скачать книгу бесплатно
Того дня, коли прийде дiвча золоте,
І зiйде молитва на грiшнi вуста,
І знову мигдаль у саду розцвiте,
І щиро заплаче дитина свята —
Закляття покине навiки цей дiм,
І спокiй та мир запанують над ним.
Але я не розумiю, що це значить.
– Це значить, – сумно промовив привид, – що ти повинна оплакати моi грiхи, бо в мене немае слiз, i помолитись зi мною за мою душу, бо в мене немае вiри. І тодi, якщо ти завжди була добра, чуйна та щира, Янгол Смертi зглянеться на мене. Ти побачиш у темрявi страшнi тiнi, i лихий голос шепотiтиме тобi жахливi слова, та вони тобi не зашкодять, бо проти чистого серця дитини безсилi всi сили Пекла.
Вiрджинiя не вiдповiла, i привид, поглянувши на ii схилену золотоволосу голiвку, заломив руки в нестямному розпачi. Раптом вона встала, дуже блiда, з дивним вогником в очах.
– Я не боюся, – твердо мовила вона. – Я попрошу Янгола Смертi зглянутись на вас.
Дух схопився з мiсця з ледь чутним радiсним криком, узяв ii руку i, схилившись зi старомодною гречнiстю, поцiлував. Його пальцi були холоднi мов лiд, вуста пекли вогнем, але Вiрджинiя не вiдступила, i вiн повiв ii через морок кiмнати. На побляклих зелених гобеленах були витканi маленькi мисливцi. Вони сурмили у своi прикрашенi китицями роги i махали крихiтними ручками, закликаючи ii повернутись. «Повернися, маленька Вiрджинiе! – гукнули вони. – Повернися!» Але Привид мiцнiше стис ii руку, i вона заплющила очi, щоб iх не бачити. Страшнi потвори з хвостами ящiрок i банькатими очима дивилися на неi з рiзьбленоi камiнноi дошки i шепотiли: «Стережися, маленька Вiрджинiе, стережися! Може, ми не побачимо тебе знов». Але Привид прискорив крок, i Вiрджинiя бiльш не слухала. Коли вони дiйшли до кiнця зали, вiн спинився i пробурмотiв якiсь незрозумiлi слова. Вона розплющила очi i побачила, що стiна повiльно розтае, мов туман, а попереду зяе чорне провалля. Холодний вихор закружляв навколо них, i вона почула, як щось тягне ii за сукню.
– Скорiше, – гукнув Привид, – скорiше, а то буде пiзно! Мить – i стiна зiмкнулася за ними, i Гобеленова зала була порожня.
Роздiл шостий
Через десять хвилин гонг продзвонив до чаю, i, позаяк Вiрджинiя не зiйшла вниз, мiсiс Отiс наказала одному зi слуг ii покликати. За хвилю вiн повернувся i доповiв, що не змiг знайти мiс Вiрджинiю, хоч шукав скрiзь. Увечерi дiвчина завжди виходила в сад за квiтами до столу, i тому спочатку мiсiс Отiс не стала тривожитись. Та коли пробило на шосту, а Вiрджинii все ще не було, вона дуже занепокоiлася i послала хлопцiв шукати ii, а сама з мiстером Отiсом обiйшла всi кiмнати будинку. О пiв на сьому хлопчики повернулися i сказали, що не бачили жодних слiдiв Вiрджинii. Усi були в страшнiй тривозi i не знали, що вдiяти, аж раптом мiстер Отiс згадав, що кiлька днiв тому дозволив циганам розбити табiр у парку. Вiн одразу ж вирушив зi старшим сином i двома слугами до Блекфельськоi улоговини, де, як вiн знав, зупинилися цигани. Юний герцог Чеширський у розпачi поривався пiти з ними, але мiстер Отiс цього не дозволив, боячись, що виникне сутичка. Однак, коли вони прибули на мiсце, виявилося, що цигани вже подалися геть, i, судячи з усього, вiд’iжджали вони поспiхом, оскiльки багаття ще жеврiло i на травi лишилося кiлька тарiлок. Мiстер Отiс вiдрядив Вашингтона i слуг роздивитись довкола, а сам побiг додому i розiслав усiм полiцейським iнспекторам графства телеграми з проханням розшукати дiвчину, викрадену волоцюгами чи циганами. Потiм вiн наказав подати коня i, примусивши дружину й синiв сiсти обiдати, поiхав з грумом до Ескоту. Та не встигли вони вiд’iхати i на двi милi, як почули, що хтось скаче слiдом, i, озирнувшись, побачили юного герцога, який наздоганяв iх на своему понi. Обличчя юнака пашiло, голова була непокрита.
– Пробачте менi, мiстере Отiс, – видихнув вiн, – та я не зможу обiдати, поки Вiрджинiя не знайдеться. Будь ласка, не сердьтесь на мене; якби ви дозволили нам заручитися торiк, цього б не сталося. Ви ж не вiдправите мене назад? Я не хочу iхати! Я не поiду!
Посол, дивлячись на цього чарiвного неслуха, не змiг стримати посмiшки. Така вiдданiсть зворушила його, i, схилившись до хлопця, вiн дружньо поплескав його по плечi й мовив:
– Ну що ж, Сесiле, якщо ви не бажаете повертатись, iдьмо зi мною. Тiльки я мушу купити вам капелюха в Ескотi.
– Пiд три чорти капелюха! Менi потрiбна Вiрджинiя! – зi смiхом вигукнув юний герцог, i вони поскакали до залiзничноi станцii. Там мiстер Отiс спитав начальника, чи не бачив вiн на платформi дiвчини, схожоi на Вiрджинiю, але нiхто не мiг сказати нiчого напевне. Начальник станцii все ж таки протелеграфував по лiнii i запевнив, що скрiзь пильнуватимуть дуже ретельно; пiсля цього, купивши в крамницi, яку вже збиралися зачиняти на нiч, капелюха для юного герцога, мiстер Отiс зi своiми супутниками вирушив до Бекслi – селища за чотири милi вiд станцii, де, як йому сказали, було велике общинне пасовисько i часто збиралися цигани. Там вони розбудили мiсцевого полiсмена, але не добулися вiд нього жодних вiдомостей i, об’iхавши пасовище кругом, зрештою повернули коней додому. Об одинадцятiй вони прибули до замку, знесиленi, майже ладнi впасти у вiдчай. Вашингтон i близнюки чекали iх бiля ворiт з лiхтарями, бо вже стемнiло. Їхнi пошуки також виявилися марними. Циган наздогнали на Брокслiйських луках, але Вiрджинii з ними не було, а свiй несподiваний вiд’iзд вони пояснили тим, що переплутали день вiдкриття Чортонського ярмарку i боялися спiзнитись. Вони неабияк стривожилися, почувши про зникнення Вiрджинii, оскiльки були дуже вдячнi мiстеровi Отiсу за дозвiл зупинитися в його парку, i четверо з них взялися допомагати в розшуках. Оглянули ставок для коропiв, перевернули весь замок, – жодних успiхiв. Стало очевидним, що принаймнi цю нiч Вiрджинii з ними не буде. Мiстер Отiс i хлопчики у глибокiй зажурi пiшли до будинку, а грум вiв за ними обох коней i понi. У холi iх зустрiли кiлька переляканих слуг, а в бiблiотецi на канапi лежала бiдолашна мiсiс Отiс, майже сама не своя вiд страху та розпачу, i стара економка змочувала iй скронi одеколоном. Мiстер Отiс умовив ii поiсти i наказав подати всiм вечерю. То була сумна трапеза. Усi мовчали, i навiть близнюки сидiли тихенько – вони дуже любили сестру. Пiсля вечерi мiстер Отiс, незважаючи на вмовляння юного герцога, звелiв усiм iти спочивати, сказавши, що цiеi ночi вже нiчого не вдiеш, а вранцi вiн зателеграфуе до Скотланд-Ярду i негайно викличе детективiв. Коли вони виходили з iдальнi, годинник на вежi почав бити пiвнiч, i з останнiм звуком почувся страшний гуркiт, а потiм – вiдчайдушний крик. Будинок здригнувся вiд громового удару, у повiтрi полилася дивна неземна музика, панель над сходами з оглушливим трiском розчахнулася, i назовнi, дуже блiда, з маленькою скринькою в руках, вийшла Вiрджинiя. Усi вмить опинилися бiля неi. Мiсiс Отiс гарячково стискала ii в обiймах, герцог укривав палкими поцiлунками, а близнюки скакали навколо в дикому войовничому танку.
– Господи боже мiй! Де ти була, дитино? – сердито спитав ii мiстер Отiс, гадаючи, що то була якась лиха витiвка. – Ми з Сесiлом шукали тебе по всьому графствi, а твоя мати перелякалася до смертi. Нiколи бiльш не смiй так шуткувати!
– Тiльки з Привидом! Тiльки з Привидом! – репетували близнюки, вистрибуючи довкола.
– Люба моя дiвчинко, знайшлася, дякувати Богу! Нiколи бiльш не покидай мене, – шепотiла мiсiс Отiс, цiлуючи тремтячу дитину, i гладила ii сплутане золоте волосся.
– Тату, – спокiйно мовила Вiрджинiя, – я була з привидом. Вiн помер, i ви повиннi пiти подивитись на нього. Вiн був дуже недобрим за життя, але нинi щиро покаявся i перед смертю подарував менi цю скриньку з прикрасами.
Рiднi зацiпенiли в нiмому подивi, та вона лишалася спокiйною i серйозною. І вона повела iх крiзь отвiр у панелi вниз по вузькому темному коридору, а Вашингтон iз запаленою свiчкою, яку взяв зi столу, йшов останнiм. Врештi вони дiйшли до високих дубових дверей, утиканих iржавими цвяхами. Вiрджинiя торкнулася дверей, важкi завiси з рипiнням зрушили з мiсця, i всi опинилися у маленькiй низькiй кiмнатi зi склепiнчастою стелею i гратчастим вiконцем. У стiну було вмуроване велике залiзне кiльце, а до нього, розпростертий на кам’янiй пiдлозi, прикутий страшний скелет. Здавалося, вiн хотiв дотягтися своiми довгими безживними пальцями до старовинного ковша i глека, що були поставленi так, аби вiн не мiг iх дiстати. У глеку, певно, колись була вода, бо зсередини його вкривала зелена цвiль. У ковшi не було нiчого, крiм жменьки пилу. Вiрджинiя стала навколiшки бiля скелета i, склавши своi маленькi ручки, почала тихо молитися, а iншi зачудовано споглядали картину страшноi трагедii, таiна якоi вiдкрилася iм нинi.
– Погляньте! – вигукнув один з близнюкiв, визирнувши у вiкно, щоб зрозумiти, в якiй частинi будинку знаходиться кiмната. – Погляньте! Сухе мигдалеве дерево розцвiло. Мiсяць свiтить ясно, i я бачу квiти.
– Бог простив його, – мовила Вiрджинiя, пiдвiвшись з колiн, i нiби прекрасне свiтло осяяло ii лице.
– Ви просто янгол! – вигукнув юний герцог, обняв i поцiлував ii.
Роздiл сьомий
За чотири днi пiсля цих дивовижних подiй, близько одинадцятоi вечора, з Кентервiльського замку виiхала поховальна процесiя. Катафалк везли вiсiм чорних коней, i в кожного на головi розвiвався пишний плюмаж зi страусового пiр’я; свинцева труна була вкрита розкiшним покривалом з пурпуровоi парчi, iз витканим золотом гербом Кентервiлiв; по обидва боки вiд карет iшли слуги з палаючими смолоскипами. Уся процесiя справляла надзвичайно сильне враження. Розпорядником похорону був лорд Кентервiль, що спецiально прибув з Уельсу. Вiн iхав у головнiй каретi разом з Вiрджинiею. За ними iхали посол Сполучених Штатiв i його дружина, потiм – Вашингтон i трое хлопцiв, а в останнiй каретi сидiла мiсiс Амнi. Усiм було зрозумiло, що, оскiльки привид лякав ii бiльше п’ятдесяти рокiв, вона мае право вiддати йому останню шану. У кутку цвинтаря, пiд тисовим деревом, була викопана глибока могила, i превелебний Огастес Демпiр дуже проникливо виголосив надгробну промову. Коли вiдправа скiнчилася, слуги, за давнiм звичаем роду Кентервiлiв, загасили свiточi, а коли труну опускали в могилу, Вiрджинiя ступила вперед i поклала на труну великий хрест, сплетений з бiлих i рожевих квiток мигдалю. Цiеi митi мiсяць виплив з-за хмар i залив маленький цвинтар срiбним сяйвом, а в далекiм гаю заспiвав соловей. Вiрджинiя згадала слова привида про Сад Смертi, очi ii затуманилися сльозами, i по дорозi додому вона не зронила нi слова.
Вранцi, коли лорд Кентервiль збирався до мiста, посол завiв з ним розмову про коштовностi, якi привид подарував Вiрджинii. Вони були прекраснi, особливо рубiнове намисто у старовиннiй венецiанськiй оправi, справжнiй витвiр мистецтва XVI сторiччя; i цiннiсть цих прикрас була така велика, що мiстер Отiс вважав дещо незручним дозволити своiй доньцi прийняти подiбний дарунок.
– Мiлорде, – сказав вiн, – я знаю, що в цiй краiнi право «мертвоi руки» стосуеться фамiльних коштовностей так само, як i земельних володiнь, i я переконаний, що цi прикраси належать – чи то повиннi належати – спадкоемцям вашого роду. Тому я прошу вас забрати iх з собою до Лондона i вважати просто частиною вашоi власностi, що була повернена вам за деяких незвичайних обставин. Що ж до моеi доньки, то вона ще дитина i поки, на щастя, не надто цiкавиться такими предметами розкошi. До того ж мiсiс Отiс сказала менi – а вона, мушу зауважити, знаеться на мистецтвi, оскiльки ще в юнi роки провела кiлька зим поспiль у Бостонi, – що грошова вартiсть цих прикрас надзвичайно висока i продати iх можна дуже вигiдно. У зв’язку з цим, лорде Кентервiль, ви, звичайно, розумiете, що я в жодному разi не можу дозволити комусь iз членiв моеi родини iх прийняти. Власне, весь цей марнотний лоск, хоч вiн i необхiдний для британськоi аристократii, виглядае цiлком недоречним серед тих, хто вихований у суворих i, я гадаю, безсмертних принципах республiканськоi простоти. Однак слiд сказати, що Вiрджинii дуже хотiлося б, з вашого люб’язного дозволу, лишити собi скриньку – на пам’ять про вашого горезвiсного предка. Скринька дуже стара, стан ii лишае бажати кращого, i, можливо, ви згодитеся на це прохання. Я ж зi свого боку, щиро кажучи, вельми здивований, що моя дитина виявляе таку прихильнiсть до середньовiччя, i можу пояснити це хiба що тим, що Вiрджинiя народилася в одному з передмiсть Лондона, невдовзi пiсля повернення мiсiс Отiс з Афiн.
Лорд Кентервiль вислухав шановного посла з надзвичайною серйознiстю, хоча раз у раз покручував сивого вуса, щоб сховати мимовiльну посмiшку. Коли ж мiстер Отiс скiнчив говорити, вiн дружньо потис йому руку i вiдповiв:
– Дорогий сер, ваша чарiвна донька зробила дуже велику послугу моему нещасному предковi, серу Симону, i я та вся моя родина вельми зобов’язанi iй за таку смiливiсть i душевне благородство. Цi прикраси належать тiльки iй, i, на Бога, якби я був таким безсердечним, що наважився б забрати iх у неi, старий лиходiй уже за два тижнi постав би з могили i обернув мое життя на пекло. А щодо iхньоi приналежностi до спадщини, то до неi не входять речi, не згаданi в заповiтi чи iншому юридичному документi, а про цi коштовностi нiде немае жодноi згадки. Запевняю вас, у мене на них не бiльше прав, нiж у вашого дворецького, i коли мiс Вiрджинiя пiдросте, я гадаю, вона з радiстю носитиме цi чудовi прикраси. Мiж iншим, ви забули, мiстере Отiс, що купили привида разом з меблями, i все, що належало привиду, таким чином перейшло у ваше володiння. Яку б активнiсть не виявляв сер Симон уночi, з юридичноi точки зору вiн лишався мертвим, i ви прийняли його власнiсть по праву.
Мiстер Отiс був вельми засмучений вiдмовою лорда Кентервiля i просив його ще раз обмiркувати свое рiшення, але добросердий пер лишався непохитним i врештi умовив посла, щоб той дозволив доньцi прийняти дарунок привида. І коли навеснi 1890 року молода герцогиня Чеширська була представлена королевi з нагоди свого шлюбу, ii прикраси привернули загальну увагу. Адже Вiрджинiя отримала герцогську корону, яку дiстають у винагороду всi милi американськi дiвчатка, i вийшла замiж за свого юного кавалера, щойно вiн досяг повнолiття. Обое вони були такi чарiвнi, такi закоханi одне в одного, що всiм було любо дивитися на цю пару – окрiм хiба що староi маркiзи Дамблтон, яка марно намагалася видати за герцога одну зi своiх семи незамiжнiх доньок i для цього дала щонайменше три розкiшнi обiди, i, як не дивно, окрiм самого мiстера Отiса. Попри всю свою прихильнiсть до молодого герцога, вiн з теоретичних мiркувань плекав вiдразу до титулiв i, за його власним виразом, «мав деякi побоювання, що властива аристократii любов до розваг чинитиме згубний вплив на одвiчнi принципи республiканськоi простоти». Проте дуже скоро вiд його побоювань не лишилося й слiду, i я гадаю, що коли вiн вiв свою доньку по сходах олтаря в церквi Святого Георгiя на Ганновер-сквер, у всiй Англii бiльш нiхто так не пишався собою.
По завершеннi медового мiсяця герцог i герцогиня повернулися до замку Кентервiль i наступного дня по обiдi пiшли на маленький самотнiй цвинтар бiля соснового лiсу. Спочатку вони нiяк не могли вирiшити, яку ж епiтафiю написати на надгробному каменi сера Симона, i зрештою дiйшли згоди, що слiд просто вибити там його iнiцiали та вiршi, написанi на вiкнi бiблiотеки. Герцогиня принесла з собою чудовi троянди i прибрала ними могилу. Трохи постоявши, вони увiйшли до зруйнованоi каплички, що лишилася вiд стародавнього абатства. Герцогиня присiла на повалену колону, а ii чоловiк, запаливши сигарету, сiв поруч i дивився в ii яснi очi. Раптом вiн кинув сигарету, взяв дружину за руку й мовив:
– Вiрджинiе, у жiнки не повинно бути секретiв вiд чоловiка.
– Сесiле, любий, у мене й немае вiд тебе секретiв.
– Нi, е, – заперечив вiн з посмiшкою. – Ти нiколи не розповiдала менi, що сталося, коли ви замкнулися удвох з привидом.
– Я нiкому цього не розповiдала, Сесiле, – серйозно вiдповiла Вiрджинiя.
– Я знаю, але ж менi ти могла б сказати.
– Будь ласка, не розпитуй мене, Сесiле, я не можу тобi цього сказати. Бiдний сер Симон! Я стiльким йому завдячую! Авжеж, не смiйся, Сесiле, це справдi так. Вiн допомiг менi зрозумiти, що таке Життя, i що значить Смерть, i чому Любов сильнiша, нiж Життя i Смерть.
Герцог пiдвiвся i нiжно поцiлував дружину.
– Можеш тримати це в таемницi, поки я володiю твоiм серцем, – прошепотiв вiн.
– Ти завжди ним володiв, Сесiле.
– Але ж ти колись розкажеш усе нашим дiтям, правда? Вiрджинiя зашарiлася.
Щасливий принц
Високо над мiстом, на високiй колонi, стояла статуя Щасливого Принца. Вiн був з голови до нiг усипаний тонкими золотими листками, очi мав iз яскравих блакитних сапфiрiв, а на рукiв’i його меча горiв великий червоний рубiн.
І всiм було любо дивитись на Щасливого Принца.
– Вiн гарний, як флюгер, – зауважив один з мiських Радникiв, що мрiяв зажити славу людини з вишуканим смаком. – Але не такий корисний, – додав вiн одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.
– Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? – дорiкнула мати малому хлопцевi, що вередував, аби йому дiстали мiсяць з неба. – От Щасливий Принц нiколи не капризуе!
– Добре, що хоча б хтось у цiм свiтi може бути щасливим, – прошепотiв знедолений бiдолаха, дивлячись на прекрасну статую.
– Вiн наче янгол, – говорили дiти з сирiтського притулку, виходячи з церкви у своiх червоних плащиках та чистеньких бiлих фартушках.
