скачать книгу бесплатно
Тимiш та Юрiй Хмельницькi
Юрiй Андрiйович Мицик
Знаменитi украiнцi
Історiя роду Хмельницьких мiстить у собi бiльше невiдомого, нiж вiдомого. Ми маемо лише фрагментарнi свiдчення, та й тi часом е малодостовiрними. Можемо з упевненiстю твердити тiльки про деякi факти з життя Михайла Хмельницького – батька гетьмана Богдана Хмельницького i дiда Тимоша та Юрiя Хмельницьких.
о. Юрiй Мицик
Тимiш та Юрiй Хмельницькi
Рiд Хмельницьких
Історiя роду Хмельницьких мiстить у собi бiльше невiдомого, нiж вiдомого. Ми маемо лише фрагментарнi свiдчення, та й тi часом е малодостовiрними. Можемо з упевненiстю твердити тiльки про деякi факти з життя Михайла Хмельницького – батька гетьмана Богдана Хмельницького i дiда Тимоша та Юрiя Хмельницьких. Заглянути далi в глибину столiть не дозволяе брак джерел. Однак можна ризикнути твердити, що iхнiм предком був славнозвiсний Венжик Хмельницький. Пiдставою для цього е заява самого Юрiя Хмельницького, який на схилi полiтичноi кар’ери прибрав собi ще одне iм’я – Венжик i запевняв, що його предком був згаданий Венжик. В одному iз своiх листiв вiн i батька називав у такий спосiб: «Богдан-Зiновiй Венжик Хмельницький».
Венжик Хмельницький вiдзначився тим, що у 1534 р. (за iншими даними – у 1514 р.) пiд Заславом (сучасний Ізяслав Хмельницькоi областi) дощенту розгромив ординцiв, якi вдерлися на Волинь. В «Історii Русiв» говориться про трiумфальну зустрiч цього гетьмана у Заславi, вiд якого вiн одвiв ворожi орди, про те, що король Сигiзмунд І надiслав йому листа з подякою за цю перемогу. Саме Венжика украiнська лiтописна традицiя вважае одним iз перших (навiть другим пiсля Прецлава Лянцкоронського!) серед козацьких гетьманiв. Отже iм’я Венжика Хмельницького здавна було оточене ореолом слави, i це теж могло спонукати Юрiя Хмельницького до проголошення його своiм предком. Так, власне, чинили монархи багатьох краiн свiту, зокрема великi князi киiвськi та московськi царi, якi виводили свiй рiд вiд варяга Рюрика, вiрменськi царi – вiд Александра Македонського i т. д. Однак виключати того факту, що Венжик Хмельницький мiг бути реальним предком Юрiя Хмельницького, теж не варто.
Із стовiдсотковою впевненiстю можемо твердити тiльки те, що першим вiдомим представником роду Богдана Хмельницького та його нащадкiв був Михайло Хмельницький. Про його походження iснують рiзнi думки. Вченi називають рiзнi мiсця народження: Киiв, Чернiгiв, Лисянку, Галичину, Хмельник, Хмелев (Хмелiв), Хмельне (Хмелiвку). Найсвiжiше дослiдження В. Смолiя та В. Степанкова, присвячене Богдановi Хмельницькому, вважае достовiрнiшою версiю про захiдноукраiнське походження предкiв Богдана Хмельницького. Історики майже одностайнi в тому, що Хмельницькi були украiнськими православними шляхтичами за походженням i мали герб «Абданк» (однак деякi вченi вважають, що герб Хмельницьких бiльше схожий на герб «Сирокомля»). Як нам вдалося встановити, Хмельницькi мали мiцний зв’язок з Бiлоруссю, iхня рiдня, в т. ч. Кизим – один з керiвникiв повстання 1637—1638 рр., проживала в таких мiстах, як Бихiв та Мозир.
Вiдомо, що Михайло Хмельницький здобув непогану освiту i служив при дворi магната Станiслава Жолкевського у м. Жовквi на Львiвщинi. Пiсля цього на пропозицiю iншого магната – Яна Даниловича (близького приятеля Жолкевських i власника Олеського замку) – Михайло Хмельницький перейшов до нього на службу. Коли Данилович мiж 1592—1594 рр. став корсунсько-чигиринським старостою, то направив на береги Росi й Тясмину свого нового помiчника, тим бiльше, що той господарював тут ще у 80-х роках ХVІ ст. За припущенням вищезгаданих iсторикiв, Михайло Хмельницький рятувався тодi у цих краях вiд переслiдувань, бо був покараний судом чи то на «банiцiю» (вигнання з батькiвщини), чи то на «iнфамiю» (знеславлення та обмеження у громадянських правах).
Тут вiн став засновником (осадчим) таких мiст, як Лисянка та Чигирин, хутора Суботiв, заселяв i захищав вiд ворогiв Черкащину, потiм став чигиринським пiдстаростою. Восени 1620 р. турецькi вiйська наблизились до кордонiв Речi Посполитоi, а iм назустрiч виступила польська армiя на чолi з гетьманом С. Жолкевським. Останнiй не захотiв просити козакiв про допомогу, зневажливо сказавши: «Не хочу я з Грицями воювати». Ця зневага дорого йому обiйшлася, оскiльки на Цецорських полях у Молдавii (пiд Яссами) польська армiя зазнала нищiвноi поразки, а самому Жолкевському татарин вiдрубав голову. У цiй битвi брав участь на польському боцi i невеликий козацький загiн (сотня чи двi козакiв) пiд командуванням Михайла Хмельницького. Там командувач i загинув, а його син Богдан (майбутнiй гетьман) потрапив у полон до ординцiв. Отже, Михайло Хмельницький увiйшов в iсторiю не тiльки як батько Богдана Хмельницького i дiд Тимоша та Юрiя Хмельницьких, але i як засновник деяких славних украiнських мiст.
Десь на початку 90-х рр. ХVІ ст. Михайло Хмельницький одружився з козачкою, яку, ймовiрно, звали Гафiя (Агафiя). Можливо, вона була пов’язана з козацьким родом Дорошенкiв. Та оскiльки не мала шляхетства, то ii дiти теоретично втрачали шляхетський статус батька. Однак у практичному життi такi юридичнi тонкощi далеко не завжди бралися до уваги. 6 сiчня 1596 р. у них народився син Богдан-Зiновiй. Вважаеться, що у подружжя було ще кiлька дiтей (Іван, Захар, Юсько, Пелагея та iн.). Є данi, наприклад, про дочку Михайла та Агафii, яка потiм вийшла замiж, ймовiрно, за Семена Савича – канiвського полковника, вiдомого дипломата часiв Нацiонально-визвольноi вiйни (посла до Османськоi iмперii та Кримського ханства), ще про одну дочку, яка вийшла замiж за Павла Яненка…
Овдовiвши у 1620 р., Гафiя вдруге вийшла замiж, цього разу за бiлоруського шляхтича Петрикiвського повiту Василя Ставицького (Ставецького), з яким були спорiдненi украiнськi шляхетськi роди Василькiвських, Ковалевських, Проскур i Тишкевичiв. Вiд цього шлюбу народився Григорiй Ставицький, у якого у свою чергу був син Федiр (двоюрiдний брат Тимоша та Юрiя Хмельницьких). Ян Ковалевський був серед козацьких ватажкiв у 1618 р., а, очевидно, його син Іван Ковалевський став генеральним суддею Вiйська Запорозького у 1655—1659 рр., особою, наближеною до Юрiя Хмельницького. Украiнський iсторик та архiвiст Іван Каманiн висловив свого часу припущення, що вдова Михайла Хмельницького прийняла по смертi другого чоловiка чернечий постриг, а потiм стала схимонахинею пiд iменем Марфа. Але це припущення поки що не знаходить документального пiдтвердження.
Про Богдана-Зiновiя Хмельницького написано велику кiлькiсть дослiджень, i тому не варто повторюватися, тим бiльше, що це зайняло б надто багато мiсця. Хоча в його бiографii залишаеться ще чимало «бiлих плям», але основнi вiхи його життевого шляху можна простежити. Отже, Богдан здобув добру домашню освiту, вчився у якомусь православному монастирi (не виключено, що у Киiвськiй братськiй школi – майбутнiй Киево-Могилянськiй академii), Львiвському езуiтському колегiумi, потiм вступив до лав реестрового козацтва, можливо, брав участь у козацьких походах пiд керiвництвом Петра Конашевича (Сагайдачного). Пiсля нещасливоi для Речi Посполитоi битви на Цецорських полях Богдан Хмельницький потрапив у полон до ординцiв, якi передали його потiм туркам у Стамбул. Саме тут вiн добре вивчив татарську й турецьку мови (ще ранiше вiн опанував польську мову та латину). Через декiлька рокiв його викупила з неволi мати. Певно, десь наприкiнцi 1624 р. Богдан Хмельницький був на волi в Украiнi, а на самому початку 1625 р. брав участь у пiдписаннi козацько-татарського договору, спрямованого проти Османськоi iмперii. Вже тодi вiн виявив себе зрiлим полiтиком, добре освiченою людиною. Можливо, майбутнiй гетьман брав участь у походi запорожцiв на Крим у 1628 р., у повстаннях 1630—1631, 1635 та 1637—1638 рр., у Смоленськiй вiйнi проти Московськоi держави (1632—1634). За участь в останнiй король Владислав ІV нагородив його дорогоцiнною шаблею. Богдан Хмельницький був одним iз тих, хто пiдписував капiтуляцiю Вiйська Запорозького на Масловому Ставу (29.04.1638 р.)[1 - Тут i далi датування подiй подано за новим стилем.], тодi ж був обраний членом козацького посольства до Речi Посполитоi, став сотником Чигиринського полку, брав участь у Тридцятилiтнiй вiйнi на боцi Францii (у 1644 р. разом з iншими запорожцями облягав зайнятий iспанцями Дюнкерк), а також у пiдготовцi запланованого королем Владиславом ІV походу проти Османськоi iмперii. Вiн став одним iз лiдерiв запорозького козацтва, i не випадково реакцiйнi кола Речi Посполитоi розглядали його як ворога, навiть влаштовували замахи на його життя. Так текло життя Богдана-Зiновiя до 1647 р., коли на його хутiр Суботiв напав шляхтич Данило Чаплинський, що й стало приводом до вибуху Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу 1648—1657 рр. Повернувшись з турецького полону на Батькiвщину, Богдан-Зiновiй невдовзi одружився з Ганною (Гафiею) Сомко (1608 (?) – мiж 1645—1647 рр.) – дочкою заможного переяславського чи киiвського козака або мiщанина Семена Сомка, який, мiж iншим, був одним з послiв Вiйська Запорозького до Московськоi держави у 20-х рр. ХVІІ столiття. Ганна Хмельницька була незвичайною жiнкою, вирiзнялася i красою. У 50—60-х рр. ХVІІ ст. був вiдомий киiвський вiйт Сомко, удова якого Катерина заповiла щедрi кошти на благодiйнi цiлi, пiдтвердженi Богданом та Юрiем Хмельницькими. Цей Сомко, очевидно, доводився дядьком чи братом Ганнi Сомко. Рiдний брат Ганни – Яким Сомко (Сомченко, Самченко), майбутнiй наказний гетьман, торгував на Дону у 30-х рр. ХVІІ ст., мав дружину та дiтей, вiдомо i про його внука. Доречно згадати, що вiн був високого зросту, фiзично сильний i настiльки вродливий, що навiть кат не хотiв рубати йому голову (це сталося пiсля «Чорноi ради» 1663 р.). Вiд шлюбу Богдана-Зiновiя Хмельницького з Ганною Сомко народилося щонайменше шестеро дiтей, хоча останнiм часом з’явилися дослiдження, в котрих стверджуеться, що насправдi iх було бiльше (3—4 синiв, 6—8 доньок, усього 9—12). Таким чином, лелека приносив подружжю дитину що два роки. У другiй половинi 20-х рокiв ХVІІ ст. з’явилися першi дiти – доньки, старшою з яких, очевидно, була Стефанида (Степанида). Синiв було чи то трое, чи то четверо. Двое з них (Тимофiй, або ж Тимiш, i Юрiй) досягли повнолiття, ще двое (одного звали Григорiем) померли малолiтнiми. В художнiй, а часом i науковiй лiтературi iнколи з’являються згадки про малолiтнього сина Богдана Хмельницького – Остапа, якого засiкли до смертi слуги Чаплинського пiд час його вiдомого нападу на хутiр Суботiв. Цей факт не вiдповiдае дiйсностi, i сам Богдан Хмельницький нiколи не писав про загибель Остапа, хоча й ретельно перераховував у своiх скаргах на iм’я короля всi заподiянi йому кривди.
Дочка Стефанида вийшла замiж за полковника Івана Нечая, брата вiдомого брацлавського полковника Данила Нечая (загинув пiд Красним у 1651 р.). Олена (деякi iсторики вважають, що це була iнша дочка гетьмана – Катерина) у сiчнi 1656 р. вийшла замiж за полковника Данила Виговського, рiдного брата генерального писаря (майбутнього гетьмана) Івана Виговського. Пiсля трагiчноi загибелi чоловiка вона вийшла замiж за гетьмана Павла Тетерю, з яким i втекла потiм до Польщi. Там на подружжя чекали серйознi випробування: Тетеря втратив своi статки, польська влада повелася з ним як з мавром, який виконав свою справу i може йти геть. Подружжя розпалося, i Тетеря був змушений тiкати у Молдавiю, що була пiд турецьким протекторатом, шукати порозумiння з султаном проти Речi Посполитоi, i там був отруений поляками. Олена прийняла католицизм i, очевидно, скiнчила свое життя в одному з католицьких монастирiв. Марiя вийшла замiж за старшину Канiвського полку Стороженка. Як звали iнших дочок Богдана та Ганни Хмельницьких, ми не знаемо. Одна з них вийшла замiж за полковника Лук’яна Мовчана, мала сина Федора, який був, певно, пов’язаний з родом Марковичiв (Маркевичiв). Ще одна дочка Богдана Хмельницького вийшла замiж за Павла (вiрогiдно, сотника Павла Безштанька), а ще одна – за корсунського сотника Блиску (Улiзка?), залишилася вдовою. Про шлюби ще двох дочок нiчого не вiдомо. Так у свiтлi вiдомих на сьогоднi джерел виглядае у скороченому викладi iсторiя гетьманського роду Хмельницьких, склад гетьманськоi сiм’i та родиннi зв’язки.
Тимiш Хмельницький
Тимiш (Тимофiй, Тимошко, Тимошек, Томиш) Хмельницький народився у 1632 роцi. Про його дитячi роки та юнiсть нiчого не вiдомо. Є пiдстави вважати, що вiн дiстав непогану як на той час освiту, вмiв читати й писати, знав, крiм рiдноi украiнськоi, також польську мову. Хлопець був високого зросту, надзвичайно дужим, хоробрим, енергiйним, вправним у вiйськовому ремеслi. За свiдченням арабського мемуариста Павла Алепського, Тимiш «стрiляв з лука правою рукою i лiвою, рубав шаблею, стрiляв з рушницi з-пiд черева свого коня i так побивав ворогiв». Інший свiдок – турецький ага – був пiзнiше здивований «джигiтовкою й смiливiстю Тимофiя, захоплений його юнацтвом. Нiхто не мiг влучити його нi з рушницi, нi iншою зброею, такий вiн був чудовий iздець: крутився на сiдлi, як блискавиця». Гетьманич знався й на музицi, пiзнiше вiн створив у гетьманськiй резиденцii власний оркестр, до якого входили органiст, три скрипалi, флейтист i сурмач. Нiмецька хронiка середини – другоi половини ХVІІ ст. «Teatrum Europaeum» («Театр Європи») зберегла на своiх сторiнках единий вiдомий на сьогоднi портрет гетьманича. Вiн виглядае зовнi подiбним до свого батька, увагу глядача привертають великi й виразнi очi, волохатi чорнi брови та невеликi, закрученi догори вуса. Вороже налаштованi до Тимоша тогочаснi польськi автори згадували про те, що на обличчi гетьманича були слiди вiд вiспи, що було не рiдкiстю у тi часи, змальовували його як людину незграбну i зовсiм неосвiчену (останне не вiдповiдае дiйсностi), буйноi, навiть нестримноi i тиранiчноi вдачi.
Незважаючи на молодi лiта сина, Богдан Хмельницький бачив у ньому свого однодумця i не випадково забрав його з собою на Запорожжя разом з кiлькома десятками сподвижникiв, коли довелось утiкати вiд репресiй з боку польськоi влади (iнших же дiтей майбутнiй гетьман вiдправив, мабуть, до брата покiйноi дружини Якима Сомка у Переяслав). Так наприкiнцi 1647 р. Богдан i Тимiш Хмельницькi iз десятком однодумцiв опинилися на островi Бучки поблизу Запорозькоi Сiчi, яка була тодi пiд контролем польськоi адмiнiстрацii. Ця Сiч називалась Микитинською, бо стояла на Микитиному Розi (нинi – Нiкополь Днiпропетровськоi областi), де була вiдома переправа через Днiпро. До перших повстанцiв почали прибувати всi невдоволенi iноземним пануванням на украiнських землях, насамперед з числа запорожцiв, i врештi на початку лютого 1648 р. Богдан Хмельницький оволодiв Сiччю, де його було проголошено старшим (по сутi гетьманом) Вiйська Запорозького. З цього моменту Сiч стала осередком концентрацii повстанських сил. Розумiючи всю небезпеку повстання проти Речi Посполитоi i знаючи про сумнi наслiдки кiлькох попереднiх повстань, починаючи з 1591 р. Богдан Хмельницький завчасно став шукати союзникiв, i ще у 1647 р. його представники були в Стамбулi у турецького султана Ібрагiма І, який, очевидно, пообiцяв дати на допомогу вiйська Кримського ханства. Хоча Ібрагiма І невдовзi було вбито внаслiдок палацового перевороту, а новим султаном було проголошено його 8-лiтнього сина Мухамеда ІV (панував у 1648—1687 рр.), однак курс Османськоi iмперii щодо украiнських повстанцiв лишився незмiнним. Цьому сприяла вдова Ібрагiма І i мати Мухамеда ІV султанша Турхан, яка була украiнкою за походженням i на вiдмiну вiд вiдомоi Роксолани не забувала про свою Батькiвщину. Перше посольство на чолi з сотником Кiндратом Бурляем до кримського хана Іслам-Гiрея ІV вирушило з Сiчi в другiй половинi 1648 року. Воно мало на метi укласти вiйськовий союз проти Речi Посполитоi. В iсторичнiй лiтературi е данi про перебування серед послiв i Тимоша Хмельницького. Хан погодився на укладення вiйськового союзу, але про всякий випадок став вимагати гетьманського сина у заставу. Є данi, що гетьман одночасно вiв переговори з деякими татарськими мурзами, насамперед зi своiм побратимом – Тугай-беем, що панував у Перекопi. Тодi виходить, що Тимiш Хмельницький був заручником не в ханськiй столицi – Бахчисараi, а в перекопськiй фортецi Ферал-Кермен. Так чи iнакше, Тимiш Хмельницький у своi 16 рокiв став заручником i кожноi митi у разi несприятливих обставин мiг втратити життя. Сили повстанцiв на Сiчi були тодi незначними, проти них уже готувався каральний похiд, очолюваний коронними гетьманами Речi Посполитоi Миколою Потоцьким (великий коронний гетьман) та Марцiном Калиновським (польний коронний гетьман); важко було передбачити хiд подiй, тим бiльше, що реестровi козаки у той час були ще на боцi Польщi. Молодий Хмельницький з честю витримав це випробування, але психологiчний тиск на юнака, який невдовзi перед вибухом повстання втратив матiр, дався взнаки, бо в рiзних джерелах вiдзначають неврiвноваженiсть гетьманича.
Внаслiдок блискучих перемог повстанцiв Богдана Хмельницького у травнi 1648 р. на Жовтих Водах та пiд Корсунем полум’я Нацiонально-визвольноi вiйни охопило майже всi етнiчнi украiнськi землi, перекинулось на Бiлорусь, знайшло позитивний вiдгомiн навiть серед частини польського селянства. У той час, коли наказний гетьман Максим Кривонiс вiв повстанцiв на захiд, Богдан Хмельницький у Бiлiй Церквi формував органи влади Украiнськоi держави – Гетьманщини, насамперед украiнську армiю. Основнi сили Кримського ханства на чолi з самим Іслам-Гiреем ІV повернулися до Криму, i на боцi Богдана Хмельницького лишилася тiльки невелика орда перекопського бея – Тугая. На цей час припадае повернення Тимоша Хмельницького з Бахчисарая до батькiвськоi оселi. Восени 1648 р. вiн був уже чигиринським сотником (варто нагадати, що Чигирин у той час став столицею Украiни-Гетьманщини). Ймовiрно, вiн брав участь у битвi пiд Пилявцями (вересень 1648 р.), з абсолютною впевненiстю можна твердити, що вiн брав участь в облозi Львова та Замостя у жовтнi-листопадi 1648 року. Дiйшовши до межi етнiчних украiнських земель (передовi загони вже напували коней у Вiслi), Богдан Хмельницький уклав перемир’я з новим королем Речi Посполитоi Яном Казимиром. Це не була його помилка, як твердить дехто, а цiлком обгрунтований крок. Адже вести вiйну на ворожiй територii, форсувати Вiслу в зимовий час, а потiм брати потужнi укрiплення Варшави та Кракова було б небезпечною авантюрою. Слiд додати, що у таборi повстанцiв з’явилася якась пошесть, вiд якоi помер Максим Кривонiс. Чимало полковникiв, не кажучи про рядових повстанцiв, прагнули повернутися додому, щоб вiдпочити i дочекатися теплоi пори року тощо. Таким чином, Богдан Хмельницький вчинив правильно, уклавши перемир’я i вiдступивши вiд берегiв Вiсли. Його помилка полягала тiльки в тому, що вiн не лишив гарнiзонiв у Галичинi та захiднiй частинi Волинi. А проте 1648 рiк назавжди увiйшов в iсторiю Украiни як рiк великих перемог, як рiк вiдродження Украiнськоi держави. Не випадково ж Богдана Хмельницького при його в’iздi до Киева вiтали як нового Мойсея, який звiльнив свiй народ вiд iноземного панування. Є у цiй справi боротьби за волю i незалежнiсть Украiни заслуга й Тимоша Хмельницького…
На рубежi 1648—1649 рр. Богдан Хмельницький перебував у Киевi. Тепер його iменували «князем Русi i Молдавii», порiвнювали iз св. Костянтином І Великим, давньоримським iмператором. Вiн дiйсно прагнув до визволення всiх етнiчних украiнських земель i об’еднання iх пiд владою одного гетьмана, бiльше того, вiн уже тодi подумував про перетворення Гетьманщини з республiки у монархiю на чолi з единим правителем i себе розглядав як родоначальника династii. Не випадково вже на початку 1649 р., як свiдчив московський посол, у церквах пiд час лiтургii поминали як самодержця Богдана Хмельницького i поруч з ним згадували i його сина Тимофiя. Таким чином, уже на початку Нацiонально-визвольноi вiйни Богдан Хмельницький розглядав сина Тимофiя як свого законного спадкоемця i саме йому прагнув передати у свiй час гетьманську булаву. Тодi у Киевi перебував ерусалимський патрiарх Паiсiй, який першим iз православних патрiархiв палко пiдтримав Богдана Хмельницького i його справу (пiзнiше свою пiдтримку висловлять й iншi православнi патрiархи, в першу чергу Вселенський (Константинопольський). Сам Паiсiй називав Богдана Хмельницького «пресвiтлим господарем» та «князем Русi», пiд час лiтургii прилюдно вiдпустив грiхи гетьману, причастив його i благословив на вiйну проти Речi Посполитоi. Пiсля Рiздва Христового i рiздвяних святок Паiсiй дав благословення i на другий шлюб Богдана Хмельницького з Мотроною Чаплинською. Про останню мало що вiдомо. Вiрогiдно вона походила з дрiбноi православноi шляхти, а потiм вийшла замiж за сусiда Богдана Хмельницького – сумнозвiсного Чаплинського, який претендував на родинний хутiр майбутнього гетьмана – Суботiв. Ще напередоднi Нацiонально-визвольноi вiйни розгорiвся конфлiкт мiж Богданом Хмельницьким i Данiелем Чаплинським (за його спиною стояв магнат Олександр Конецпольський), який, власне, став приводом до самоi вiйни. У той час спалахнуло кохання мiж Богданом Хмельницьким та Мотроною Чаплинською, яка вiддала перевагу майбутньому гетьману. За деякими даними, Чаплинський пiд час нападу на Суботiв начебто викрав Мотрону, але сам Хмельницький про це не згадував. Однак про неi часом писали, як про гомерiвську «прекрасну Єлену», через яку спалахнула вiйна мiж греками й троянцями, а тут – мiж украiнцями та поляками. Але ця iсторiя з ii викраденням (якщо воно й було) не е причиною, хiба що тiльки приводом до вiйни. Додамо, що нова дружина гетьмана вiдзначалася не тiльки красою, але й користолюбством та легковажним норовом. Тимiш Хмельницький не сприйняв своеi мачухи i, мабуть, через це вступив у конфлiкт з ченцем – посланцем патрiарха Паiсiя. За розповiддю посла Речi Посполитоi Войцеха М’яскiвського, гетьманич пiдпалив ченцю бороду.
Для узгодження питань перемир’я до Переяслава прибувае посольство Речi Посполитоi на чолi з Адамом Киселем. Бурхливi переговори закiнчилися Переяславською угодою 24 лютого 1649 р., за якою, зокрема, перемир’я продовжувалося майже до лiта 1649 року. Посольство мало повертатися назад. У цей час Тимiш Хмельницький перебував у Переяславi. Його та переяславського полковника Андрiя Романенка Богдан Хмельницький призначив «приставами» до посольства Речi Посполитоi. До нашого часу дiйшло два цiкавих накази вiд 8.03 (26.02) 1649 р., виданих у Переяславi i пiдписаних обома «приставами», причому Тимiш пiдписався як чигиринський сотник. У першому з них вiд селян села Симонова вимагалося надати фураж (6 возiв сiна) для Адама Киселя, а в другому – мiсцевого священика закликали не пiдбурювати селян до «непослушенства» Киселю, який формально володiв цим селом. Таким чином, Тимiш виступае як права рука свого батька-гетьмана i добиваеться виконання його волi всупереч спротиву частини козацтва та селян, всупереч анархiчним тенденцiям, якi пiзнiше будуть все бiльше даватися взнаки Украiнськiй державi. Крiм того, гетьман у цей час не хотiв давати жодного приводу для зриву мирних переговорiв з польськими дипломатами у Переяславi. 26 квiтня 1649 р. Тимiш разом з iншими представниками козацькоi старшини зустрiчав пiд Чигирином царське посольство до гетьмана. Саме вiн привiтав посла Григорiя Унковського i пояснив причину того, що не сам гетьман iх зустрiчае (хвороба). Наступного дня вiн разом з молодшим братом Юрiем брав участь в офiцiйному прийомi гетьманом цього посольства. 2 травня Тимiш iз старшиною проводжав Унковського з гетьманським прапором, литаврами та сурмами. Тодi ж вiн з Юрiем дiстав вiд московського посла разом з iншими (всього 11 душ) й нагороду: по парi соболiв по 10 рублiв пара.
Перемир’я мiж украiнськими повстанцями та Рiччю Посполитою було нетривалим. Уже на початку 1649 р. каральнi загони литовського гетьмана князя Януша Радзивiлла заходилися очищати вiд повстанцiв Полiсся, де жорстоко розправилися з оборонцями Пiнська, Мозиря, Бобруйська та iнших мiст у басейнi Прип’ятi. Навеснi 1649 р. розгорнувся ворожий наступ на Волинi. Богдан Хмельницький передчував такий розвиток подiй i став готувати свою армiю у новий похiд, сподiваючись на допомогу кримського хана. Однак той зажадав взяти у заложники його сина та ще декiлькох полковникiв. З цiеi неприемноi ситуацii вивела iнша: посол Речi Посполитоi Смяровський був викритий як шпигун i Хмельницький наказав його публiчно стратити на очах татарських дипломатiв. Це переконало хана у тому, що гетьман не буде за його спиною домовлятися з королем, i вiн дав слово помогти украiнським повстанцям. У черговий похiд при боцi батька виступив i Тимiш Хмельницький. Разом з ними вiв своi орди кримський хан. Союзники обложили польське вiйсько у Збаражi (нинi – райцентр у Тернопiльськiй областi) i завдали йому значних втрат, а потiм Богдан Хмельницький блискуче виграв Зборiвську битву проти головних сил Речi Посполитоi на чолi iз самим королем Яном Казимиром. Лише зрада кримського хана не дала змоги добити королiвське вiйсько i полонити самого короля. Довелося укладати Зборiвський мир (18.08.1649 р.), найкращий з усiх попереднiх, якi укладали козаки з урядом Речi Посполитоi, але й вiн не в усьому вiдповiдав прагненням повстанцiв. Хоча брак джерел не дае змоги простежити участь Тимоша Хмельницького у переможнiй кампанii 1649 р., але, поза сумнiвом, вiн у нiй брав безпосередню участь. Гетьманич супроводжував батька i на переговори з королем пiд Зборовом. Так, 20 серпня 1649 р. Богдан i Тимiш Хмельницькi у супроводi сотнi охоронцiв та групи старшин виiхали до королiвського табору. При в’iздi до табору iх зустрiв Адам Кисiль i провiв Богдана Хмельницького з 12 козаками до королiвського намету. Але чи був серед них Тимiш Хмельницький, на це питання поки що неможливо вiдповiсти.
Однiею з умов Зборiвського миру було розширення козацького реестру до 40 тисяч (на практицi вiн вийшов дещо бiльшим i сягнув понад 42 тисячi). Цей реестр було складено групою старшин на чолi з самим гетьманом i генеральним писарем Іваном Виговським, врештi затверджено на вальному сеймi Речi Посполитоi наприкiнцi 1649 – на початку 1650 року. Його текст зберiгся i був виданий украiнськими iсториками. Реестр вiдкриваеться списком козакiв Чигиринського полку, але спочатку йшов перелiк лiдерiв Вiйська Запорозького (саме так офiцiйно називалася тодi Украiнська держава – Гетьманщина). Найпершим у цьому реестрi записано, звичайно, iм’я й прiзвище самого гетьмана: «Его м[илiсть] пан гетман Богдан Хмелницкий». А одразу ж пiсля гетьмана названо його старшого сина: «Томиш Хмелницкий»! Реестр складався, як видно, без участi Тимоша: 25 вересня 1649 р. Богдан Хмельницький сповiщав трансiльванського князя Дьердя ІІ Ракоцi про те, що його син Тимiш буде посланий до нього для узгодження умов укладення военного союзу. Посольство було досить успiшним. А вже 2 грудня 1649 р. Тимiш та Юрiй Хмельницькi брали участь у прийомi в Чигиринi московського посольства на чолi з Григорiем Нероновим та Григорiем Богдановим, а пiзнiше отримали вiд останнiх i традицiйнi подарунки.
Мирний перепочинок для Гетьманщини був коротким i неповним. Навеснi 1650 р. хан Іслам-Гiрей ІІІ став вимагати вiд гетьмана, щоб той надав йому допомогу у походах проти сусiднiх держав (Московii та Молдавii), а також у придушеннi його васалiв – «темрюцких черкас» на Пiвнiчному Кавказi. Довелося вiддавати борги союзникам. Богдан Хмельницький наказав полковникам прибути у Полтаву для пiдготовки до походу, одночасно вiдправив посольство Івана Тафралiя (Тафларiя) до Москви, щоб заспокоiти царя Олексiя (мовляв, похiд буде спрямований не проти Москви, а тiльки проти кавказьких ворогiв кримського хана). Невдовзi пiд Полтавою було сформовано корпус добiрних козакiв чисельнiстю 6 тисяч, але сам Тимiш подавав бiльшу цифру – 20 тисяч, ймовiрно, з метою залякування противника, що було типовим явищем у той час. У липнi 1650 р. гетьман скерував цей корпус на Пiвнiчний Кавказ. Його очолили Тимiш Хмельницький та генеральний осавул Демко Лисовець (Лисянський); були серед командувачiв також канiвський i черкаський полковники, ймовiрно, це були вiдповiдно Семен Савич та Іван Воронченко. Маршрут походу пролягав з Полтави на Орчик, Берестову, р. Орiль, р. Самару, р. Вовчi Води, р. Ведмежi Води, Тернiвку (село суч. Павлоградського р-ну Днiпропетровськоi обл.), «Колиш», «Кремки», врештi по р. Мiус у Приазов’i. Тут вони стояли два тижнi, бо до них мали пiдiйти ординцi. Далi шлях мав пролягати через землi Вiйська Донського. Це викликало тривогу донцiв, якi перед тим шарпали Крим i об’ективно допомагали Речi Посполитiй. Донцi почали спiшно мобiлiзовувати своi сили i змiцнювати укрiплення, а одночасно скерували до Тимоша посольство на чолi з отаманом Корнилом Бiлгородцем, яке привезло подарунки: борошно, рибу та вино. Тимiш Хмельницький заспокоiв донцiв, бо похiд було скеровано не проти них, а проти деяких гiрських племен. Щоправда, хан таки просив гетьмана вдарити й на донцiв, але Богдан Хмельницький вийшов з гостроi проблеми, перевiвши стрiлки на Молдавiю. Почувши про прихiд вiйськ Тимоша, горцi запросили у хана миру, тому йти украiнським козакам на Кавказ через донськi землi вже не було сенсу. Богдан Хмельницький теж поспiшив вiдкликати корпус в Украiну, тим бiльше, що нависала загроза на захiдних кордонах Гетьманщини. Кримський хан погодився з аргументами гетьмана, i корпус Тимоша Хмельницького та Демка Лисовця повернувся до Полтави, так i не ставши до бою. Зворотний маршрут пролягав майже тим самим шляхом: спочатку козаки повернулися до р. Вовчi Води, а потiм пiшли вздовж татарських улусiв, i ординцi давали козакам коней, волiв та овець. Пiсля повернення до Полтави частина козакiв там залишилась, а Тимiш поiхав з iншими (понад 3 тисячи) у Чигирин. При ньому було 10 гармат. Пiд Босiвкою батько й син зустрiлися, а потiм (очевидно, рiзними шляхами) повернулися до Чигирина.
Восени 1650 р. почався украiнсько-татарський похiд на Молдавiю. У серединi серпня 1650 р. Богдан Хмельницький стояв пiд Уманню, де його зустрiв уманський полковник Йосип Глух. Тут гетьман збирав своi вiйська й чекав на пiдхiд орди з ханом Іслам-Гiреем ІІІ. Наприкiнцi серпня бiльш як 40-тисячна украiнська армiя разом з 20—30 тисячами ординцiв рушила Уманським шляхом на Молдавiю. Вони вийшли на береги Днiстра i 1 вересня отаборились в Ямполi напроти молдавських Сорок. Похiд був надзвичайно успiшним: дуже швидко впала тодiшня молдавська столиця – Ясси, а господар Василь Лупу мусив просити миру й пiдписати вигiднi для Украiни пункти мирного договору. На цю подiю украiнський народ вiдгукнувся думою «Богдан Хмельницький i Василь молдавський», де зокрема вiдзначалося:
«То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побiдив,
Гетьманщину звеселив!»
Одна iз статей мирного договору говорила про майбутнiй шлюб Тимоша Хмельницького з Роксандою – дочкою Василя Лупу. Тут треба кiлька слiв сказати про цього молдавського господаря. Василь Лупу (Лупул) Коцi був албанцем за походженням (деякi вважають його чи то греком, чи то македонцем, чи то валахом) i виводив свiй рiд з албанських поселенцiв з Арбанашi (Албанiкоторi) бiля Тирново у Болгарii. У Молдавii вiн обiймав кiлька важливих посад: великий вiстерник у 1620—1621, 1627—1628 рр., великий ворник у 1630—1633 рр., врештi молдавський господар (воевода) у 1634—1653 роках. Як господар вiн прийняв iм’я Василь (Васiле). У 1640 р. за цого участю та за сприяння Киiвського митрополита св. Петра Могили у Яссах було вiдкрито Словьяно-греко-латинську академiю, а в 1641 р. засновано першу молдавську друкарню. Збереглося чотири портрети Лупу, в т. ч. два – на фресках. На них вiн зображений як людина 40– 50-рiчного вiку, з правильними рисами обличчя, виразними очима, «римським» носом, густими дугоподiбними бровами, вусами та невеликою бородою. Його дружина Василиса Буцiос доводилася рiднею господарському роду Могил, зокрема й Киiвському митрополиту св. Петру Могилi. Деякi дослiдники пишуть i про черкеську кров у ii жилах. Вона вирiзнялася красою. Їi старша дочка Марiя («Волошанка») у 1645 р. вийшла замiж за польного гетьмана литовського князя Януша Радзивiлла, i це подружжя вiнчав сам Петро Могила. Були в подружжя й iншi дiти, сини й дочки. Молодша дочка Роксанда теж була красунею, про що свiдчить хоча б ii портрет, вмiщений на сторiнках тогочасноi хронiки «Театр Європи» (його копiя зберiгаеться в iсторичному музеi у Львовi). На нiй зображена молода жiнка з овальним обличчям, густим волоссям, красивими очима й бровами, дещо видовженим носом i невеликими ротом та пiдборiддям. На головi у неi був оригiнальний ковпак, подiбний до фригiйського.
Шлюбом сина з Роксандою гетьман змiцнював мiжнародний авторитет Украiнськоi держави, робив реальним свiй план перетворення гетьманськоi влади у спадкову, змiцнював позицii Украiни в Подунав’i та на Балканах, врештi позбавляв Рiч Посполиту ii союзника. Взагалi гетьман хотiв, щоб Тимiш Хмельницький або його майбутнi сини (саме вони були б цiлком визнаними «принцами кровi») панували у Молдавii, Василю Лупу планувалося вiддати трансiльванський престол, а у Валахii посадити майбутнього зятя (одну iз своiх дочок гетьман хотiв вiддати за Михайла – родича Лупу, сина одного з валаських господарiв). Гетьман мав i запасний варiант: на один з престолiв вiн планував посадити племiнника св. Петра Могили, з умовою, щоб той повернувся до православноi вiри з мусульманства. Оскiльки старша сестра Роксанди – Марiя – була дружиною гетьмана Великого князiвства Литовського князя Януша Радзивiлла, то Богдан Хмельницький через цей канал пробував перетягти його на свiй бiк. У 1655 р. цей план частково спрацюе, коли двоюрiднi брати Януш i Богуслав Радзивiлли перейдуть на бiк шведського короля Карла Х Густава – союзника Богдана Хмельницького, а Польща опиниться на межi катастрофи.
Тимiш навiть залишився на певний час у Яссах, про що писав сам Богдан Хмельницький. Однак коли у жовтнi 1650 р. вiдбувся прийом московського посольства на чолi з Петром Протасьевим та Григорiем Богдановим, то переговори з царськими представниками вiв не тiльки Богдан, але й Тимiш Хмельницький. 22 жовтня вiн разом iз братом Юрiем брав участь у прийомi i московського посольства на чолi з Г. Унковським та Я. Козловим i дiстав свою частку соболiв. 23 жовтня до Чигирина приiхали представники молдавського господаря Василя Лупу – сучавський митрополит i Чеголя Спатар, якi, очевидно, обговорювали питання майбутнього шлюбу Тимоша та Роксанди. 28 жовтня Богдан Хмельницький вiдпустив до Ясс молдавських послiв, з котрими домовився про термiн весiлля: у третю недiлю пiсля Рiздва Христового, тобто 18 сiчня 1651 р. за новим стилем. Польська дипломатiя виявила надзвичайну активнiсть, щоб не допустити можливого украiнсько-молдавського союзу, зокрема було вiдправлено посольство до Стамбула, щоб намовити султана не пiдтримувати Богдана Хмельницького i заборонити шлюб його сина з Роксандою. Василь Лупу не мiг не враховувати всiх цих небезпек i пiсля вiдходу союзникiв з Молдавii всiляко затягував реалiзацiю пункту договору про весiлля, тим бiльше, що на руку й серце красунi Роксанди претендували такi магнати Речi Посполитоi, як брацлавський воевода Петро Потоцький, князь Данило Вишневецький, навiть сам польний гетьман коронний Марцiн Калиновський. Лупу посилався i на можливi перепони з боку турецького султана, i на несприятливi обставини тощо. Не помагали й погрози Богдана Хмельницького, який навiть обiцяв стерти молдавського господаря в порох. Лупу чекав, чим закiнчиться чергова польсько-украiнська кампанiя…
Нова вiйна не змусила довго чекати на себе. Вона розпочалася битвою пiд Красним на Подiллi i призвела до розгрому Брацлавського полку i загибелi самого полковника – Данила Нечая. Перша битва вiщувала лихо украiнським вiйськам у кампанii 1651 року. Зав’язалися боi на Вiнниччинi, а з пiвночi натискали литовськi вiйська. Десь у лютому гетьман послав свого сина на Кодак (нинi – Днiпропетровськ), щоб там налагодити контакт з татарами i переконати iх виступити на допомогу. Ця мiсiя гетьманича була успiшною, бо за даними табiрного щоденника князя Януша Радзивiлла Тимiш Хмельницький з частиною Вiйська Запорозького та ординцями на чолi з якимсь мурзою виступив проти Великого князiвства Литовського (до 13.03.1651 р.). Пiзнiше пронеслася навiть чутка про загибель гетьманича, але вона виявилася недостовiрною.
Наприкiнцi травня 1651 р. Богдан Хмельницький планував вирушити на Волинь, завдати там нищiвноi поразки ворогу i переможно закiнчити вiйну. Кримський хан неохоче, але все ж виступив йому на помiч. У цей час гетьманич дiяв на пiвночi Украiни, але, виконавши свое завдання, Тимiш Хмельницький повернувся до Чигирина, i батько залишив його боронити столицю разом iз досвiдченим чигиринським полковником Федором Вешняком (Якубовичем). Як бачимо, гетьман дбав про те, щоб його син здобував досвiд у найкращих козацьких военачальникiв (Демко Лисовець, Федiр Вешняк, пiзнiше – Йосип Глух та Іван Богун). Виступаючи в похiд, Богдан Хмельницький доручив синовi також провести слiдство у надзвичайно делiкатнiй i неприемнiй справi, а саме про зраду Мотрони (Олени) Хмельницькоi.
Ще навеснi 1651 р. Тимiш Хмельницький зауважив пропажу певноi суми грошей з гетьманського скарбу i написав про це батьковi. Пiзнiше було виявлено причетнiсть до цiеi крадiжки дружини гетьмана i факт ii любовноi зради. Вона зайшла у зв’язок з якимось чи то ключником, чи то годинникарем i вирiшила втекти з коханцем, захопивши бочку з талярами та 1000 золотих червiнцiв. До того ж були перехопленi листи Чаплинського, який пiдбивав ii зарити скарби Богдана Хмельницького у землю, а самого гетьмана отруiти (цей сюжет знайшов певне вiдбиття у фiльмi режисера I. Савченка «Богдан Хмельницький», 1940). Слiдство розпочав гетьман, причому вдалося виявити «великi грошi, усi золотом, у бочонках у землю закопанi», але завершувати його довелося-таки Тимошу. Пiшли чутки, що гетьман наказав повiсити свою невiрну дружину разом з ii коханцем i що це сталося через пiдбурювання Тимоша. Згiдно з iншими чутками, розправа була ще жорстокiшою: Тимiш Хмельницький начебто наказав роздягнути обох коханцiв догола i повiсити iх на воротах у позi перелюбства так, як вони були спiйманi на гарячому. Так чи не так, але на життевому шляху другоi дружини Богдана Хмельницького було поставлено ганебну крапку. Пасинок помстився i за свою матiр, i за зневажену честь батька. Гетьман начебто не чекав, що його дружина скiнчить життя в такий ганебний спосiб i сердився на сина, але приписувати його особистiй драмi поразку украiнських вiйськ пiд Берестечком, як роблять деякi польськi iсторики, це вже занадто!
У той час коли гетьман рухався на Берестечко, Тимiш Хмельницький повернувся на пiвнiчний фронт, де справи складалися нещасливо для украiнського вiйська киiвського полковника Антона Ждановича та родича Богдана Хмельницького – полковника Филона Гаркушi. Польський шляхтич Кшицький у своiй реляцii вiд 14 червня 1651 р. згадував про лист гетьманича до батька з проханням надати термiнову допомогу повстанцям, якi билися проти литовських вiйськ. Резервiв у гетьмана не було, i Киiв довелося залишити на милiсть князя Радзивiлла. Головнi ж подii розгорнулися пiд Берестечком, де внаслiдок зради кримського хана Іслам-Гiрея ІІІ украiнськi вiйська зазнали поразки. Зав’язалися тяжкi боi пiд Бiлою Церквою, якi украiнська армiя протягом мiсяця вела проти об’еднаних сил Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського (королiвський секретар Анджей М’яскiвський оцiнював там сили Речi Посполитоi у 300 тисяч!). Врештi було укладено Бiлоцеркiвський мирний договiр (7.09.1651 р.), умови якого були гiршими для Украiни-Гетьманщини, нiж умови Зборiвського миру. Так, кiлькiсть козакiв-реестровцiв мала бути вдвiчi меншою (20 тисяч). Реестр Вiйська Запорозького 1651 р. не дiйшов до нашого часу, але можна не сумнiватися, що й там Тимiш стояв пiд номером другим пiсля свого батька.
Украiна знову здобула короткочасний перепочинок, хоча повноцiнним його назвати важко. Зокрема, навiть в околицях Чигирина дiяли ординськi грабiжники, i гетьман послав на iх приборкання свого сина. Тимiш дiяв рiшуче i поклав трупом кiлькасот ворогiв. Водночас у польському таборi посилилися намагання не допустити шлюбу Тимоша з Роксандою. Коронний гетьман М. Калиновський послав Василевi Лупу допомогу, тиснув по дипломатичних каналах на Богдана Хмельницького. Варто вiдзначити, що гетьман не дуже побивався з приводу смертi своеi другоi дружини, бо вже у серпнi 1651 р. вiн узяв третiй шлюб iз козацькою вдовою Ганною Золотаренко «Пилипихою», яка походила з вiдомого козацького роду, пов’язаного з Корсунем та Нiжином. Їi брат Іван був нiжинським полковником, наказним гетьманом, командував козацьким корпусом у Бiлорусi, де й загинув у 1655 р. i був похований у Корсунi. Другий брат, Василь (Васюта), що замiнив Івана на посадi нiжинського полковника, був претендентом на гетьманську булаву у 1663 р., однак загинув внаслiдок сумнозвiсноi «Чорноi ради». Їi двоюрiдний брат – Тимiш Оникiйович Золотаренко, був наказним нiжинським i стародубським полковником, нiжинським сотником. Їi онук – син Кiндрата – Якiв Золотаренко-Хмельницький у 1686 р. став жити на лiвобiчнiй Гетьманщинi у Прилуках i очолив тамтешню сотню (1690—1709), потiм був значним вiйськовим товаришем. Очевидно, пiдтримував повстання Мазепи, тому у 1717 р. був узятий до Москви, де й помер бездiтним. Для Ганни шлюб з Богданом Хмельницьким теж був третiм, вiд попереднiх вона мала кiлькох дiтей, яких гетьман усиновив, i вони мали його прiзвище. Тимiш Хмельницький iз розумiнням поставився до цього шлюбу свого батька, та й Ганна дiйсно була гiдна свого чоловiка-гетьмана. Це була вольова та енергiйна жiнка, яка навiть видавала, наче гетьман, унiверсали, була водночас дуже вiруючою i не випадково по смертi Богдана Хмельницького постриглася в черницi. Дослiдник генеалогii козацтва В. Кривошея твердить, що цей шлюб сприяв змiцненню позицiй гетьмана серед «старожитнього козацтва».
Мирний перепочинок Богдан Хмельницький вирiшив використати для завершення молдавських справ. Оскiльки Лупу зволiкав час i далi, гетьман вирiшив примусити його виконати умови Ясського договору. На шляху украiнських повстанцiв, у складi яких був i Тимiш Хмельницький, стояли короннi вiйська на чолi з М. Калиновським. Потiм полонений козак Уманського полку Олекса Савраний твердив на допитi, що Тимiш Хмельницький командував тодi вiйськом iз трьох полкiв (Чигиринського, Уманського та Жаботинського). Досi було вiдомо про iснування тiльки Жаботинськоi сотнi, але не можна виключати iснування, хоч i короткочасне, й Жаботинського полку. За iншими даними, у битвi брали участь також Канiвський та Корсунський, можливо й Нiжинський, полки, в т. ч. чимало т. зв. випищикiв (козакiв, якi були викресленi з реестру). Сучасний польський iсторик В. Длуголенцький вважае, що всього на украiнському боцi було 24 тисячi козакiв та 7 тисяч ординцiв, а на польському – начебто вдвiчi менше. Украiнське вiйсько було подiлено на три частини, i Тимiш командував саме авангардом (3—6 тисяч козакiв та ординцi Карач-бея). Вiн iз Тарасiвки рушив на Брацлав i Ладижин, а його пiхота щодня долала близько 40 кiлометрiв, що було для неi тяжким випробуванням. На день пiзнiше вирушили основнi сили на чолi з самим Богданом Хмельницьким, якi обрали iнший шлях (через Торговицю та Умань). Роздiлення украiнськоi армii на три частини, дезiнформацiйнi заходи Богдана Хмельницького досягли своеi мети: польний гетьман коронний Марцiн Калиновський недооцiнив силу украiнськоi армii i тому вирiшив атакувати. Але в ходi генеральноi битви пiд Батогом (1—2 червня 1652 р.) польське вiйсько було дощенту розгромлене, а сам Калиновський загинув. Тимiш Хмельницький одним з перших переправився через рiчку i дав бiй кiннотi Калиновського. Потiм, на завершальнiй стадii битви, вiн вiдзначився успiшним ударом на ворожий табiр з тилу. Пiсля перемоги повстанцi обложили Кам’янець-Подiльський. Тимiш Хмельницький, який у цей час чомусь посварився з батьком, йшов тодi в авангардi, командуючи Чигиринським, Уманським та Жаботинським полками. У серединi червня 1652 р. козаки з’явилися в околицях мiста. Тимiш звернувся з листом до Кам’янецького магiстрату з вимогою дати викуп, але безуспiшно. Почалася облога мiста. Хоча вона й затяглася i закiнчилася безрезультатно, але шлях на Молдавiю було вiдкрито… Богдан Хмельницький тут же послав до Ясс свого представника Іллю Мануйлова з вимогою, щоб Лупу врештi погодився на негайний шлюб своеi доньки з Тимошем (тодi ж гетьман написав, видно, з цього ж приводу i сину). Цей шлюб був потрiбний гетьмановi для посилення впливу на Молдавiю, змiцнення позицiй Украiнськоi держави, пiднесення авторитету роду Хмельницьких. Водночас, як вважають авторитетнi украiнськi (В. Смолiй, В. Степанков) та польськi (З. Вуйцiк) iсторики, гетьман «не врахував належним чином негативних наслiдкiв втручання у розстановку полiтичних сил у цьому регiонi, що… могло швидко перекинути потенцiйних союзникiв (Валахiю й Трансiльванiю) у супротивний табiр». Як свiдчать деякi джерела, уже сам факт весiлля Тимофiя й Роксанди викликав серйозне занепокоення у правителiв названих держав. Окрiм цього, Богдан Хмельницький явно недооцiнив пiдступнiсть i полiтичний авантюризм молдавського воеводи, який також прагнув поширення свого впливу на сусiднi краiни. Вiдомо, що в 1652 р. вiн таемно пiшов на угоду з австрiйським iмператором, спрямовану проти Дьердя ІІ Ракоцi – правителя Трансiльванii.
Молдавський господар знову був змушений капiтулювати i послав свого племiнника заручником у Чигирин. Приблизно тодi ж (15.08.1652 р.) вiн надiслав запрошення на весiлля почесним гостям, серед яких мав бути зокрема Янош Кеменi – командувач вiйськ Трансiльванii. Тимiш Хмельницький негайно вирушив до молдавськоi столицi. Його супроводжував 3-тисячний загiн «сватiв» на чолi з генеральним писарем Іваном Виговським, генеральним обозним Тимошем Носачем та переяславським полковником Павлом Тетерею. Форсувавши Прут, загiн заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 р. в’iхав до Ясс. Як зазначив сучасник, «полковники були на добрих конях, всi в польських шатах». Переговори розпочалися в напруженiй атмосферi, але згодом усе було вирiшено у добросусiдському дусi, i обидвi сторони зiйшлися на тому, що довгоочiкуване весiлля i украiнсько-молдавський союз пiдуть на користь обом державам. Молдавський лiтописець Мирон Костин, палкий прихильник польськоi орiентацii, який був присутнiй на весiллi, злiсно вiдгукнувся про цей шлюб у своему творi: «Велика рiзниця як родин, так i натур! З цього боку господар, що пануе з 18 рокiв, цесар з багатством i широкою славою, а друга сторона тiльки два роки як вийшла з селянства. Русинки з Ладо, Ладо з усiх куткiв, а сам зять лише назовнi чоловiк, а по натурi звiр». При цьому Костин не зупинився навiть перед брехнею, бо Хмельницький був шляхетського роду, принаймнi козацького!
Саме весiлля було описане його свiдком – теж кимось iз пропольськи налаштованих молдавських бояр або й польським агентом, який не пошкодував чорноi фарби для Тимоша i для козакiв. Один iз таких авторiв навiть навiв у цьому зв’язку анекдот: «Убогий русин, коли просив багатшого вiддати замiж за свого сина його дочку, то ii мати вiдповiла: «Отче! Бiс його мати, як же закортiло собачому хребтовi соболиного хвоста!» Інший автор дав розгорнутий опис (один з його спискiв було нами виявлено у вiддiлi рукописiв бiблiотеки Чарторийських у Краковi пiд номером 3923), який мiстить у собi i деякi важливi подробицi весiлля, що вiдбулося пiсля свята Успiння Пресвятоi Богородицi (припадало на 25 (15).VІІІ.1652 р.), отже й пiсля Успенського посту. 16 серпня 1652 р. Тимiш Хмельницький i його ескорт стояли в Ямполi, чекаючи на прихiд великого ворника (канцлера) Фоми – офiцiйного представника Лупу. Але той не захотiв iхати у Ямпiль. Тимiш вiдчув якусь пастку з боку Лупу i наполiг на тому, щоб господар дав йому у заклад рiдного сина, i це було зроблено. За даними молдавського лiтописця Мирона Костина, у заручники в Чигирин були посланi сини Гавриiла – брата Василя Лупу (Андрiй, Раду, Олександр i Енахе); сини Георгiя Гiки – другого брата Василя Лупу (Георгiй та Стефан), а також сини бояр Нiколае Бугуш та Йон Праеску.
26 серпня, у вiвторок Тимiш почав переправлятися. У Сороках його з почестями зустрiв як сина вiд iменi господаря великий ворник, подав карету, запряжену шестериком коней, подарував рiзноманiтнi вина, мед та iнший провiант. Із Сорок Фома провiв ескорт аж до Ясс, i цей шлях вони подолали за три днi (Бельцi, Прути, Кияни, Ясси). До столицi вiн в’iхав перед полуднем. Тут йому назустрiч виiхав з боярами сам господар з 8 тисячами прегарно вбраного (по-турецьки!) вiйська. Козацький загiн теж був добре вдягнений, хоч iхнi конi i були досить худими. Молдаван вразило, що козаки спускалися з гори лавою, наче атакуючи, пiд звуки вiйськовоi музики. З’iхавшись, першi особи зсiли з коней. Тимiш обняв свого майбутнього тестя, а господар його «як батько поцiлував» i звернувся до гостей з привiтальною промовою. Тимiш стояв наче вкопаний, слухаючи промову, вiн тiльки покусував губи. З украiнського боку промову у вiдповiдь виголосив Виговський. Потiм майбутнi родичi поiхали до палацу. Сучасник звернув увагу, що Тимiш Хмельницький був одягнений в атласний кармазиновий жупан та соболину ферязь, пiдшиту оксамитом. Сiдло на його конi було гаптоване золотом i обшите перлами. За ним iхав коштовний ридван iз скарбами i 400 простих возiв iз сiллю, яку козаки взяли для принагiдноi торгiвлi. «Полковники були на добрих конях, всi в польських шатах», вiдзначив сучасник, але основна маса козакiв виглядала не так iмпозантно. Коли колона пiд’iхала до палацу, вдарив салют з гармат, заграла вiйськова музика, потiм i турецька та циганська! Господар запросив гостей до своiх багатих покоiв (майже весь ескорт став табором бiля палацу), де вiв розмову iз Виговським, а потiм запропонував умитися та перепочити пiсля дороги. Гостям кинулись помагати молдавськi слуги, але Тимiш дивився на них, «нiби якийсь вовк з-пiд дуба». Гетьманич, певно, був не дуже обiзнаний зi свiтськими манерами, бо обернувся спиною до молдавських бояр i почав стригти собi нiгтi. Пiд час обiду вiн мовчав, за що Лупу навiть образився на нього. На другий день Тимiш готувався до шлюбу. Сучасник не каже, у чому полягали цi приготування, зауважив тiльки, що багато вбранi молдавськi бояринi танцювали, а Тимiш курив люльку та дивився на iхнi танцi. Потiм молодi вирушили до церкви. Тимiш iхав на арабському конi, був одягнений у багатi шати, подарованi майбутнiм тестем. З ним iхали «дружки» – двое полковникiв. Пiсля вiнчання Тимiш повеселiшав i не втримався, щоб не обняти при всiх молоду, яка йому вочевидь сподобалася. Роксанда теж не була проти шлюбу, навiть наказувала, чекаючи на молодого, спiвати собi козацьких пiсень. Коли молодi в’iжджали до замку, знову били з гармат. Пiд час бенкету послали по «свашок». Виявляеться, в козацькому корпусi знайшлося мiсце i для украiнських свах! Тi приiхали спецiальною каретою, причому перед цим вони вже встигли випити за здоров’я молодих. Тимiш був веселим, iв та пив з апетитом, а потiм сказав молдавському боярину й дипломату Юрiю Кутнарському: «Дякую вельми господаревi його мостi, е весь достаток, чого бiльш треба». Пiсля цього заграла турецька музика, гостi почали пити за здоров’я Хмельницького (не знати, правда, якого: Богдана чи Тимоша), за союз обох династiй, стали бити на радощах iз гармат. Тимiш послав по свiй оркестр, i той заграв украiнських пiсень, вiд чого гетьманич особливо розвеселився i наказав козакам, яких багато прийшло на бенкет, пити горiлку, що вони й робили аж до пiзньоi ночi. Одна свашка – козачка Стаська Курпичка – зауважила невдоволенi мiни бояринь i гостро сказала iм у присутностi молодоi: «Чи ми до вас на кепство приiхали? Коли ви пишнiшi вiд нас, то чому свою дочку за козака даете?» Згодом свашки стали роз’iжджатися, а молодий увiйшов до покою молодоi…
