banner banner banner
Люди (та, або) чи (як, не) свині
Люди (та, або) чи (як, не) свині
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Люди (та, або) чи (як, не) свині

скачать книгу бесплатно

Люди (та, або) чи (як, не) свинi
Василь Усатенко

Ми не так далеко пiшли вiд природи, як нас у цьому намагаються запевнити. Люди не просто залежнi вiд навколишнього свiту, а й, безперечно, пiдкорюються законам iснування живоi матерii. Що хвилини людина дихае, споживаючи кисень i виштовхуючи вуглекислоту. Декiлька разiв на день, для подальшого повноцiнного життя, необхiдно спожити бiльш менш якiсну iжу та вiдновлювати вологу. Напевно, немае такоi особистостi яка б не вiдчувала нестримного поклику, хоча й замаскованого, до вiдтворення. Ото ж люди народжуються, дорослiшають, старiють i вiдходять у вiчнiсть, так само як бiльшiсть iстот у цьому мудрому свiтовi, не дивлячись на те, що ми набагато розумнiшi вiд усiх вiдомих органiзмiв. Як що розглянути будь яку екосистему, будь то амазонськi хащi чи пустельнi дюни, легко вiдмiтити залежнiсть усiх мешканцiв одне вiд одного. Таку ж збалансовану систему створила навколо себе людина.

Василь Усатенко

ЛЮДИ (ТА, АБО) ЧИ (ЯК, НЕ) СВИНІ

Скрутне становище

– Ну, i що я маю робити? – Шеф, однiею рукою притискав мобiлку до вуха, а iншою тримав кермо джипа. Звiсно, це цiлком порушувало не тiльки правила дорожнього руху, а ще й можливiсть нормально керувати машиною, яка крiзь вечiрнiй морок летiла по напiвпорожнiй мiжмiськiй трасi. Але переговорити з давнiм товаришем було так само необхiдно, як i мчати у далечiнь, поспiшаючи на перемови з поважними партнерами.

– Чого ж ти мовчиш, пiдкажи що не будь. – Зрозумiвши, що розмова затягнеться, вiн, на мить повнiстю кинув кермо i полiз до кишенi. За кiлька секунд Шеф вже приладнав на вухо блютуз гарнiтуру i, клацнувши по клавiатурi телефонна, активiзував пристрiй. Це дало змогу покласти телефон на панель пiд лобове скло. Схопивши руль обома руками вiн голосно видихнув.

– Фу-у-у-уф. Та що скажеш, Братчику.

– Що я маю казати, – нарештi вiдповiв спiвбесiдник, – ти ж не новачок у цих справах, знав на що йшов.

Братчик, був одним з не багатьох з ким Шеф мiг вiльно поспiлкуватись, почути не тiльки реальну оцiнку своiм дiям, а ще й отримати хоч якусь пораду чи пiдтримку. Свого часу вони вели один бiзнес, але поступово почали працювати кожен для себе i при цьому, як не дивно, залишились вiрними друзяками.

– Так ти правий, я ризикнув i програв. Хто ж мiг передбачити, що цей бiзнес можуть заборонити законом.

– Не забувай де ти живеш, – з посмiшкою, нагадав Братчик, – тут можливо все, це – «краiна мрiй», тiльки на жаль не наших.

Шеф мимо волi посмiхнувся, – вiн завжди високо цiнив як особливий фiлософський настрiй свого товариша, так i його надзвичайне почуття гумору.

– З рештою, ти ж вспiв заробити грошенят. – Нагадав Братчик вже занадто серйозним тоном.

– Бiльш того, я вспiв iх вкласти, а точнiше витратити. Тепер не знаю як гасити борги. – Вiд розпачу Шеф ударив долонями по керму. У своiх бiзнесових дiлах Шеф нiколи не зупинявся, не зациклювався на однiй справi. Його особистий досвiд свiдчив про те що у сучасному свiтi краще мати декiлька проектiв. При наймi, коли один, у силу рiзних обставин, банкротував, iнший мiг давати непоганi прибутки.

На якусь мить в розмовi виникла перерва. Потiм Шеф почав перераховувати куди вiн витрачав грошi, пригадав i про позики та затримки платежiв вiд яких не вiдхрестися, та Братчику це все було вiдомо. Далi вiн пригадав варiанти звiдки можна викроiти хоч якiсь кошти, та на жаль це був дуже короткий перелiк.

– Ну, то в тебе не все так погано. При наймi маеш ще один, доволi непоганий, бiзнес з якого можна спробувати щось висмикнути.

Несподiвано у дзеркалi заднього виду блиснули фари, наздоганяючи легковик блимнув лiвим поворотом i вiдчайдушно пiшов на обгiн джипа.

– Нiчого собi! – Вигукнув Шеф, коли його обiгнали, як стоячого, це при тому, що джип впевнено йшов сотню.

– Що ти кажеш? – Здивовано перепитав Братчик.

– Та не звертай уваги, – заспокоiв його спiврозмовник, – якийсь клоун лiхаче.

Перевiвши дух Шеф, поправив електронну сергу на вусi, та повернувся до розмови.

– Я звiдти вигрiб все що мiг, треба тепер хоча б мiсяць зачекати, щоб знов щось отримати. І то, це при умовi, що цiна буде вище нiж зараз. А то ще й тут в мiнуси можна вскочити.

– Нi друже, борги, що в законi, що в кримiналi, треба повертати вчасно. Як що цього не робитимеш, рано чи пiзно не буде в кого позичати. А мiнусiв не бiйся, не вперше, викрутимося якось. Пригадуеш, як у тому анекдотi, – що совiтував псих у дурдомi своему доктору, коли у його машини несподiвано вiдпало колесо?

– Щось не пригадую.

– А дарма. Пiсля того як диск колеса зрiзав крепiжнi болти, лiкар був у розпачу: запасних болтiв в нього не було, отож iхати далi було неможливо. Це помiтив хворий, що гуляв неподалiк. Вiн пiдiйшов до враженого невдачею лiкаря i порекомендував йому викрутити по одному гвинту з кожного колеса i прикрiпити ними проблемне колесо. Так вiн зможе доiхати до ближчого автосервiсу. Лiкар здивовано прийняв пораду i перепитав, що робить такий розумник у психлiкарнi. Хворий з гордiстю вiдповiв – «Я псих, а не дурень».

Шеф посмiхнувся, зрозумiвши глибину думки, що закладена у цiй простенькiй байцi.

– Десь так i тобi треба вчинити, щоб «доiхати хоч куди не будь».

Вони ще деякий час потеревенили, про те про се, але гостроту розмова вже втратила, тому невдовзi зв’язок було перервано.

Тим часом настав темний, осiннiй вечiр. Джип освiтлював трасу потужними фарами далеко по переду. Час вiд часу, уздрiвши зустрiчний транспорт, Шеф чемно «перемикався» на ближне свiтло, в той же час сам мружився вiд в’iдливого сяйва зустрiчних фар. Дорога була пряма, як геометрична стала, до того ж це пiдкреслювало спалахування переривистоi дорожньоi розмiтки. Та водiя джипа це не заспокоювало, а навпаки, насторожувало. Вiн не вперше був у подiбних поiздках i знав, що одноманiтнiсть дороги, пiдтримана втомою, може приспати його i (хоча вiд такого поки Бог милував) викликати дорожньо транспортнi неприемностi. Для профiлактики такоi ситуацii Шеф заiхав на заправку. Крiм того, що долив пального «до повного баку», вiн зайшов у кафе i випив смакуючи, кiлька фiлiжанок, чорноi як нiч, кави. Вiдразу вiдчув себе бадьорiше i впевнено.

Ще з далеку джип мигнув габаритами у вiдповiдь на вимкнення через кишеньковий пульт, охоронноi сигналiзацii. Шефовi його позашляховик був i затишною оселею, i робочим офiсом, i неприступною фортецею, ну i звiсно, надiйним засобом пересування. За iронiею долi колись, рокiв двадцять до того, ще мрiйливим хлопчиною Шеф неодноразово малював мiсяцеходи i марсоходи – потужнi машини з величезними широкими колесами, блимавками по лiнii габаритiв, блискучою панеллю приборiв i могутнiм штурвалом. Хто мiг подумати, що саме на такому, а то ще й кращому, всюдиходi, вiн буде перемагати простiр. У найсмiливiших дитячих уявах не було бортового комп’ютера, сенсорноi панелi управлiння мiкроклiматом, чи навiть зв’язку зi всiм свiтом через мiнiатюрний мобiльний телефон. Що правда, астронавтом мiжпланетником вiн теж не став, а бiзнесмен з нього вийшов не аби який.

Інтуiцiя шефа не пiдвела. Його повiки несподiвано стали важкi, очi пекло, навiть в темрявi, наче в них потрапив пил. Вiд свiтла зустрiчного транспорту вони закривались автоматично i розплющити повiки пiсля цього було доволi важко. Але зупинятись неможливо, треба прибути вчасно. Навiть тривожнi думки про фiнансову скруту розчинялися у сонливому мороку нiчного шляху. Кава себе не виправдовувала, хоча хто його знае, може завдяки iй вiн змiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Власний рецепт шефа вiд дрiмливостi за кермом – розмови по телефону. Подзвонив до одного, потеревенив з другим – i час минув, i сон десь дiвся. Але все мае своi межi.

– Добрий вечiр, – телефонував до чергового свого спiврозмовника, управляючого одним з його пiдприемств – е хвилинка? Треба порадитись.

Звiсно, що робочий день вже давненько закiнчився, та як пiдлеглий може вiдмовити керiвнику? Шеф цiкавиться багатьма моментами справи, розпитуе про загальний стан, нагадуе про завдання, якi були поставленнi, видiляв приоритетнi питання.

– Ви намагайтесь максимально економити ресурси, – вглядаючись у шлях, висвiтлений потужним дальнiм свiтлом, Шеф перейшов на загальнi настанови, – уникайте прямих i прихованих втрат. Тiльки так я зможу вирiшити що робити…

Шеф зрозумiв, що недоречно обмовився i черговий раз душу обiйняв холодний жах, який подiяв тонiзуюче. Шеф швиденько припинив розмову. Подумки вiн розрахував шлях i час, що залишились до зустрiчi, i зрозумiв – краще буде якiсь пару годин витратити на вiдпочинок, а потiм наздогнати цей час вранцi, у крайньому випадку чемно попередити партнерiв про запiзнення.

Напiвпритомний Шеф зарулив на стоянку бiля черговоi АЗС, вiдкинув сидiння, зняв взуття i вкрився дорожньою ковдрою, яка теж завжди була у комплектi джипу. Та розум несподiвано став чинити опiр такому необхiдному спочинку. В вухах Шефа ще моторошно гудiв мотор, перед очами спалахували вогнi зустрiчних машин, а розум, деякий час продовжував вирiшувати нагальнi питання.

Йому на мить пригадалось як, пiд час осiннього полювання, впевнений у всюдипрохiдностi свого автомобiля, потрапив у халепу. Поклавши надiю на потужний двигун, два ведучi мости та широкi колеса, вiн звернув з грунтовоi дороги i подався степом наздоганяти дичину. Джип вiдважно грiбся по вологiй землi поки не вскочив у ледь помiтний рiвчачок. До рятувальноi твердинi залишалося не бiльше людського кроку, та джип не мiг рушити з мiсця, лише безпомiчно розкидав багнюку. Покриття мобiльного зв’язку не було, отож покликати будь кого на допомогу не було можливим. Саме тодi шеф розкаявся, сам перед собою, що не укомплектував свою машину лопатою, чи, хоча б сокирою. Довелося вiдкопувати надiйний транспорт за допомогою мисливського ножа. Здерши долонi до кривавих мозолiв, зiрвавши спину та намулявши колiна вiн, все-таки, визволив джипа з болотяноi пастки. Пiсля цiеi пригоди лопата та сокира назавжди оселилися в багажнику позашляховика, а Шеф став з острахом поглядати у бiк пересiчноi мiсцевостi…

Двi години глибокого сну подарували i силу, i бадьорiсть, i яснiсть думки. Шеф прибув на перемовини вчасно i, навiть побачив можливий вихiд з скрутного становища у бiзнесi.

Остання гастроль

Микола Іванович не любив iти на роботу на порожнiй шлунок – «голодна людина багато не зробить» частенько повторював вiн. Отож ранок завжди починався з ситного снiданку i гарячого напою, полюбляв вiн, також, закусити пiсля всього чимось смачненьким. Сьогоднi, по дорозi на ферму вiн жував, смачно прицмокуючи, червонобоке яблуко. Вiдкушував жадiбно, пускаючи краплю солодкого соку на пiдборiддя, ретельно пережовував i з насолодою ковтав, навмисно роблячи глибокий вдих, щоб пiд час видиху сповна вiдчути аромат райського плоду. Вiн так захопився, що не залишив звичного недоiдка: поглинув навiть насiнини i iх жорсткi оболонки. Тiльки пiсля цього вiн з полегшенням зiтхнув та прискорив крок.

Кирзовi чоботи вгрузали в багнюку, яка з’явилася на дорозi пiсля холодноi осiнньоi зливи. Можна було пiти асфальтованим шляхом, та Микола Іванович любив милуватися озиминою, яка смiливо вилазила на полi бiля його стежки, з цiкавiстю спостерiгав за птахами, переважно воронами, якi гамiрливо рухались у рiзних напрямках, iнколи щастило уздрiти лиса або зайця, що теж сюди навiдувались за якоюсь дурницею. Ще, пiд час цих прогулянок вiн дихав, глибоко, смакуючи усi можливi пахощi, що породжували степовi трави. Отож, Микола Іванович максимально заряджався оптимiзмом, перед тим як поринути у черговий трудовий день.

Працював вiн на свинофермi, звичайно приватнiй, технiком штучного осiменiння, спiвробiтники його охрестили влучним словом «штучник». Номенклатурна назва посади далеко не вiдображувала усього, що вiн виконував. Крiм того що пiдслiджував свиноматок в охотi (стан свиноматки при якому необхiдно проводити iх осiменiння. примiтка автора), проводив iх штучне осiменiння, вiдбирав та зберiгав сiм’я кнурiв, вiн ще порався та пiдтримував порядки у кнурятнику. Мiг пiдмiнити декого з робiтникiв, коли тi йшли на лiкарняний, або на неочiкуваний вихiдний, при необхiдностi мiг впоратися з мiлким ремонтом водогонiв та електрики, без проблем сiдав за кермо будь якого транспорту, що були на свинофермi (вiд трактора до пiдводи). Крiм того, допомагав при перегонках свиней, а вiдлучення та перемiщення свиноматок на опорос взагалi проводив сам, оскiльки нiхто не мiг так ладнати зi свинями як вiн.

Робочий день завжди починався з короткоi летучки у кабiнетi управляючого. Тут збирались не тiльки спецiалiсти, а за встановленим порядком, приходили вiдмiчатися про свою появу на робочому мiстi усi працiвники. Не дивлячись на офiцiйнiсть тут панувала дружня атмосфера – можна було почути байку, або когось розвести на дурня, iнодi лунали рiзноманiтнi поздоровлення. Зазвичай зауважень чи нотацii Микола Іванович не вислухував – вiн був досить вiдповiдальним, а праця його не вимагала будь яких (за рiдким виключенням) маневрiв. Отож, поки iнших вичитували за зальоти, вiн мав змогу преспокiйно сидiти на зручному офiсному стiльцi. Сьогоднi, на додачу, його пригостили кiлькома цукерками i вiн ганяв у ротi скляну барбариску.

– Микола Іванович, – раптом звернувся до нього управляючий, – янгол ви наш!

Микола Іванович вiд несподiванки цокнув карамелькою по зубам та злякано сховав ii за щоку.

– Волiв би бути купiдоном, – спритно вiдповiв вiн, – на вiдмiну вiд янгола, у нього хоча б цюцюрка е.

Управляючий, Сергiй Васильович, посмiхнувся. Вiн був радий бойовому настрою пiдлеглого, та новина, яку треба довести до вiдома Миколи Івановича, завiдомо була не втiшна.

– З цюцюркою, без цюцюрки – рiзниця не принципова. – Майже байдуже продовжив розмову Сергiй Васильович, але люди прийняли жарт жваво, де хто навiть щиро розсмiявся. Коли публiка заспокоiлася, управляючий голосно, так щоб усi чули, заявив.

– Шеф наказав зменшити кiлькiсть парувань на десять вiдсоткiв, свиноматок, якi при цьому випадуть з процесу, здати на м'ясо.

– Чого це раптом? – мимо волi вигукнув Микола Іванович, борючись з невчасною цукеркою.

– Цiнова полiтика на свинину дуже не вигiдна, отож Шеф i вирiшив тимчасово скинути поголiв’я. – Констатував Сергiй Васильович.

На словах «скинути поголiв’я» усi присутнi завмерли: кожен розумiв, що за скороченням поголiв’я пiде скорочення штатiв. Переживати було за що – знайти роботу пiд час черговоi кризовоi навали справа не з легких.

– Це не мае сенсу! – В розпачi вигукнув Микола Іванович.

– Крiм свиноматок треба ще здихатися одного кнура, – не зупинявся управляючий, потупивши погляд на папери розкиданi перед ним на столi, – того, що найстарiший, i не використовуеться на штучному заплiдненнi.

– Тридцять Сiм Сiмдесят Сiм? Так вiн ще тримае вiдмiнний результат – десять з половиною поросят на опорос! – Микола Іванович пiдвiвся зi стiльця, на секунду завмер, поки ковтав ще масивну цукерку, пристрасно почав висловлювати свою позицiю.

– Цi свиноматки, а тим бiльше кнур, в загальному потоцi мало чого вирiшують. Поросята вiд сьогоднiшнiх заплiднень з’являться через чотири мiсяцi, а на м’ясо пiдуть у кращому разi через десять мiсяцiв. А за цей час цiни ще невiдомо як можуть змiнитися, у тому числi й пiдвищитись. Так бувало не одноразово.

Вiн подивився навкруги, шукаючi пiдтримки.

– Дiйсно, якось воно не дуже клеiться. – Мляво пiдтримав товариша ветеринар господарства Володимир, який був набагато молодший за вiком вiд своiх колег, – на сьогоднiшнiй день в нас на забiй нема що здавати. Вiдгодiвля вибрана ще й з перевиконанням плану. Може тут якась iнша проблема?

– Наказ е наказ. В усякому разi свинi належать особисто Шефовi, – зауважив, значно пiдвисивши голос, Сергiй Васильович, – i тiльки вiн мае право вирiшувати, що з ними робити. А ми повиннi йому у цьому допомагати, за що вiн i плоте нам грошi.