скачать книгу бесплатно
На брата брат
Юрiй Мушкетик
Юрiй Мушкетик – вiдомий майстер сучасноi украiнськоi прози, лауреат Державноi премii iм. Т. Шевченка, автор багатьох повiстей та романiв, серед яких е твори, присвяченi iсторii нашоi краiни: «Жовтий цвiт кульбаби», «Яса», «Гетьманський скарб», «На брата брат» та iн. У романi «На брата брат» вiдтворено подii, що розгорталися в Украiнi за часiв гетьмана Виговського, коли пiсля смертi Богдана Хмельницького боротьба за державну незалежнiсть вилилася у братовбивчу вiйну. Через долi героiв роману братiв Журавок автор зображуе страшну трагедiю цiеi вiйни: люди однiеi кровi стають ворогами – брат iде на брата – i голови своi кладуть, не здобувши нi слави, нi волi, нi правди.
Юрий Мушкетик
На брата брат
I
По вичахлому опiвнiчному небу, гнанi тягким верховим вiтром, мчали довгi, схожi на химернi рибини, хмари, й кругла дiжа мiсяця то ховалася за них, то знову викочувалася на небесну оболонь. Те мiсячне кружало було велике-превелике, здавалося живим, велетенською мордою, котра дивиться й бачить, думае i знае щось, невiдоме людям. Мiсячне сяйво було зелене, ядуче, i в ньому пливли кудись у безвiсть левади, високi осокори, соннi хати, а в них пливли люди, самi не вiдаючи куди, навiки вiдданi на волю вищих, невiдомих iм сил. Мiж хмар миготiли цвяшки-зорi, вiстрями до землi, й по однiй кресонуло небесне кресало, вона зiрвалася, шугонула до землi за розмитий обрiй. На краю села на пласкому горбi, над схованою в очеретах та пожухлих осоках рiчечкою стояла стара розсадиста, перекрита свiжою соломою хата з новеньким дерев'яним пiвнем на димарi, вже вшушкана на зиму в загату з просяноi соломи, так що з чотирьох круглих шибок двох ii вiкон виднiлося по двi, й коли в них заглядав мiсяць, то бачив бiлий латаний убрус столу, убоге хатне начиння, двi шаблi та двi рушницi на кiлочку бiля дверей, червоних павичiв на бiлому коминi й рядок дитячих голiвок – бiльших, менших, ще менших – на довгому дерев'яному полу пiд жердкою, а бiля них чорняву, у важких косах голову матерi. И чотири чоловiчi постатi бiля печi на засланих рядниною, розперезаних кулях соломи.
На тину пiд хатою поблискували лисини горшкiв та гладущикiв, перекреслила подвiр'я тiнь кажана, посеред двору, важко вронивши на землю голоблi, дрiмав вiз, й не прокинувся на скрип у левадi iншого воза, також господарського – злодiйськi вози не скриплять, – на польовому озерцi перегукувалося перше перелiтне птаство. Терпко пахло сухою нехворощю, грушами-гниличками, повiви вiтру доносили з лугу прогiркло-медовий пах пiзнього дрiбноцвiту, але всi тi запахи перебивав неприемний, кислий запах вимочених конопель, якi стiйма сохли пiд клунею. В лозовiй кошарi бiля неi ремигала пара гнiдих волiв.
На яблунi за хатою продиркотiв пiвнiч молодий пiвник, йому заокселентував iнший, теж молодий, теж трiскучий, i, немов сердячись на таку митецьку недосконалiсть, у хлiвi вивiв свое високе, чисте, дзвiнке крещендо старий досвiдчений пiвнячий дискант. И тодi, неначе за його покликом, з кропив'яноi та нехворощаноi шалини пiдвелася низенька, в куцому, пiдбитому хутряною опушкою жупанi та пласкiй, з вiдворотами, шапцi постать i, злодiйкувато озираючись, почалапала до причiлка хати. Вона вклякла на колiна бiля загати, видлубала з кишенi штанiв трут та кресало й, далi озираючись, поспiшливо заклацала сталевою дужкою кресала по каменю. Клацала та клацала, але чи вiдвiльгла губка, чи зiтерся ii нагорiлий край, трут довго не займався. Іскри сипалися снопами на синiй жупан, на червонi шаровари, й тремтiли палiевi руки, й тремтiла, здригалася його душа, але вiн i далi тнув блискучим сталевим жалом по кременю. Врештi червона iскра вхопилася за край губки, палiй задмухав на неi витягнутими губами, замахав рукою, роз'ятрюючи ii, й вона знавiснiла, зажеврiла, заблимала хижим оком, освiтила блiде, зi зведеними судомою вузькими бровами обличчя та крайок просяноi загати, пiдпертоi вербовим кiлочком, i тодi скрючена, кiгтиста рука тицьнула трут у загату. Там задимiло, затрiщала просянка, але вогнем не бралася. Палiй зяпнув ротом, перебрав трут у лiву руку, а правою почав дерти з хутряноi опушки жупана шерсть, жужмати ii в клубок.
А тим часом з очерету вибрела iнша постать – висока, гнучка, в киреi, без шапки – шапку тримала за поясом, – сторожко, але впевнено рушила до протилежного причiлка хати. И теж опустилася на колiна, й розглянулася – дiловито, спокiйно. І був цей палiй пiдготовлений краще – виварений у водi, у якiй мили овечу шерсть, трут тримав у дерев'янiй трубочцi, й той зажеврiв з першого удару кресала, й чоловiк вийняв з-за пазухи пiдпал, вклав у нього трут, пробив кулаком у загатi дiрку та вихнув усе те в загату. Вiн був певний своеi справи, бо одразу пiдвiвся й, ледь пригинаючись, ступаючи широко, м'яко, попростував до очерету. И ще не дiйшов до високоi стiни очеретiв з сивими запорозькими мiтелками-чубами, як загата, в яку засунув пiдпал, спалахнула од верху до низу, довгий, вузький язик полум'я хитнувся, лизнув новеньку стрiху. Воли перестали ремигати, здивовано повернули голови, вогонь освiтив iх, зробив з гнiдих кривавими, в спокiйних, добрих волових очах затанцювали кривавi промiнцi. Тим часом загата з протилежного боку хати горiла також – вогонь виiв чималеньке дупло й роз'iдав просянку далi. Куценька постать у короткому жупанi пiдвелася, згинцi, заячим скоком хуркнула до кропив'яноi та нехворощаноi шалини. Але перш нiж сховатися в нiй, оглянулася – полум'я бурхало на всю силу, просянка трiщала, вогненна жужелиця здiймалася в небо; постать перехрестилася й прошемрiла сухими губами:
– Слава гетьману Безпалому!
И так само перехрестилася бiля очеретiв iнша, висока постать, прорекла:
– Слава гетьману Цюцюрi!
За хвилину процокотiли копита по дорозi до лiсу, а ще за мить – по дорозi в степ.
З-за хмари викотилася мiсячна пательня, зеленаво-блiда, вияснена до блиску, на якiй брат виважував на вилах брата в даремний пострах усiм iншим братам, i освiтила сонне село, палаючу хату на горбi, на димарi якоi нiмо волав на помiч дерев'яний пiвень, а бiля димаря примостилася зiщулена темна грудка з пiдтисненими бiлими лапками – чи то домовик, чи кiт.
II
Степ переймав воду гранiтними скелями, але вода виявилася дужчою, розiрвала камiннi обiйми й клекотiла, i скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грiзними лавами. Могутня, жива i вже приречена, а може, приречена од першого дня свiтотворення, як приречене все суще – на буяння, клекiт i смерть, на все й на нiщо. Перша лава спадала чистим, наче шкло, потоком, й справдi, зоддалiк здавалося, що то шкло, вигнуте й нерухоме, крiзь яке подекуди просвiчуеться камiння. «А вода по каменю, а вода по бiлому…»
Це шкло було припасоване з правого берега до великого, замшiлого каменя, нижче якого на днi виднiв ще один камiнь – у глибинi сiрiла спина потвори, на якiй гралися червоноперi рибки, там же, де лава спадала, було бiло-бiло й пiняво, переколочено, окремi струменi цвiркали високо в небо, а далi вода знову мчала рiвним ясним потоком, ледь-ледь запiнюючись подекуди над схованими в глибинi каменями або перекочуючись через них. Тут i там над плесами кружляли чайки, вихоплювали з води глушене риб'яче дрiб'я й або з'iдали на лету, або шугали до високоi скелi, декотрi ж сiдали на велетенського дуба, який застряг мiж камiнням другоi лави. Дуб був бiлий, аж жовтий, вишмулений, наче кiстка, й бiлi хребцi колишнiх вiт стримiли до неба, на одному з них сидiла велетенська чайка й рвала чималу рибину, котра ще стрiпувала хвостом; друга лава випиналася гостряками каменiв, сивих на верхiвках вiд пташиного послiду, й вода на нiй не спадала рiвним потоком, а клекотiла, й бурхала, й била гарматними ударами, закручувала внизу шаленi вири, а нижче також стримiло кiлька гострих каменiв, якi збивали воду в вузьку горловину, й далi вона падала стрiмко вниз, в чорну безодню – пекло, яке булькало й клекотiло, розбивало струменi на бризки, що з них вставала золотаво-червона райдуга. Райдуга – вгорi, пекло – внизу. В повiтрi стояв рiзкий запах спiненоi води, розпеченого каменю, водяного зiлля, яке обривали зi скель бурхливi потоки.
Клекiт i гуркiт, i все одно тиша, тихiша за будь-яку iншу тишу, згуки природи – то не гомiн, то безгомiння, вслухавшись у яке можна почути плин власноi думки i кровi в жилах. Ще й на багато верстов довкола – нiкого-нiкого, тiльки вода, та камiнь, та чайки, та баклани, якi нiмими чорними привидами сидять на високих, з побiленими послiдом верхiвками стрiмких скелях правого берега. Лiвий берег низинний, сiрий, хапае пустельнiстю за серце, й коли людина дивиться на нього, ii огортае безпричинна туга. Коли ж вона дивиться зi скелi на Днiпро, який перед нею неначе на долонi, на борiння води та каменю, вона думае про вiчне, невмируще, пiдноситься душею й навiть забувае про власну смерть. Хоч смерть тут – близько-близько; на цих порогах, на цих каменях од давнiх давен, од похмурих варягiв i диких кочiвникiв до нинiшнiх козацьких часiв погинуло безлiч люду, але та смерть не вiд неправди, не вiд чварiв людських i лютостi людськоi, й вона забуваеться; тут упокорення й благiсть, i думки про велич Бога, про смиреннiсть та покору, про добро та iстину. Тут можна сидiти непорушно годинами, днями – вiчно, перетворившись на камiнь та навiки замкнувши в собi раз знайдену, едино правдиву думку.
Вище першоi лави – високий камiнний острiв, на ньому верби, осокори та велетенськi дуби, неначе зачарованi, вкритi молодим зеленим листом, i кипучий дубняк понад водою, й верболози в низиннiй частинi острова, який кiнчаеться пiщаною косою. Нижче острова кiлька маленьких острiвцiв, декотрi з пiску, декотрi з каменю, закучерявленi лозою, схожi на кинутi на воду зеленi шапки.
Мимо цих острiвцiв саме й пропливав, а точнiше, пролiтав – вода вже набирала розгону – довгий, просмолений, схожий на чорну рибину човен, у якому сидiло двое молодих козакiв – один на кормi, другий – на провi, вельми схожi мiж собою з лиця – високочолi, носи з горбинками, той, що на провi, трохи старший, йому лiт за двадцять, той, що на носi, – молодший, лiт пiд двадцять. Оголенi до пояса – готовi до всього (вже подолали не одну лаву), дужi тiлами, мускулистi, завзятi. Той, що на кормi, – з веслом, той, що на носi, – з довгою тичиною, буйночубий, чiпкий, зi зцiпленими зубами, напруженим до сльози поглядом вдивлявся поперед себе, погукував, вiддавав команди – перебрав на себе провiд, дарма що молодший, а може, проводирував завжди, старший видавався спокiйним, тiльки ж лишаювата блiдiсть вкрила його щоки, й погляд блукаючий, бiгучий – по всiй водi, по якiй вже вставали ледве помiтнi вихорцi, а вiд води знову на нiс човна – на постать брата – було видно, що вiн бiльше покладаеться на нього, нiж на самого себе. «Пильнуй, Матвiю», – голосне, пружке з прови, й на вiдповiдь млявiше, не таке впевнене: «Пильную, Супруне».
Човен пришвидшив плин, вже майже летiв – йому б крила, й вiн би наздогнав чаiну зграю, яка летiла нижче лави, осiв на кормi, пiднявся на провi, й Супрун, здавалося, зносився на небо, вже не обертаючись, гукнув до брата ще щось кiлька разiв, з тих слiв Матвiй розiбрав тiльки те саме «пильнуй», Супрун вже нiчого не бачив, тiльки широку-широку гладiнь рiки, надто в лiву руку (пливли ближче до правого берега), спокiйну, одначе дуже швидку, з окремими невисокими випнутими водяними горбами, i враз нiс човна задерся високо-високо, – здавалося, дуб одiрвався вiд води й стрiмко полетiв униз, аж тьохнуло, вдарило у Матвiя пiд горлом серце (вже не перший страх, i миттеве почуття злостi на брата – вiн втягнув його в цi смертельнi мандри), й хряскiт чи хлюпiт пiд ногами, шалена гойдавиця, глухе гудiння днища й хрипiння чи лайка Супруна, чие перекошене обличчя на мить майнуло перед ним, i другий братiв позирк вже з весело ощиреним частоколом зубiв – човен устояв, летiв носом вперед. І раптом якийсь скрегiт, дужий стусан знизу, – дуба розвертало кормою вперед, Матвiй встиг гребнути веслом кiлька разiв, й знову удар, i хряпiт деревини, вода i небо мiнялися мiсцями, й ще один, останнiй струс, i його викинуло в бiле шумовиння.
Супрун устиг ухопитися за борт човна, який на мить став цапки, неначе норовистий кiнь, i одразу ж ляпнув на воду, човен несло, розвертало знову, Супрунова душа влетiла в п'яти, але трималася там, вiн подумав, що загинув, одначе так само чiпко тримався за борт човна, й пiнявi струменi перекочувалися через нього, й бачив вiн лише чорний борт, та раптом помiтив поперед себе щось iнше й зрозумiв, що то берег, розпростав ноги й дiстав дна. Щосили вперся в ребруватий камiнь, подався вперед, знову втратив дно й знову знайшов його, й лише по кiлькох хвилинах зрозумiв, що не пливе, а стоiть по груди у водi, то вона плине повз нього, а йому здаеться, несе його; в очах було зелено, у вухах дзвенiло, але вiн опанував себе, посунув ще трохи вперед перекинутого човна, й вiн тицьнувся кормою мiж двох сiрих каменiв, мiцно застряв мiж ними. И далi тримаючись за борт човна, ще не до кiнця вiрячи, що живий, вибрiв на берег. Став на каменi, оглушений, зморений, мало що тямив, свiт обкручувався довкола нього, й ходили ходуном груди, й билося об клiтку ребер серце: «Живий, живий», – радiсть гаряча, червона, болюча. Тоненьким струмiнцем збiгала по напеченому сонцем каменю з розбитого колiна кров, кривавила воду, i в цю мить щось червоно-чорне трiсло в його головi, й зойкнуло, й вимовило: «Матвiй!» Дрож струсив його тiло.
Широким скляним потоком плинула рiка й налiтала на камiннi зубцi, помiж яких застряв корiнням наперед дуб-велет, й потiк бурунив, спадав униз, де також стримiли каменi, розпачливий погляд хапав порожнечу води, ранився об гостряки скель, й гаряче закипало бiля серця, а знизу, вiд живота, пiднiмався крижаний холод. І вже оте тремке, з обкипiлоi кров'ю радостi «живий» мертвiло. Погляд ковзав по водi, перестрибував з каменя на камiнь й спiткнувся на одному, у якого чопик не гострий, а округлий, зачепився за нього, прикипiв, потягнув його всього вперед – з розпачем, надiею в безнадii. Так, чопик ворухнувся, то – людська голова, Матвiй, хто ще iнший мiг опинитися там, у бiлому клекотi. Іскра радостi й гостра, як лезо ножа, думка: «Погине, зiрветься, там, нижче, – смерть». Матвiй тримався за камiнь, тепер Супрун добре бачив його, навiть бачив зчепленi на каменi руки.
Це тривало лише мить. У наступну Супрун вже шукав, як порятувати брата, вiн знав: якщо не знайде способу, попливе туди й загинуть разом. Думка билася, наче риба в сiтi, здавалося йому, що й камiнь пiд ним гойдаеться, а митi, що спливали, кришили серце. І враз щось нiби осяяло його всього, вiн метнувся до човна – в носi дуба, за дощатими дверцями, схована iхня одiж, весь справунок: торби, казанок, волочок, туди Матвiй також запхав мотузок на кiлька сажнiв довжиною. Супрун промiряв очима: якщо доплисти до дуба й осiдлати його бiля кореня, вже за заборою, можна сягнути мотузком каменя, на якому висить Матвiй, i пiдтягнути його до дуба… Про те, що його самого може знести на камiння, не думав. Витягав пiд водою шмаття, торби, врештi намацав мотузок й поки оперiзувався навкiс через груди й зав'язував кiнцi, завмираючи серцем, ще раз кинув погляд на камiнь. Матвiй висiв на ньому. Вiн не кричав, не кликав на порятунок, мабуть, i не сподiвався на нього або й мало що тямив, вже сам був, як камiнь.
Супрун перестрибнув на один камiнь, на другий, – вище по течii, зайшов у воду й поплив. Загрiбав лiворуч, потерпав, що промине дерево або не зможе за нього вхопитися, впився в стовбур очима, здавалося, зачепився ним за дерево, пiдтягувався на ньому, наче на линвi, плив – певнiше, його несло прямiсiнько на дуба. Чалапав рукою, вхопився за довгий бiлий сучок, долоня влипла в суху, нагрiту сонцем деревину, з криком зiрвалася з кореневища чайка, закружляла над ним, а Супрун вже перехопив iнший сучок, вилiз по ньому, осiдлав дуба. На мить йому здалося, що вiн кудись летить, але одразу зрозумiв, що то потiк гойдае дуба. Не спочивав жодноi хвилi, по жовтiй, зашмаленiй сонцем деревинi добрався до кореневища, пообламуване, воно стримiло, наче велетенськi роги. Кинув погляд уперед i скрикнув: йому здалося, що камiнь, за який тримався Матвiй, порожнiй, й одразу ж побачив бiлу пляму обличчя, зморщеного з напруги, болю та страху. Матвiй щось прохрипiв, i Супрун гукнув щосили, збадьорливо, як тiльки мiг:
– Тримайся!
Вiн облизав пересохлi губи, розмотав мотузок i кинув один кiнець до Матвiя.
– Лови!
Вода заметляла мотузком, закрутила, й вiн сховався в спiнених струменях. Супрун повiв напруженими очима, шукав його й не знаходив. Поспiшливо вибрав мокрий мотузок, вiдчахнув невеликий сухий сук i прив'язав кiнець мотузка до нього.
Пустив сук за водою, посмикував, збиваючи до Матвiя, врештi жовта, схожа на кiстку, деревина застрибала бiля каменя, Матвiй, над силу втримуючись однiею рукою, другою перехопив сук, якусь мить не зважувався вiдiрватись вiд каменя, а далi вчепився в сук обома руками. Мотузок натягнувся, рвонувся з Супрунових рук, вiн потягнув, але його самого тягнуло вперед; притисло грудьми до кореневища, й Супрун почав вибирати з води мотузок. Викручувало суглоби, напнулися до розриву жили, трiскало серце, Супруновi здавалося, що тягне на себе увесь Днiпро з ямами й чорториями, з протоками й затоками, лиманом i Чорним морем. Матвiй бив ногами по водi, допомагав, але посувався дуже повiльно. Вiд дуба до каменя – сажнiв чотири, але кожна п'ядь переважала милi.
У якусь мить Супруну здалося, що не дотягне брата, мотуз почав виковзувати з його рук, проте вiн не спанiкував, устиг обмотнути його довкола сiрого сучка. Подивився на брата, але той чи й бачив його, Матвiйове обличчя з налиплим на лоба чубом було схоже на обличчя потопельника. И не було в Супруновiм серцi нiчого: нi братерськоi любовi, нi сердечноi приязнi, нi хлопчачоi дружби, але був якийсь вищий обов'язок, щось таке – понад усiм цим. Нараз Супрун збунтувався проти самого себе, свого безсилля, заскрипiв зубами, потягнув правою рукою мотузок – пiдтягував по цятi, по цалi – попихав на сучку мотузяне кiльце. В очах йому пожовтiло, руки й ноги дрiбно тремтiли. Врештi прохрипiв:
– Хапайся за корiнь.
Матвiй обхопив пальцями товстого кореня. Очi йому лiзли з орбiт, рота вело вбiк, вiн стратив усi сили й тiльки якимись нелюдськими потугами не давав зiрвати себе з кореня дуба. Супрун нахилився, перекинув вiльний кiнець мотуза за його спиною, другий тримав, намотавши на сук. Матвiй перепочивав, заплющивши очi. А тодi пiдтягнув тiло, потелiпав ногами, лiвою, неначе гаком, зачепив зiгнутий корiнь, пойорзав на ньому, пiдтягнувся ще трохи, вперся правою ногою i врештi з Супруновою допомогою видряпався на деревину. Повалився долiлиць i лежав нерухомо, дихав важко, й те дихання ледь-ледь зводило плечi, та на голiй лiвiй нозi, пiд самим колiном пульсувала синя жилка. Вода збiгала з нього струмiнцями, темнячи деревину, пiд головою в жолобку набiгла калюжка. По тому повiльно одкинувся од стовбура, сiв верхи. Супрун поторсав його за плече, й коли Матвiй оглянувся, вихекнув з посвистом:
– Ге! Ще не приспiв час справляти тризну!
Матвiя чомусь злякали тi слова. Тризна – то iхне сiльське назвисько, вони од дiда-прадiда Журавки, по-вуличному – Тризни, iх iнакше й не знають у селi, й не звали Журавкою нi дiда, нi батька, а тiльки Тризнами, й прозвисько те, либонь, було не випадковим, всi iхнi предки по чоловiчiй лiнii гинули на бранному полi, гинули молодими, й рано вмирала або була брана в неволю вся бiла челядь, вони двое – останнi Тризни з колись гiллястого, обчухраного роду, й нинi також втiкають на Сiч вiд панськоi, лядськоi неволi. Нехорошi, лячнi, погано вiщi слова мовив Супрун; та брати ще й не вибралися з цього пекла; хотiв сказати про це, але Супрун зрозумiв усе й так, впевнено стрiпнув головою:
– Тепер допливемо. Перепочинь ще трохи.
– Вже…
– Сильно вiдштовхуйся ногами вiд дуба, з того аж кiнця, а тодi поза он тим каменем…
– Пливи! – Матвiй.
– Нi, ти перший. А я стану отут. На випадок чого, кину мотузок…
Вони обое подолали бурхливий потiк, добулися пiд скелю. Першим переплив Матвiй, у нього вистачило сили здолати й цю перепону, а ледве повалився на розпечений камiнь, почали тремтiти ноги, а далi й руки, його всього бив дрож, била лихоманка, аж цокотiли зуби й темнiло в очах. То виходила напруга й виходив страх, його сили дiйшли краю, останньоi межi, доля вiдпустила iх рiвно стiльки. Затихав повiльно, зiгрiтий колючим весняним сонцем.
А Супрун раптом схопився на ноги й затанцював голяка на каменi, виляскуючи руками по животi та стегнах: «Живi, живi!» А тодi нахилився вперед i тицьнув пороговi дулю: «На!» Матвiй дивився злякано, розтуливши рота.
А потiм вони сушилися на скелi, сушили свiй нужденний скарб, бродили по слизьких каменях, вдивлялися у виiмки та заглибини, якi, мабуть, позалишав якийсь велет, ступаючи босими ногами. Тi виiмки, круглi, гладенькi, – вiд його п'ят. І знайшли камiнний наконечник стрiли, а в розколинi пiд скелею – дивовижний, шиферний хрест, либонь, посланий iм вищою силою, вони поставали навколiшки й помолилися. В надвечiр'я впiймали в кам'яному затончику риби, зварили юшку й, обкутавшись просушеним на сонцi кожухом (мали на двох тiльки одного), вклалися в маленькiй кам'янiй печерцi-заглибинi спати. Вони не говорили про iхню смертельну пригоду, не розкривали насупроти одне одному сердець, не освiдчувалися в братерськiй любовi, не складали клятв на довiчну дружбу – того соромилися й просто не вмiли, не заведено те було в iхньому роду, в iхньому Журавчиному племенi, i все ж, притиснувшись мiцно один до одного, зiгрiвшись обопiльно, почували, як в одне б'ються iхнi серця, як переливаеться з одних грудей в другi м'яке тепло, й здавалося, що то переливаеться, пульсуе одна кров, а Матвiй ще й почував у грудях щемкiсть незвичайну, аж по щоках котилися гарячi сльози, й вiн боявся, аби Супрун не здогадався про них, й думав про те, що немае у свiтi того, чого б вiн не зробив для брата, навiть цiною власного життя, що вже нiщо-нiщо й нiколи не роз'еднае iх, i вiн до самоi смертi нестиме в серцi оце тепло, перелите в любов i навiть у щось бiльше, якщо воно е у свiтi, а мабуть, е, вiн збагнув це, коли вони молилися перед тим давнiм хрестом. Бог е свiтло любовi. Свiтло братерськоi любовi, яке влилося в нього на все життя… Хай там що станеться з ними далi!
Те саме почував i Супрун, тiльки не так щiмко. Брати поснули, й снився iм один сон: широкий луг у жовтих кульбабах, i сiрий у яблуках кiнь, який ступае бiлими копитами по жовтих квiтах, вони обое – одному п'ять лiт, другому сiм – сидять на коневi: Матвiй попереду, Супрун – позаду, мiцно вхопившись рученятами за брата, батько веде коня за повiд, ступае поважно й трохи гордовито – гожих мае синiв, славних кохае козакiв на заздрiсть сусiдам i на страх ворогам. Вiтер розвiвае його пшеничнi вуса, трiпоче червоною стьожкою в комiрi жупана – батько чепурун i трохи франт, чим особливо подобаеться синам, мати стоiть в кiнцi городу, дивиться з-пiд дашка долонi й осмiхаеться карим усмiхом. Так було.
Брати поснули, й снився iм один сон широкий луг у жовтих кульбабах, i сiрий у яблуках кiнь, який ступае бiлими копитами по жовтих квiтах
Матвiй i Супрун мiцно й безпечно спали й не чули, як до скелi пiд'iхав лядський роз'iзд, але нiчого не запримiтив, постояв i поiхав далi; не чули, як гудуть пороги, як полощуться на перекатах, ковтаючи стиглi зорi, тлустi соми, як форкае, випiрнувши з безоднього Пекла, здоровенний, завбiльшки з доброго бугая, увесь оброслий довгою синьою вовною, з сом'ячими вусами, тупими, стертими та пообламуваними на каменях, на порогах рогами, нечистий, всiвшись на пласкому каменi, вiд чого його чорний зад одразу став бiлим вiд пташиного послiду; сердиться й кличе найгарнiшу на всiх порогах, серпоброву русалку Мар'яночку, а вона не йде, ховаеться серед подруг помiж гостро скелля й регочеться з чортиська, який нiяк не хоче змиритися з тим, що вже старий, що не гоже йому залицятися до молодих русалок та вiдьмачок; як стрибають з розбiгу, з найвищоi скелi у Пекло верткi, в'юнкi, регiтливi чортенята, а потiм, випливши, гострять об скелю коротенькi рiжки; тiльки один згук, тонкий i гострий, як лезо ножа, пробивався в iхнiй сон, то плакала на вершечку скелi нiчниця чи якась iнша птаха, а може, й не птаха, а згублена душа, яка прийняла образ птаха, оплакувала свою далеку, вже перетлiлу на порох плоть i всю рiдню, оплакувала всiх погинулих на порогах i тих, що ще мають погинути в цьому одвiку вiльному й невiльному, густо скропленому кров'ю краi.
III
Матвiй прикро, аж чиргикнуло об ручицю колесо, розвернув у тiснiй вуличцi конi, вони зупинилися, здали назад, кiнець дишла вискочив на той бiк ворiт. Ворота iз соснових тичин – по двi тичини вкупi – старi й благенькi, пiдпертi кiлком.
– Одчиняй, – сердито гарикнув Матвiй, i Сидiр неохоче посунувся з воза. Зняв з пiдворiтнього стовпа лозову каблучку, поволеньки потягнув ворота. Вiн спав усю дорогу й зараз дер позiхами рота, дрiмки позалягали в густих бровах, в очах, кутиках великого губатого рота. И сам великий, як гора, чорний, неначе циган, ще й шкiра на обличчi лиснiе. Сидору тiльки сiмнадцять, а на взiр – дебелий дядько. Матвiевi вiн не родич, i не син, i не наймит, а воднораз родич, i син, i наймит. Запiзнав вiн його лiт одинадцять тому. Переймали татарський полон на Синюсi, татари кинулися кiньми у воду, полишили на березi гирю бранцiв, покинули тороки, i в них, у шкiряному мiшку для овечого сиру вовною досередини, знайшли хлоп'я. Мiшок було затягнено ремiнним шнуром у дитяти пiд горлом. Хлоп'я було чорне, мале, смердюче, завошивлене, прибите полоном, нiчого не розумiло, на всi запитання тiльки крутило чорною, в ковтунах, головою.
– Чий ти? – запитували козаки.
– Сатани, – шемрiло потрiсканими губами хлоп'я.
– Перехрестись.
Схоже на бiсеня, хлоп'я лупало булькатими очима.
Хрестилися козаки.
Хтозна, через що забрав його Матвiй. З жалощiв? Вiн зроду жалiсливий i добрий. Викупав хлоп'я у м'якiй водi Синюхи, нагодував холодною саламахою. Хлоп'я довго вiдходило. И не знало, звiдки воно, де подiлися його батьки – Сарани, хлоп'я шепелявило, й з Сарани виходило Сатани. Воно навiть не знало, прiзвище це чи вуличне назвисько. И не знали, звiдки воно взялося, iншi невiльники. Вони побачили його вже в мiшку.
Матвiй привiз його до матерi, яка ще тодi була жива. Пасло свинi на гороховиську – двое чи трое своiх, а то чужi, – збирало свиням жолудi, однi свинi влягалися салом у боднях, пiдростали iншi; й наче з води рiс iхнiй пастух. Понурий, роботящий, вiдданий Матвiевi до дна душi, лiнькуватий, потайний. Матвiй, одружившись i застаткувавши, забрав хлопця до себе. Сам працював, як луг, i Сидора привчав до роботи, iли з ним з однiеi миски, одежу справляв раз на рiк. Тричi, вже пiдпарубчаком, Сидiр кудись запропадав, один раз його не було аж два мiсяцi, потiм вертався. Де був, не казав. И тодi ставав ще мовчазнiшим та понурiшим. Не раз Матвiй намагався його розкутурхати, але анi сварка, анi ласка не впливали на Сидора. Особливо очужiв Сидiр останнiм часом, може, в тому був трохи винуватий i Матвiй: появилися своi дiти, почав вiддавати всю любов i приязнь iм. Але до Сидора ставився як i ранiше – рiвно, хвалив за добру роботу, ганив за погану, брав з собою на ярмарки й на полювання, котрi той дуже любив. А ще Сидiр любив вибиратися в нiчне з волами та кiньми, часто пропадав на озерi та на болотах: ставив крильчаки та вершi, бив качок.
– Ну, чого стоiш, як межовий стовп, заводь конi, – Матвiй дратувався. Вiн пасiював на нього всю дорогу – Сидiр був непотрiбний йому тут, просто зайвий, а от мусив брати з собою. Дратуватися на Сидора почав ще ранiше, до тiеi останньоi подii… Так, знедавна Сидiр вельми перемiнився. Став мовби причмелений чи прибитий, збайдужiв i обледачiв, дзигом дивився на Матвiя, не виконував його велiнь, уникав домiвки. Навiть ночував невiдь-де. И мовби дослухався до чогось, мовби думав якусь потаемну думку. Чи його зурочено, чи йому пороблено, але до шептухи йти не хотiв. И таки щось думав, бо додумався…
У Матвiевого сусiда по бортях Охрiма Цурки було пiдчерчено двi бортнi сосни, по тому ще одну, Цурка зробив засiдку й глупоi ночi вхопив бiля сосни зловорожця, шкiдника, який вирвався, але Охрiм упiзнав його. Ще й не свiтало, як побiгла по хутору вiд хати до хати копна булава, й зiбралася копа на мiсцi звичнiм, на Ванькiвщинi. Приволокли Сидора, одразу вчинивши його винним, i ланцюгом ув'язнили до сохи, привезли з Крилова мiстра з начинням катiвським, привели попа. Сидiр пробував одмагатися, одначе копа контр-аверсу слухати не схотiла, то бiльше, виявилося, що вiн довго не був на сповiдi; окритий копним декретом, Сидiр до вчинку свого признався, а далi озвiрчився й зиркав на людей, як загнаний вовк. Мабуть, став би вiн пiд сосною на драбинi, на останнiм щаблi життя – бортних злодiiв i шкiдникiв карають нещадно, – та дехто почав раяти й долягати, щоб дочекалися Матвiя, котрий мав у суботу приiхати з гетьманськоi канцелярii. Копу перенесли й вчинили знову, уже з Матвiем.
Сидiр бiльше не вiдмагався, й злiсть його звiялася, стояв покiрний долi та людям, звiсивши голову. Шумiли сосни, десь плакала iволга, а горлиця туркотiла заспокiйливо, мирно – у свiтi немае нiчого лагiднiшого й заспокiйливiшого понад туркотiння горлицi, – й заплакало Матвiеве серце, згадалася йому Синюха в пожухлих осоках, i чорне, смердюче хлоп'я в мiшку, скручене недолею i сирицею, й виступив вiн наперед та сказав, що бере Сидора на поруки, а заподiянi шкоди винагородить. Шкоди довелося платити значнi – за три всохлi бортнi сосни, за двi копи – потраченi хлiборобами в лiтнi днi, – за клопоти мiстра, хоч вiн i не працював, поповi й вiйтовi. И однак копа не погодилася вiдпустити Сидора без кари, його прив'язали до сосни, вирiзали дубця, поклали бiля Сидорових нiг. Бити мав Матвiй, Сидорiв державця й названий батько. Матвiй узяв дубця, подивився на широку Сидорову спину з темними волосинами по жолобку мiж лопатками, примiрився… завагався. Поб'е вiн Сидора й навiки розiб'е довiру, яка оддавна жила помiж ними, i приязнь, а може, вб'е й Сидорову любов до себе, не поб'е, не покарае – втратить в очах сусiдiв, та й Сидiр занесеться ще дужче, забуде страх; i так, i так добра не буде. И долягала його думка: нащо вчинив Сидiр шкоди, нащо попiдчерчував бортнi сосни? Не з дивного дива? И не з бешкетництва. Бо й не був бешкетником, та й шкоди великi, карнi. Копа чекала. Жаско горiли очi в Цурки, вiн жадав побиття й боявся пiдштовхнути до того Матвiя, боявся Сидоровоi помсти, бо теж не розумiв, за вiщо йому вiд того кривди, й сiкався, аж клацав зубами, поривався до дубця Хвесько Бурда – собаколуп та п'яничка, чоловiчок злий i кровожерний: «Дай я, дай я», але Матвiй йому дубця не дав. Розщiбнув калитку й кинув з сердечним жалем на траву таляра:
– Всiй громадi на горiлку.
А тодi спересердя i з жалю за грошi таки вперiщив двiчi по Сидоровiй спинi. А вдома увесь вечiр допитувався в Сидора:
– Ну для чого ти? Вiн тебе колись скривдив? Побив тебе?
Сидiр мовчав. У сутiнi хати був схожий на обгорiлий пень. До нього на колiна стрибнув Лисько, й вiн гладив кота. Так нiчого й не допитався в нього Матвiй i не почув вiд Сидора каяття. Якби Сидiр покаявся, Матвiй простив би його, але Сидiр був неначе камiнний, у його очах горiв холодний вогонь. Тепер жили вони, неначе з'еднанi отим ланцюгом, яким Сидiр був ув'язнений до сосни. Матвiй боявся лишати його вдома, аби не вчварив, не заподiяв ще якоiсь шкоди – не розкаявся ж, i вчинок його незбагненний – тягав з собою, як карний злочинець колоду. Може, вiн i залишив би його вдома, так i Федора, жiнка, вельми просила: «Забери з собою, не лишай тут…» Сливе, вона щось знала? Але якби знала, мусила б сказати.
– …Заводь конi! – гукнув з воза. – Та повертайся кукiбнiше.
Сидiр байдуже повiв конi, й вiз зачепився заднiм лiвим колесом за ворiтнього стовпа.
– Роззява, мармула, тюхтiй, – лаявся Матвiй. – В тебе розуму не бiльше, нiж у цього стовпа.
Сидiр обiйшов воза, вхопився ззаду за розвору й посунув воза праворуч – з усiею кладдю й Матвiем поверх неi.
В'iхали в двiр. Тiсний, перегребаний курми, зацвiрканий качиним послiдом, качки бовталися в калюжi бiля колодязя. Двiр убогий – хата на одну половину, лiсяний хлiв, клуня та ще погрiбник. Над погрiбником – велетенський в'яз, Матвiй пам'ятав його маленьким в'язиком i пам'ятав, як обрубував його батько – в спiднiй сорочцi, з закачаними рукавами, рубав вiття й весело насвистував. Чомусь запам'яталося саме це. Може, тому, що потай хотiв повторити той батькiв свист i йому не вдавалося, а Супрун свистiв на всю леваду, аж гнулися лози. Далi за погрiбником ранiше стояли двi шовковицi, однiеi вже не було – замерзла в безснiжну зиму. Це подвiр'я i все село Жуки – Журавчина батькiвщина. Яка нинi майже не промовляла до нього. Промовляла лише споминами про бiднiсть, лихо, а вiн проганяв iх. Приiхав провiдати брата, в якого давненько не був, приiхав на гостювання, – щойно минув Успенський пiст, друга Пречиста, можна розговiтися, i е чим розговiтися – глибокого воза запакував повнiстю.
З солом'яноi буди вискочив жовто-рудий, схожий на лисицю, пес, кинувся до Матвiя, i вiн наставив чобiт для оборони, але пес швидко замахав хвостом, скавулiв, лащився, а потiм загавкав з радостi, хоч тiльки раз i бачив Матвiя. Може, вiн прийняв його за Супруна? Того статися не могло, просто – такий пес, либонь, заласкавлений дiтьми.
На гавкiт пса вийшов з хати брат, витирав долонею рота – саме вечеряли. Ступив зi збитого з теслиць ганку, загудiв, як пивний казан:
– Го-го, а ходи-но сюди, Мокрино, кого нам Бог принiс, – i простер рубцювату долоню. Вони не обнялися – не визнавали лизання, навмисне малися помiж собою грубувато, але в очах Супруна свiтилася щира радiсть i губи йому ледь-ледь бринiли. Матвiй усмiхався широкою усмiшкою. Стояли посеред двору, все ще тримаючись за руки. Матвiй – рiвно, Супрун – розчепiривши ноги. Такий вiн завжди – чiпкий, як корч, ще й палахкий, як порох. Брати вельми схожi мiж собою, навiть тi самi родимi цятки на шиi та лiвiй щоцi, в Матвiя нiс з горбинкою, в Супруна – аж кiбцюватий, тiльки вони неначе помiнялися роками – молодший брат виглядав значно старшим, хоч йому тридцять чотири, а Матвiю – тридцять шiсть. Двi грубi зморшки врубалися Супруну в щоки й надовiчно врубався шрам у лiву брову, розiтнув ii надвое, i тепер, коли Супрун стояв до кого-небудь лiвим боком, здавалося, що вiн пiдморгуе; i збрижився лоб, гостре кiбцювате обличчя вигострилося й закiбцюватiлося ще дужче, чубок – рiденький, ось-ось зблиснуть залисини, як у батька, ще й руда, якась хижа щiтка вусiв пiд носом. Де розвiяв буйнi кучерi, де розгубив срiбний смiх – говорив хрипкувато, голосом запеклого курiя. Все те Матвiй вiдмiтив iз сердечним смутком. На ганок вийшла Мокрина, привiталася солодким голосом крiзь складенi бантиком, спитi життям губи. Нижча навiть вiд Супруна, з погаслими очима, зiв'ялим невиразним обличчям, захвойдана, витирала руки об брудний хвартух. Далi висипали на ганок дiти: двi дiвчинки – рокiв десяти i восьми, й хлопчик п'яти лiт. Матвiй вiтався з усiма й, намагаючись зам'яти одвiчну нiяковiсть стрiчi, почав розкубрювати воза. Обмiтаючи високим верхом сивоi шапки павутину з низенькоi стелi, носив липiвнички з медом, кадiвбцi з салом та м'ясом, поставив сторч два мiшки борошна найм'якiшого помолу, одного понiс сам, другого – Супрун, – радiснi то хвилини – обдаровувати любу серцю рiдню.
Матвiй вертався з хати i в сiнях зiштовхнувся з Супруном, цокнулися лобами й обое засмiялися, враз з обох злетiла нiяковiсть, i наплинуло хвилювання, братське розчулення, вони несамохiть, мовби розходячись у тiсних сiнях, обнялися мiцно, тепло й довiрливо.
Скориставшись iз замiшання, принесеного гостем, дiтлашня хапала з пiдрешiтка сушню на узвар, втiкала з нею в кутки. Матвiй покликав дiтей на середину хати, подав дiвчаткам по кожушку, племiннику – чобiтки юхтовi та шапку, (а ще ж було найменшеньке, сидiло на лежанцi з прабабою, намагалося пуцьнути на долiвку, але стара тримала його за сорочечку, йому – пiвня цукрового на паличцi), братовiй – хустку шовкову, квiту темно-вишневого, а братовi шапку дорогу – з кабарги, плисом пiдшиту. І всiм разом сущикiв пiвмiшка i барильце калинiвки на меду.
Супрун, забачивши барильце, крякнув:
– Оце дiло!
Мовби все iнше його не вельми тiшило. А може, й не тiшило… Як i Мокрину… Нi, вона радiла прибутковi хазяйською радiстю й заздрила на дiверiв статок, заздрiсть була бiльша за радiсть, вона приховувала ii i дякувала солодким, нещирим голосом. Матвiй вловлював те й нiтився, й через те ще нiтився, що малi, по своему статку, привiз дарунки: своi дiти, а надто жiнка, вiн i з цього, що привiз, половину купив, потай, по дорозi, й братовiй давав грошi, утаенi вiд жiнки, невеликi грошi, все у них iз Федорою на виду, тiльки оця, вряди гiдна помiч братовi – утаена.
Майже чотирнадцять лiт минуло вiд того дня, коли вони виважували на мотузковi на Мокрих кладах, на Днiпровiй лавi власнi життя, багато води вiдтодi переклекотiло через Днiпровi пороги, чистоi i забарвленоi крiвцею, багато справдилося й не справдилося сподiвань. Не справдилося в Супруна й справдилося в Матвiя.
Вони втiкали на Сiч вiд посiпак князя Вишневецького. Їхнiй батько, Гордiй Журавка, козак запеклий i затятий, пiсля погрому Острянина i Гунi та пiсля того, як козацький реестр шляхта звела до шести тисяч душ на паперi, а насправдi й до половини того, як замiсть виборноi старшини скрiзь, навiть у вiйську, стали правити комiсари, опинився серед козакiв-випищикiв, мусив сутужити у фiльварку, та не мирився з тим, огинався, супротивився, пускав уголос погрози, врештi його та кума Шепеля, такого ж ворохобного та огурного, знайшли в лiсi, куди вони поiхали по деревину, з вiдтятими шаблями головами. Вони – бiля деревини, а голови – помiж нiг. І нiяких слiдiв, нiяких певних пiдозр. Та й хто б одважився висловити вголос тi пiдозри! Люди боялися навiть ходити в той лiс, де були порубанi Журавка з Шепелем, оминали його десятою дорогою, не збирали там грибiв та ягiд. Як дiйшли зросту Матвiй та Супрун, стали i iх дiймати роботизнами у фiльварку, але в iхнiх жилах бунтувала гаряча батькова кров, й одного дня вони залишили на полi, просто в загiнку, в плугах, панськi воли та вдарилися до втечi.
Прибившись до Сiчi, першоi ж осенi ходили з отаманом Небитим у морський похiд на Козлов i вернулися зi здобиччю, й носила iх на зворотнiм шляху над морською безоднею буряна стихiя, й, наковтавшись солоноi морськоi води, нахапавшись дрижакiв, натiпавшись душею вiд страху, Матвiй вирiшив, що той вiйськовий промисел не по ньому. Вiн закопав свою частку у Вiйськовiй скарбницi, над рiчкою Скарбною, а сам найнявся на рибнi гарди; працьовитий, як вiл, тягав i катранив дьогтем велетенськi сiтки-матули, солив судака та стерлю, й солона ропа – саламур – роз'iдала йому руки до кiсток, бив по льоду остями щуку й не цурався нiякоi iншоi роботи, примножував свiй скарб. Супрун же свою частку прогуляв у сiчових шинках за два тижнi, розпочавши з шинку чину свiтлого – з шовковим убрусом на столi, й скiнчивши в пивницi чину найнижчого, де замiсть столiв – поклинцьованi ятаганами та шаблями пеньки – щоб лихий, схожий на прибиша шинкар, який умiе стягнути й сорочку з п'яних плечей, не завдав неправдивоi лiчби, а тодi барложився на вигонi з iншими такими ж голоколiнчиками, чекаючи випадкового, ненадовго найму, й ходив ще в кiлька водяних та пiших походiв, i пройшов з Хмелем всю вiйну, всi битви, стер шкiру не на одному сiдлi, й стер на долонi шкiру рукiв'ям шаблi. И нiчого не нажив, й то попадав у реестри, то випадав з них, i зараз гаразд не знав, хто вiн – козак чи посполитий. Все село вiддане генеральному хорунжому на ранг, але не признавало його влади, й хорунжий не iхав туди – боявся. Гарячий жар Хмельниччини ще не вичах у ворохобних серцях. У Супруновому серцi вiн горiв особливо яскраво. Власне, там достатньо було й iншого жару. Супрун нiколи не вмiв ходити по однiй кладцi, стукався в усi дверi, якi траплялися; вигадник, заводiй усiх грищ та сварок, найкращий iздець на конi, затятий картяр i мисливець, жив одним днем, таким був на Сiчi, на вiйнi, таким i залишився. Через те йому було особливо важко примиритися в тому чарунковi, в який його закинуло життя. Матвiй же, навпаки, – чоловiк мiри, стриманий, поштивий до старших, з усiма рiвний, рiдко коли на кого сердився, рiдко до кого почував неприязнь, нiчим не захоплювався вельми, дивився на свiт спокiйними очима й думав, що у свiтi все раз i навiчно усталене, й мiсце йому визначено Богом, потрiбно тiльки мiцно за нього триматися, складати Боговi подяку за всi його маленькi милостi й сутужити, сутужити без кiнця. Умiв робити будь-яку роботу, й шаблею володiв не кепсько, й стрiляв не гiрше за iнших, але нiколи не вилiтав конем наперед вiйська й не викликав на герцi супротивникiв, i не тому, що боявся, а вважав те порожньою забаганкою, непотрiбним дiлом.
Коли почалася Хмельниччина, як i Супрун, взяв до рук шаблю. Вiн пройшов побiдний шлях – Жовтi Води, Пилявцi, Збараж, – пiд Збаражем був убитий обозний писар, i йому дiсталися його перо та каламар. Хлопцем три роки ходив до школи й мав не кепський стрiй письма. Писав, прилаштувавши папiр на котлах, i на возi, й на сiдлi, в наметi й просто неба, й врештi потрапив пiдлиском до генеральноi канцелярii пiд руку генерального писаря Івана Виговського, нинiшнього, з двадцять шостого серпня 1657 року, гетьмана. За заробленi на гардах, викопанi на Скарбнiй грошi та за писарську платню купив дворище бiля Градизька (недалеко вiд Чигирина, вiд служби, й воднораз за Днiпром – безпечнiше вiд полякiв). На батькiвщину не претендував, та й претендувати там було нi на що – тiльки обiйстя й город, землi не мали. На дiдизнi осiвся Супрун, мати два роки жила при ньому й померла вiд застудноi хвороби.
Мокрина розiгрiла кулешу, Матвiй кришив велетенським ножем ковбик, кришив кров'яну ковбасу (Супрун краяв черствий, аж вiн скрипiв пiд ножем, хлiб), й трохи не сiв на радiсть дiтям у насiяне на лаву на завтрашнi пампушки борошно.
– Ножака в тебе…
– Ге-ге… В мене все до справи, кат його лиха, – ощирив щербатого, пiд щетиною вусiв рота Супрун. Вiн жваво потирав руки, поглядав на барильце з калинiвкою, i Матвiевi це не сподобалося. А вихиливши двi чарки, розбалакався, розхвастався, похвалявся кобилою, яку «купив майже за безцiнь», «хвiлозопом»-псом, а особливо дiтьми:
– Ростуть Журавки! Он яке мале, а вже… Яремо, де бозя?
Дитя, якому ледве минув рiк, вказувало пучечкою на iкони.
– Бач! А як мати мак тре?
Мале стулювало кулачки, ставило один на один i водило, нестеменно, як водять товкачкою в макiтрi.
Старшенькi смiялися, трубили гостинцi – бублики та цукерки – поки Мокрина не сховала мiшечок.
– Та я про те – тупий дуже нiж…
– Такий хазяiн, – Мокрина.
– О, заскрипiла… Ану, дiти, розвеселiть матiр…
Дiти похапали хто гребiнку, хто качалку з рублем, хто ложки, й весело, з реготом вчистили жидiвського «Триндика», а далi всi разом сипонули до столу. Супрун був задоволений, i дiти також.
Вони любили батька, – вiн такий, що й насвариться, i вдарить iнколи, але й пограеться з ними, – а ще бiльше пишалися ним. Зберуться на вигонi парубки, пiдiйде до них батько й почне борюкатися – нi навручки, нi попiдсили не вiзьме його нiхто. Іншi дядьки стоять пiд ворiтьми, лузають насiння, пiдсмiюються, але все те iз заздрощiв. Або озброiть лозинками парубкiв, почне навчати бойноi справи, шмагае неборакiв по плечах i ребрах, аж вони пищать, ще й погукуе: «Закладайся, закладайся, остолопе, чого голову пiдставив, двi iх у тебе, чи що? Одна, й та дурна». И так сполосуе, а вони нiчого – дякують. И до рiчки бере дiтей, впiймають климлею карасiв та в'юнiв, а тодi варить у садку юшку. Сам i рибу почистить, i пшоно змие. Дiти в'ються бiля нього, цвiрiнчать з радощiв, допомагають… А батько куштуе юшку на сiль, прискалюе веселе каре око, пiдморгуе iм:
– Мати такоi зроду не зварить. Це – козацька юшка.
Мокрина сидiла навпроти дiвера церемонна й показнопривiтна, зi стисненими губами, й Матвiй подумав: «Ну чому Супрун женився на такiй курiпцi?» Адже був парубок на всю губу. Ще хлопцем навчився грати на бубнi, й парубки запрошували його на вечорницi, й пiсню поведе, й вiдчайдух неймовiрний, – найвищi кiбчачi гнiзда – його, найнебезпечнiшi водориi на рiчцi – також його. Матвiй – статечний, розважливий, мовчакуватий. Супрун – рахубний, гострий, рвiйний. Його прозивали Ножиком. Ще й з себе показний, хоч i не рославий, широкий у плечах, кучерявий, дошпетний на слово. Але застаткувати не вмiв, та й чомусь господарство не йшло йому в руку: то купив коня краденого й мусив вiддати господаревi, то зiпрiло i пропало збiжжя в засiцi, а то раптом наткнувся на забитого на своiй нивi невiдомого чоловiка, перетягнув його до сусiда, та лишилася тясьма, яка привела суддiв, одвестися не зумiв, не захотiв, й зо два роки тягали його по судах, витратився на суддiв та райцiв, бурмiстрiв та вiйтiв. Скiнчилася та халепа, розсварився з городовим отаманом…
Вiн не здавався, але в боротьбi з стихiями життя ярий жар його серця дедалi бiльше брався попелом, i вже Супрун не жартував, а тiльки шкилював, i все дужче оздоблювався та озвiрчувався.
Якими брати були колись, такими й залишилися: Матвiй статечний, рiвний у поводженнi, працьовитий, Супрун – запальний i запеклий, коли ж випивав (а то й не випивши), розвихрений та буйний, любив людський тлум, любив покомизитись i позбиткуватися, якщо було над ким. Тiльки все те невесело, зi злiстю. Матвiевi до кривавицi шкода брата й нiяково перед ним, найперше за свiй статок (хоч, звичайно, не вiддасть його нiкому, навiть братовi), вiн щиро був переконаний, що все те найперше мало б належати Супруновi – той смiливiший за нього, дошпетнiший, вправнiший. Навiть майстровитiший. Бувало, хлопцем, i млинок змайструе, i гринджоли, й самопала (ходить пiсля того з обшмаленою щокою), й дивно Матвiевi, що йому не статкуеться. Матвiй тiльки грамотнiший, трохи знае навiть латину (Супрун ходив до школи лише рiк, покинув ii сам) i, як вважае сам, – мудрiший. И застаткував з тiеi ж грамотностi, мудростi, обачностi, розважливостi. І все ж йому нiяково перед Супруном. І жаль бере на братове безталання, на нужду. Низенька, темна хата свiтить злиднями з кожного кутка: жовтий мисник з щербатими мисками, оберемок чорних рогачiв бiля печi, й сама пiч чорна, давно не мазана, з чорним глиняним хрестом, павичi на нiй схожi на весняних злинялих квочок, стiл i лава ще прадiдiвськi, липовi, тiльки скриня багата, висока й мальована, окована залiзними штибами, з лядськими ангелами на вiковi – привезена з-пiд Жванця, чи не единий бойний здобуток Супруна Журавки. Убогiсть i занехаянiсть, ще й дiтей купа – коли iх наплодив, шiсть лiт толочив конем поля, залiтав додому тiльки на час – зробити дитину – й знову в сiдло. Двiчi рубаний, стрелений кулею. Тим не хвастався, про те розповiдати не любив. Жiнка пiсна, лаюча… Ще й прабаба. Не баба, а прабаба. Дев'яносто один рiк! Людська подоба iз зморщок i шкураткiв, нiчого не бачить, погано чуе, ледве-ледве човгае ногами. Сидить на лежанцi, квилить:
– На людей смерть, а про мене забула. Жду ii, виглядаю, як парубок невiсту, а вона не йде…
– Мамо, не скиглiть, – Супрун. – Пiвчарупинки вип'ете?
– А iсть добре. І навiть п'е, ще проживе, – скрушно мовила Мокрина.
