скачать книгу бесплатно
Св. Петро Могила
Юрiй Андрiйович Мицик
Знаменитi украiнцi
Петро Могила належить до тих людей, чиi iмена символiзують вiдродження нацii. Бiля витокiв прославленоi далеко за межами Украiни Киево-Могилянськоi академii поряд з iншими культурними дiячами XVII ст. стоiть i Петро Симеонович Могила.
Юрiй Мицик
Св. Петро Могила
Украiна i Молдавiя наприкiнцi ХVІ столiття
Пiсля падiння Галицько-Волинського королiвства у 1349 р. пiд ударами польсько-угорських загарбникiв упав останнiй бастiон незалежноi держави Русi-Украiни. Украiнськi землi опинилися пiд владою кiлькох держав, насамперед Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського. У складi Великого князiвства Литовського кiлька украiнських князiвств мали статус удiльних, i це певною мiрою дозволило продовжити украiнську державну традицiю, але у 1471 р. було лiквiдоване останне з цих князiвств – Киiвське. Укладення у 1569 р. Люблiнськоi унii мiж Короною Польською та Великим князiвством Литовським зумовило тiснiший союз мiж ними й утворення новоi держави – Речi Посполитоi. Попри певнi позитивнi аспекти цього державного союзу, який дозволив спiльними зусиллями украiнцiв, бiлорусiв, литовцiв i полякiв дати вiдсiч агресii з боку Московськоi держави, унiя де-факто стала актом загарбання Польщею бiльшостi украiнських земель, що згодом були передiленi. Посилилися процеси полонiзацii й покатоличення, якi охопили насамперед панiвну верству украiнського суспiльства. Обмеження у використаннi украiнськоi мови, утиски украiнських ремiсникiв тощо збурювали украiнське суспiльство, котре пов’язуе свiй поступ iз козацтвом, яке зростало на очах i висувало широкi вимоги, що вийшли за межi суто станових. Яскравим свiдченням цього стало вже перше нацiонально-визвольне повстання 1591—1596 рр., проти Речi Посполитоi. Його авангардною силою виступили запорозькi козаки на чолi з Криштофом Косинським та Семеном (Северином) Наливайком. Незважаючи на поразку повстання, украiнський народ не припинив, а посилив боротьбу за державну незалежнiсть, про що свiдчать повстання на чолi з Марком Жмайлом (1625), Тарасом Федоровичем (Трясилом) (1630—1631), Іваном Сулимою (1635), Павлом Павлюком (1637), Дмитром Гунею, Яковом Острянином (1638), логiчним завершенням яких стала Нацiонально-визвольна вiйна, або ж Нацiональна революцiя, украiнського народу на чолi з Богданом Хмельницьким (1648—1658). Характерно, що учасники повстання воювали пiд релiгiйним прапором, захищаючи православну вiру.
Нарiжним каменем i головним носiем нацiональних, iсторичних та культурних традицiй украiнського народу пiсля Батиевоi навали й особливо пiсля падiння Галицько-Волинського королiвства була Православна Церква. Пiсля ii роздiлення, започаткованого Москвою у 1448 р., Киiвська митрополiя вийшла переполовиненою, вся ii схiдна частина стала Московською (пiзнiше – Московським патрiархатом). Пiд владою киiвського митрополита залишалися тiльки етнiчнi украiнськi й бiлоруськi землi, частково – прибалтiйськi. Втрата незалежноi Украiнськоi держави значно послабила економiчне та полiтичне становище Киiвськоi митрополii, що опинилася в ролi другорядноi, дискримiнованоi та упослiдженоi Церкви, позбулася потужноi пiдтримки з боку держави, а також з боку украiнських та бiлоруських феодалiв, котрi нерiдко поривають з нею, переходячи в католицизм. Православна Церква в межах Речi Посполитоi переживае кризу: дедалi вiдчутнiшим стало втручання в ii справи католицькоi держави, свiтських феодалiв, у т. ч. й католикiв, знизився рiвень освiченостi духовенства, виникли конфлiкти в середовищi самоi Церкви (ослаблення ролi киiвського митрополита, конфлiкти мiж православним епископатом та братствами).
Негативну роль щодо Православноi Церкви мали й Реформацiя та Контрреформацiя. У боротьбi проти лютеран, кальвiнiстiв та iнших протестантських номiнацiй римська курiя прагнула вирiшити на свiй лад i православну проблему, здобувши в цьому пiдтримку бiльшостi панiвних кiл Речi Посполитоi на чолi з королем Сигiзмундом ІІІ iз династii Ваза, який панував у 1587—1632 рр. На iхню думку, православ’я було головним чинником, який стримував процес полонiзацii та покатоличення украiнцiв i бiлорусiв, послаблював еднiсть Речi Посполитоi.
Слiд вiдзначити, що вiд часiв Івана ІІІ рiзко посилилась Московська держава, яка поступово перетворилася на iмперiю. Великi князi московськi (потiм – царi) проголосили свою державу спадкоемицею не лише Киiвськоi, але навiть i Вiзантiйськоi iмперiй, що красномовно засвiдчила теорiя «Москва – Третiй Рим», зведена до рiвня державноi iдеологii. Москва в особi царя, московського патрiарха та урядових структур з полiтичних мiркувань насамперед налагодила контакт iз Киiвською митрополiею, прагнула зробити з неi найважливiшу опору у своiй експансii на Украiну та Бiлорусь, надавала матерiальну допомогу найпрестижнiшим монастирям. У 1589 р. константинопольський патрiарх Єремiя був змушений визнати окремий Московський патрiархат, а тим самим – автокефалiю тiеi Церкви, яка згодом називатиметься Росiйською Православною Церквою.
Наслiдком тиску з боку римськоi курii та бiльшостi представникiв панiвноi католицькоi верхiвки Речi Посполитоi, а також помилковоi концепцii виходу з кризи, до якоi схилилася бiльша частина вищоi iерархii Киiвськоi митрополii, стали Берестейська (1596) та Ужгородська (1646) церковнi унii й утворення фiлii Католицькоi Церкви – Церкви унiатськоi, яка пiзнiше отримала назву УГКЦ
(Украiнська Греко-Католицька Церква). Таким чином, прагнучи вивести Киiвську митрополiю з кризи, ii верхiвка цю кризу поглибила i загострила конфесiйну ситуацiю в Украiнi. Єдина Православна Церква була тут розколота: одна ii частина перейшла в католицизм, а друга, яка залишилася у православнiй вiрi, опинилася в тяжкому становищi. Православна Церква, попри те, що вiрною iй залишилася переважна бiльшiсть ii членiв, у Речi Посполитiй опинилася фактично поза законом, утратила значну частину своiх храмiв, монастирiв i маеткiв, мусила боротися за збереження своеi iдентичностi, чинячи опiр спробам винищення, що значно ускладнило ii вихiд з кризи.
Берестейська та Ужгородська унii й нинi викликають палкi дискусii, причому чiтко зафiксовано подiл науковцiв на два табори, який корiниться в сутi розколу Киiвськоi митрополii у 1596 р. Для бiльшостi iсторикiв з католицького табору Берестейська та Ужгородська унii були позитивним iсторичним явищем, тодi як iсторики з православного табору зазвичай негативно оцiнюють вiдповiднi подii, часто пiдкреслюючи iх зв’язок iз колонiальною полiтикою панiвних кiл Речi Посполитоi. Навiть визнаний у греко-католицькому середовищi авторитет, митрополит УГКЦ (1900—1944) Андрiй Шептицький мусив визнати, що унiя, «хоч i як свята та велика спочатку, збилася потом з iстинного шляху, пiшла на службу польськiй полiтицi й втратила через це свою силу, свою iдею. І так полишена поляками, нетерпима руськими – вона стала ганьбою свiту й впала через власне безсилля. Вiрю, що перед тим як ii знищив росiйський уряд, вона давно вже була задавлена й вмертвлена Польщею. Знову почала вона жити (Австрiйська унiя), коли рiшуче вiдокремилася вiд цiеi злощасноi полiтики i повернулася до чисто церковноi iдеi».
На жаль, Берестейська унiя, всупереч сподiванням, не змiцнила Церкву, а принесла розкол, який тривае й нинi i який роздiлив украiнцiв ще й у церковному аспектi. Не випадково сучасник подiй, магнат Речi Посполитоi Ян Щенсни Гербурт у своему трактатi «Думка про русинський народ» (1610) називав унiю «кривавою раною» в серцi «народу руського», зазначав, що через неi «русини… стали нам головними ворогами…; тепер вони швидше загинуть на вiйнi, спалять своiх дружин та дiтей…, нiж увiйдуть з нами у згоду». Не можна iгнорувати й того факту, що унiю не пiдтримали навiть усi епископи Киiвськоi митрополii, не кажучи вже про широкi маси вiрних; унiю нерiдко насаджували силою за допомогою католицькоi держави, використовуючи зброю та суди.
Нiхто iнший, як один з iнiцiаторiв унii серед православних iерархiв, Іпатiй Потiй, ставши митрополитом УГКЦ, вiдкрито закликав до застосування католицькою владою сили, визнавав також малу пiдтримку унii з боку вiрних в Украiнi та Бiлорусi. Як приклад можна навести фрагменти з його листiв до литовського канцлера Льва Сапiги вiд 9.09.1602 та 18.12.1604 рр.[1 - Тут i далi датування подiй подане за новим стилем. В окремих випадках подане датування за обома стилями.], де було сказано: «поможiть менi, ваша мость, тiльки своiм авторитетом у пана (короля), побачите, як я iх приборкаю, що iншi i каятися будуть, бо добротою нiц не вчинимо у цього бидла»; «мiй авторитет у них [православних. – Ю. М.] е так важним, як черевик без пiдошви». Набагато яскравiше змальовують насадження унii православнi, зокрема вiленськi братчики, у листi до князя Криштофа ІІ Радзивiлла вiд 28.11.1608 р. У ньому вони скаржилися на «великi i незноснi кривди вiд його мостi отця Потiя та владик, поставлених ним», якi православних проклинають, б’ють, забивають, кидають до в’язниць, «в бочки саджають, церкви та маетностi iхнi вiднiмають, карають незносними провинами». Берестейська унiя, що мала об’еднати, лише посилила протистояння мiж ними. Незгоднi з унiею, а таких була бiльшiсть, висловили твердий намiр усiма силами боротися з нею. За таких умов на перший план для широких мас украiнцiв i бiлорусiв виходить боротьба за вiдродження вищоi православноi iерархii в Украiнi й Бiлорусi.
Справа в тому, що невдовзi пiсля проголошення Берестейськоi унii померли два православних епископи: львiвський – Гедеон Балабан та перемиський – Михайло Копистенський, а Єремiя Тисаровський, якого вдалося затвердити на львiвськiй кафедрi, залишився единим i тому не мiг здiйснювати висвячення нових епископiв згiдно з церковними канонами. Для такого висвячення (хiротонii, рукоположення) необхiдна участь принаймнi двох-трьох епископiв. Цю боротьбу вели насамперед представники православного духовенства, якi вiдкинули унiю, православнi братства, передусiм Львiвське (Успенське), Луцьке (Хрестовоздвиженське) та Киiвське (Богоявленське), православна шляхта й особливо – Вiйсько Запорозьке, яким керував тодi гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1620—1621 рр. за сприяння Вiйська Запорозького православним вдалося вiдновити вищу православну iерархiю. Для цього було використано перебування в Украiнi ерусалимського патрiарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Цей патрiарх разом iз двома iншими епископами пiд захистом запорожцiв висвятив у Киево-Братському Богоявленському монастирi нового киiвського митрополита св. Йова Борецького та кiлькох епископiв. Тепер на порядку денному була вже боротьба за легалiзацiю вiдповiдноi iерархii, а значить, i формальне визнання з боку короля й уряду Речi Посполитоi iснування в iхнiй державi вiдродженоi православноi iерархii. Але панiвнi кола Речi Посполитоi вiдверто вороже зустрiли цей акт вiльного волевиявлення украiнського суспiльства, переважно православного, i пiд приводом звинувачень у державнiй зрадi вчинили розправу з митрополитом св. Йовом Борецьким та його сподвижниками. Протистояння надзвичайно загострилося, справа навiть дiйшла до кровопролиття.
Саме в цей скрутний для Украiни i ii Православноi Церкви час на iсторичну арену виходить св. Петро Могила – представник славетного молдавського роду.
Слiд коротко зупинитися на iсторичнiй долi його батькiвщини. Спорiдненi православнi Молдавське та Волоське князiвства оформилися вiдносно пiзно (у ХІV ст.), вони традицiйно пiдтримували мiцнi зв’язки з Руссю-Украiною, особливо з Галичиною. Навiть за часiв свого розквiту (ХV ст.) цi князiвства вiдiгравали незначну роль в iсторii Європи, що не зашкодило, однак, Молдавii захопити украiнську Пiвнiчну Буковину. За умов державноi незалежностi швидко розвивалося економiчне, культурне й церковне життя вiдповiдних князiвств, перерване турецькою навалою. Незважаючи на героiчну боротьбу молдавського та волоського народiв, особливо за часiв правлiння молдавського господаря Стефана ІІІ Великого, Османська iмперiя вийшла на пiвденнi кордони Молдавii та Волощини, захопила причорноморськi мiста, насамперед Бiлгород (Бiлгород-Днiстровський, Акерман), Кiлiю, а у 1475 р. остаточно завоювала Крим. Кримський хан, який володiв переважною частиною територii Криму та його околиць, був змушений ще ранiше визнати себе васалом турецького султана i брати участь у походах проти сусiднiх держав i народiв. Чорне й Азовське моря стали внутрiшнiми морями Османськоi iмперii. Ця iмперiя, що простягалася на гiгантськiй територii трьох континентiв (Азii, Африки та Європи), завдала потужних ударiв по Молдавii та Волощинi, якi змушенi були визнати себе ii васальними державами. Тепер господарi мали сплачувати султановi данину, постачати йому своi вiйська в разi потреби. Будь-коли турецький султан мiг скинути господаря й замiнити його на iншого, слухнянiшого. У серединi ХVІ ст. до Пiвнiчного Причорномор’я перекочували шiсть ногайських орд, одна з яких (Буджацька, вона ж Бiлгородська) осiла в безпосередньому сусiдствi з Молдавiею й органiзувала нищiвнi грабiжницькi напади на украiнськi, молдавськi, волоськi та iншi землi.
Стамбул зробив територiю Молдавii плацдармом для розвитку турецькоi агресii проти Польсько-Литовськоi держави, насамперед проти Малоi Польщi i ii столицi Кракова, а також проти украiнських земель, якi перебували пiд владою Корони Польськоi (передусiм Галичини й Подiлля). Тому природним було прагнення Польщi вибити туркiв з Молдавii й пiдтримати там антитурецькi сили. До того ж змiцнення позицiй Речi Посполитоi посилило б ii вплив на Волощину, дозволило б вийти до берегiв Чорного моря, як це було за часiв великого князя Литовського Вiтовта (панував у 1386—1430). Таким чином, було б вбито клин у турецькi володiння в Пiвнiчному Причорномор’i, послаблено турецький вплив на Балканах, тому Османська iмперiя запекло протидiяла полiтицi Речi Посполитоi в цьому регiонi. Боротьба двох держав за контроль над Молдавiею поставила краiну в особливо складне становище, тим паче, що в самiй Молдавii панiвна елiта була роздiлена за критерiем зовнiшньополiтичних орiентирiв. Нерiдко суперництво двох iмперiй спричиняло громадянськi вiйни.
Генеалогiя, герб, iконографiя
До впливових представникiв молдавськоi елiти, яка прагнула визволити свою батькiвщину вiд османського панування, спираючись на Польсько-Литовську державу, належав рiд Могил (Мовил). В украiнськiй мовi слово «могила» мае значення «мiсце поховання». По-iншому в молдавськiй, яка належить до групи романських мов. Дiеслово «movere – movi» в латинськiй мовi мае понад 20 (!) значень, у т. ч. таких, як «мiркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» i т. д. Генеалогiчна легенда, типова для того часу, виводить Могил вiд легендарного давньоримського героя VІ ст. до н. е. Гая Муцiя Сцеволи, який у ходi етрусько-римськоi вiйни пробрався до табору етрускiв, аби вбити iхнього царя Порсенну. Помилившись, вiн убив не самого царя, а тiльки його писаря. Схоплений ворогами, Гай Муцiй Сцевола мужньо тримався. Доводячи, що вiн не боiться тортур, полонений засунув праву руку у полум’я i спалив ii, не показуючи свого страждання. Вражений Порсенна визволив героя й уклав з римлянами мир. Через це Гая Муцiя назвали Сцеволою, тобто шульгою. Сумнiвно, що ця легенда мае пiд собою якiсь дiйснi пiдстави. Взагалi для тих часiв було характерним прагнення упорядникiв генеалогiчних дерев виводити свiй рiд або рiд свого патрона вiд Юлiя Цезаря, Октавiана Августа, Александра Македонського та його полководцiв i навiть вiд бiблiйних героiв. Суттево, що сам св. Петро Могила вiрив у цю генеалогiчну легенду, i явно не без його згоди Софронiй Почаський зi студентами Киево-Печерськоi школи навiв ii в панегiрику «Євхаристiон» (1632), а згодом у передмовi до своеi книги «Небо нове» (1665) цю легенду подав й Іоаникiй Галятовський, вихованець i ректор Киево-Могилянського колегiуму, який у розповiдi про Сцеволу посилався на твiр «Хронiки всього свiту» польського iсторика ХVІ ст. Марцiна Бельського.
Молдавський генеалогiчний переказ, зафiксований у лiтописi Йона Некулче, виглядае вiрогiдним: у ходi битви з угорцями на березi р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених, на ймення Пурiче, вiддав йому свого коня, ще й став на колiна, щоб, спершись на нього, малий на зрiст господар швидше скочив у сiдло i продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пурiче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пурiче» по-молдавськи означае «воша») вiн став великим, як могила (курган). Певною мiрою це доводить i той факт, що в документах 1499 р. згадано чашника Могилу, який став хотинським пиркалабом, тобто намiсником, а ще пiзнiше – постельничим. Додамо, що ця посада була дуже важливою, бо Хотин стояв на тодiшньому кордонi з Польсько-Литовською державою i той, хто тримав його, не тiльки контролював схiдну Молдавiю, але й суттево впливав на долю всiеi держави.
Предком киiвського митрополита, його прапрадiдом, був Козьма Могила, великий чашник Молдавськоi держави у 1490—1507 рр., потiм – член господарськоi ради до 1513 р. Вiд його шлюбу з Мареною Худiче народився син Драгота, в якого, у свою чергу, було три сини: Іоанн (дiд майбутнього киiвського митрополита), Вескал (Вашкан) та Гавриiл Могили. На початку ХVІ ст. були вже двi гiлки роду Могил. Представником однiеi був Гавриiл Могила, придворний господаря Богдана ІV, хотинський пиркалаб у 1545—1549, великий ворник Молдавii в 1550—1552 рр. Представник другоi гiлки – Іоанн Могила, котрий був у 1551, 1553—1563 рр. логофетом (канцлером) Молдавii i фактично керував державою за часiв господаря Олександра, за якого вiддав замiж свою сестру. Рiдний брат Іоанна Вашкан був постельничим у 1553—1555 рр. i хотинським пиркалабом у 1558—1563 рр., але на схилi вiку вiдiйшов вiд свiтських справ i постригся у ченцi, що вкотре засвiдчуе наявнiсть у роду мiцних православних традицiй.
Іоанн Могила у другому шлюбi був одружений з Марiею, дочкою волоського господаря у 1559—1568, 1574—1577, 1578—1579, 1582—1591 рр. Петра ІІ. Саме останнього скинув з престолу знаменитий Іван Пiдкова зi своiми запорожцями у 1577 р. i саме йому, пiдтриманому турками, Пiдкова мусив поступитися вже наступного року. Вiд шлюбу Іоанна Могили з Марiею було три сини. Два з них (Єремiя та Симеон) стали господарями, а один (Георгiй) – молдавським митрополитом у 1588—1591, 1595—1605 рр. Було також i двi дочки, Анна та Марiя (вийшла замiж за магната Речi Посполитоi Ісайю Гербурта). Четвертий, незаконний, син Стефан мав трьох синiв, причому один з них (Мирон) був молдавським воеводою у 1627—1629 рр.
Єремiя Могила (помер 10.07 (30.06) 1606 р.) обiймав важливi посади у Молдавськiй державi, був i господарем (1595 – травень 1600, 1601 – червень 1606 рр.). Через некориснi для польськоi партii полiтичнi процеси був змушений емiгрувати з господарем Петром до Речi Посполитоi i жив зi своею родиною чотири роки в маетностi Устя пiд Снятином (пiсля повторноi емiграцii у 1600 p. оселився в Кам’янцi-Подiльському), навiть отримав у 1593 р. польський iндигенат (визнання королем i сеймом його шляхетства, яке прирiвнювалося до польського), тобто ставав формально i громадянином Речi Посполитоi, здружився з коронним канцлером та гетьманом Яном Замойським. Єремiя вiд шлюбу з Ельжбетою Лозинською мав трьох синiв (Богдана, Олександра та Костянтина) i чотирьох дочок (Ірину (Раiну, Регiну, Цнеайну), Анну, Катерину, Марiю). Костянтин i Олександр Могили були молдавськими господарями у червнi 1606 – сiчнi 1612 та 1615—1616 рр. вiдповiдно. Олександр, утративши престол, втiк до Туреччини i пiд тиском туркiв став мусульманином. Його брат Богдан теж пiшов цим шляхом, прийнявши iслам у 1616 р., що дозволило йому стати високопоставленим пашею. До речi, гетьман Украiни Богдан Хмельницький, який особливу увагу у своiх зовнiшньополiтичних планах придiляв Молдавii, хотiв посадити змусульманеного представника роду Могил (Богдана або його сина Олександра) на молдавський престол задля того, аби вiн повернувся в лоно Православноi Церкви. Ще одна цiкава деталь. Мати Роксанди – дочки молдавського господаря Василя Лупула i дружини Тимоша Хмельницького – доводилася рiднею Могилам, отже, внуки Богдана Хмельницького вiд Тимоша та Роксанди були одночасно й родичами Петра Могили. Старша сестра Роксанди – Марiя «Волошанка» – стала другою дружиною князя Януша Радзивiлла (1612—1655), пiдкоморiя Великого князiвства Литовського, майбутнього великого гетьмана Литовського (перша його дружина, вже покiйна, Катерина Потоцька, теж доводилася рiднею Могилам). Мабуть, з огляду на це Януша Радзивiлла вiнчав з Марiею Лупул («Волошанкою», «Могилянкою», як ii звали тогочаснi генеалоги) 5 лютого 1645 р. в Яссах – столицi Молдавii – сам св. Петро Могила вже як киiвський митрополит.
Дочка Єремii Катерина вийшла замiж за князя Самiйла Корецького (1586—1622), найвiдомiшого представника цього видатного украiнського роду. (Родове гнiздо Корецьких – м. Корець на Волинi.) Князь Самiйло уславився походами на Молдавiю, чудесним визволенням з турецького полону завдяки грецьким православним ченцям. Пiсля цього вiн став католиком i знову потрапив до турецького полону, де й був страчений у 1622 р. Вiд шлюбу Самiйла Корецького з Катериною народилася дочка Анна (1618—1636), яка вийшла замiж за Анджея Лещинського, але передчасно померла.
Анна (двоюрiдна сестра Петра Могили) тричi виходила замiж, i всi три ii чоловiки були представниками великих польських шляхетських родiв, але вона залишалася православною протягом усього життя i навiть була з 1630 р. членом Львiвського православного братства. Їi останнiм чоловiком був Станiслав «Ревера» Потоцький (помер 1667 р.), польний гетьман коронний (1652—1654) та великий гетьман коронний (1654—1667), один з найзапеклiших супротивникiв украiнських повстанцiв Богдана Хмельницького у 1648—1658 рр. Саме «Аннi Могилянцi Потоцкой» присвятив книгу «Небо нове» (Львiв, 1665) згадуваний вище Іоаникiй Галятовський, котрий називае низку пов’язаних з Могилами великих родiв, серед яких князi Радзивiлли, Вишневецькi, Корецькi, Потоцькi, Мишковськi, Прерембськi, Карнковськi, Казановськi, Станiславськi, Фiрлеi та Служки.
Марiя вийшла замiж за кам’янецького й летичiвського старосту, брацлавського воеводу, врештi, писаря польного коронного (у 1617—1628 рр.) Стефана Потоцького, який помер 5.03.1631 р. Нещодавно було знайдено документи, якi засвiдчують, що Анна та Марiя Могили мали деякi володiння в Украiнi, зокрема с. Устя. У 1623 р. Софiя Лянцкоронська подарувала С. Потоцькому та його дружинi «Марii з Могил» добра Чорштин, Угрин i Устя, м. Бучач з селами Сороки, Бичкiвцi, Бiлий Потiк, мiстечко й с. Бiла. У свiтлi цих документiв стае зрозумiло, чому Марiя заснувала православну Свято-Микiльську церкву саме в Бучачi. Вдруге жiнка вийшла замiж за Миколая Фiрлея, белзького воеводу. Вiд першого ii шлюбу народилася дочка Катерина, яка вийшла замiж за одного з князiв Радзивiллiв, вiд другого – Анна, що вийшла замiж за магната Казановського. Внучка Катерини – Марiя-Каролiна – була одружена у першому шлюбi з Людвiгом Бранденбурзьким, а у другому – з Карлом Пфальц-Ной-бурзьким. Отже, австрiйськi iмператори Франц-Йосиф І i Франц-Йосиф ІІ, королi Баварii, Саксонii, Бельгii та Грецii були нащадками роду Могил. Дочка Анни Казановськоi – Марiя – вийшла замiж за Станiслава Яблоновського, гетьмана польного коронного (1676—1682), гетьмана великого коронного Речi Посполитоi (1682—1709). Вiд цього шлюбу народилася дочка Анна, яка вийшла замiж за магната Рафала Лещинського. Їхнiй син Станiслав Лещинський був королем Речi Посполитоi у 1709—1733 рр., а iхня внучка – французькою королевою, дружиною Людовика ХV i матiр’ю Людовика ХVІ. Старша дочка Єремii – Раiна (1589—1619) у 1603 р. вийшла замiж за украiнського православного князя, овруцького старосту у 1603—1615 рр. Михайла Михайловича Корибута-Вишневецького. Вона вiдома завдяки благодiйницькiй дiяльностi, особливо щодо православних монастирiв. Так, за ii пiдтримки були збудованi Густинський Свято-Троiцький монастир пiд Прилуками, Мгарський монастир пiд Лубнами, Ладинський монастир, вона була ктиторкою знаменитого Манявського скиту та низки iнших. Раiна мала двох дiтей: дочку Анну-Констанцiю (мiж 1604—1615 – до 1641 р.) та сина Єремiю (Ярему) Вишневецького (1612—1651). Анна-Констанцiя вирiзнялася вродою. Тривалий час вона жила у Вишневцi, а 1635 р. переiхала до Варшави, де нею серйозно зацiкавився король Владислав ІV. Але сейм не дав згоди на цей шлюб, i Анна вийшла замiж у Львовi за люблiнського старосту Збiгнева Фiрлея (1638). Їi брат Ярема, на жаль, зрадив iдеалам батькiв i не тiльки перейшов у католицизм та спольщився, але й став запеклим ворогом повсталого украiнського народу, вогнем i мечем придушуючи його повстання за волю й незалежнiсть. Єдиний син Єремii (вiд шлюбу з княгинею Гризельдою-Констанцiею Замойською) Михайло Вишневецький був королем Речi Посполитоi у 1669—1673 рр., помер бездiтним. Припущення одного сучасного украiнського iсторика про те, що з господарським родом Могил пов’язаний гетьман Правобережноi Украiни у 80-х роках ХVІІ ст. Андрiй Могила, не пiдтверджуеться.
Батько майбутнього святого митрополита – Симеон Могила – обiймав низку важливих посад у Молдавськiй державi, але правителем став уже на схилi вiку, коли помер його брат Єремiя, який не мав повнолiтнiх синiв. Спочатку Симеон панував у Волощинi (кiнець 1600 – вересень 1602 р.), потiм до самоi смертi був молдавським господарем (червень 1606 – 2.10.1607 р.), причому дотримувався орiентацii на Рiч Посполиту i тому часто дiяв спiльно з великим гетьманом коронним та канцлером коронним Яном Замойським. За заслуги перед Рiччю Посполитою Симеоновi надали iндигенат (за одними джерелами, це сталося у 80-х рр. ХVІ ст., за iншими – у 1596 р.). Пiсля смертi Яна Замойського (1605) становище Могил погiршилося. Внаслiдок змови, до якоi була нiбито причетна i дружина його брата Єремii, Симеона отруiли. Знаменитий молдавський лiтописець Мирон Костин твердив, що цей господар «помер, будучи отруеним своею швагровою, дружиною воеводи Єремii, яка прагнула приспiшити панування своiх синiв». Про це посередньо свiдчать тривалi мiжусобнi вiйни, якi вибухнули через претензii на престол мiж двоюрiдними братами Михайлом (сином Симеона) та Костянтином (сином Єремii) Могилами. На жаль, конфлiкт мiж двома гiлками одного роду тривав i надалi, хоч i не так гостро.
Про матiр святого – Маргiт (Маргариту-Меланiю) – маемо тiльки лаконiчнi та суперечливi джерельнi свiдчення. За даними, що iх наводить анонiмний панегiрик Катеринi Корецькiй «Могилянцi» – сестрi св. Петра Могили, Маргiт була угорською княгинею, згiдно з iншими джерелами – дочкою молдавського логофета Гавриляшка. По смертi чоловiка вона переiхала з дiтьми до Речi Посполитоi. У росiйськiй, так само як i в польськiй, лiтературi звичайно говорять про переiзд удови до Польщi, але свiдомо чи несвiдомо замовчують той факт, що Могили прибули не в етнiчну Польщу, а на «Русь», на захiдноукраiнськi землi, конкретнiше – на Львiвщину, можливо, й у сам Львiв. Удова Симеона Могили ненадовго пережила чоловiка, хоча, за деякими iншими даними, вона померла у 1622 р. Вiд шлюбу Симеона з Маргаритою-Меланiею народилося шестеро синiв: Михайло, господар Молдови у 1607 р., Гавриiл, господар Волощини у 1617—1620 рр., Мойсей, господар Молдови у 1630—1631, 1633—1634 рр., Павло (помер малолiтнiм у 1607 р.), Іоанн та Петро – майбутнiй митрополит, який був третiм iз синiв господаря. Були у св. Петра Могили ще сестри: Роксанда (померла у 1607 р.), Феодосiя (померла 1596 р.), Анастасiя (померла малолiтньою). Дочка Іоанна – Олена – вийшла замiж за вищезгаданого Мирона Костина, який тривалий час жив у Речi Посполитiй, зокрема в Галичинi. Мав св. Петро Могила ще й сiмох двоюрiдних братiв i сестер (Костянтин, Олександр, Богдан, Ганна, Катерина, Марiя та Ірина (Раiна)), дiтей господаря Єремii Могили та польки Ельжбети Чамартiвни. Вiн пiдтримував дружнi, приязнi стосунки з ними всiма, але особливо тепло спiлкувався з рiдним братом Мойсеем, про якого майбутнiй митрополит навiть згадав у заповiтi й вiдписав йому кiлька власних сiл та четверту частину свого срiбла.
Рiд Могил був значно бiльшим, е й малознанi його вiдгалуження, але розповiдь про це потребуе окремоi розвiдки. Цiкавi вiдомостi мiстять документи про Степана Могилу (народився 1616 р.) – сина Гавриiла i племiнника св. Петра Могили. Коли Степан осиротiв у 11 рокiв, то його вiдвезли до Стамбула, де вiн жив 27 рокiв. У 1654 р. вiн iнкогнiто прибув в Украiну i служив як простий козак у Вiйську Запорозькому, а по смертi Богдана Хмельницького був дипломатом у гетьмана Юрiя Хмельницького, три роки жив у монастирi, потiм знову опинився в Чигиринi. Тут його взяв на службу гетьман Павло Тетеря i вiдрядив у складi посольства до кримського хана, але Степан Могила подався з Перекопу до запорожцiв, а тi привезли його до гетьмана Івана Брюховецького у серпнi 1663 р. Звiдти вiн прибув до Москви i свiдчив про себе у Посольському приказi в жовтнi того ж року.
У джерелах е чимало доказiв того, що господарська династiя Могил була мiцно пов’язана з Православною Церквою, виступала ii покровителькою. Особливо щедрими були внески та фiнансова пiдтримка з боку Могил православним храмам у Галичинi, насамперед Успенському братству у Львовi для побудови церкви, через що цей рiд там завжди шанували.
Як полiтики й державнi дiячi Могили орiентувалися на Рiч Посполиту, волiючи бути радше пiд ii покровительством, нiж пiд захистом мусульманськоi Османськоi iмперii. Не випадково ця династiя була спорiдненою з низкою украiнських православних та польських католицьких великих родiв. Династичнi шлюби були зумовленi полiтичними iнтересами Могил i суттево впливали на цi полiтичнi iнтереси. Не випадково, що саме Вишневецькi та Корецькi особливо активно прагнули вiдновити на престолi династiю Могил у 1612 й 1615 рр., навiть гинули в боротьбi за Могил, як-от Михайло Вишневецький.
Цiкавим е й герб Петра Могили, що поеднував символи господарського роду Могил i Молдавii (наприклад, голова бика), герба Киево-Печерськоi лаври, символи його духовноi влади (посох, капелюх iз хрестом, який вiнчае герб, подiбно до герба киiвського митрополита ХV ст. Ісидора та ерусалимського патрiарха Феофана, а потiм, коли вiн уже став митрополитом, – митра на мiсцi капелюха). Були й iншi прижиттевi змiни в гербi. Так, у малюнку 1639 р. вже немае орла з короною, у малюнку герба, вмiщеному в «Требнику» (1646), було змiнено абревiатуру. Уже нема згадки про те, що Петро Могила був молдавським воеводичем, тобто сином воеводи – господаря, зате з’явилися згадки про його митрополичу гiднiсть i про те, що вiн е екзархом константинопольського патрiарха. Отже, першi лiтери слiв, наведених у гербi, розшифровуються так: «Петро Могила, митрополит киiвський i галицький, екзарх константинопольський». Варто зазначити, що герб Могил чи не першим проаналiзував у своему творi «Небо нове» І. Галятовський, який полюбляв геральдику i тлумачив буйволову голову в гербi як символ «властителей в дому Могилеанском… Роги на головi баволиой значат моц и власть, которую Могилове над многими землями, народами и панствами мiли, бо власть и моц людскую Сам Бог рогами называет, мовячи: “Вся роги грiшных сломлю и вознесется рог праведнага”…кто обачит кольце, которое в носi голова баволяя мает, мусит признати, же Могилове мают щасливость вiчную Самого Бога и вiчность щасливую, бо коло вiчность симболизует…, корона, которую баволяя голова на рогах своих мает…, значит честь и славу, которою Бог укороновал дом Могилеанский…»
На сьогоднi вiдомо п’ять прижиттевих зображень святого. На стiнi Свято-Успенського собору в Киево-Печерськiй лаврi була фреска, на якiй св. Петро Могила зображений на весь зрiст (у клобуку та мантii). Другий портрет дiйшов до нашого часу в iлюстрацiях до «Истории Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського. Третiй, ктиторський, портрет зберiгся у фресцi «Молiння» в церквi Спаса на Берестовi, виконанiй на його ж замовлення афонськими майстрами у 1644—1646 рр. Четвертий знаходився у Петербурзькiй академii художеств i був опублiкований у журналi «Киевская старина». П’ятий, подiбний до попереднього, портрет, виявлений недавно в рукописi 1632 р., що належав самому святому, мiстить його автограф i увiйшов згодом до зiбрання Софiйського собору в Киевi. Виконаний аквареллю, цей малюнок художника Лаврентiя Яковича зображуе 35-рiчного Петра Могилу в образi св. Іоанна Золотоустого. На думку сучасного дослiдника П. Попова, саме три останнiх портрети i е найвiрогiднiшими.
Перша половина життевого шляху
Майбутнiй киiвський митрополит народився 21 (31) грудня 1596 р. в однiй з тогочасних столиць Молдавськоi держави – Сучавi, або в Яссах. Украiнський православний шляхтич – мемуарист Юхим Єрлич – повiдомив про смерть Петра Могили проти ночi на 1 (11) сiчня 1647 р. i зазначив, що покiйний прожив повних 50 рокiв. Останнiм часом дослiдники дискутують щодо року народження святого, але тут справа виглядае набагато простiшою. У 1983 р. О. Бiлодiд та В. Харламов на пiдставi прочитання посмертноi таблицi митрополита вирiшили, що вiн народився не 1596, а 1574 р. Дана точка зору рiзко суперечить джерелам, фактам бiографii святого. Вiдомо, наприклад, що майбутнiй митрополит, осиротiвши, перебував пiд опiкою. Пiд опiку брали тодi неповнолiтнiх або розумово неповноцiнних, психiчно хворих. Якщо взяти до уваги нове датування, запропоноване Бiлодiдом, то виходить, що Могила був саме таким, але це абсолютно не вiдповiдае дiйсностi. Є й iншi аргументи на користь 50-рiчного вiку святого, наведенi І. Гаюком та С. Семчинським. Зокрема, останнiй провiв палеографiчне дослiдження таблицi й пiдтвердив, що на нiй зазначений 1596, а не 1574 рiк. Таким чином, крапку над «i» було врештi поставлено.
Невiдомо й те, яким iменем звався господарич до прийняття чернечого постригу. З огляду на досить поширену традицiю давати ченцям iмена на ту саму лiтеру, з якоi починалося iхне хресне iм’я, можна припустити, що майбутнiй митрополит був охрещений, скажiмо, як Павло. Про його дитячi та юнацькi роки майже нiчого невiдомо. Окремi джерела мiстять його нотатки. Вони засвiдчують, зокрема, атмосферу глибокоi релiгiйностi в сiм’i майбутнього митрополита, мiстять указiвки на певних осiб iз батькiвського оточення, в тому числi русинiв-украiнцiв. Так, Петро Могила згадуе про юнака Стефана, русина з Кам’янця-Подiльського, який служив кравцем у батькiв господарича, потiм постригся в ченцi пiд iменем Афанасiй. 5 жовтня 1605 р. господарич побував у Сучавському монастирi i зустрiвся там зi Стефаном-Афанасiем. Саме в Сучавi лежали мощi св. мученика Іоанна Нового, який вважався покровителем роду Могил. Невипадково глибоке враження на господарича справили паломництва до мощiв святого до Сучавського монастиря. Вiн переповiв також i розповiдь свого дядька, господаря Єремii Могили, про поляка-католика, сотника Уяздовського. Цей сотник ганив мощi св. Іоанна Нового, через що тяжко захворiв i став одержимим. Тiльки звернення до другого дядька господарича, митрополита Георгiя, «иже бе муж благочестив и святий», повернуло сотниковi здоров’я. Про це св. Петро Могила згодом написав у своiх нотатках: «написано ж се есть и в книгах митрополии Сучавской. Но убо и аз от родителей моих, самовидцев бивших, се повiдающих, слышах, и сам же онаго Уяздовского, аще и вельми мал тогда бых, памятствую». Судячи з того, що Петро Могила робив наголос на освiтi, книгодрукуваннi й пiдтримцi Православноi Церкви, можна припустити, що саме в такому дусi його навчали й у сiмейному колi в дитячi роки.
Осиротiвши вже в 11 рокiв (ймовiрно, вiн став уже круглим сиротою), господарич не мiг залишатися в Молдавii, де гору взяли прихильники протурецького спрямування. Мабуть, тому рiдня з Речi Посполитоi органiзувала його виiзд в емiграцiю наприкiнцi 1607—1608 рр. На жаль, досi немае конкретних вiдомостей про мiсця проживання та навчання святого. Бiльшiсть авторiв, виходячи з посереднiх вказiвок джерел, робить достатньо обгрунтоване припущення, що господарич проживав насамперед у Львовi, а навчання продовжував у Львiвськiй братськiй школi. Львiвський дослiдник Василь Кметь слушно вказав на таку важливу причину ймовiрного перебування господарича у Львовi, як мiцнi зв’язки з цим мiстом його батька Симеона та дядька Єремii, котрi були одними з найбiльших благодiйникiв Православноi Церкви. Донька Єремii – Анна – пiдтримувала дiяльнiсть Львiвського Старопiгiйського православного братства у 30-х рр. ХVІІ ст. Науковець припускае, що й «початкову освiту Петро Могила мiг здобути у Львiвськiй братськiй школi», а пiзнiше брав участь у шляхетських сеймиках, що вiдбувалися в Судовiй Вишнi, присутнiсть на яких господарича занотована в актах уряду. Частина дослiдникiв дотримуеться близькоi думки, вважаючи, що господарич мiг здобувати освiту при дворi Жолкевських. Припущення про навчання св. Петра Могили у Львовi чи в Жовквi, врештi, у Замостi – на кордонi етнiчних украiнських земель, е логiчним. Галичина знаходилася близько до батькiвщини Петра Могили – Молдавii, у Захiднiй Украiнi ще домiнувала православна вiра, а в Молдавii вона мала статус державноi; тут були родовi гнiзда спорiднених з Могилами украiнських та польських князiв. У зв’язку з цим варто згадати про опiкуна господарича, яким став магнат Станiслав Жолкевський (його родове гнiздо знаходилося в Жовквi пiд Львовом). Але на думку деяких дослiдникiв (І. Гаюк), у Жовквi господарич з’явився вже по закiнченнi навчання, не ранiше 1617 р. Жолкевський обiймав важливi державнi посади в Речi Посполитiй, зокрема був киiвським воеводою (1608—1618), а потiм гетьманом польним коронним (1588—1618) i гетьманом великим коронним i водночас великим канцлером коронним у 1618—1620 рр. Уже сам перелiк посад, що iх обiймав Жолкевський, може також опосередковано свiдчити на користь перебування Могили у Львовi та Жовквi, а також у Киевi, Барi, Грубешовi, Калушi, Кам’янцi-Подiльському, Рогатинi та Яворовi. Є вiдомостi про те, що господарич у 1618 р. разом зi своiм молодшим братом Мойсеем побував у Молдавii та Волощинi, скориставшись тим, що його брат Гавриiл став правителем Волощини (з липня 1618 по червень 1620 р., причому вiн був господарем i в серпнi 1616 р.).
Останнiм часом з’явилися данi, якi опосередковано пiдтверджують це припущення, стало вiдомим навiть iм’я одного з учителiв Петра Могили. Уже будучи киiвським митрополитом, вiн з теплотою згадував про свого вчителя, iеромонаха Христофора Волковицького, на спомин душi якого вiн подарував 21.04.1635 р. iз власноручним дарчим записом «Служебник» (К., 1629) Грушевському Щеплотському монастиревi, де був похований згаданий iеромонах. Коло знайомств молодого господарича вже тодi було достатньо широким. До нього входили представники молдавських, украiнських, бiлоруських, польських та литовських шляхетських i магнатських родин, зокрема Даниловичi.
Пiсля закiнчення Львiвськоi братськоi школи, можливо з короткочасним перебуванням у Киiвськiй братськiй школi, господарич мiг продовжити навчання у славетнiй Замойськiй академii, що знаходилася в родовому гнiздi князiв Замойських – Замостi, мiстi на польсько-украiнському етнiчному прикордоннi. Гiпотеза про навчання Петра Могили в закордонних унiверситетах чи академiях при всiй ii вагомостi й нинi залишаеться гiпотезою, а твердження низки авторiв про навчання господарича у паризькiй Сорбоннi чи в якомусь iз голландських унiверситетiв поки що не знайшли документального пiдтвердження. В усякому разi, господарич, досягнувши повнолiття, мав за своiми плечима прекрасну освiту, добре знання не тiльки рiдноi молдавськоi мови, але й украiнськоi (русинськоi), церковнослов’янськоi, польськоi, латинськоi, грецькоi, можливо, i французькоi. Поза сумнiвом, вiн наполегливо займався самоосвiтою все свое життя, колекцiонував книги, i це дало блискучi результати. Насамперед слiд сказати про глибину iсторичноi освiти господарича, який прекрасно був обiзнаний з украiнською, польською й молдавською iсторiографiею та публiцистикою, особливо ХVІ—ХVІІ ст. У своiх творах вiн посилався на цiлий шерег iсторичних праць, насамперед польських (польсько– та латиномовних), на друкованi хронiки В. Кадлубка, Б. Ваповського, М. Кромера, «Історiю Польщi» Я. Длугоша, «Трактат про двi Сарматii» М. Меховського, «Хронiку польську, литовську, жмудську та всiеi Руси» М. Стрийковського, трактати езуiта Б. Гербста, якiсь украiнськi та росiйськi лiтописи («кронику руську», «кронику московську»). Святому були вiдомi книги гуманiстiв доби Вiдродження – Н. Макiавеллi, Т. Кампанелли, Ж. Бодена й, що особливо важливо, ранньобуржуазних теоретикiв держави i права реформацiйного спрямування – Юста Лiпсiя та його учня Гуго Гроцiя. Як слушно зазначала украiнська дослiдниця, фiлософ Вiра Нiчик, серед iдей, що розвивалися в цих книгах, святий сприйняв iдеi природного права, спiльного блага, тенденцiю до зближення права й моралi, яка була спiвзвучна украiнським традицiям звичаевого права, а також iдею сильноi державноi влади, освiченого й вольового володаря.
Хоча господарич формально перебував пiд опiкою Жолкевського аж до загибелi останнього у 1620 р., вiн не проводив цей час, пасивно споглядаючи дiйснiсть. Без сумнiву, в польських панiвних колах Петра Могилу розглядали як iмовiрного потенцiйного кандидата нового поколiння на молдавський чи волоський престол, отже, перед ним були вiдчиненi всi дверi. Не випадково в нього налагодилися дружнi стосунки з князями Замойськими, про що можуть свiдчити й виявленi нами документи. Пiднесення цього роду пов’язане з iменем славнозвiсного Яна Замойського, пiдканцлера коронного у 1576—1578 рр., канцлера коронного у 1578—1605 рр., великого гетьмана коронного у 1581—1605 рр. Саме Ян Замойський командував вiйськами пiд час австро-турецькоi вiйни 1593—1606 рр., саме вiн керував походом у Молдавiю проти туркiв i мав якнайтiснiшi контакти з господарями з династii Могил. Господарич ще у свiтський перiод свого життя зробив певнi послуги синовi Яна Замойського – Томашу (помер у 1638 р.), який був киiвським воеводою у 1619—1628 рр., кракiвським старостою у 1628—1638 рр., пiдканцлером коронним у 1628—1635 рр., канцлером коронним у 1635—1638 рр. Отже, не тiльки освiта та Церква, але й майновi справи (Могила вже мав пiд Жовквою деякi маетностi) займали вiльний час господарича. Те, що його опiкуном була друга пiсля короля Речi Посполитоi Сигiзмунда ІІІ Вази особа, багато про що свiдчило. Одне тiльки перебування у почтi свого опiкуна, який проводив активну вiйськову, адмiнiстративну й полiтичну дiяльнiсть, переважно в Украiнi, де раз у раз стикався з козаками, дало майбутньому митрополитовi величезний досвiд, що не пропав даремно. Очевидно, у 1619—1622 рр. господарич брав участь у роботi мiсцевих сеймикiв, навiть сейму Речi Посполитоi, що сприяло накопиченню ним цiнного досвiду в галузi державного та полiтичного життя.
Саме в цей час Османська iмперiя розпочинае останнi потужнi походи, маючи на метi встановлення своеi гегемонii в Європi (1620—1621, потiм у 1677—1678 i 1683 рр.). Власне, вiйни 1620—1621 рр. були продовженням вiйни 1593—1606 рр. Цього разу султан Осман ІІ намiрився завдати потужного удару Речi Посполитiй, остаточно утвердитися в Молдавii, захопити Подiлля й розвивати експансiю далi на пiвнiч, у напрямку Львова, Кракова та Киева. Ситуацiю в Європi ускладнювало те, що якраз у 1618 р. вибухнула Тридцятилiтня вiйна, перший прообраз свiтових вiйн ХХ столiття.
Жолкевський вирiшив зупинити ворога за межами Речi Посполитоi, у Молдавii. Вирiшальна битва вiдбулася тодi на Цецорських полях на р. Прут, неподалiк вiд тодiшньоi молдавськоi столицi – Ясс. У цьому походi Жолкевського, очевидно, супроводжував молодий господарич, який уже самою своею присутнiстю мав ствердити в очах мiсцевого населення легiтимнiсть дiй польського полководця. Поза сумнiвом, тут могли б стати в пригодi i глибокi лiнгвiстичнi знання Могили, i його дипломатичнi здiбностi. Самому господаричу похiд давав неоцiненну можливiсть побачити рiдний край i рiдну столицю. Слiд пiдкреслити, що св. Петро Могила нiколи не забував про свое молдавське походження, неодноразово згадував у працях про те, що вiн е «воеводич земель Молдавських» (у родинному гербi, попри всi його модифiкацii, мiстилися герби Молдавii та Волощини), надавав допомогу своiй Батькiвщинi, навiть найближче коло своiх слуг сформував iз молдаван, хоча там були й украiнцi та бiлоруси, як-от Остафiй Виговський – батько майбутнього гетьмана Украiни Івана Виговського. У вiйську Речi Посполитоi був i чигиринський сотник Михайло Хмельницький, i його син – майбутнiй гетьман Украiни Богдан Хмельницький, i родич св. Петра Могили – князь Самiйло Корецький.
Цецорська битва (19—21.09.1620 р.) закiнчилася тяжкою поразкою польського вiйська i загибеллю його командувача. Лише невеликiй групi вдалося врятуватися вiд погрому, i в ii складi був св. Петро Могила.
Наступний, 1621, рiк став роком реваншу Речi Посполитоi за цецорську поразку. Цей реванш значно вможливила пiдтримка Польсько-Литовськоi держави силами Вiйська Запорозького. Натхненний успiхом, султан Осман ІІ сам повiв свою армiю на Украiну, аби захопити Кам’янець-Подiльський та Львiв, але пiд Хотином його зустрiли вiйська Речi Посполитоi, що ними командував досвiдчений полководець Карл Ходкевич. Це були польськi, литовськi, бiлоруськi, нiмецькi, угорськi та молдавськi загони, яких, однак, бракувало, щоб зупинити ворожу армаду. Але свое плече пiдставили запорозькi козаки (понад 40 тис.) на чолi зi славетним гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Хотинська вiйна тривала понад мiсяць, i врештi ii виграла Рiч Посполита. 3 жовтня 1621 р. турки мусили зважитися на невигiдний iм мир i вiдмовитися на досить тривалий перiод вiд ведення вiйни в цьому напрямку.
Джерела однозначно засвiдчують участь господарича в цiй кампанii, а можливо, i в iнших походах проти туркiв, де вiн добре себе зарекомендував. Вiн, без сумнiву, добровiльно пiшов на вiйну, вiд результату якоi багато в чому залежала доля його батькiвщини – Молдавii й другоi батькiвщини – Речi Посполитоi, особливо православноi Украiни. Будучи при боцi Ходкевича, господарич налагодив приязнi стосунки з королевичем Владиславом, майбутнiм королем Речi Посполитоi (у 1632—1648 рр.). Там вiн познайомився i з гетьманом Петром Конашевичем-Cагайдачним i його полковниками, побачив у дii хоробрих козакiв, борцiв за вiру православну.
Приблизно в цей час у свiдомостi господарича вiдбулися глибокi змiни, якi визначили його подальшi кроки. Перш за все вiн залишив Белзьке воеводство, де знаходились його власнi маетностi (Великi Очi, Змiевисько й Могилова Слобода) i перебрався до Киева, придбав пiд Киевом низку маетностей, насамперед Рубежiвку, де й жив, села Мухоiди та Опачичi (нинi це село поблизу гирла Прип’ятi, на пiвдень вiд Чорнобиля), пiдтримував контакти з киiвським воеводою Томашем Замойським та вiдомим дiячем православного табору Адамом Киселем. У цей же перiод вiн зблизився i з украiнським православним духовенством, передусiм з киiвським митрополитом св. Йовом Борецьким, очевидно, був присутнiм на похоронi гетьмана Сагайдачного, який помер 20 (10) квiтня 1622 р. Господарич зробив запис про смерть Сагайдачного в розповiдi про чудесне зцiлення лiкаря – грека Олександра Музелi, активного дiяча Луцького братства. Святий не поривав з Рiччю Посполитою та ii панiвною елiтою, але поволi став вiддалятися вiд неi й водночас зближуватися з упослiдженим православним украiнським народом, доля якого мала тодi чимало спiльного з долею його рiдного народу.
Варто наголосити також на значеннi впливу на свiдомiсть майбутнього митрополита украiнських православних письменникiв-полемiстiв, передусiм полоцького архiепископа Мелетiя Смотрицького, вiленського архiмандрита Леонтiя Карповича, архiмандритiв Киево-Печерськоi лаври у 1599—1624 рр. Єлисея Плетенецького i його спадкоемця та родича, лаврського архiмандрита у 1624—1627 рр. Захарii Копистенського, а особливо – св. Йова Борецького. Уже сам факт добрих стосункiв молодого господарича з «козацьким митрополитом» був достатньо крамольним щодо короля й уряду Речi Посполитоi. Не слiд забувати, що висвячення ерусалимським патрiархом Феофаном та ще двома митрополитами новоi православноi iерархii було органiзоване Вiйськом Запорозьким на чолi з гетьманом Сагайдачним та православними братствами всупереч усiм перешкодам, що iх чинила католицька верхiвка Речi Посполитоi. Король Сигiзмунд ІІІ навiть вимагав прибуття на суд киiвського митрополита св. Йова Борецького та епископа Мелетiя Смотрицького за те, що вони, на його переконання, незаконно висвятилися, на голови церковних дiячiв посипалися необгрунтованi звинувачення в державнiй зрадi та шпигунствi на користь Туреччини. Тому дii св. Петра Могили, який у цей момент став на бiк дискримiнованоi Православноi Церкви, на бiк гнобленого украiнського народу, не можна пояснити якимись кар’еристськими мiркуваннями, полiтичною кон’юнктурою, особистими амбiцiями. Ставши унiатом, тим паче римо-католиком, вiн мiг би розраховувати на значно швидше сходження вгору, на куди безхмарнiше життя. Але св. Петро Могила вчинив iнакше. Це був свiдомий i жертовний крок патрiота Молдавii та Украiни, вiрного сина Православноi Церкви. Як слушно зауважив украiнський дослiдник життя й дiяльностi св. Петра Могили Аркадiй Жуковський, «поглиблення зв’язкiв з митрополитом Борецьким вплинуло на вироблення релiгiйного свiтогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь грунтовно змiнила життевий шлях молдавського воеводича, який покинув свiтське життя, приймаючи чернечу рясу».
Майже всi дослiдники бiографii святого зупинялися на чинниках, що зумовили нову парадигму його життя, але визначали iх по-рiзному. На жаль, немае особистих свiдчень святого щодо цього найважливiшого кроку в його життi. В зарубiжнiй iсторiографii, особливо в радянськiй, наскрiзь просякнутiй атеiстичним духом, зазвичай шукали якоiсь матерiальноi вигоди в дiях господарича. У кращому разi чимало науковцiв (наприклад, А. Брюнiнг) вбачали в дiях св. Петра Могили полiтичний iнтерес: мовляв, безпосереднiм поштовхом до прийняття ним чернечого постригу був крах його сподiвань на посiдання молдавського престолу пiсля Хотинськоi вiйни 1621 р. На наш погляд, така аргументацiя не е коректною. Варто згадати хоча б про посiдання молдавського престолу Мойсеем Могилою (братом святого) у дещо пiзнiший час. Отже, справа не в краху полiтичних амбiцiй.
В усi часи дiйсно вiруючi православнi християни приймали чернецтво або священицький сан насамперед задля служiння Господу, для пiднесення й возвеличення Православноi Церкви, а те, що господарич був глибоко вiруючим християнином, вiн довiв своiм життям. Навiть тi з сучасникiв, котрi вимогливо й пiдозрiло ставилися до його дiяльностi, як от вищезгаданий Юхим Єрлич, який з незрозумiлою ворожiстю ставився до молдаван («волохiв») узагалi, мусив визнати: «Вiн жив благочестиво, гарно, тверезо, практикував добрi справи i пiклувався про цiлiсть Церкви Божоi». Звичайно, не може не впасти у вiчi той факт, що господарич став ченцем у досить молодому вiцi (до 30 рокiв), але це не так суттево. Досить згадати, наприклад, про святих Феодосiя Печерського чи Димитрiя Ростовського (Туптала), котрi прийняли постриг у набагато молодшому вiцi, нiж св. Петро Могила (св. Димитрiй Ростовський став ченцем у 17 рокiв!). Тут слiд замислитися тiльки над тим, що безпосередньо прискорило реалiзацiю намiрiв господарича.
