скачать книгу бесплатно
Але взяли малого в пiвчу лише через рiк. Запам’яталася перша спiванка в Єлецькому монастирi, в сiнях. «Пiдлога в них кам’яна. Але повитирана на довгi роки ногами тих, хто тут жив. Як глянути – то ямки i долинки, ямки i долинки. Великi плити змiцненi цементом – i на цих мiсцях долiвка не була стерта i утворювалися наче гiрськi хребти, по яких ступаеш обережно, щоб не звихнути ногу…»
Жив у Єлецькому монастирi, а ходив щодня до Троiцького собору за три верстви спiвати на архiерейське служiння, та ще й голодний. І нiс по пiвпуда нот. Все те за скромну монастирську трапезу. За словами поета, учнiв-хористiв часто зривали з урокiв i вiдправляли спiвати на кладовищi. Павло Григорович писав, що за виступи хористiв «хтось брав грошi, а ми своiми голосами вiдчерговували собi право жити за це в гуртожитку й ходити на лекцii в город до школи». Отак шiсть рокiв. Спiвав, i вчився, i плакав.
Регент хору доручав Павлу навчати нотноi грамоти новачкiв. «Регент мене видiляв з-помiж iнших хлопчикiв-спiвакiв. А може, й любив, – згадуватиме потiм Павло Тичина. – Адже я був солiстом, був iсполатчиком (я роздавав усiм ноти перед кожним спiвом разом з iншими двома хлопчиками: утрьох двiчi пiд час вiдправи виходили з хорiв униз). Коли хтось iз нових хлопчикiв поступав до нас у хор, то регент пiсля своеi спроби, пiд скрипку, кидав менi по-дiловому: «Тичина, обучи його нот». І я щодня, гордий таким своiм обов’язком перед регентом, кликав новичка до могили Глiбова (бо там найбiльш затишно мiж кущами можевелю) i там розказував, накресливши на аркушику ноти в дискант чи альт. Так я обучав Чоботька, Трубеньо-ва, Копiйку, свого брата Євгена i Грицька Верьовку…»
Починаючи з 1901 року Павло Тичина вiдвiдував заняття в бурсi. Роки навчання у бурсi (1900—1907) були не тiльки часом страждань, голодування та безправ’я. Навчаючись там, Павло спiвав у хорах Єлецького, Успенського, потiм Троiцького монастирiв та хорi Народного дому. Пiзнiше, маючи неабиякi навички, вiн став регентом-керiвником семiнарського хору. Спiви в хорi давали йому змогу заробляти на життя. На заняттях хорового спiву Павло проявляв себе здiбним учнем. У 1902 р. зi змiною архiерея в Єлецькому монастирi хор хлопчикiв було розпущено, Павла перевели до келii Троiцького монастиря (Чернiгiв). Умови життя хористiв у Троiцькому монастирi були тяжкими: «Ми, хористи, спiвали там усього раз на тиждень, а всi останнi днi ходили вчитися до школи… Мене опредiлено було до бурси… Нашу науку часто зривали, турбували нас безцеремонно, викликаючи iнодi просто з лекцiй. Били нас у гуртожитку, де жив i наш репетитор, але надто сильно i за кожний пустяк розправлялися, як з каторжниками».
Монастирський хор Троiцького монастиря, в якому спiвав Павло, був своерiдним осередком украiнськоi культури. Його регент П. Доб-ровольський вiдзначався гуманiстичними поглядами та високою нацiональною самосвiдомiстю. Хор дiлився на двi групи – церковну й свiтську. Хлопчики, якi спiвали в церковнiй групi, мали право спiвати й у свiтськiй. Це давало змогу хористам виступати в Чернiгiвському народному домi та хорi «Чернiгiвського товариства тверезостi», а також iнших приватних залах.
Вплив на формування свiтогляду та громадсько-полiтичноi позицii Павла Тичини мав педагог-репетитор М. Подвойський: «Найсвiтлiшi спогади зберiгаю я в своему серцi про Миколу Іллiча Подвойського [я його так тiльки можу назвати], зустрiв я його на найбiльш ранньому шляху свого дитинства, коли ще тiльки починалося формуватись мое ставлення до людей, мое розумiння працi. Як педагог М. Подвойський виховував своiх бурсакiв у дусi людяностi та патрiотизму, нацiональноi гiдностi та любовi до Украiни. Вiн мав заборонений «Кобзар» Т. шевченка, з якого вечорами читав вiршi своiм вихованцям. Намагаючись полегшити суворий побут учнiв бурси, сприяти iхньому духовному розвитку, педагог М. Подвойський ходив iз ними до театру, цирку. Завдяки йому П. Тичина вiдвiдав виставу М. Гоголя «Ревiзор», яка справила на нього незабутне враження. Пiд впливом вiдвiдин професiйного театру учнi бурси органiзували аматорський театр. Павло Тичина, який став його душею, взяв участь у постановцi вистав «Ревiзор» М. Гоголя та «Скупий лицар» о. Пушкiна.
Програмне навчання в бурсi не задовольняло допитливого юнака, вiн багато уваги придiляв самоосвiтi: «Я почав цiкавитись поезiею i сам щось пробував писати. Читав найбiльш Пушкiна, Жуковського, Крилова, Глiбова… i, звичайно, за всяку цiну ми доставали Горького й Шевченка».
Пiсля смертi у 1906 роцi батька юнак залишився без фiнансовоi пiдтримки. Через ламання голосу вiн бiльше не мiг виступати в хорi Троiцького монастиря. У 1907 р. за рiшенням ради Чернiгiвськоi духовноi семiнарii Павлу Тичинi, як «неiмущому сиротi», дозволили продовжити навчання за «казенний кошт». Пiд час навчання в семiнарii прийшли до Павла i рiзнi захоплення: «Бiблiотечка власна в сундучку, потiм театр, та самодiяльнiсть, та цирк, потiм видання рукописноi газети «Лопар» та «Метелик», потiм – оркестр iз картонними сурмами, лiрники й бандуристи…»
З 1907-го по 1913 рiк Павло навчався у Чернiгiвськiй духовнiй семiнарii, як i всi сини Григорiя Тичини. «Режим семiнарський, звичайно, був уже не той, що в бурсi. Вирвавшись iз лабет монастиря, я в семiнарii почув себе вiльнiше трохи». Навчання в цьому закладi давало грунтовну загальну освiту, а також семiнаристи мали можливiсть мистецького розвитку – спiв у архiерейському хорi, участь у семiнарському симфонiчному оркестрi, факультатив iз малювання, прекрасна семiнарська бiблiотека та дозвiл користуватися мiською свiтською бiблiотекою.
Подii революцii 1905—1907 рокiв не оминули й учнiв семiнарii. Почалося все з того, що за наказом ректора семiнарii Галахова у зв’язку з вiдлученням Л. Толстого вiд церкви семiнаристи i бурсаки повиннi були познiмати його портрети; водночас вилучалися з бiблiотеки твори Л. Толстого й М. Горького (твори, до речi, придбанi на пожертвування семiнаристiв i бурсакiв). Старшi семiнаристи звернулися з проханням до ректора не знiмати портретiв Толстого й не вилучати його книг з бiблiотеки. Тут же було додано й таке: дозволити випускникам семiнарii продовжувати навчання в унiверситетi. Ректор, зрозумiла рiч, петицiю зiгнорував. У вiдповiдь розгорiвся бунт, «у якому брала участь бiльша частина семiнарськоi молодi. Семiнаристи скликали загальнi збори, на якi, як писав у рапортi iнспектор семiнарii Чредiн, не допускали нiкого з представникiв iнспекцii. У вiдповiдь на намагання начальства зайти в примiщення, де вiдбувалися збори, семiнаристи погасили лампи, свистiли i кричали: «Бий iх!» Інспектор, його помiчник i наглядач змушенi були тiкати, а на них з третього поверху полетiли цеглини, залiзо з лiжок, абажури i навiть диван». Павло теж був задiяний у цьому бунтi. Коли iнспектор наказав йому негайно йти у свою кiмнату й не брати участi у «безпорядках», вiн не послухався i тут же, на очах у Чредiна, помчав до своiх. Разом зi старшими товаришами-семiнаристами вiн теж свистiв, вигукував: «Бий iх!» Інспектори повтiкали, а семiнаристи й бурсаки кинулися громити все ненависне iм. Полетiли шибки у класах, задзвенiло скло й у вiкнах квартир окремих, найбiльш ненависних викладачiв. Навiть самого ректора Галахова не оминула гiрка «чаша сiя» – i в його вiкно було пожбурено не одну каменюку. О третiй годинi ночi на подвiр’я семiнарii увiрвалися полiцейськi, жандарми, вiйськовi – для приборкання бунтiвникiв, для арешту призвiдцiв. Було заарештовано 12 учасникiв бунту. Павловi разом з кiлькома товаришами вдалося втекти i сховатися, а тi, що потрапили до лап полiцii, не виказали нiкого… Частину заарештованих було посаджено пiсля суду до в’язницi, а частину випущено; але це не врятувало iх вiд жорстокого покарання: всi, хто зазнав арешту, з семiнарii виключалися». Про Павла Тичину теж стояло питання на педагогiчнiй радi, хоч його iм’я не значилося серед 12 заарештованих. Заслухавши рапорт iнспектора Чредiна про поведiнку П. Тичини, рада ухвалюе: «Тычинин Павел – за дерзкую выходку по отношению к членам инспекции, выразившуюся в непослушании им… по поведению за истекшую четверть отметить баллом 3 (три). По заявлению инспектора, изложенному в прилагаемом рапорте… инспекцией семинарии своевременно были сделаны замечания, выговоры, внушения и предупреждения о том, что в случае неисправления они могут быть уволены из семинарии за неблагоповедение». То було щастя для Павла, що про його поведiнку на педагогiчнiй радi доповiдав iнспектор Якiв Іванович Чредiн – шеф духового оркестру семiнарii. У цьому оркестрi грав на кларнетi й Павло Тичина, i Чредiн дуже високо цiнував його музичнi здiбностi. Павло зрозумiв, що необхiдно бути обачнiшим.
