скачать книгу бесплатно
І тодi остання життева сила, остання туга розбивае кайдани дiйсностi.
Свiдомiсть бунтуеться проти безтямного болю й нужденностi буття й западае в сон.
Замученi голодом, морозом i безсонними ночами, вони попадають у сумерк пiвсвiдомостi, яка хвилями зникае, то знов деколи переходить у повну несвiдомiсть.
І iх уяву огортае серпанок сонячних привидiв i божевiлля.
Їхня свiдомiсть похожа тепер на сонце.
Пливуть малi й бiльшi хмарки, в меншiй то дальшiй вiддалi вiд себе i притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим iх душа рвалася, це ввижаеться тiням наче промiнь сонця в темрявi iх душi.
І, захопленi тим промiнням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смертi.
Їм увижаються люди, якi iм були близькi колись. Вони вiтають, обнiмають iх, говорять з ними.
Вони чують дивнi звуки з далекоi батькiвщини, спiвають пiснi, якi ще дiтьми чули. З малими винятками вони всi, здаеться, збожеволiли.
І з ясними видiннями вони вмирають з усмiхом на устах.
Падають на шляху.
І тодi чути стрiли сербських крiсiв.
Це сербськi вартiвники вбивають немiчних людей, якi вже не можуть пiднятися.
Бояться серби, щоб цi вмираючi людськi тiнi не одстали позаду й не змiцнили нiмецького й австрiйського вiйська, вiд якого здалека аж тут гомонить час вiд часу глухо гук гармат.
Багато iх кидаеться в безодню, щоб не вмерти в немочi вiд сербськоi кулi.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здiймае з плечей крiс i пiдходить до неi.
Людина витягае руки й розказуе сербовi:
– Моi дiти ще оттакi маленькi. От тiцькi ще.
Показуе рукою, як маленькi його дiти, й роздираючим голосом благае:
– Брате сербе, не осирочуй моiх дiточок!
Але ворог не знае милосердя.
Лунае гук вистрiлу.
І тiнь останнiми краплями кровi червонить бiлий снiг.
Так умирае багато людей з перестрiленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
Кожна людина збирае останки сили, щоб не впасти. Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затисненi, жили на темно-сiрих i зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одiрватися вiд обличчя.
Їхнi голови хиляться безсильно на груди. Наче невидима сила закинула iм тяжкi верii на шию i гне й тягне iх живосилом до землi.
Ідуть, наче тягнуть власнi трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебивае тихе зiтхання, уриване хлипання, голосний лемент i зойкiт людей з босими ногами на замерзлому снiгу, радiснi оклики збожеволiлих, сербськi стрiли й останнiй крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свiдомiсть того, де вони, звiдкiля й куди йдуть?
Деякi забули мову.
У найбiльшiй частинi людей серце вже заснуло.
Воно не почувае вже бiльше нiякого болю, нi бажання.
Нiякоi туги за життям, нi за далекими ествами.
Батько… мати… жiнка… дiти?…
Що це?
Якась iмлою овiяна, в струi вiчностi похована, приспана в душi згадка з давньоi-прадавньоi, замерклоi минувщини.
Якась неймовiрна, чудова казка з раю, котрого немае на цiй землi.
Що iх зустрiне через годину, через двi, завтра?
Це iм байдуже.
У них уже немае навiть сили думати про те.
Вони замкнули очi i сплять якийсь час iдучи, поки не ляжуть на все на «шляху смертi».
Душевне отупiння покидае iх на хвилину. І в iх душi прокидаються бажання, що в’яжуть iх з життям.
Ось одна людина з босими, фiолетними ногами угледiла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заiскреними очима показуе його товаришам.
Три товаришi бiжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують iх, як море зерна пiску, як вiчнiсть хвилинку.
Здаеться, що нi боги, нi темнi сили не мають вiдваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снiгу.
Небо, хмари, гори й людськi тiнi – все зникае й обертаеться в одну безконечну мряку, сiру, як життя, сумну, як смерть.
Здаеться, свiт поволi зiсуваеться в якусь бездонну прiрву.
З безоднi виринае срiбно-бiла хмарка.
Як сонна мрiя, знiмаеться над ними i пливе настрiчу понурiй тьмi небес.
Нi, це не хмарка…
Це якесь дивне ество, що спiвчувае людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Вiн запитуе когось у чорних хмарах:
– Чому велиш серцю тiней ще слабо битися?
Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останнiми каплями кровi!
Що це?
Здаеться менi… передi мною… якесь дивне, змарнiле дерево… двi тонкi… всохлi гiлляки…
Нi, це людина.
Вiн пiдняв руки до неба.
Чого вiн пiдняв руки до неба?
Чи вiн молиться?
Чую шепiт:
– О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки i здригнувся.
Нi, не гляну на своi…
Знаю: i моi такi.
Нараз чогось так жаль менi стало наших рук.
Так жаль кожноi людини, що тiльки й на те думае, щоб терпiти.
Жаль усього людства, що в пеклi свiтовоi вiйни так тяжко караеться.
Щось пiдступило менi пiд горло.
Щось тиснеться до очей.
Нi, нi, нiхто не побачить iх…
Вони всi вже виплаканi.
Очi висохли, замерзли.
Де ти, Василю, мiй друже единий?
Ти упав серед снiгу.
Чи ще живеш?
Чи вже бiльше не чуеш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?
І
Штранцiнгер, який iшов зi своiми шiстьома товаришами на кiнцi довгого ряду, станув.
– Що тобi? – питав Добровський, котрий у цiй хвилинi вiв його.
Штранцiнгер мовчав i тiльки притискав мiцнiше до себе скрипку, яку весь час нiс iз собою.
Його скрипка – це було все, що военна доля йому лишила.
Куля забрала йому очi.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в рiку, й нiхто ii бiльше не бачив.
Вiн дiзнався про iх долю й вiд того часу онiмiв.
Замкнув увесь бiль у темрявi своiх очей i своеi душi i скам’янiв.
А може, вiн у пiснi скрипки бачив день, бачив бодай один промiнчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тiльки один раз пiсню його скрипки пiсля смертi його матерi i його дiвчини.
І була це пiсня, вiд котроi навiть ворог заплакав.
– Хто покине його? – застогнав Нiколич.
– Не йдiм далi. І сили вже в нас немае. Вмираймо тут.
Шiсть товаришiв стануло.
Злякалися, бо перший раз вiд довгого часу почули Штранцiнгерiв голос, який вийшов з його уст, як iз нутра землi.
– Ідiть! Я тут останусь.
