Володимир Винниченко

скачать книгу бесплатно

Володимир Винниченко
Юлiя Таглiна

Знаменитi украiнцi
Володимир Винниченко – неординарний полiтик, блискучий оратор, автор трьох перших Унiверсалiв Центральноi Ради, голова уряду УНР, потiм голова Директорii i при цьому видатний письменник i драматург, який внiс неоцiненний вклад у розвиток украiнськоi лiтератури XX ст. І хоча у 1920 р. Винниченко був змушений покинути Украiну й опинився в емiграцii, вiн i за кордоном продовжував творити: на сценах багатьох краiн Європи ще багато рокiв ставили його п'еси.

Юлiя Таглiна

Володимир Винниченко

* * *

Володимир Винниченко – яскрава, непересiчна, багатогранна особистiсть. Здаеться, його життя вистачило б не на одну людську долю! Письменниковi судилася незвичайна доля, сповнена як перемог, так i трагiчних моментiв. Передусiм трагiчною е iсторiя його художньоi спадщини, яка надовго була вилучена з культурного обiгу. Проте сьогоднi нас дивують яскравiсть образiв та оригiнальнiсть iдей, що притаманнi творам Володимира Винниченка.

Хто ж вiн такий – Володимир Винниченко? Неординарний полiтик, який умiв аналiзувати найменшi змiни в суспiльному життi та прогнозувати його розвиток – можна так характеризувати Володимира Винниченка. Або сказати iнакше: вiдомий письменник-новатор, драматург, який вплинув на розвиток украiнського театру, шокував читачiв своею вiдвертiстю та поглядами на життевий устрiй, митець. Чи побачити людину – сильну, рiшучу, справжнього бунтаря, зi складним особистим життям, вимушеного стати емiгрантом, незважаючи на те, що своi сили, iдеi, розум – усе вiддавав задля блага Батькiвщини. Його життя захоплюе, немов авантюрний роман, i, безумовно, важко уявити собi Украiну першоi половини ХХ столiття без Володимира Винниченка.

Володимир Винниченко народився 16(28) липня 1880 року в Єлисаветградi Херсонськоi губернii.

Батько Володимира, Кирило Васильович, як розповiдав потiм сам Винниченко, не був заможною людиною й заради заробiтку iздив iз своiм братом «чумацьким шляхом» по сiль. Пiд час таких мандрiв Кирило Винниченко й познайомився iз власницею заiжджого двору – вдовою Євдокiею Онуфрiiвною, з якою незабаром й одружився. Вона вже мала трьох дiтей (дочку та двох синiв) вiд двох попереднiх шлюбiв.

Дитинство Володимира Винниченка, як згадувала про це його мати, розпочалося в маленькiй хатi з двором та садком. Сарай, у якому тримали коня та зерно, будiвля, де жили постояльцi – це все, що було у дворi.

Проте Володi було замало цього двору. Йому взагалi було всього замало, вiн вiдчував нестримну жагу до життя, не знаючи страху перед небезпекою. Так, одного разу мчав вiн верхи попереду табуна. І це мало не закiнчилося трагедiею: нажаханий чимось кiнь скинув хлопчика. Тiльки дивом iншi конi не зачепили Володимира копитами. Та хiба це могло його зупинити, якщо ризик додавав життю яскравих фарб? І Володя перепливае великий ставок, а взимку мчить на ковзанах пiвсотнi кiлометрiв до сусiднього мiстечка.

Сильний та незалежний, здавалося, вiн не знав нiяких перешкод нi в чому. До того ж i розумом хлопчик вирiзнявся помiж iнших дiтей: швидко навчився читати, бавлячись з афiшами, якi приносив з друкарнi його старший брат, мав добру пам’ять. Звичайно, вiн не мiг не користуватися тiею перевагою, яку мав над iншими. Батьки його чи не кожного дня вислуховували скарги сусiдiв на iхнього сина. Але Володя не звертав уваги на покарання: сьогоднi батьки його покарають, а назавтра зранку вiн вже сидить у своiй таемнiй схованцi – над ворiтьми подвiр’я. Там була дерев’яна скриня, у якiй i любив сидiти малий розбишака. Вiн не просто ховався там, а пильно слiдкував iз неi за тим, що вiдбуваеться навколо.

Наприклад, проходить хтось iз дiтей, нiчого не пiдозрюючи, повз хлопчика, несе щось смачне, а Володя зненацька нападае на нього! Як у казцi про Солов’я-Розбiйника, вiн вимагав данини. Щоправда, нiколи не забирав усього, а якщо налякана дитина дуже плакала, то й зовсiм вiддавав усе назад. Не солодощiв бажав Володя, а вiдчуття власноi влади: хочу – вiдбираю, хочу – милую.

Навiть у селi, куди його вiдвозив час вiд часу батько, маленькому розбишацi всi потурали: а як же, вiн же був найменшенький! Брати й сестри, дядьки, дiд та баба – усi намагалися йому догодити. Тож його бажання верховодити, вiдчуття власноi сили та влади й тут не зустрiчало опору.

Згодом В. Винниченко втiлював своi особистi риси в багатьох персонажах, бiльшостi яких був притаманний дух спротиву, бажання чинити наперекiр, порушувати норми загальноприйнятоi моралi.

Спогади рiдних письменника свiдчать про те, що оповiдання «Федько-халамидник», написане 1912 року вже в емiграцii, мiстить автобiографiчний елемент. Це можна побачити у подробицях обставин дитинства головного героя. «Наче бiс який сидiв у хлопцевi!… Спокiй був його ворогом…» – так змальовував В. Винниченко Федька-халамидника, тобто самого себе.

Самому В. Винниченковi, як i його героевi Федьку, були до вподоби ризикованi розваги, прагнення гострих вiдчуттiв, вiдчайдушно-веселий бешкет, незвичайнi вчинки, якi ошелешують дорослих. Яка широка натура, яка горда затятiсть, спритнiсть, навiть зухвальство! Усе це приваблюе в образi Федька, так само, як i його надiйнiсть, готовнiсть узяти на себе чужий «грiх», не ховаючись за iнших. Таким був i сам письменник: руйнiвник стандартiв i правил, гордовитий, iмпульсивний та честолюбний.

У семирiчному вiцi Володимира вiддали до народноi школи. Шкiльна наука приваблюе хлопця, жага до навчання в нього така ж сильна, як i до iнших виявiв життя. Легко опановуючи знання, вiн завжди був першим учнем у класi. Саме тому його вчителька переконала батькiв Володi в тому, що вiн повинен навчатися далi. Батьки погодилися – i Володимир, щоб здобути середню освiту, вступив до чоловiчоi гiмназii.

Учнi гiмназii переважно були дiтьми заможних батькiв, якi могли собi дозволити сплачувати за навчання доволi велику суму. Батьки ж Володимира насилу знаходили грошi, щоб заплатити за кожен наступний семестр навчання сина, iнколи вони навiть не встигали платити своечасно. Найiмовiрнiше, якби не допомога старшого брата Андрiя, навчання хлопця закiнчилося б досить швидко.

Винниченковi пощастило, i вiн мав змогу вивчати iсторiю, фiзику, iноземнi мови, географiю, навiть вiдвiдувати уроки спiву й гiмнастики. Але ставлення до нього в гiмназii з боку учнiв завжди було зверхнiм. Ким вiн був в уявленнi однокласникiв? Хлопцем з незаможноi родини, який завжди розмовляв украiнською, що на той час сприймалося як доказ його приналежностi до соцiальних низiв.

Не раз вiн чув у гiмназii образливi дорiкання: «Мы тебя учим на чиновника, а не на свинопаса». Але це чув той самий хлопець, який з дитинства звик боротися й перемагати. Володимир завжди вiдчував свою внутрiшню перевагу, то ж як вiн мав реагувати на презирливi погляди, на таку зневагу до всього, що було його життям? Звiсно ж протестом! Винниченко, навмисно загострюючи конфлiкт iз деякими учнями та вчителями, демонстративно розмовляв украiнською та пишався своiм походженням.

У цей же час вiн починае цiкавитися лiтературною творчiстю. Уже за першу свою поему про Запорозьку Сiч, написану ще в чотирнадцять рокiв, В. Винниченко дiстав тиждень темного карцеру в гiмназii, який потiм назвав своiм «першим полiтичним ув’язненням».

Володимир, досягнувши дев’ятнадцятирiчного вiку, вже мав певнi лiтературнi уподобання. Вiн захоплювався творами М. Горького (вплив якого вiдчуваеться в раннiх новелах Винниченка), Т. Шевченка, Панаса Мирного. Та майбутнiй письменник полишае гiмназiю, бо нестатки не дали змоги продовжити навчання. Заробляючи на життя поденщиною, вiн подорожуе рiдною Украiною. Спостереження та враження вiд цих мандрiв, що тривали рiк, Винниченко пiзнiше використав у власнiй творчостi.

Проте зовсiм вiд навчання Володимир не вiдмовився: вiн склав iспити екстерном, коли мешкав у свого брата Андрiя, який працював наглядачем у тюрмi мiстечка Златопiль. У мiсцевiй гiмназii В. Винниченко й отримав документ про освiту. Але Володимир i там шокував викладачiв: коли йшов на iспит, одяг солом’яний бриль, вишиту сорочку, на руку взяв кирею. Екстравагантнi вчинки та епатаж – ось чим вiн вiдповiдав на зверхнiсть i спроби його принизити.

Майбутнiй знаний письменник, отримавши документ про освiту, поринае у свiт лiтератури i робить це з притаманними йому напором та зухвалiстю. Незважаючи на те, що був лише початкiвцем, вiн не вагаючись вiдiслав свою поему «Софiя» до редакцii поважного львiвського часопису «Лiтературно-науковий вiстник». Ще й супроводив ii листом, рядки з якого пiдкреслюють його впевненiсть у власних силах: «Прошу <…> надрукувати мою «Софiю».

Я вже раз посилав вам, та Господь ii знае, де вона дiлась, бо нiякого нi вiд кого одвiту не маю. Гадаю, що на кордонi не пропустили ii через те, що написав ii гiмназист, а гiмназистам, вiдома рiч, нiчого нi писать, нi друкувать не можна. Коли ж вам вона не придатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другому украiнському часописi… Менi ж, благаю, напишiть (в случаi, якщо вона не може бути надрукована), чим вона непридатна. А як надрукуете, то i об сiм сповiстiть».

Вже в цьому короткому листi вiдчуваеться зухвалiсть, притаманна В. Винниченковi, бо хто вiн був на той час? Але вимоги своi вiн висловлював чiтко! Ця поема, присвячена розробцi вiдомоi у свiтовiй лiтературi теми нещасливого кохання дiвчини з бiдного роду до панича, якою переймалися Т. Шевченко, Панас Мирний та І. Нечуй-Левицький, була ще досить слабкою, але на лiтературнiй нивi у Володимира все було ще попереду.

У серпнi 1900 року Винниченко вступае на юридичний факультет Киiвського унiверситету. На той час студенти, захопленi iдеями нацiонального визволення Украiни та ii автономii, постiйно страйкували, брали участь у демонстрацiях протесту проти полiтики уряду. Це була його стихiя. Щоб приборкати юнакiв, було впроваджено виключення з навчальних закладiв – така доля спiткала i В. Винниченка, тому провчився вiн в унiверситетi лише три семестри. До того ж з вiдрахуванням його позбавили права вступати до будь-яких iнших вищих навчальних закладiв.

Але Володимир вже отримав те, чого прагнув: його внутрiшнiй, iндивiдуальний бунт знайшов нарештi вiдповiдну форму й оточення: вiн став членом Революцiйноi Украiнськоi партii (РУП). І 14 лютого 1902 року Винниченка було вперше арештовано. У Лук’янiвськiй тюрмi йому довелося провести декiлька мiсяцiв, а пiсля закiнчення термiну покарання Володимиру заборонили жити в мiстi Киевi. Саме того ж 1902 року вiдбулася й найважливiша подiя в лiтературнiй дiяльностi В. Винниченка-лiтератора.

Євген Чикаленко в украiнських колах був чи не найвiдомiшим меценатом, який опiкувався розвитком нацiональноi лiтератури. Вiн вiд iменi редакцii, але з власних коштiв сплачував молодим авторам доволi пристойнi гонорари, чим сприяв тому, щоб у провiдних журналах («Лiтературно-науковий вiстник» i «Киевская Старина») друкувалися лiтературнi твори письменникiв-початкiвцiв.

Одного дня Євген Чикаленко запитав у спiвробiтника редакцii «Киевской Старины» Федора Матушевського, чи ще не з’явився часом «генiальний письменник». Це було традицiйне iронiчне питання, але цього разу на нього вiн отримав неочiкувану вiдповiдь: «Генiй, не генiй, а новий талановитий письменник е! Я <…> на сон грядущий взяв читати оповiдання якогось невiдомого Винниченка – «Силу i красу», думав швидше заснути, але з перших же рядкiв захопився i почав голосно читати Єфремову, а як скiнчив, то довго не могли ми заснути, розмовляючи про нього. Дiйсно талановито написане оповiдання, але Науменко не хоче друкувати цiеi, як вiн каже, «горьковшини», бо жiнка його каже, що тодi в порядних сiм’ях не можна буде держати на столi “Киiвськоi Старовини”».

Чикаленко взяв рукопис, щоб ознайомитися з ним, – i тут же, навiть не встаючи з мiсця, прочитав це оповiдання з великим iнтересом, тим паче що автора вiн вже знав, оскiльки В. Винниченко був у Є. Чикаленка разом з iншими студентами i спiлкувався з ним. Меценат так захопився цим оповiданням, що одразу ж пiшов до Науменка, i хоч з великим спротивом iз боку останнього, а зрештою умовив-таки його надрукувати цю новаторську рiч.

До того ж Є. Чикаленко, котрий щиро захопився талантом автора, написав В. Винниченковi вiдвертого листа, у якому виказав свое захоплення цим твором, але й одночасно м’яко вказав на деякi його недолiки. Але меценат iз гордiстю мiг вiдзначити, що мае нагоду посприяти народженню великого письменника: «Вчора я у Киевi прочитав Ваше оповiдання, спiшу подiлитися з Вами своiми враженнями. На мою думку, оповiдання написано вельми талановито, читаеться з iнтересом, навiть захоплюе. Очевидячки з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювать. Тi мiсця оповiдання, де ведуться розмови, написанi надзвичайно гарно, а все, що говориться вiд автора – значно гiрше. Ваша повiсть ледве-ледве пройшла в ред. комiтетi. Всi кажуть – написано талановито, але змiст дуже брудний, очевидне подражанiе Горькому. Довелось багато мiсць повикидать, погладить, бо iнакше ii не хотiли печатать, кажучи, що сiеi повiстi не можна вголос читати в сiмейному колi. В сему е багато правди».

У своему оповiданнi Винниченко змалював двох мiстечкових злодiiв, Ілька Чубатого й Андрiя Голуба, а також жiнку з того ж кола «випадкiв суспiльностi» – Мотрю Чумаченко, дочку удiвця-п’яницi, у яку закоханi обидва злодii. Мотря постае перед непростим вибором: Ілько й Андрiй – повнiстю протилежнi натури. Вони навiть злочини вчиняють по-рiзному: Ілько «побачив, взяв та й герехт», а ось Андрiевi потрiбнi «спектаклi»; вiн хитрiший, бiльш винахiдливий, пiдступнiший.

Для Мотрi Ілько е втiленням краси, а Андрiй – сили. Вона добре усвiдомлюе рiзницю мiж ними двома. Красень Ілько гарнiший, але в його м’якостi криеться безвiльнiсть, а жiнцi потрiбна надiйна опора. Андрiй же, хоча й грубий, i навiть жорстокий, проте Мотря iнтуiтивно вiдчувае, що з ним вона «не пропаде». Однак зробити остаточний вибiр Мотрi нелегко: вона, як сама зауважуе, «привикла» до обох.

Винниченко навiв у творi класичний любовний трикутник. От якби Ільковi – Андрiеву рiшучiсть i волю, а Андрiю – Ількову красу! Мотря навiть, смiючись, говорить: «Якби можна при двох вийти!» Але, в остаточному пiдсумку, обирае-таки Андрiя.

В оповiданнi «Сила i краса» вже можна побачити основу майбутнiх Винниченкових парадоксiв. Уже тут з’являеться думка про вiдноснiсть, умовнiсть будь-яких моральних табу, нав’язаних людинi суспiльством. В. Винниченко зухвало заперечував пуританську регламентованiсть життя. І хоч був у цьому його азартi i якийсь ризикований розмах, вiн одним iз перших починав по-iншому розумiти культ насолоди життям. Радiсть життя, його повнота i яскравiсть – понад усе! У «Силi й красi» ця фiлософiя лише зароджувалася. Бiльш конкретно Винниченко формулюватиме ii згодом – у своiх п’есах i романах, написаних у 1907—1912 роках.

«Сила i краса» приносить Винниченковi заслужене визнання. М. Коцюбинський, Леся Украiнка, І. Франко у вiдгуках на це оповiдання суголосно вiдзначили, що в украiнськiй лiтературi зазвучав новий, несхожий на iншi, голос.

Заборона на проживання в мiстi Киевi стала однiею з причин, через яку В. Винниченко переiжджае на Полтавщину, де починае працювати репетитором у родинi мiсцевих помiщикiв. Тут вiн продовжуе вивчати життя народу, веде полiтичну агiтацiю.

На Полтавщинi у той час було неспокiйно: селяни доволi часто бунтували. Винниченко не мiг залишатися осторонь, i навiть коли восени йому довелося пiти на вiйськову службу, вiн, однак, не покинув пропагандистськоi роботи.

На вiйськову службу вiн потрапив унаслiдок того, що його виключили з унiверситету. У свiдоцтвi, яке вiн отримав, було зазначено: «В счет прохождения университетского курса имеет три зачтенных полугодия (1—3 семестры).

Но так как он не выслушал полного курса, не удостоен ученой степени или звания, то на него не распространяются права и преимущества, представленные лицам, окончившим курс университетского учения с ученой степенью или званием». Саме вiдстрочка вiд вiйськовоi служби була тiею перевагою, яку втратив молодий Винниченко через виключення з вищого навчального закладу, тому вiн обов’язково пiдпадав пiд осiннiй призов до армii. Призивали його не солдатом, а «вiльноозначеним». Для таких людей, якi мали повну середню освiту, були певнi послаблення, але Володимировi Винниченку, як людинi, що була звинувачена в протиурядовiй дiяльностi, в армiйськiй частинi придiляли особливу увагу, щоб невгамовний бунтар не почав проводити агiтацiйну роботу серед солдат. Проте Винниченко кожного вечора переодягався в цивiльне i залишав казарму свого п’ятого саперного батальйону, поспiшаючи на зустрiч з робiтничою молоддю – саме щоб агiтувати! Цiлком зрозумiло, що займатися агiтацiею у власнiй казармi було б необачно.

Володимир розумiв, що його революцiйна робота може спровокувати черговий арешт. Незабаром вiн дiзнався вiд товариша, який служив у канцелярii роти, що його збираються заарештувати за нелегальну пропагандистську дiяльнiсть. Розумiючи небезпечнiсть свого становища, Винниченко не став чекати арешту: пiзно ввечерi 13 лютого 1903 року вiн прийшов до своiх добрих знайомих Лiвицьких, якi спорядили його в дорогу, а шинель i кашкета порiзали i спалили. Винниченко втiк за кордон, до Галичини.

Мешкаючи то в Галичинi, то на Буковинi, вiн починае писати статтi й листiвки, постiйно спiвпрацюючи з газетами РУП «Праця» та «Селянин». Щоб переправляти агiтацiйнi журнали до Росii, Володимировi самому доводилось не раз перетинати кордон, звiсно ж нелегально. Така напруга и ризик, мабуть, були йому тiльки до вподоби, але одного разу паспорт австрiйського пiдданого не ввiв в оману жандармiв, якi не вагаючись заарештували В. Винниченка. Та хiба ж це могло зупинити його!

Життя продовжувало набирати обертiв, у ньому все тiснiше поеднувалися мистецтво й полiтика. У цей час пiд псевдонiмом В. Деде були надрукованi як партiйна лiтература оповiдання В. Винниченка «Салдатики!», «Боротьба», «Суд». А незабаром почали з’являтися i його п’еси.

У 1903 роцi у Львовi, де В. Винниченко жив пiд чужим прiзвищем (Зiновiй Дедевич), побачила свiт його перша книжка «Повiстi й оповiдання», до якоi увiйшло п’ять творiв: «Боротьба», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Бiля машини», «Сила i краса» та «Суд».

Є. Чикаленко, який уважно слiдкував за лiтературною дiяльнiстю свого пiдопiчного, писав Винниченковi:

«…Платитиму за Вашi працi не тiльки у «Вiстнику» i «К. Старине» (бо й в сему журналi за всi твори украiнськi, не тiльки Вашi, плачу я, але се мiж нами), а й за працi, помiщенi в инчих галицьких журналах. Звичайно, бажалося б, щоб Ви друкувались у «Вiстнику», бо сей журнал так сяк доходить в Росiю. Але в виборi журнала я Вас не думав стiснять i в оцiнку твора не вхожу, т. е. чи подобаеться чи не подобаеться менi Ваша праця, я платити буду. І коли я критикую Ваш твiр, то не яко «роботодавець», а як Ваш приятель.

Ви, звичайно, розумiете, що Вас я мало знаю, не настiльки я з Вами близький, щоб я помагав Вам, я дбаю тiльки про лiтературу i, знов кажу, плачу за белетристику в «К. Старине» не тiльки за Вашi твори, а всiм. Се в скобках. В iнтересах нашоi лiтератури Ви повиннi писати не хапаючись, а обробляти, вигладжувати своi твори.

От через що я платитиму Вам помiсячно, а не «iздельно». Вас буде «смущать» рахунок, i добре! Я Вам ставлю умову – за сих 300 руб., якi Ви вiдберете вiд мене за рiк, Ви повиннi написати не менче п’яти друкованих аркушiв за рiк, в якому журналi схочете. Чи Ви получите який гонорар за сих 5 аркушiв з редакцii, се до мене не стосуеться. Я плачу Вам 300 р. на рiк i край!»

Тепер про твори В. Винниченка заговорили. Нового письменника нарекли «украiнським Горьким». Яскравi образи, бунт проти умовностей, заперечення традицiйноi моральностi та парадоксальнiсть сюжетiв – усе це примушувало читачiв захоплюватися текстами цього автора та ховати iх подалi вiд дiтей.

У липнi 1903 року пiд час перевезення нелегальноi лiтератури з Галичини до Киева на кордонi Винниченка знову заарештували: вiзник-контрабандист видав його жандармам за винагороду у тридцять рублiв! Його схопили з паспортом на iм’я австрiйського пiдданого – студента Львiвського унiверситету Генрiха Долинського. При ньому було знайдено 506 примiрникiв брошури «Робота», 202 примiрники оповiдання «Боротьба», 500 примiрникiв оповiдання «Салдатики!», 203 примiрники газети «Селянин», 82 примiрники брошури «Чи е тепер панщина?». Його маскування було доволi швидко спростовано одним iз колишнiх його начальникiв, який засвiдчив, що це зовсiм не австрiйський пiдданець, а втiкач iз солдатiв Володимир Винниченко. Тому письменника доправили не до тюрми, а до головноi гауптвахти киiвського гарнiзону.

Склалося так, що цього разу справу В. Винниченка одночасно вели вiйськова влада й жандармерiя. Батальйонний суд iнкримiнував йому карнi статтi – дезертирство, втечу за кордон, використання чужого паспорта. Жандарми звинувачували його в таких державних злочинах, як перевезення нелегальноi лiтератури та участь у революцiйнiй дiяльностi. За пропаганду серед вiйська та дезертирство його мали засудити до вiйськовоi каторги, а за суто полiтичне «злочинство» – провезення нелегальноi лiтератури – вiн повинен бути засуджений окремо.

Вiйськовий суд вирiшив вiддати В. Винниченка до дисциплiнарного батальйону на один рiк i шiсть мiсяцiв, але слiдство затягувалося, й ув’язнений залишався на гауптвахтi. Цiлих два роки буде тривати це ув’язнення, майже до революцiйних подiй 1905-го. Але, на щастя, вiн мав дозвiл на «письмовi заняття». Саме тодi вiн написав оповiдання «Голота», яке одержало першу премiю «Киевской Старины» й принесло письменниковi лiтературну славу та визнання.

У вереснi 1904 року В. Винниченко робить спробу потрапити до Киiвського вiйськового шпиталю. Зрозумiло, що там, на вiдмiну вiд гауптвахти, були кращi умови, до того ж вiн мрiяв про втечу. Пiсля того, як вiн провiв пiвтора року в камерi-одиночцi, митець здiйснив спробу симулювати божевiлля та самогубство через повiшення.

Це було вiдчайдушне й складне рiшення, яке мало не спричинило справжнього лиха, бо В. Винниченка вийняли з петлi вже непритомним. Наляканi такими рiшучими дiями в’язня жандарми, хоч i поклали його до лiкарнi, але при цьому втричi збiльшили охорону, отже остання надiя ув’язненого на втечу згасла.

24 вересня 1904 року з’явився Манiфест Миколи ІІ: з нагоди народження спадкоемця престолу оголошувалася амнiстiя. Це означало i припинення полiтичноi справи В. Винниченка, якого мали звiльнити пiсля 15 мiсяцiв ув’язнення. Однак ця амнiстiя, на жаль, не стосувалася вiйськовоi служби, i В. Винниченка перевели на пiвтора року до дисциплiнарного батальйону, звiдки вiн писав своiм друзям: «Знаходжусь в госпiталi, у вiддiленнi для нервовохворих. Надi мною стоiть табличка: «Вiльноозначений 21 сап. бат. Вол. Винниченко». Полiтична моя справа цiлком закiнчена (припинено за Манiфестом), а вiйськова моя справа не закiнчена, так як в моему батальйонi не люди, а iдiоти.

Слава Богу, що я не потрапив до дисциплiнарного батальйону, бо мене хотiли пiсля закiнчення полiтичноi справи туди вiдправити. Пiсля гауптвахти мене зараз же вiдвели до роти та оголосили, що я буду значитись рядовим до того часу, поки не складу iспита на прапорщика запасу. Як це вам подобаеться? Але я, скiльки б вони мене не тримали, iспита складать не буду. За законом мене повиннi звiльнити в запас армii, але за таемною iнструкцiею вони повиннi мене потримати ще трохи».

Проте вже восени 1905 року В. Винниченко перебував у мiстi Львовi, якимсь дивом скоротивши собi строк покарання. Тут вiн захопився полiтичними справами партii та органiзацiею соцiал-демократичноi газети. У груднi 1905 року РУП реорганiзувалася в УСДРП – Украiнську соцiал-демократичну робiтничу партiю, а В. Винниченко став одним з ii лiдерiв.

Цi змiни були очiкуванi, оскiльки всерединi РУП не було едностi щодо iдеi украiнськоi державностi. Пiсля розколу партii бiльша частина стала називатися Украiнською соцiал-демократичною робiтничою партiею. За мету вона проголошувала лiквiдацiю самодержавства i встановлення демократичного ладу в Росii, скасування залишкiв феодалiзму в соцiально-економiчнiй сферi, вимогу нацiональноi автономii, запровадження свободи слова, друку, манiфестацiй тощо.

Партiйцi, захопленi iдеями знищення самодержавного режиму, були впевненi, що в демократичнiй Росii настануть кращi умови життя для всiх народiв, що входили до складу Росiйськоi iмперii, i саме це допоможе розв’язати iм нацiональне питання.

В. Винниченко був iмпульсивною людиною, що позначалося й на його полiтичнiй дiяльностi, в якiй вiн багато кого шокував своiми нездiйсненними та часом жорстокими проектами: наприклад, вiн мiг запропонувати по всiй Украiнi в одну нiч пiдпали помiщицьких садиб! Коли ж друзi-революцiонери не пiдтримали його, засмутився, оскiльки в його бурхливiй уявi вже виникла яскрава картинка, як старий свiт воднораз згорае в полум’i – заради побудови нового життя. Незважаючи на реалii конкретноi iсторичноi ситуацii, можливi негативнi наслiдки певних вчинкiв з боку органiзацii, В. Винниченко прагнув негайноi дii, полiтичноi реалiзацii, можливо, саме тому вiн завзято протистояв iншому лiдеровi Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii – М. Поршу.

Проте бiльш вдалою сферою реалiзацii амбiцiй В. Винниченка виявилась лiтературна творчiсть. Письменник видае друком нову книгу, у якiй, окрiм старих оповiдань, було вмiщено декiлька нових: «Заручини», «Контрасти», «Мнiмий господiн», а також «Голота», за нього Винниченко, як вже згадувалося вище, одержав премiю вiд журналу «Киевская Старина».

Коли цю книгу прочитав І. Франко, вiн подав на неi схвальний вiдгук: «І вiдкiля ти такий узявся? – так i хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцiй книжцi зiбрано сiм. Серед млявоi, тонкоартистичноi та малосилоi або ординарно шаблоновоi та безталанноi генерацii сучасних украiнських письменникiв раптом виринуло щось таке дуже, рiшуче, мускулисте i повне темпераменту, щось таке, що не лiзе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сiе крiзь сито, а валить валом, як саме життя, всумiш: украiнське, московське, калiчене й чисте, як срiбло, що не знае меж своiй обсервацii i границь своiй пластичнiй творчостi. «І вiдкiля ти взявся у нас такий?» – хочеться по кожнiм оповiданнi запитати д. Винниченка».

І. Франко i Леся Украiнка особливо вирiзняли оповiдання «Голота» – самоцiннi особистостi, зi своiми сподiваннями та драмами життя, всi вони однаково важливi. Читач не може однозначно визначити, хто ж головний серед голоти, мешканцiв «чорноi кухнi» при панськiй економii, оскiльки доля кожного персонажа виявляеться важливою в iдейному задумi автора.

У той же час В. Винниченко захоплюеться новими проблемами, якi стануть для нього однозначно рiвноцiнними, як в особистому життi, так i у лiтературнiй творчостi – питаннями моральностi та психологii людей, особливо революцiонерiв. Хто вони, тi люди, якi збираються будувати новий мир? Чи можуть вони втiлити тi iдеали, якi е основою революцii? Усе глибше занурюючись у цi питання, митець несподiвано усвiдомив, що вiдповiдь на них е невтiшною, оскiльки iдеальну мету не можуть здiйснити, втiлити в життя неiдеальнi люди. Очевиднiсть цiеi невiдповiдностi Винниченко i намагався продемонструвати в прозi та драматургii. Таким твором, наприклад, була новела «Дрiбниця» («Мое останне слово»), надрукована вперше 1906 року.

У центрi сюжету цiеi новели життя звичайного студента, який випадково потрапляе в коло молодих соцiалiстiв. Позбавлений справжнiх переконань, головний персонаж, коли його заарештовують, видае жандармам усiх, кого називав своiми друзями. Твiр побудовано у формi передсмертноi сповiдi, оскiльки герой, не маючи змоги пробачити собi скоений злочин, усвiдомлюючи власну провину, слабкодухiсть, свiй мимовiльний грiх, вирiшуе покiнчити iз собою. Також у новелi е ще один цiкавий персонаж – студент Андрiй Гаюра, якому дорiкають за те, що вiн не цураеться звичок, якi вважаються «буржуазними».

Андрiй Гаюра цiлком щиро дивуеться: а хiба соцiалiсту «не можна нi в театр пiти, нi вина випити?». Вiн вiрить, що людина, яка живе великою iдеею, нiколи не буде рабом життевих дрiбниць, i тому говорить: «Ми – не аскети. Ми люди. А людина мусить жити широко й радiсно. У всьому можна знайти радiсть, як умiти й хотiти». Проте автор тонко розвiнчуе цю тезу: майбутнiй самогубця став саме «рабом дрiбницi»…

До цiеi теми В. Винниченко звертаеться також i в першiй своiй драмi «Дисгармонiя»: Мартин – сильна особистiсть, вiн проповiдуе культ сили i свободу, позбавлену лицемiрноi «буржуазноi» моралi. «Я нiчим не хочу зв’язувати себе, i наплювать менi на всi моралi, на всi ржавi кайдани, що чiпляють на себе люди». «Мораль видумана для безсилих. Коли безсилi робляться дужими, вони заводять свою мораль, як новий хазяiн заводить новi своi шпалери на квартирi», – проголошуе Мартин. Його опонент, революцiонер Грицько, хворий, неврастенiчний, бунтуе проти цих iдей: «Ми страшенно дисгармонiчнi. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в себе, iнодi лякаеться. Як?

Ми ж – передовi люди, ми – борцi за правду, за добро, ми повиннi бути чистими, високими. А ми так само, як i всi, ходимо в публiчнi доми, сидимо в кабачках, iнтригуемо, сплетничаемо, брешемо, завидуемо… Ми тiльки спочатку пiднiмаемося вiд iдеi, а потiм стаемо чиновниками ii. У нас уже фiгура робочого десь пропадае, й ми маемо якесь наукове розумiння: «робочий клас», «маса» i т. д.»

До речi, цiкаво: думки, якi так хвилювали самого В. Винниченка, вiн вклав у вуста обох героiв! Не лише його твори були парадоксальнi – його власнi погляди теж були суперечливими, неоднозначними.

У вереснi 1906 року В. Винниченка знову заарештували у справi газети «Громадська думка», яку почав видавати Є. Чикаленко. У протоколi першого допиту Володимир Кирилович власноручно записав, що до жодноi нелегальноi органiзацii вiн не належить i займаеться виключно лiтературною працею. Незважаючи на це, його довго тримали в Лук’янiвськiй тюрмi разом iз Сергiем Єфремовим, Андрiем Жуком i Володимиром Степанкiвським. Як згадував пiзнiше Володимир Степанкiвський, на Лук’янiвцi вiн та В. Винниченко взялися студiювати англiйську мову, а С. Єфремов – французьку.

Ця тюрма так змальована в оповiданнi Винниченка «Темна сила»: «За домом неволi, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вiкон, задумливо зупинилось сонце i сумно дивиться в його невелике подвiр’я своiм косим промiнням. А вiн, сей дiм неволi, ся двоповерхова домовина, сiра i брудна, байдуже приймае ласку сонця i мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вiкнах обох поверхiв, обнявши безсилими руками грати, сидять «важные политические» i мовчки дивляться у сине вечiрне небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмiрною ласкавiстю i тихою журбою вiе вiд сих вiльних, кучерявих хмаринок, що пливуть собi кудись поза дiм неволi. І дивним здаеться пiд сею величезною ласкавiстю i миром природи ся величезна жорстокiсть i злочинство сiеi домовини…»

Є. Чикаленко писав В. Винниченковi до в’язницi листи й просив не гаяти дарма час в ув’язненнi та продовжувати займатися лiтературною працею.

У квiтнi 1907 року В. Винниченко вийшов на волю – пiд заставу 500 карбованцiв, грошi дав Є. Чикаленко. Володимир Кирилович, коли виходив з тюрми, обiцяв С. Єфремову, що обов’язково його визволить, i дiйсно зробив це за тиждень. Суд усiм обвинуваченим було призначено на 12 жовтня 1907 року. Письменник, дiзнавшись про те, що за «сукупнiстю провин» йому загрожуе каторга, у день суду перетнув росiйсько-австрiйський кордон i прибув до Львова. Так Володимир Кирилович Винниченко знову став полiтичним емiгрантом.

Цей рiк був вiдзначений ще однiею важливою подiею в особистому життi Винниченка. Ще пiсля виключення з унiверситету вiн як «вiльноозначений» п’ятого саперного батальйону вiдвiдував одного з товаришiв по партii, Євгена Голiцинського, i познайомився з його дружиною Катериною. Чоловiкiв пов’язувала полiтична дiяльнiсть, а ось Катерину з Володимиром – дещо iнше. Важко сказати, коли саме поринула вона завдяки своiм почуттям до В. Винниченка в незрозумiлi стосунки з письменником, якi навiть звичайним романом не назвеш. Вона надсилала йому листи пiд час ув’язнення, i хоча цензори ретельно закреслювали деякi слова або навiть цiлi речення, то була велика втiха для арештанта, що сидiв у камерi-одиночцi. Та почуття Володимира до Катерини було важко назвати коханням. Коли ж до в’язницi потрапляе вона, вiн також пише iй.

Чимало листiв вони надiслали одне одному вже пiсля звiльнення Катерини у 1907—1908-х роках. Вона на той час працювала коректором у редакцii газети «Рада», а В. Винниченко мешкав у мiстечку Любеч на Чернiгiвщинi, розмiрковуючи над новою п’есою – «Щаблi життя». Звiдти вiн писав Катеринi, що оселився в чудовiй мiсцевостi, у лiсi, у гарному будинку, з вiкон якого можна бачити, як блищить i сяе Днiпро.

Писав письменник i про свiй внутрiшнiй стан, про те, що вiдбувалося в його душi. А було там якесь невдоволення, що причаiлося в глибинах його серця. Цей стан В. Винниченко збирався описати, вiдтворити в однiй зi своiх п’ес. Вiн писав: «Чую я, Катерино, що починаю ставати таким, яким був до своiх арештiв. Почуваю це з радiсною обережнiстю, боюсь налякати те, що вертаеться. Правда, занадто багато пережито, передумано, занадто багато викинено за борт того багажу, з яким я сiдав на свiй життевий човен, але е новi придбання, новий багаж. Останнiми часами я «ободиночився», – все меньч i меньч стало у мене близьких людей. Інодi ранiше я почував себе вiд того доволi погано, а тепер якось загартувався i думаю навiть, що, може, це й найбiльше сприяло придбанню найцiннiшого багажу мого. Ну, бувай здорова, хороший мiй друже. Правда ж, ми тепер близькi друзi? Я дуже радий, що ми так щиро побалакали, тепер ти менi ще рiднiша i ближча, але ближча инчою (може, на чий смак i кращою) близiстю. Пиши, що напевне думаеш робити…»

На жаль, любов, яка захопила Катерину, не знайшла вiдповiдi в серцi В. Винниченка, хоча той i цiнував ii як друга, якому повiряв своi переживання. Так саме вона розумiла його краще за iнших, iз сумом зауважуючи стосовно Володимира, «що чоловiк бачить не дiйснiсть, а те, що йому хочеться або треба…».

Митець вперто звав себе та Катерину «товаришами нижчоi форми», нiби пiдкреслюючи iхнi суто товариськi стосунки. Це спричиняло бiль, який вiдчуваеться в листах Катерини: «Ти не бачив, скiльки мук ти менi причиняв, ти не бачив, якi страждання доставляеш менi, торкаючись деколи до самих болючих ран… Ти не помiчав цього, бо ти груб, ти вимагаеш вiд других надзвичайноi делiкатностi, жадне вiдношення до тебе не здаеться тобi досить делiкатним, досить хорошим. Яке ти маеш право вимагати вiд других того, чого сам iм не даеш? Мене тягнуло до тебе: твiй розум, твоя енергiя, твiй жар, твоя незауряднiсть… Я тебе все-таки люблю так, як нiхто тебе не любитиме…»

На всi непоставленi запитання В. Винниченко дав вiдповiдь у своему листi: «Катерино! Менi соромно. Я не кохаю тебе; не кохаю так, як можу i хочу: не дрiжить мое серце радiстю на твою посмiшку, не стискуеться холодом од сумного твого погляду, не живе тобою. Будьмо ж чеснi i самолюбивi, – нашi теперiшнi вiдносини образливi для нас. Менi дуже соромно. Я хочу бути чесним перед собою i людьми. Менi соромно, що нашi вiдносини фальшивi, маленькi, дрiбнi; менi соромно за мое чахле чуття. (Тiльки що була ти i, розсердившись, пiшла. Я справдi хотiв iти з хати, менi треба було до десятоi години вже вийти з дому, але ти хотiла бути ображеною i не хотiла вiрити. Ну, та це не так важно.)

І не того менi сором, що я нечесно вiдношусь до Євгена, а того, що не можу прийти до тебе i сказати: «Я люблю тебе.

Покинь Євгена i живи зо мною». Я чую, що се була б брехня, i досадно й соромно, i за тебе соромно. Соромно, що ти така, як i инчi, не маючи чуття всерединi, зверху не цураешся знакiв, що бувають тiльки при коханню. Досадно, що ти так байдуже, так легкодухо прийняла все це i не одпихнула мене з гнiвом, не кинула менi в лице палкого слова i не очистила мене своiм запалом.

Досадно, що ти все це дозволила iз одноi тiльки цiкавостi! Навiть «кров’ю» оправдать тебе не можна. І менi весь час було тяжко, i досадно, що ми брешемо. Я не розумiв, для чого. А коли зрозумiв, коли побачив, що ми тiльки хочемо любити, хочемо, щоб нас любили, тодi досада моя пройшла i менi стало жаль нас, стало обiдно за себе, стало соромно своеi брехнi.

Я хочу бути чесним, чистим, Катерино, я хочу смiливо i гордо дивитися сам собi в очi. Прости мене i забудь це все. Будемо, як перше, товаришами нижчоi форми. Але щирими, справжнiми, не формальними товаришами! Правда, лучче було б, якби ти не «цiкавилась»; не того лучче, що всього цього не було б, а того, що я не знав би про тебе того, що знав. Але, може, воно й краще. Може, через це ми будемо щирiшими «нижчими» товаришами.

Ти не сердишся на мене? Не сердься, Катерино. Володимир».

Мабуть, ця жiнка розумiла його складний характер, оскiльки ще деякий час продовжувала листуватися з ним, усвiдомлюючи при цьому неможливiсть бути разом, вiдсутнiсть кохання з боку Володимира. Але життя взяло свое, i колись важливе, як повiтря, листування поступово зiйшло нанiвець. І все ж таки ця сумна iсторiя була iсторiею кохання, яке, навiть не маючи вiдповiдi, все ж залишилося великим почуттям.

Тепер повернемося до суспiльно-полiтичноi дiяльностi Винниченка. Нова емiгрантська смуга тривала в життi В. Винниченка дуже довго – з жовтня 1907-го до травня 1914 року.

Галицькi соцiал-демократи радо зустрiли В. Винниченка у Львовi. Його там уже добре знали як талановитого письменника й енергiйного партiйця. Тиждень перебування у Львовi загалом був наповнений численними зустрiчами. Зокрема, як згадував товариш Винниченка по партii, з яким той приiхав до Львова, А. Жук, «вiдбулися у нас спiльнi наради з галицькими товаришами в УСДРП в особах В. Левинського i Л. Ганкевича, i тут виник план створення фiнансовоi пiдстави для партiйного видавництва, що обслуговувало б потреби обох соцiал-демократичних партiй, надднiпрянськоi i галицькоi, маючи мiж iншим на увазi киiвський збiрник «Дзвiн»…З цiею метою було порiшено, щоб ми, трое надднiпрянцiв[1 - третiй – Степанкiвський], iхали до Америки збирати грошi на видавництво серед галицьких емiгрантiв».

У пошуках грошей Володимир Винниченко звернувся до однопартiйця та близького приятеля Левка Юркевича, який мешкав тодi у Швейцарii, де йому дiсталася вiд батькiв частина родового маетку. Як на те, на вокзалi перед вiдходом поiзда на Женеву у Володимира Кириловича вкрали портфель iз спiльною «касою», щоправда, майже порожньою! Письменниковi в переповненiй емiгрантами з Росii Женевi судилося затриматися на кiлька мiсяцiв, оскiльки сподiваних грошей у Л. Юркевича не було… Слiд було знаходити фiнансування самостiйно, а це означало знов засiсти за лiтературну працю.

Винниченко старанно пише оповiдання за оповiданням, пересилаючи iх Є. Чикаленковi для публiкацii в газетi «Рада» або ж до «Лiтературно-наукового вiсника» у Львовi. Наприкiнцi 1907 року в збiрнику «Дзвiн» з’являеться та сама п’еса, про яку Винниченко писав у листах до Катерини Голiцинськоi, – «Щаблi життя».

Драма викликала резонанс – ii нещадно розкритикували. «Щаблi життя» навiть називали «торжественним гiмном проституцii», «апотеозою самця та ще соцiалiста»! Особливо рiзкоi критики зазнав твiр з боку редактора газети «Слово» Симона Петлюри, який наголосив на шкiдливостi самоi «теорii» чесностi з собою, мовляв, «на таку мораль iндивiдуалiзму робочий клас не пристане».

Навiть завжди прихильний до Винниченкового таланту Є. Чикаленко був розчарований: «Прочитавши знов «Щаблi життя», я остався при всiх тих поглядах на сю п’есу, якi Вам… висловлював. По виконанню вона краща за попереднi драматичнi п’еси, але по думкам – се анархизм, в найгiршому значiнню сього слова. Герой, на мою думку, таки справдi «прямолiнейний дурень», хлопчина 1-го курса, який начитався нiгiлiстичних (при тiм старих) книжок i, хоч кров з носа, хоче жити по намiченiй програмi…Ви одкриваете Америку, про яку вже всi й забули думати».

Що ж написав В. Винниченко, що спричинило таку реакцiю? Персонаж драми Мирон Купченко керуеться в життi новою фiлософiею. Вiн заперечуе стару, лицемiрну буржуазну мораль, уважаючи, що слiд «одкинуть все зайве, все, що оджило свое» (йдеться не про загальнолюдськi цiнностi, а саме про боротьбу класiв). У цьому сенсi проститутки – частина пригнобленого класу, соцiального дна. Вони так само, як i iншi знедоленi, потребують захисту. Мирон вважае, що формою такого захисту можуть бути профспiлки. На противагу старим заповiдям вiн висувае принцип «чесностi з собою»: внутрiшню погодженiсть людини iз самою собою, лад i гармонiю в душi.

Людина сама стае творцем своеi моралi. Це iнколи призводить ii до жахливих, подекуди абсурдних i жорстоких висновкiв, наприклад, до готовностi «новоi людини» «послать смерть» своiй безнадiйно хворiй матерi: мовляв, навiщо «пiддержувати муки старого слабоумного существа»?