скачать книгу бесплатно
Ще раз – укотре? – метод психiчного лiкування знищено академiчною юстицiею. Тiльки-но Медичне товариство опублiкувало свiй негативний вiдгук, як у таборi противникiв Месмера запанувала радiсть, немов навiки покiнчено з усiлякими видами лiкування через психiку. У кожному магазинi продаються забавнi гравюри на мiдi, якi зображують «Перемогу науки» в наочному навiть для неписьменних виглядi: осяяна слiпучим ореолом комiсiя вчених розгортае сувiй з нищiвним вироком, i перед лицем цього «семикратно палаючого свiтла» бiжать верхи на мiтлах Месмер i його учнi, прикрашенi кожен головою й хвостом вiслюка. На iншiй гравюрi зображена наука, що метае блискавки в шарлатанiв, якi, спотикаючись об розбитий цебер здоров’я, провалюються в пекло; третя, з пiдписом «Нашi таланти приносять плоди» зображуе Месмера, який магнетизуе довговухого вiслюка. З’являються десятками брошури, якi з глумом висмiюють ученого, на вулицях спiвають нову пiсеньку:
Магнетизм на останньому подиху,
Академiя i факультет одноголосно засудили його
І навiть вкрили ганьбою.
Якщо пiсля такого вiдкликання,
Настiльки ж мудрого, як i законного,
Який-небудь дивак надумае наполягати на своему божевiллi,
Можна буде з повним правом йому сказати:
«Вiр в дiю… тварино!»
І протягом кiлькох днiв, дiйсно, здаеться що тяжкий удар академiчноi палицi, як колись у Вiднi, остаточно зламав тепер у Парижi хребет Месмеру. Але справа вiдбуваеться в 1784 роцi; гроза революцii, щоправда, ще не вибухнула, але дух неспокою й заколоту вiдчуваеться вже в атмосферi, вiщуючи небезпеку. Вирок, затребуваний королем-християнином, урочисто опублiкований королiвською академiею: нiхто при королi-сонцi не наважився б пiти наперекiр настiльки нищiвнiй опалi. Але при слабкому Людовiку XVI королiвська печатка не гарантуе захисту вiд глуму й дискусiй; революцiйний дух давно вже проник у суспiльство й охоче вступае в пристрасне протирiччя з думкою короля. І цiлий рiй обурених брошур розлiтаеться по Парижу й Францii, щоб реабiлiтувати Месмера. Адвокати, лiкарi, пiдприемцi, особи з вищого дворянства публiкують пiд своiми iменами вдячнi вiдгуки про своi зцiлення, i серед аматорськоi, порожньоi друкованоi балаканини можна розшукати в цих памфлетах чимало вiдвертого й смiливого. Так, Ж. Б. Бонфуа, представник хiрургiчноi колегii в Лiонi, запитуе енергiйно, чи можуть члени Академii запропонувати кращий спосiб лiкування: «Як дiють лiкарi при нервових хворобах, дотепер ще абсолютно не зрозумiлих? Виписують холоднi й гарячi ванни, якi викликають хвилювання, освiжають, засоби, що збуджують або дiють заспокiйливо, i жоден з цих палiативних прийомiв не дав досi настiльки вражаючих результатiв, як психотерапевтичний метод Месмера». У «Сумнiвах одного провiнцiала» якийсь анонiм звинувачуе Академiю в тому, що вона через уперту зарозумiлiсть навiть близько не пiдiйшла до самоi проблеми. «Недостатньо, панове, якщо думка ваша пiднiмаеться вище забобонiв епохи. Потрiбно вмiти забувати про iнтереси своеi спiльноти заради загального благополуччя». Один адвокат пише пророчо: «Пан Месмер на основi своiх вiдкриттiв побудував цiлу систему. Ця система може бути такою ж поганою, як i всi попереднi, бо завжди небезпечно спиратися на первиннi висновки. Але якщо, незалежно вiд цiеi системи, вiн чiтко виклав деякi неяснi iдеi, якщо хоч одна iстина зобов’язана йому своiм iснуванням, то вiн мае незаперечне право на людську повагу. У цьому сенсi вiн буде визнаний бiльш пiзньою епохою, i нiякi комiсii й уряди всього свiту не в змозi вiдiбрати у нього його заслугу».
Але академii i вченi спiльноти не беруть участi в дискусii, вони вирiшують. Щойно вони винесли рiшення, iм навiть приемно з пихою iгнорувати будь-якi заперечення. Але в цьому особливому випадку Академii доводиться пережити щось неприемне й несподiване – з ii власних рядiв виступае обвинувач, член комiсii, i не з останнiх, а саме знаменитий ботанiк Жуссье. Згiдно з указом короля вiн був присутнiй на дослiдах, поставився до них з бiльшою сумлiннiстю i меншою упередженiстю, нiж бiльшiсть iнших, i тому пiд час остаточного вирiшення питання вiдмовився дати свiй пiдпис пiд великою хартiею опали. Вiд гострого погляду ботанiка, який звик iз побожним терпiнням спостерiгати дрiбнi й непомiтнi ниточки й слiди насiння, не зник з поля зору слабкий пункт розслiдування, а саме та обставина, що комiсiя боролася з вiтряними млинами теорii i тому била повз цiль, замiсть того, щоб, виходячи з безперечноi наявностi результатiв месмерiвського лiкування, дошукуватися можливих його причин. Не цiкавлячись фантасмагорiями Месмера, його магнетизованими деревами, дзеркалами, водою i тваринами, Жуссье просто встановлюе той новий, iстотний i вражаючий факт, що пiд час використання цього нового методу на хворого дiе якась сила. І хоча вiн настiльки ж мало, як й iншi, здатний встановити сприйняття цього флюiду, доступнiсть його для споглядання, вiн логiчно правильно допускае можливiсть такого агента, «який може переноситися вiд однiеi людини до iншоi i часто робить iз цiеi останньоi видимий вплив». Якого походження цей флюiд – психiчного, магнетичного чи електричного, про це чесний емпiрик не наважуеться допитуватися самостiйно. Можливо, за його словами, що це сама життева сила, «force vitale», але у всякому разi якась сила тут е, безсумнiвно, i обов’язком неупереджених учених було дослiдити цю силу i ii дiю, а не заперечувати упереджено вперше виявлений феномен за допомогою таких розпливчастих i невизначених понять, як уява. Таке несподiване заступництво з боку цiлком неупередженого вченого означае для Месмера величезну моральну пiдтримку. Тепер вiн сам переходить у наступ i звертаеться до парламенту зi скаргою, вказуючи, що комiсiя при ознайомленнi iз справою звернулася тiльки до Делона, замiсть того, щоб опитати його, справжнього винахiдника методу, i вимагае нового, неупередженого обстеження. Але Академiя задоволена тим, що позбулася неприемного казусу, тому не вiдповiдае жодним словом. З тiеi митi, як вона здала в друк свiй вирок, вона вважае безповоротно лiквiдованим поштовх, який дав науцi Месмер.
Але в цiй справi Паризькiй Академii з самого початку якось не щастить. Бо саме в той момент, коли вона викинула небажаний i невизнаний факт навiювання за дверi медицини, вiн повертаеться назад дверима психологii. Саме 1784 рiк, у якому, як вважае Академiя, покiнчено з пiдозрiло-чаклунським способом природного лiкування, стае справжнiм роком народження сучасноi психологii; саме в цьому роцi учень i помiчник Месмера Пюiсегюр вiдкривае явище штучного сомнамбулiзму й кидае нове свiтло на прихованi форми взаемодii душi i тiла.
Месмеризм без Месмера
Доля незмiнно виявляеться багатшою на вигадки, нiж будь-який роман. Жоден художник не мiг би винайти для трагiчного фатуму, який невблаганно переслiдував Месмера все життя i довгий час пiсля смертi, символу бiльш iронiчного, нiж той факт, що цей вiдчайдушний шукач й експериментатор сам зробив свое найвирiшальнiше вiдкриття i що система, iменована месмеризм, не е нi вченням Франца Антона Месмера, нi його винаходом. Вiн, правда, викликав до життя ту силу, яка стала вирiшальною для пiзнання динамiки душi але, – фатальна обставина – вiн ii не помiтив. Вiн бачив ii i разом з тим прогавив. А через те, що за чинною завжди i всюди угодою вiдкриття належить не тому, хто його пiдготував, а тому, хто закрiпив i сформулював, то слава дiсталася не Месмеру, а його вiрному учневi графу Максиму де Пюiсегюру, який довiв сприйнятливiсть людськоi психiки до гiпнозу й кинув свiтло на таемничу промiжну дiлянку мiж свiдомим i несвiдомим. Бо в роковому 1784 роцi, коли Месмер бореться з Академiею i вченими товариствами за улюбленi своi вiтряки, за магнетичний флюiд, цей учень опублiковуе свою виключно дiлову, до кiнця тверезу «Записку про сеанси лiкування життевим магнетизмом, що мали мiсце в Байоннi, адресовану абату де Пуланзе, раднику парламенту в Бордо, 1784 рiк», яка за допомогою беззаперечних фактiв вносить недвозначну яснiсть у те, чого метафiзично налаштований нiмець марно шукав у космосi й у своему мiстичному свiтовому флюiдi.
Дослiди Пюiсегюра пробивають доступ у свiт психiки з абсолютно несподiваного боку. Вiд найдавнiших часiв, у середнi вiки так само, як i в давнину, наука з незмiнним подивом розглядала явища лунатизму, сомнамбулiзму в людинi як якесь виняткове явище. Серед сотень тисяч i мiльйонiв нормальних людей незмiнно з’являеться на свiт один такий дивовижний любитель нiчних прогулянок, який, вiдчувши увi снi мiсячне свiтло, з закритими очима встае з лiжка, з закритими очима, не вдивляючись i не намацуючи, пiдiймаеться на дах по сходах i драбинах, пробираеться там iз заплющеними повiками по карколомних схилах, карнизах та гребенях i потiм знову повертаеться до свого лiжка, не зберiгаючи в пам’ятi нi найменшого уявлення i спогадiв про свою подорож у несвiдоме. Перед цим очевидним феноменом усi ставали в глухий кут до Пюiсегюра. Душевнохворими не можна було назвати таких людей, бо в активному станi вони гарно й сумлiнно роблять свою справу. Дивитися на них як на нормальних теж не можна було, адже поведiнка iхня в сомнамбулiчному снi суперечила всiм визнаним законам природного розпорядку; бо коли така людина, закривши очi, крокуе в темрявi i все-таки, при абсолютно прикритих вiями зiницях, не дивлячись уперед, зауважуе найменшi нерiвностi, коли вона з сомнамбулiчною упевненiстю пiдiймаеться крутими сходами, якi вона нiколи не подолала б в активному станi, хто ж веде ii, не даючи упасти? Хто ii пiдтримуе, хто проливае свiтло на ii розум? Якого походження внутрiшнiй зiр пiд зiмкнутими вiями, яке iнше неприродне почуття, яке внутрiшне вiдчуття, який iнший зiр веде цього сновиду наяву або увi снi, як окриленого янгола, через усi перешкоди?
Так невпинно з часiв давнини запитували себе знову й знову вченi; тисячу, двi тисячi рокiв стояв допитливий розум людини перед однiею з тих життевих загадок, якими природа час вiд часу порушуе правильний розпорядок речей, нiби бажаючи за допомогою такого незбагненного вiдхилення вiд своiх зазвичай твердих законiв закликати людство до благоговiння перед iррацiональним.
І ось раптом дуже недоречно й небажано один з учнiв цього диявольського Месмера, i навiть не лiкар, а простий магнетизер-любитель встановлюе за допомогою неспростовних дослiдiв, що цi явища сутiнкового стану не поодинокий промах у творчому планi природи, не випадковий вiдступ у рядi нормальних людських типiв, типу дитини з телячою головою чи сiамських близнюкiв, але органiчне групове явище i – що ще важливiше й неприемнiше! – що такий сомнамбулiчний стан розчинення волi й несвiдомоi поведiнки можна викликати штучно майже у всiх людей в магнетичному (ми говоримо: гiпнотичному) снi. Граф Пюiсегюр, знатна, багата й по модi досить фiлантропiчно налаштована людина, уже давно й з усiею пристрастю перейшов на бiк Месмера. Із дилетантськоi гуманностi й завдяки фiлософськiй зацiкавленостi вiн безоплатно практикуе у своему маетку в Бюзансе магнетичне лiкування за вказiвкою свого патрона. Його хворi зовсiм не iстеричнi маркiзи й аристократи-занепадники, а кавалерiйськi солдати, селянськi хлопцi, грубий, здоровий, не неврастенiчний (i тому подвiйно важливий) матерiал для дослiдiв. Якось знову до нього звертаеться цiла група тих, хто шукае допомоги, i граф-фiлантроп, вiрний вказiвкам Месмера, намагаеться викликати у своiх хворих по можливостi бурхливi кризи. Але раптом вiн дивуеться, бiльше того лякаеться. Молодий пастух на iм’я Вiктор, замiсть того щоб вiдповiсти на магнетичнi паси очiкуваними вiд нього посмикуваннями, конвульсiями й судомами, просто проявляе втому й мирно засинае вiд погладжувань графа. Через те, що така поведiнка суперечить правилу, згiдно з яким магнетизер мае, перш за все, викликати конвульсii, а не сон, Пюiсегюр намагаеться розворушити незграбу. Але марно! Пюiсегюр кричить на нього – той не рухаеться. Вiн трясе його, але, дивна рiч, цей селянський хлопець спить зовсiм iншим сном, не нормальним. І раптово, коли вiн знову вiддае йому наказ встати, хлопець дiйсно встае й робить кiлька крокiв, але з закритими очима. Незважаючи на зiмкнутi повiки, вiн тримаеться зовсiм як наяву, як людина, що володiе всiма почуттями, а сон в цей час продовжуеться. Вiн серед бiлого дня впав в сомнамбулiзм, почав бродити увi снi. Збентежений Пюiсегюр намагаеться говорити з ним, ставить йому запитання. І що ж, селянський хлопець у своему станi сну вiдповiдае цiлком розумно й ясно на кожне запитання, i навiть бiльш вишуканою мовою, нiж зазвичай. Пюiсегюр, схвильований цим своерiдним явищем, повторюе дослiд. І дiйсно, йому вдаеться викликати такий стан неспання увi снi, такий сон наяву за допомогою магнетичних прийомiв (правильнiше, прийомiв навiювання) не тiльки у молодого пастуха, а й в iнших осiб. Пюiсегюр, охоплений пристрасним збудженням вiд несподiваного вiдкриття, з подвоеною ретельнiстю продовжуе дослiди. Вiн дае так званi пiслягiпнотичнi накази, тобто велить, знаходячись увi снi, виконати пiсля пробудження ряд певних дiй. І справдi, медiуми й пiсля повернення до них нормального стану свiдомостi, виконують з точнiстю усе вiдповiдно з наказом, який вони отримали в станi сну. Тепер Пюiсегюру залишаеться тiльки описати у своiй брошурi цi дивовижнi речi, й Рубiкон[77 - Рубiкон – рiчка на Апеннiнському пiвостровi, яка служила кордоном мiж власне Італiею й римською провiнцiею Цизальпiйською Галлiею до 42 р. до н.е. Порушивши законодавчi приписи, у 49 р. до н.е. Юлiй Цезар iз вiйськом перейшов Рубiкон, поклавши тим самим початок громадянськiй вiйнi. Звiдси вираз «перейти Рубiкон», що означае прийняти безповоротне рiшення.] у напрямку сучасноi психологii перейдено, явища гiпнозу зафiксованi вперше.
Само собою зрозумiло, гiпноз не вперше у свiтi проявився у Пюiсегюра, але в нього вiн вперше увiйшов у свiдомiсть. Уже Парацельс повiдомляе, що в одному картезiанському монастирi ченцi, якi лiкували хворих, вiдволiкали iх увагу блискучими предметами; у давнину слiди гiпнотичних прийомiв спостерiгаються з часiв Аполлонiя Тiанського[78 - Аполлонiй Тiанський (I ст. до н. е.) – давньогрецький фiлософ, глава неопiфагорiйськоi релiгiйно-мiстичноi школи, мандрiвний проповiдник, мав славу пророка, здатного творити чудеса.]. За межами людського суспiльства у тваринному свiтi вже давно вiдомий був погляд змii, який притягував i викликав зацiпенiння, i навiть мiфологiчний символ Медузи[79 - Медуза Горгона – вiдповiдно до грецькоi мiфологii, крилате чудовисько з головою жiнки й змiями замiсть волосся. Пiд ii поглядом все живе перетворювалося на камiнь. За переказами, Персей вiдтяв голову сплячiй Медузi, вдавшись до хитрощiв: щоб уникнути ii погляду, дивився в мiдний щит на ii вiдображення.] – не що iнше, як взяття в полон волi силою навiювання? Але цей насильницький полон уваги нiколи ще не застосовувався методично, навiть самим Месмером, який практикував його незлiченну кiлькiсть разiв несвiдомо шляхом погладжування й фiксацii. Правда, нерiдко йому впадало в очi, що в деяких пацiентiв пiд впливом його погляду або погладжування важчали повiки, вони починали позiхати, ставали млявими, вii iхнi нервово здригалися й повiльно змикалися; навiть випадковий свiдок Жуссье описуе у своему повiдомленнi випадок, коли один пацiент раптом встае, магнетизуе iнших пацiентiв, повертаеться з заплющеними очима й спокiйно сiдае на свое мiсце, не пояснюючи собi своiх вчинкiв – точнiсiнько сновида серед бiлого дня. Десятки, сотнi разiв, можливо, спостерiгав Месмер за довгi роки практики таке зацiпенiння, таке замикання в собi й вiдчуженiсть вiд чутливостi. Але через те, що вiн шукав лише кризи, домагався як засобу лiкування тiльки конвульсiй, то вiн вперто не помiчав цих дивовижних сутiнкових станiв. Загiпнотизована iдеею свого свiтового флюiду, ця вiдзначена нещасливою долею людина, гiпнотизуючи, сама дивиться лише в одну точку й губиться в здогадках щодо своеi теорii, замiсть того, щоб дiяти згiдно сповненого мудростi вислову Гете: «Найважливiше – це зрозумiти, що все фактичне вже теорiя. Не слiд шукати чогось за явищами, вони самi – наукова система». Таким чином, Месмер втрачае найважливiшу думку свого життя, i те, що посiяв вiдважний предтеча, дiстаеться, як жнива, iншому. Вирiшальний феномен «тiньовоi сторони природи», гiпнотизм, вiдкритий пiд носом у Месмера його учнем Пюiсегюром. І, строго кажучи, месмеризм названий за Месмером настiльки ж несправедливо, як Америка за Амерiго Веспуччi[80 - Амерiго Веспуччi (1451–1512) – мореплавець флорентiйського походження. Учасник iспанських i португальських експедицiй до берегiв Нового Свiту (Америки). У 1507 р. Лотаринзький картограф Мартiн Вальдземюллер запропонував назвати землi, вiдкритi мореплавцем, краiною Амерiго. З того часу вiдкрита Колумбом у 1492 р., невiдома в Захiднiй Європi, територiя стала називатися Америкою.].
Наслiдком цього одного, на перший погляд, незначного спостереження з лабораторii Месмера виявилося у подальшому як те, що насилу пiддаеться огляду. За короткий час межi спостереження просунулися всередину, вiдкрився нiби третiй вимiр. Бо пiсля того, як пiд час дослiду над цим простим сiльським хлопцем з Бюзансе було встановлено, що у сферi людського мислення iснуе мiж чорним i бiлим, мiж сном i неспанням, мiж розумом i iнстинктом, мiж волею i насильством над нею, мiж свiдомим i несвiдомим безлiч хитких, нестiйких, мiнливих станiв, покладено початок диференцiацii в тiй частинi, яку ми називаемо душею. Зазначений вище сам собою зовсiм незначний експеримент беззаперечно свiдчить, що навiть найбiльш незвичайнi, на перший погляд, психiчнi явища, якi метеорично виникли в просторах природи, пiдкоряються цiлком певним нормам. Сон, який досi сприймався тiльки як щось негативне, як вiдсутнiсть неспання i тому як чорний вакуум, знаходить у цих виявлених промiжних ступенях сну наяву й неспання увi снi те, як багато таемних сил знаходяться у взаемодii один iз одним у людському мозку, за межами свiдомостi, i що саме через абстрагування свiдомостi, яка все контролюе, проступае виразнiше життя душi, – думка, яка тут лише несмiливо вимальовуеться, але яка через сто рокiв отримуе творчий розвиток у психоаналiзi. Усi психiчнi явища набувають завдяки цьому перелаштуванню на пiдсвiдомiсть зовсiм iншого сенсу; безлiч творчих думок вриваеться у дверi, якi вiдкритi не стiльки людською рукою, скiльки випадком; «завдяки месмеризму ми вперше змушенi пiддати дослiдженню явища зосередженостi й неуважностi, втоми, уваги, гiпнозу, нервових нападiв, симуляцii, i всi вони, об’еднанi в одне, утворюють сучасну психологiю» (П’ер Жане[81 - П’ер Жане (1859–1947) – французький лiкар i фiлософ, фахiвець iз експериментальноi психологii. Використовував гiпнотичнi методи лiкування, створив вчення про психастенiю. Автор книг з iсторii психологiчноi науки.]). Уперше отримуе людство можливiсть логiчно осмислити багато чого з того, що вважалося досi надприродним i чудесним.
Це несподiване розширення внутрiшньоi сфери в результатi незначного спостереження Пюiсегюра вiдразу ж викликае безмiрну наснагу сучасникiв. І нелегко вiдтворити того майже моторошного по швидкостi своiй впливу, який справив на всiх освiчених людей Європи «месмеризм», як перша стадiя пiзнання досi таемничих явищ. Щойно Монгольф’е[82 - Монгольф’е – брати Жозеф (1740–1810) й Етьен (1745–1799) – французькi винахiдники, якi побудували паперову кулю, наповнену гарячим димом (аеростат). Перший полiт такоi кулi без людей був здiйснений у червнi 1783 р. в м. Анноне, з людьми – у листопадi того ж року в Парижi.] домiгся панування над ефiром, i заново вiдкритий Лавуазье хiмiчний ряд елементiв; тепер здiйснився перший прорив у царинi надчуттевого; не дивно, що все поколiння просякнуте надмiрно смiливою надiею – ось-ось розкриеться нарештi повнiстю початкова таемниця душi. Поети й фiлософи, цi вiчнi геометри у сферi духу, першими проникають на новi континенти, щойно вiдкритi, невiдомi досi береги; неяснi передчуття пророкують iм, як багато прихованих скарбiв можна розшукати на цих глибинах. Уже не в гаях друiдiв[83 - Друiди – жерцi у стародавнiх кельтiв Галлii, Британii та Ірландii, становили панiвну верству кельтського суспiльства, вiдiгравали велику роль у полiтичному життi кельтiв, здiйснювали релiгiйнi обряди жертвоприношення й виконували судовi функцii.], не в печерах феми[84 - Суд Фема – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi.] i кухнях вiдьом шукають романтики романтичного i надзвичайного, а в цих нових пiдмiсячних дiлянках мiж сном i дiйснiстю, мiж волею й вимушеною малодушнiстю. З усiх нiмецьких письменникiв найбiльше заворожений цiею «тiньовою стороною природи» найсильнiший, найдалекогляднiший – Генрiх фон Кляйст[85 - Генрiх фон Кляйст (Клейст) (1771–1811) – нiмецький письменник i драматург, у творах якого iррацiонально-романтичне переплiталося з реальним. Покiнчив життя самогубством. Кляйсту присвячений один з есеiв трилогii С. Цвейга «Бiй з демоном».]. За своею природою його завжди тягне до всякоi безоднi, вiн цiлком вiддаеться радостi творчо опускатися в цi глибини й художньо вiдображати найзапаморочливiшi стани на кордонi мiж сном i дiйснiстю. Одним помахом з властивою йому iмпульсивнiстю проникае вiн одразу аж до глибинних таемниць психопатологii. Нiколи не був сутiнковий «стан зображений генiальнiше, нiж в «Маркiзi О.», нiколи явища сомнамбулiзму не вiдтворено настiльки досконало з клiнiчноi точки зору i водночас диференцiйовано, як у «Кетхен фон Гейльброн» i в «Принцi Гамбурзькому». У той час як Гете, тодi вже обережний, лише здалеку, зi стриманою цiкавiстю стежить за новими вiдкриттями, романтична юнiсть бурхливо, впритул до них пiдступае. Ернст Теодор Амадей Гофман[86 - Ернст Теодор Амадей Гофман (1776–1822) – нiмецький письменник-романтик, композитор, художник. У своiй лiтературнiй творчостi звертався до свiту фантастики, таемничих явищ у людськiй психiцi й природi. Автор чотиритомника «Серапiоновi брати» (1819–1821), двотомника «Елiксир диявола», романтичноi опери «Ундiна» та iнших лiтературних i музичних творiв.], Тiк i Брентано[87 - Франц Брентано (1838–1917) – нiмецький фiлософ. У своему вченнi провiв межу мiж фiзичними й психiчними феноменами, ввiв поняття iнтенцiональностi (спрямованостi свiдомостi на щось). Ідея iнтенцiональностi розглянута в його роботi «Психологiя з емпiричноi точки зору» (1874).], у фiлософii Шеллiнг[88 - Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854) – нiмецький фiлософ, представник нiмецького класичного iдеалiзму. Розглядав природу як форму несвiдомого життя розуму, особливу увагу у своему вченнi придiляв проблемам становлення й розвитку свiдомого «я», вiдносин мiж свiдомими й несвiдомими процесами, теоретичнiй та морально-практичнiй дiяльностi людини, iнтелектуальнiй та естетичнiй iнтуiцii, фiлософським i релiгiйним свiтоглядам. Найбiльш важливi з його робiт: «Система трансцендентального iдеалiзму» (1800), «Фiлософiя мистецтва» (1802–1803), «Фiлософiя i релiгiя» (1804), «Фiлософськi дослiдження про сутнiсть людськоi свободи» (1809).], Гегель[89 - Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831) – нiмецький фiлософ, представник нiмецькоi класичноi фiлософii, який створив на об’ективно-iдеалiстичнiй основi систематичну теорiю дiалектики. Переосмислюючи всi сфери культури й людськоi цивiлiзацii, висунув вчення, згiдно з яким розвиток свiту й людини вiдтворюе рiзнi стадii самопiзнання «свiтового духу». Його перу належать такi роботи, як: «Феноменологiя духу» (1807), «Наука логiки» (1812), «Фiлософiя права» (1821) та iн.], Фiхте[90 - Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814) – нiмецький фiлософ. В основi його фiлософii лежать уявлення про дiяльну природу людини, автономiю волi як унiверсального початку буття, реальнiсть як продуктi дiяльностi «я», iсторiю людства як процесi розвитку вiд несвiдомого до свiдомого розуму.] з усiею пристрастю приеднуються до цього вчення, що обiцяе переворот, Шопенгауер вбачае в месмеризмi вирiшальний аргумент на користь доказуваного ним примата волi над чистим розумом. У Францii Бальзак в «Луi Ламберi», найкращiй зi своiх книг, дае просто-таки бiологiю свiтотворчоi сили волi й скаржиться, що не всi ще перейнялися величчю месмерiвського вiдкриття – «настiльки значного i так мало ще оцiненого». По iншу сторону океану Едгар Аллан По[91 - Едгар Аллан По (1809–1849) – американський письменник, поет i критик. Один iз родоначальникiв детективноi новели й теорii «мистецтва для мистецтва».] створюе в кристалiчнiй ясностi класичну новелу гiпнозу. Ми бачимо: всюди, де наука робить пролом у похмурiй стiнi вселенськоi таемницi, негайно ж спрямовуеться, як яскраве свiтло, фантазiя поетiв й оживляе нововiдкритi сфери образами i явищами; завжди – i Фройд е тому приклад у нашi днi – з оновленням психологii виникае й нова психологiчна лiтература. І якби кожне слово, кожна теорiя, кожна думка Месмера стократ була невiрною (що вельми сумнiвно), то все ж вiн бiльш творчо, нiж усi вченi й дослiдники його епохи, вказав шлях новоi та давно необхiдноi науки тим, що привернув увагу найближчого поколiння до таемницi психiки.
Дверi вiдчиненi, свiтло спрямовуеться в простiр, який нiколи ще не освiтлювався чиеюсь свiдомою волею. Але вiдбуваеться те, що завжди: як тiльки де-небудь вiдкриваеться доступ до нового, як разом iз серйозними дослiдниками проникае туди ж цiла зграя мрiйникiв, дурнiв, шарлатанiв i просто зацiкавлених людей. Бо священним i разом з тим небезпечним чином притаманна людству помилка, що воно одним поривом i стрибком може переступити межi земного й долучитися до свiтовоi таемницi. Якщо сфера пiзнання вiдкриваеться для нього хоч трiшечки, то воно в самовпевненому своему невдоволеннi вже сподiваеться, що в його руках разом iз цим одиничним знанням i ключ до цiлого. Так i тут. Як тiльки було вiдкрито й оприлюднено факт, що в станi штучного сну загiпнотизований може вiдповiдати на запитання, починають вiрити, що медiум може вiдповiдати на всi запитання. З вельми небезпечним поспiхом люди, якi бачать увi снi, оголошуються ясновидцями, сон наяву ототожнюеться з пророчим сном. Вважають, що в такiй завороженiй людинi прокидаеться iнше, бiльш глибоке, так зване «внутрiшне вiдчуття». «У магнетичному ясновидiннi той дух iнстинкту, який направляе пташку за море до невiдомих краiн, який спонукае комаху до пророчоi дii в iм’я потомства, ще не народженого, знаходить зрозумiлу мову; вiн дае вiдповiдi на нашi запитання» (Шуберт[92 - Готгiльф Генрiх Шуберт (1780–1860) – нiмецький фiлософ, психолог i лiкар. Вiдрiзнявся схильнiстю до мiстики й псевдонаукових фантазiй. До його робiт, зокрема до книги «Символiзм сновидiнь» (1814), апелювали З. Фройд i С. Цвейг.]). Гарячi прихильники месмеризму оголошують дослiвно, що в станi кризи сомнамбули можуть бачити майбутне, iхнi почуття можуть загострюватися в будь-якому напрямку, на будь-яку вiдстань. Вони можуть провiщати й передбачати, бачити в цьому станi, завдяки iнтроспекцii (особливий вид самоспоглядання) крiзь свое й чуже тiло й безпомилково визначати таким способом хвороби. Знаходячись у трансi, вони, нiколи не навчаючись, можуть говорити латиною, iвритом, арамейською й грецькою, називати невiдомi iм iмена, жартома вирiшувати найскладнiшi завдання. Кинутi у воду сомнамбули не йдуть нiбито на дно; завдяки дару пророцтва вони здатнi читати книги, що лежать поруч, у закритому й запакованому виглядi, вони можуть цiлком чiтко споглядати подii, що вiдбуваються в iнших частинах свiту, розкривати у своiх снах злочини, скоенi десятки рокiв тому, коротше, немае настiльки безглуздого фокусу, який не мiг би бути приписаний чудесним здiбностям медiумiв. Вiдводять сомнамбул до льоху, де, за чутками, прихованi скарби, i закопують iх по груди в землю, щоб за допомогою iхнього медiумiчного чуття знайти золото й срiбло. Або ставлять iх iз зав’язаними очима посеред аптеки, щоб вони завдяки своiм здiбностям («вищого почуття») знайшли правильнi лiки для хворого; i ось, серед сотень лiкiв вони наослiп вибирають едино благотворний варiант. Найнеймовiрнiшi речi приписуються без жодного вагання медiумам; усi окультнi явища й методи, що й досi ще хвилюють наш тверезий свiт: ясновидiння, читання думок, спiритичнi викликання духiв, телепатичнi й телепластичнi мистецтва – усе це е початком фанатичного iнтересу тiеi пори до «тiньовоi сторони природи». Проходить деякий час, i з’являеться нове ремесло професiйного медiума. Оскiльки медiум цiнуеться тим дорожче, чим бiльш вражаючi одкровення вiд нього виходять, то картковi шулери й симулянти за допомогою трюкiв й обману роздувають своi «магнетичнi» сили, користуючись нагодою до неймовiрних меж. У месмерiвськi часи починаються знаменитi вечiрнi спiритичнi бесiди в затемнених кiмнатах з Юлiем Цезарем[93 - Гай Юлiй Цезар (100—44 до н. е.) – римський диктатор. Пiдкорив бiльшiсть галльських племен i змiцнив могутнiсть Риму. Установив диктатуру, був убитий змовниками-республiканцями.] й апостолами; енергiйно викликають духiв. Усi легковiрнi, усi базiки й люди зi збоченою релiгiйнiстю, усi напiвпоети, як Юстiнус Кернер[94 - Юстiнус Кернер (1786–1862) – нiмецький письменник, за фахом лiкар. Виявляв iнтерес до загадкових явищ людськоi психiки й можливостей спiлкування людей зi свiтом духiв. Автор книг «Історiя двох сомнамбул» (1824) i «Ясновидиця з Префорста» (1824), а також лiричних вiршiв.], i напiвученi, як Еннемозер[95 - Йозеф Еннемозер (1787–1854) – нiмецький психолог. Автор ряду робiт, присвячених обгрунтуванню теорii тваринного магнетизму.] i Клюге[96 - Карл Олександрович Клюге (1782–1844) – нiмецький письменник i лiкар. Автор книги «Досвiд викладу тваринного магнетизму як лiкувальний засiб».], нагромаджують у сферi сну наяву одне диво на iнше. Зрозумiло, що в перiод iхньоi гомiнкоi i часто незграбноi напруженостi наука спочатку недовiрливо знизуе плечима й зрештою сердито вiдвертаеться. Поступово протягом XIX столiття месмеризм стае воiстину скомпроментованим. Занадто великий галас навколо будь-якоi думки завжди робить ii незрозумiлою, i нiщо так не вiдтiсняе будь-яку творчу iдею в ii впливi назад, у минуле, як доведення ii до крайностi.
Повернення у забуття
Бiдний Месмер! Нiхто так не засмучений гучним вторгненням названим його iменем месмеризму бiльше, нiж вiн сам, нi в чому не винний родоначальник цього iменi. Там, де вiн чесно намагався впровадити новий метод лiкування, тупотить тепер i здiймае бурю розпусний рiй бездумних некромантiв, лжемагiв й окультистiв, i через назву «месмеризм» вiн вiдчувае себе вiдповiдальним за моральне цькування. Даремно цей без вини винний вiдбиваеться вiд непрошених послiдовникiв: «У легковажностi, у необачностi тих, хто наслiдуе мiй метод, полягае джерело безлiчi спрямованих проти мене упереджень». Але як викрити перекручiв свого власного вчення? Із 1785 року «життевий магнетизм» Месмера захоплений i знищений месмеризмом, його буйним i незаконним породженням. Те, чого не могли домогтися об’еднаними силами лiкарi, Академiя й наука, благополучно здiйснили його галасливi й шаленi послiдовники: на десятки рокiв уперед Месмер оголошений спритним фокусником i винахiдником ринкового шарлатанства. Даремно протестуе, марно бореться два-три роки Месмер проти непорозумiння, що мае назву месмеризм, – помилка тисячi людей значить бiльше, нiж правота одного, единого. Тепер усе проти нього: його вороги – тому що вiн зайшов занадто далеко, його друзi – тому що вiн не бере участi в iхнiх крайнощах, i перш за все вiдступаеться вiд нього доброзичливий досi час. Французька революцiя одним помахом вiдкидае в забуття його десятирiчну працю. Масовий гiпноз, бiльш шалений, нiж конвульсii у бакетi, приголомшуе всю краiну; замiсть магнетичних сеансiв Месмера гiльйотина практикуе своi безпомилковi сталевi сеанси. Тепер у них, у принцiв i герцогинь, й аристократичних фiлософiв немае бiльше часу дотепно мiркувати про флюiди; немае сеансiв у замках, i самi замки зруйнованi. Друзiв i ворогiв, королеву й короля, Байло й Лавуазье нищить та ж вiдточена сокира. Нi, минула пора фiлософських хвилювань з приводу лiкувальноi магii i ii представника, тепер свiт думае тiльки про полiтику i, перш за все, про власнi голови. Месмер бачить, що його клiнiка спорожнiла, бакет покинутий, тяжкою працею зароблений мiльйон франкiв розпорошився на нiчого не вартi асигнацii; йому залишаеться тiльки голе, нiчим не прикрите життя, та йому, мабуть, загрожуе небезпека. Незабаром доля його нiмецьких спiввiтчизникiв: Тренка[97 - Фрiдрiх фон Тренк (1726–1794) – прусський офiцер, який служив в Австрii й Росii. Пiд час Великоi французькоi революцii приеднався до повсталого Парижу, страчений в перiод якобiнського терору.]
