiвчувае украiнському соцiалiстичному руху i побоюеться, «…як би украiнiзацiя остаточно не зруйнувала корпусу». У Киевi Скоропадський зустрiвся з генеральним секретарем iз вiйськових справ С. Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, вiн зовсiм не був у курсi вiйськових справ, а бiльше займався киiвською полiтикою… Був привiтний, тодi ще розмовляв зi мною по-росiйськи, а не украiнською». Командувач Киiвського вiйськового округу генерал Оберучев пропонував Скоропадському вiдмовитися вiд украiнiзацii корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на украiнiзацiю окремих частин – тимчасове явище. У своему листi до генерал-квартирмейстера М. Раттеля Скоропадський напише, що коли украiнiзацiя його корпусу – це «…влиття поповнення тiльки з украiнцiв, то я думаю, iз цього, крiм руйнацii корпусу, нiчого не буде… що стосуеться мене, то я особисто, маючи прiзвище украiнця, досить вiдоме в краiнi, для такоi украiнiзацii годжуся, але я нi в якi авантюри пускатися не збираюся… мене можуть обвинуватити у полiтичнiй авантюрi, що менi зовсiм не личить». Пiд час драматичних подiй бунту украiнського полку iм. Полуботка у Киевi Скоропадський перебував у штабi Киiвського вiйськового округу i розмiрковував, виступити проти бунтiвникiв… чи на iхню пiдтримку.
19 липня Верховним головнокомандувачем росiйськоi армii стае генерал Лавр Корнiлов. Вiн поставив свiй пiдпис пiд наказом про украiнiзацiю 10 дивiзiй i про створення окремих 1-го та 2-го украiнських корпусiв. Скоропадський, за його визнанням, «…бажав служити пiд командою Корнiлова». Можна припустити, що Скоропадський подiляв полiтичнi погляди майбутнього заколотника, вважаючи, що Тимчасовий уряд е приреченим. При зустрiчi Корнiлов казав Скоропадському: «Я од вас вимагаю украiнiзацii вашого корпусу». Офiцерiв i солдатiв, росiян за походженням, було запропоновано передати до 41-го корпусу, Скоропадський передав до цього корпусу ще й евреiв та украiнцiв – членiв «лiвих» солдатських комiтетiв.
У 20-х числах липня 1917 р. нiмцi прорвали фронт, i цей прорив призвiв до Тернопiльського вiдходу Пiвденно-Захiдного фронту. Корпус Скоропадського був виведений iз резерву i кинутий у бiй, але частина полкiв 34-го корпусу вiдмовилася виходити на позицii, що призвело до вiдступу корпусу. Скоропадський дiстав наказ одiрватися вiд ворога та нiчним маршем пересунутися до Збруча, корпус вiдiйшов у тил на 150 км.
4 серпня Тимчасовий уряд видае «Тимчасову iнструкцiю», за якою украiнський Генеральний Секретарiат пiдпадав пiд безпосередне керiвництво Тимчасового уряду. «Інструкцiя» лiквiдувала вiйськове секретарство Украiни. Генерал Денiкiн (командувач Пiвденно-Захiдного фронту) наказав припинити вiдносини з Генеральним Секретарiатом та загальмувати украiнiзацiю. Денiкiн згадував: «Я викликав до себе генерала Скоропадського i запропонував йому стримати рiзкий хiд украiнiзацii та, зокрема, вiдновити права командного складу або вiдпустити його з корпусу. Майбутнiй гетьман заявив, що про його дiяльнiсть склалася мiнлива думка, iмовiрно, за iсторичним минулим роду Скоропадських; що вiн iстинно росiйська людина, гвардiйський офiцер i зовсiм далекий од самостiйностi, якiй сам не спiвчувае… Але слiдом за цим Скоропадський поiхав до Ставки, звiдки моему штабу наказано було… сприяти якнайшвидшiй украiнiзацii 34-го корпусу». Скоропадський дiстав наказ перебазувати свiй корпус на фронт. Павло Петрович вирiшив податися до штабу головнокомандувача з метою змiнити цей наказ на час переформування корпусу.
Наприкiнцi серпня 1917 р. Росiю потряс «заколот генералiв», який очолив головком Л. Корнiлов. Скоропадський подався до Корнiлова, до Могильова, по допомогу у справах корпусу. Цiлком можливо, що Скоропадський вирушив до Могильова, щоб приеднатися до заколотникiв. Про «правi» переконання Скоропадського свiдчить той факт, що генерал погодився з пропозицiею «правого» та ворожого до украiнства Всеросiйського союзу земельних власникiв про внесення своеi кандидатури у виборчий список цiеi полiтичноi органiзацii на виборах до Всеросiйських Установчих зборiв. Скоропадський, скорiш за все, грав подвiйну гру: генерала – прихильника Центральноi Ради та прихованого лiдера «правих». Але Скоропадському вже не судилося поспiлкуватися з Корнiловим, наступного дня Павла Петровича було заарештовано i вiдправлено до Гомеля. Гомельський комiтет охорони революцii вислав Скоропадського пiд конвоем до Киева – на допит до Генерального Секретарiату, але там вiн був звiльнений. Вiд нового командувача Пiвденно-Захiдного фронту генерала М. Володченка Скоропадський дiстав наказ прискорити украiнiзацiю корпусу. Пiдтримка Центральною Радою позицii Тимчасового уряду пiд час заколоту Корнiлова змiнила ставлення Петрограда до «украiнського питання». Керенський та Верховний головнокомандувач Духонiн пiдписали наказ про украiнiзацiю, про визнання украiнських вiйськових органiзацiй, в украiнiзованi частини направлялися украiнськi комiсари.
На початку жовтня Павло Петрович зробив свiй головний вибiр: вирiшив стати не просто «украiнцем», а лiдером украiнського несоцiалiстичного табору, вiн збирався не тiльки робити вiйськову кар’еру, а й реалiзовувати себе в украiнськiй полiтицi. Вiн почав свое навчання з украiнськоi мови, оскiльки майбутнiй гетьман тодi ще не знав мови свого народу. Скоропадський мрiяв про гетьманство з перших днiв революцii. Вiн бачив, що його статус командувача украiнiзованого корпусу надае йому ознаки не тiльки вiйськового, але й полiтичного лiдера, а ексклюзивне походження вiд гетьмана надае iсторичноi легiтимацii. Навiть в очах соцiалiстiв його стали розглядати як одну з символiчних постатей Украiни. Йому ще не вистачало революцiйноi харизми, але вiн уже набирав ознак загальноукраiнського лiдера.
У жовтнi 1917-го Скоропадський приiхав до Киева, до Генерального Секретарiату та Украiнського Генерального вiйськового комiтету. В цей приiзд вiн репрезентував себе як лiдера украiнiзацii армii, за яким стоiть 20 тис. багнетiв. Полковник В. Кедровський згадував: «Це був перший випадок, коли генерал, який мав таку високу посаду в армii, запропонував своi послуги украiнськiй владi». Перебуваючи у Киевi, Скоропадський одержав телеграму, в якiй iшлося про те, що 6 жовтня на Першому Всеукраiнському з’iздi Вiльного козацтва у Чигиринi його було одноголосно обрано генеральним отаманом Вiльного козацтва. Вiльне козацтво – добровiльнi вiйськово-мiлiцейськi збройнi формування, створенi по селах i в мiстах Центральноi Украiни навеснi 1917 р. на засадах самоорганiзацii, виборностi командирiв, незалежностi вiд державних iнститутiв. Делегати з’iзду затвердили власну «Інструкцiю до формування Вiльного козацтва на Украiнi», згiдно з якою вiльним козаком мiг стати кожен, хто вважав себе украiнцем, виступав за перерозподiл землi, за федерацiю. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна дiяльнiсть, боротьба з дезертирством i з контрреволюцiйними силами. Козаки вимагали вiд Центральноi Ради проголошення широкоi нацiонально-територiальноi автономii Украiни, украiнiзацii армii, освiти, виведення росiйських вiйськ iз украiнських губернiй. Громади Вiльного козацтва формували кiннi та пiшi загони, волость формувала курiнь, повiт – полк, губернiя – кiш. Цю структуру очолювала Генеральна рада.
