скачать книгу бесплатно
Поза межами болю
Осип Турянський
«Поза межами болю» Осипа Турянського – це повiсть-поема, у якiй описуються подii Першоi свiтовоi вiйни. Це твiр про боротьбу бiологiчних iнстинктiв i сили духу. Історiя тяжкого виживання друзiв у снiговiй пустелi, де смерть пiдстерiгала на кожному кроцi, розказана автором у надзвичайнiй психологiчнiй напруженостi. Письменник порушуе у своему творi проблеми жахiття вiйни, людяностi i дружби. Коли воля до життя сильнiша за смерть, людина здатна на все – така основна думка твору «Поза межами болю» Осипа Турянського.
Осип Турянський
ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ
Повiсть-поема
Присвячую моiй дружинi й моему синовi
Передне слово
Я й моi товаришi впали жертвою жахливого злочину.
Це був злочин, якого люди i природа допустилися на нас i який i нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межi людського болю – у краiну божевiлля i смертi.
Тiнi моiх товаришiв являються менi у снi й на явi.
Бачу iхнi обличчя живих трупiв.
Бачу, як бiль i розпука кладе iм на очi й мозок сонячний серпанок привидiв i божевiлля i як вони з радiсними окликами, з усмiхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прiрву.
Я чудом остався мiж живими.
Та все здаеться менi, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей i душевного озвiрiння.
І чую голос iз того свiту.
І почуваю себе чужим, самiтним, сиротою мiж людьми, з якими довелось менi жити тепер – на вигнанню.
Моя душа вiдриваеться вiд життя, як осiннiй пожовклий листок вiд дерева, й лине далеко-далеко до моiх товаришiв.
І з тихим шелестом-зiтханням стелиться по землi й шукае iхньоi могили.
Бо iм нiхто навiть могили не висипав.
Тяжкi спiльнi терпiння з’еднали нерозривно нашi душi, зробили нас братами.
І в моiм серцi плаче жаль i туга за ними.
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мiй! І ти вже не живеш.
Твоi костi бiлiють далеко серед синiх степiв Украiни.
Осiннiй вiтер б’е iх.
Холодний дощ умивае iх.
Роса вранцi сльозами паде на них.
Нi, я не можу, я не смiю мовчати.
І коли я мав силу бодай у мiльйоннiй частинi зобразити людським словом iхнi страждання i збудити в душi людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок iхнього брата i свiдка iхнього болю i смертi.
І скинув з душi тяжкий камiнь, який мене давив.
Хай мое скромне оповiдання покладеться жалобним вiнком квiтiв на iхню нiкому не знану, Богом i людьми забуту могилу!
Хай нашi спiльнi муки падуть прокльоном на старий свiт, який ще досi тоне в морi кровi й нiкчемностi.
Хай ясна iдея, що в цiм оповiданнi промiнням блискае з цвинтарища й хаосу стихiй i з безмежного болю й божевiлля людей, розгориться полум’ям у душi молодого украiнського поколiння й веде його все вище й вище на сонячний шлях волi i щастя великого украiнського народу й до вселюдського братерства й любовi.
І коли наша боротьба за волю така важка i кривава, то не падаймо нi на хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози i терпiння
Шлях веде до просвiтлiння:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце – мрiя мрiй.
Помiж небом i землею блукають тисячi й тисячi тiней.
Якби люди з далекого сонячного свiту побачили тi тiнi й пiзнали в них своiх рiдних, то збожеволiли би з розпуки.
Але вони iх не побачать, бо тi тiнi розвiються, як соннi мари, в безоднi буття й нiхто навiть не знатиме, де й коли.
Пiд ударом нiмецько-австрiйського вiйська покинули серби свiй край i забрали всiх бранцiв, 60 000 душ, iз собою та погнали iх на албанський «шлях смертi».
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранцiв.
По високому хребтi албанських гiр, завiяних снiгом i морозом окутих, iдуть прочi тепер на стрiчу долi.
Ідуть живi трупи людей по трупi природи.
Чорнi хмари закрили заздрiсно сонце i блакить неба й повисли над ними, як велетенськi чорнi крила всесвiтнього духа знищення.
І спокiйнi цi хмари, як нiме прокляття, непорушнi, мов скелi, невблаганнi, як доля.
Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замученi душi.
Земля вiдцуралася iх.
Вона кликнула iх у тi високi гори, мiж дикi строми й безвiстi, де на кожному кроцi чатуе смерть.
Вiдгородила себе вiд них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гiрського хребта i схожа на розбурхане, сiре море, що застигло i скам’янiло.
Чорне море хмар на небi глядить понуро на сiре море хмар над землею.
А всерединi мiж двома морями йдуть тiнi по срiбло-бiлому хребтi гiр.
Вони наче висять мiж небом i землею.
Мiж життям i смертю.
Гiрський хребет розпустив могутнi, розколенi, пошарпанi й нагi ребра, якi мiсцями тонуть пiд ногами тiней у сизiй млi, то знов виринають iз неi i гинуть на крайнебi в чорних хмарах.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.
І бiлiють, мов срiбнi острови серед сiрого моря мряки, то чорнiють стрiмкими обривами скель над безоднями, то пiдносять гордо i грiзно кам’яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебi гори-велетнi сховали бiлi голови в чорних хмарах, а iх темнi, гранiтнi стiни, роздертi в титанiчнiй боротьбi стихiй, навислi над пропастями великанськi звали, брили i строми, являють собою образ безмiрного знищення й руiни.
З снiжних верхiв, з чорних обривiв, з пропастей, з кожноi скелi i з кожного закутка визирае бездонна глибiнь грози, суму й безнадiйностi.
Та проте здаеться, що дух руiни не завершив ще свого дiла знищення. Могутнiй володар тих диких безвiстей – мороз скував i приспав його i все кругом закляв.
І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля – все нараз замовкло i скам’янiло.
Та серед цiеi заклятоi, скам’янiлоi тишi небес, хмар, гiр i глибини царить якесь повие грози й таемне ожидання.
Хмари до хмар, гори до гiр притулилися в нiмiй тривозi i наче шепчуть до себе:
– Хтось небаром явиться…
Хто це буде? Що це буде?
Чи оркан струсне горами й безоднями?
І порве всi iскри життя, яке аж тут заблукало, в божевiльний вир, i одним ударом усе загасить, усе розiб’е, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нiчогостi?
Вже довго вони блукають по албанських безвiстях.
Два невiдступнi товаришi: голод i мороз ведуть iх на стрiчу смертi.
В останнiх днях загнiздився в iх душi третiй i найтяжчий ворог: безнадiйнiсть.
Вiд десятьох днiв вони вже нiчого не мали в устах.
Нема вже диких овочiв, нi трави, нi хопти, нi кори з дерева.
Тiло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одiння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахмiття на кiстяках.
Ноги, опухлi з голоду й зимна, здебiльшого обвинутi онучами, якi щораз розлiзаються, доки зовсiм не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снiгу босонiж.
У них уже ледве видно слiди обличчя.
Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили.
Лице покрите, здаеться, не шкiрою, лиш якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що схожа на плiснь у грибiв.
На лицi кожноi людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнiлий, розтоптаний бур’ян на розоранiй скибi.
– Очi сховалися глибоко в лобi.
Шукають душi, щоб разом iз нею покинути останки тiла, нужденну, розвалену тюрму.
Однi очi погасли, другi блищать гарячковим огнем i виразом недалекого божевiлля.
Коли одна людина гляне в лице другiй, здригаеться.
Вiдвертаеться з жахом, а тремтячi уста шепчуть:
– Смерть…
Лиш деякi слiпi люди не видять смертi в обличчях других.
І не мають втомленi очi людей на чому спертися, нi на чiм вiдпочити.
Шукають неба.
Та неба немае.
Тiльки байдужа i скам’янiла гроза чорних хмар наче посилае iм лише одну думку:
«Смерть».
Очi вiдвертаються вiд неба i блукають по безкрайньому морi сiрих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадiйне.
І очi людей ховаються ще глибше в ямах i замикаються.
І шукають у замученiй душi свiтла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночi й холодом смертi.
