скачать книгу бесплатно
Походеньки Тома Сойера
Марк Твен
Ім'я талановитого американського письменника Марка Твена тiсно пов’язане з найвiдомiшим його персонажем – бешкетником i непосидою Томом Сойером. Волелюбний Том багато в чому е вiдображенням самого автора, втiм, не лише його, а й багатьох читачiв, адже всi ми родом з дитинства. Дванадцятирiчний Том та його вiрний товариш Гекльберрi Фiнн – жителi невеличкого провiнцiйного мiстечка в Америцi. Маленькi приятелi спробують себе у ролi детективiв та пiратiв, заблукають у печерi та вiдшукають неймовiрний скарб. «Походеньки Тома Сойера» – одна з найвiдомiших у свiтi книг. І не дивно, адже у шибеника Тома е чому повчитися дорослим i дiтлахам: не лише хитрощам та винахiдливостi, а й гумору, щиростi та безмежноi любовi до життя.
Марк Твен
Походеньки Тома Сойера
(За перекладом Михаiла Енгельгардта, 1911 р.)
Передмова автора
Бiльшiсть з пригод, про якi йдеться у цiй книзi, не е вигаданими, двi-три з них я пережив особисто, решту пережили хлопцi, що були моiми шкiльними товаришами. Гек Фiнн списаний з натури, Том Сойер також, але не з одного персонажу, у ньому поеднанi характернi риси трьох хлопцiв, яких я знав; тож, вiн належить до змiшаного «стилю архiтектури».
Дивнi забобони, про якi йде мова наприкiнцi книги, панували серед дiтей та рабiв на Заходi у тi часи, якi описанi у розповiдi, тобто тридцять-сорок рокiв тому.
Хоча моя книга й написана головно для хлопцiв та дiвчат, однак я сподiваюся, що це не вiднадить вiд неi дорослих чоловiкiв та жiнок, бо почасти моiм намiром було нагадати iм у жартiвливiй формi, якими саме вони були в тi далекi часи, що саме вони вiдчували, думали та казали, до яких незвичайних пригод часом вдавалися.
Марк Твен, Гартфорд, 1876
Глава І
Агов, Томе! – Тiтка Поллi виконуе свiй обов’язок. – Том вправляеться у музицi. – Виклик. – Крiзь вiконце.
– Томе!
Вiдповiдi немае.
– Томе!
Вiдповiдi немае.
– Куди подiвся цей хлопчисько, не розумiю! Томе!
Лiтня ледi опустила окуляри на край носа та глянула понад ними, оглядаючи кiмнату, потiм пiднесла окуляри догори i подивилась попiд ними. Рiч у тiм, що просто крiзь окуляри вона рiдко або й нiколи не дивилася на такий дрiб’язок, як хлопчик, бо це були ii параднi окуляри, ii гордiсть, ii данина модi, а не предмет для користування; з однаковим результатом вона могла би дивитися крiзь пару пiчних засувок.
Впродовж хвилини вона здивовано роззиралася, потiм промовила без гнiву, i водночас доволi гучно, аби ii могли почути навiть меблi:
– Ото вже попадися менi, ото я…
Вона не закiнчила, бо саме нахилилася, щоб просунути мiтлу пiд лiжко, пiсля чого iй довелося покласти край власним зусиллям. Вона потурбувала лише кота.
– Менi нiколи не впоратись iз цим хлопчиськом.
Вона пiдiйшла до прочинених дверей i визирнула у сад, вдивляючись у заростi томатiв та дурману. Тома не було. Тодi вона пiдвищила голос, зважаючи на далеку вiдстань, i гукнула:
– То-о-оме!
Вона почула позаду легкий шум й обернулася, i саме вчасно, аби встигнути вхопити за комiр маленького хлопчика i завадити йому втекти.
– Ось ти де! А я й забула про комору. Що ти там робив?
– Нiчого.
– Нiчого? Поглянь-но на своi руки, поглянь на губи. Що це?
– Не знаю, тiтонько.
– А я знаю. Це мармелад, ось що це. Скiльки разiв я тебе попереджала – цупитимеш мармелад, я тебе видеру. Подай-но менi батiг.
Батiг здiйнявся у повiтря. Здавалось, покарання було невiдворотним.
– Йой!.. Погляньте назад, тьотю!
Лiтня ледi обернулася й автоматично пiдхопила своi спiдницi, рятуючи iх, а хлопчисько миттю накивав п’ятами, видерся на високий паркан i щез за ним. Тiтка Поллi розгублено заклякла, але вже за мить добросердно розсмiялася.
– І коли я вже навчуся розумiти це негiдне хлопчисько. Адже скiльки разiв вiн вже вдавався до таких хитрощiв, аби вiдволiкти вiд себе мою увагу. Але старi дурнi невиправнi. Старого дерева не випрямиш, як промовляе приказка. Щоразу вiн вигадуе щось нове, а менi годi з ним впоратись. Таке враження, нiби вiн звiдкись знае, як довго можна надi мною знущатись, перш нiж менi урветься терпець; вiн також знае, що якщо йому вдасться розсмiшити мене, тодi вiн перемiг, i менi не стане духу дати йому прочухана. Нi, я-таки не виховую цього хлопця як належить, Бог свiдок, не виховую. Як пише книга, хто шкодуе рiзок, той занапащае дитину. Я плекаю грiх i загибель для нас обох, i до ворожки не ходи! У хлопцевi наче чорт оселився, але що я можу зробити? Адже вiн, бiдолаха, – син небiжчицi сестри, i у мене рука не пiднiмаеться його шмагати. Щоразу, як пробачу йому, то мене мучать докори сумлiння; а як вiдшмагаю, то здаеться, що мое старе серце ось-ось розiрветься. Що поробиш, адже людина, народжена жiнкою, приходить у цей свiт ненадовго i живе, сповнена суму; так пише Писання, i я згодна, що так воно i е. Передчуваю, що вiн сьогоднi прогуляе заняття у школi, тож завтра менi доведеться його покарати, змусивши працювати. Це жорстоко – змушувати працювати у суботу, коли iншi дiти гуляють. Але вiн ненавидить роботу понад усе, а я мушу бодай-колись належно його виховувати, бо iнакше я занапащу цю дитину.
Том таки прогуляв заняття в школi i його день минув дуже весело. Вiн повернувся додому саме вчасно, щоб допомогти Джимовi, темношкiрому хлопчику, нарубати дрова та наламати трiсок, – а насправдi вчасно для того, щоб розповiсти Джимовi про своi походеньки, в той час як Джим зробив двi третини усiеi роботи. Молодший брат Тома (точнiше, зведений брат), Сiд, вже встиг зробити свою роботу (збирання друзок), бо був чемним хлопцем, а не розбишакою. Доки Том вечеряв i принагiдно цупив цукор, тiтка Поллi ставила йому пiдступнi та надзвичайно грунтовнi запитання, адже сподiвалася почути вiд нього важливi зiзнання. Як й усi простодушнi створiння, вона пишалася своiм талантом у сферi втаемниченоi дипломатii, i своi найвiдвертiшi натяки вважала чудесами витонченого пiдступу.
– Томе, – сказала вона, – у школi було спекотно?
– Так.
– Дуже спекотно?
– Так.
– Мабуть, тобi кортiло скупатися, Томе?
Том схаменувся, у нього виникли пiдозри. Вiн прискiпливо поглянув на тiтку Поллi, але ii обличчя нiчого не виказувало. Вiн вiдповiв:
– Та нi… так собi, не дуже.
Старенька протягнула руку i помацала сорочку Тома.
– Але зараз тобi не гаряче, нi?
Їй лестило думати, що вона так спритно переконалася у тому, що його сорочка е сухою, i при цьому нiхто не здогадався, що саме це i було у неi на думцi. Проте Том вже зметикував, куди вiтер дме, i поспiшив випередити новий можливий пiдступ з ii боку.
– Ми обливали голови бiля колонки, i мое волосся ще не висохло. Ось помацайте.
Тiтцi Поллi було прикро, що вона не зважила на цей маленький речовий доказ i дала маху. Однак на неi знову зiйшло натхнення.
– Томе, але ж ти не мав потреби вiдпорювати комiр сорочки, аби намочити голову? Тож вiн залишився точно таким, як був, коли я його зашила? Розстiбни-но куртку! Обличчя Тома не виказувало жодного занепокоення. Вiн розстiбнув куртку. Комiр був зашитий!
– Це ж треба!.. Гаразд, йди до себе. Я була упевнена, що ти прогуляв навчання i ходив купатися. Але я тобi пробачаю. Томе, я бачу, що ти взявся за розум цього разу.
Їй було дещо прикро через те, що ii прозорливiсть ii пiдвела, але й приемно вiд того, що Том бодай раз повiвся чемно.
Але Сiдней сказав:
– Як же ж так, адже ви, здаеться, зашили йому комiр бiлою ниткою, а тепер вона чорна.
– Дiйсно, я зашила бiлою! Томе!
Але Том не став чекати наслiдкiв. Вже стоячи у дверях вiн сказав:
– Сiддi, я тебе за це вiдлупцюю.
Вже перебуваючи у безпечному мiсцi, вiн оглянув двi голки, прищипнутi за обшлагом його куртки, – одну з бiлою, другу з чорною ниткою.
– Якби не Сiд, вона б нiчого не помiтила, – сказав вiн. – То вона шие бiлою ниткою, то чорною. Слiд пильнувати за цим, проте я завжди забуваю. Зате й вiдлупцюю я Сiда. Покарай мене Господь, якщо не вiдлупцюю.
Вiн не був чемним сiльським хлопчиком; втiм вiн дуже добре знав одного такого чемного i терпiти його не мiг.
Двi хвилини потому, а може й скорiше, вiн вже не згадував про своi невдачi. Не тому, що вони були для нього менш гiркими, нiж невдачi дорослих, а тому, що нове та цiкаве заняття повнiстю заполонило його; адже так само й дорослi забувають про своi невдачi, коли беруться за новi справи.
Це нове захоплення стосувалося найцiкавiшого способу свистiння, якого його навчив один негр. Тож тепер вiн хотiв випробувати його на дозвiллi i без жодних перешкод. Пiд час свистiння слiд було час вiд часу притискати язика до пiднебiння, i робити це через коротенькi промiжки часу, – виходило геть як у пташки, довгi та дзвiнкi трелi. Читач, якщо вiн колись був хлопчиком, мабуть зможе пригадати, як саме це слiд робити. Заповзяття та уважнiсть Тома скоро увiнчалися успiхом, i вiн попрямував вулицею з музикою на вустах та радiстю у серцi. Вiн почувався приблизно так, як почувае себе астроном, що вiдкрив нову планету. Однак, i це поза будь-яким сумнiвом, насолода хлопчика була сильнiшою та глибшою за насолоду астронома.
Лiтнi вечори тривають довго. На вулицi було ще свiтло. Раптом Том припинив свистiти. Перед ним стояв незнайомий хлопець, трохи вищий за нього. Нове обличчя, байдуже якого вiку та статi, було сенсацiйним явищем у бiдному маленькому селищi С.-Пiтерсбург. Цей хлопець був добре вдягнений, – надто добре як для буднiв. Просто приголомшливо. Ошатний капелюх, синя курточка, застiбнута на усi гудзики, новенька та чистенька, й такi самi панталони. На ногах черевики – хоча була ще п’ятниця! Ба бiльше – на шиi красувалася краватка з бантом. Його мiський вигляд дошкуляв Томовi. Що довше Том споглядав це дивовижне явище, то вище задирав носа у вiдповiдь на його франтiвство, i все бiльше нiяковiв через непрезентабельнiсть власноi зовнiшностi. Обидва хлопчики мовчали. Коли рухався один, рухався й iнший, однак боком, навскiс. Вони були поверненi один до одного обличчям i не випускали один одного з поля зору. Нарештi Том сказав:
– Я тебе вдарю!
– Побачимо, як ти це зробиш.
– Дуже просто можу зробити.
– Дуже просто не можеш.
– А от i можу!
– А от i не можеш.
– Нi, можу.
– Нi, не можеш.
– Можу.
– Не можеш.
Мовчазна пауза. Потiм Том запитав:
– Як тебе звати?
– Це не твоя справа.
– Як захочу, то моя буде.
– Нi, не буде.
– Побалакай-но ще, побачиш.
– Балакаю, балакаю, балакаю. Ну, i що?
– Диви на нього, маеш себе за важливого франта? Я тебе однiею рукою приберу з дороги, якщо захочу.
– Ну, i чого не прибираеш? Адже ти кажеш, що можеш це зробити.
– І зроблю, якщо ти надумаеш дражнити мене.
– Еге ж, бачив я таких невдах.
– Франт! Ти гадаеш, що ти поважний фрукт?
– Йой, який капелюх!
– Нуж-бо, лише спробуй доторкнутися до капелюха, якщо вiн тобi не до вподоби. Хто спробуе зняти його з мене, тому я натовчу носа!
– Брехун!
– Сам такий!
– Ти задирака та брехун, i нi на що не здатний.
– Давай чимчикуй звiдси.
– А якщо ти й далi зачiпатимеш мене, то я так довбну каменюкою по твоiй головi.
– Що й казати, довбнеш.
– Авжеж, довбну.
– То чого чекаеш? Теревенi теревениш, а справи не робиш. Бо боягуз.
– Я не боягуз.
– Нi, боягуз.
– Не боягуз.
– Боягуз.
Нова пауза, i нове, ще бiльш прискiпливе роздивляння та ходiння один навколо другого. Тепер вони вже стояли плiч-оплiч. Том сказав:
– Забирайся геть!
– Сам забирайся!
