скачать книгу бесплатно
Але – як не дивно – гвинт прокручуеться ще на один виток – постае ще одне, останне запитання. Адже нам сьогоднi вiдоме те, чого не знав Магеллан: учасники тiеi невiдомоi португальськоi експедицii насправдi й близько не пiдiйшли до Магеллановоi протоки, а iхнi повiдомлення, котрi Магеллан отак легко прийняв на вiру, як i, зрештою, Мартiн Бегайм та Йоганн Шенер, насправдi грунтувалися на непорозумiннi, на звичайнiсiнькiй оманi. Бо що саме могли бачити (тут ми пiдходимо до самоi сутi проблеми) отi мореплавцi на сороковому градусi пiвденноi широти? Що, власне, повiдомляе нам очевидець в «Newe Zeytung»? Лише те, що цi мореплавцi десь на сороковому градусi пiвденноi широти вiдкрили морську бухту, якою вони пливли два днi, так i не побачивши ii кiнця, i, врештi, потрапивши в шторм, змушенi були повернути назад. Отже, те, що вони бачили, було початком певного водного шляху, котрий, як iм гадалося, – лишень гадалося, – мав бути жаданою протокою, що з’еднувала Атлантичний океан з Тихим. Але ж справжня протока розташована – це вiдомо з часiв Магеллана – на п’ятдесят другому градусi пiвденноi широти. Що ж могли бачити тi невiдомi нам мореплавцi поблизу сорокового градуса? Щодо цього маемо досить обгрунтоване припущення. Бо той, хто вперше на власнi очi зачудовано споглядав неосяжнi, широченнi, наче море, простори Ла-Плати там, де вона впадае в океан, – тiльки той зрозумiе, що не випадково, ба навiть неминуче це велетенське рiчкове гирло можна прийняти за затоку, за море. І хi6a не природно, що мореплавцi, якi нiколи не зустрiчали в Європi такого велетенського потоку, побачивши цей неосяжний обшир, дочасно трiумфували, не сумнiваючись у тому, що це i е жадана протока, що сполучае обидва океани? Найкращим доказом того, що лоцмани, на яких посилаеться «Newe Zeytung», прийняли гiгантську рiку за протоку, служать отi згаданi нами карти, накресленi згiдно з iхнiми повiдомленнями. Бо коли б вони, тi невiдомi стерновi, просунувшись далi на пiвдень, знайшли, крiм Ла-Плати, справжню Магелланову протоку – справжне paso, вони мали б на своiх портуланах, а Шенер – на своему глобусi позначити також Ла-Плату, цього гiганта з-помiж усiх водних потокiв земноi кулi. Одначе нi на глобусi Шенера, нi на iнших вiдомих нам картах Ла-Плата не позначена, а на ii мiсцi, пiд тим самим градусом широти, нанесено мiфiчну протоку – paso. Отож питання повнiстю з’ясовано. Автори повiдомлення в «Newe Zeytung» щиросердо помилялися. Вони стали жертвою очевидноi i зрозумiлоi помилки, та й сам Магеллан не був чесним до кiнця, запевняючи, що у нього е достовiрнi данi про iснування paso. Просто вiн був уведений в оману самообманом iнших, коли, на основi iхнiх карт i повiдомлень, створював свiй грандiозний проект кругосвiтнього плавання. Омана, в яку вiн щиро повiрив i яку щиро перейняв, – ось у чому, врештi-решт, полягала таiна Магеллана.
Але негоже зневажати оману! Навiть iз найбезглуздiшоi омани, коли ii торкнеться генiй, коли нею керуватиме випадок, може прорости найвища iстина. Можна налiчити сотнi, тисячi вiдкриттiв у будь-якiй галузi знання, котрi виникли з хибних гiпотез. Нiколи Колумб не вiдважився б вийти в океан, коли б не iснувало карти Тосканеллi, яка до абсурду невiрно визначала контури земноi кулi й оманливо запевняла його, що вiн у найкоротший час дiстанеться схiдного узбережжя Індii. Нiколи Магеллан не зумiв би вмовити монарха надати йому ескадру, коли б не вiрив з такою нерозсудливою впертiстю помилковiй картi Бегайма i фантастичним повiдомленням португальських лоцманiв. Лише завдяки вiрi, що вiн – володар таемницi, Магеллан зумiв розгадати найбiльшу географiчну таiну свого часу. Лише тому, що вiн всiею душею вiддався скороминучiй самооманi, вiн вiдкрив неминущу iстину.
Ідея Магеллана здiйснюеться
20 жовтня 1517 р. – 22 березня 1518 р
Тепер Магеллан стоiть перед вiдповiдальним рiшенням. У нього е смiливий план, рiвного якому не виношуе в серцi жоден моряк його часу, до того ж у нього е впевненiсть – або йому здаеться, що вона е, – що завдяки своiй особливiй обiзнаностi цей план неминуче приведе його до мети. Але як здiйснити такий вельми недешевий i небезпечний задум? Його король вiдвернувся вiд нього, а на пiдтримку знайомих португальських судновласникiв вiн навряд чи може розраховувати: вони не насмiляться доручити командування ескадрою людинi, яка впала в немилiсть при дворi. Отож лишаеться один шлях: звернутися до Іспанii. Там, i тiльки там, може Магеллан розраховувати на пiдтримку, лише при тому дворi його особа може мати певну вагу, бо вiн не тiльки привезе з собою цiннi данi з лiсабонського Tesoraria, але наведе, що не менш важливо для задуманоi ним справи, докази моральноi правоти претензiй Іспанii. Його компаньйон Фалейру вирахував (так само неправильно, наскiльки неправильно був поiнформований Магеллан), що «Острови прянощiв» знаходяться не в межах португальських володiнь, а в зонi, вiдведенiй папою Іспанii, i тому е власнiстю iспанськоi, а не португальськоi корони. Найбагатшi у свiтi острови та найкоротший шлях до них пропонуе незнаний португальський капiтан у дар Карловi П’ятому; ось чому швидше, нiж деiнде, вiн може розраховувати на покровительство iспанського двору. Там, i тiльки там, вiн може здiйснити свiй найзаповiтнiший задум, справу свого життя, хоч йому i доведеться дорого заплатити за це. Бо, звернувшись до Іспанii, Магеллан знае, що йому доведеться, як власну шкiру, здерти з себе шляхетне португальське iм’я Магельянш. Португальський король неодмiнно пiддасть його опалi, i вiн на вiки заживе серед своiх спiввiтчизникiв сумноi слави запроданця – traidor, перебiжчика – transfuga. Та хiба можна порiвнювати добровiльне зречення Магеллана португальського пiдданства i його вiдчайдушний перехiд на чужоземну службу з поведiнкою Колумба, Кабота, Кадамости чи Веспуччi, котрi також водили флоти iнших держав у заморськi експедицii? Магеллан не тiльки полишае батькiвщину, але й – замовчувати це нiяк не можна – завдае iй шкоди, передаючи до рук найзаздрiснiшого суперника свого короля «Острови прянощiв», завойованi вже, як йому добре вiдомо, його спiввiтчизниками. Вiн чинить бiльш нiж смiливо, чинить непатрiотично, вивозячи за межi Португалii морськi таемницi, оволодiти якими йому вдалося лише завдяки доступу до лiсабонськоi Tesoraria. В перекладi на сучасну мову це означае, що Магеллан, португальський дворянин i колишнiй капiтан португальського флоту, скоiв злочин не менш тяжкий, анiж офiцер нашого часу, що передав мобiлiзацiйнi плани i секретнi карти генерального штабу сусiднiй державi-суперницi. Єдине, що якоюсь мiрою виправдовуе його непривабливий вчинок, е те, що вiн не прокрався через кордон, як боягузливий контрабандист, а перейшов на бiк супротивника з вiдкритим забралом, готовий до тiеi хули, яка чекала на нього.
Але для творчоi натури iснують iншi, вищi за суто нацiональнi, закони. Для того, хто творить, хто вершить вiдкриття чи дiяння, важливе для всього людства, справжньою вiтчизною стае не його рiдна земля, а його творiння. Врештi-решт, вiн вiдчуватиме вiдповiдальнiсть лише перед однiею iнстанцiею: перед своiм покликанням. Йому буде дозволено скорiше знехтувати нацiональними, тимчасовими iнтересами, нiж внутрiшнiм обов’язком, покладеним на нього його особливою долею та його особливим обдарованням. Пiсля багатьох рокiв вiрностi своiй батькiвщинi Магеллан, проживши пiвжиття, зрозумiв, яку справу йому належить звершити. І тiльки через те, що батькiвщина вiдхилила його пропозицiю, вiн змушений був зробити своею новою батькiвщиною свiй задум. Рiшуче жертвуе вiн своiм iменем, своею громадянською честю, аби воскреснути i розчинитися у своему задумi й у безсмертному дiяннi.
Час вичiкування, терпiння i роздумiв для Магеллана закiнчився. Восени 1517 року його вiдчайдушне рiшення втiлюеться в життя. Залишивши на якийсь час у Португалii свого менш вiдважного партнера Фалейру, Магеллан переходить рубiкон свого життя – iспанський кордон.
20 жовтня 1517 року разом зi своiм невiльником Енрiке, котрий уже довгi роки, наче тiнь, супроводжував його, вiн прибувае до Севiльi. Щоправда, Севiлья на той час не була резиденцiею нового короля Іспанii Карлоса Першого, якого ми як володаря Старого й Нового Свiту величаемо Карлом П’ятим. Вiсiмнадцятилiтнiй монарх щойно прибув iз Фландрii в Сантандер, зупинившись тут по дорозi до Вальядолiду, де з середини листопада мае намiр розташувати свiй двiр. І все ж години чекання Магеллан нiде не змiг би провести краще, нiж у Севiльi, бо ця гавань – порiг до новоi Індii; саме вiд берегiв Гвадалквiвiра бiльшiсть кораблiв вирушають на захiд, а наплив купцiв, капiтанiв, маклерiв та агентiв там настiльки великий, що король велить заснувати в Севiльi власну торговельну палату, знамениту Casa de Contrataciоn, яку ще називають Індiйською палатою – Dorn us indica, або Casa del Oceano. У нiй зберiгаються всi документи й карти, записи i донесення купцiв та мореплавцiв. («Habet rex in са urbe ad oceana tantum negotia domum erectum ad quam luutes redeuntesque visitores confluunt»)[35 - Король заснував у цьому мiстi, розташованому бiля океану, торговельну палату, куди стiкалися вiдвiдувачi, як тi, що вирушали в дорогу, так i тi, що поверталися (лат.).].
Індiйська палата е водночас товарною бiржею i судновим агентством – найслушнiше було б назвати ii палатою морськоi торгiвлi, бюро довiдок i консультацiй, де пiд наглядом властей домовляються, з одного боку, дiлки, що фiнансують експедицii, з iншого – капiтани, котрi бажають iх очолити. В усякому разi, кожний, хто мае намiр здiйснити нову експедицiю пiд iспанським прапором, мусить спершу звернутися в Casa de Contrataciоn i одержати там дозвiл або пiдтримку.
Найкращим доказом того, що Магеллан мае незвичайну витримку, як нiхто умiе мовчати й вичiкувати, е те, що вiн не квапиться зробити цей неминучий крок. Вiльний вiд фантазерства, розпливчатого оптимiзму й марнославноi самоомани, зате завжди здатний усе точно розрахувати, психолог i реалiст, Магеллан наперед зважив своi шанси i визнав iх замалими. Вiн знае, що дверi до Casa de Contrataciоn розчиняться перед ним лише тодi, коли не вiн, а iншi руки натиснуть на клямку. Бо вiн сам – хто його тут знае? Те, що Магеллан сiм рокiв плавав по схiдних морях, воював пiд проводом Алмейди i Албукерке, не багато важить у мiстi, чиi таверни i шинки аж кишать вiдставними aventiirados i desperados, де ще живi капiтани, що плавали пiд проводом Колумба, Кортереала й Кабота. Те, що вiн прибув iз Португалii, де король не захотiв доручити йому хоч якусь справу, що вiн емiгрант, точнiше кажучи, навiть перебiжчик, також не найкраща рекомендацiя для нього. Нi, в Casa de Contrataciоn йому, нiкому не вiдомому, безiменному fuoroscito[36 - Виходець з чужоi краiни (iсп.).], не виявлять довiри; тому Магеллан поклав собi поки що зовсiм не переступати ii порога. Вiн мае неабиякий досвiд i знае, що саме виручае в таких випадках. Перш за все, як кожен прожектер, вiн повинен заручитися зв’язками i «рекомендацiями», повинен забезпечити собi пiдтримку можновладцiв, перш нiж розпочати переговори з тими, в чиiх руках влада i грошi.
Одним iз таких необхiдних знайомств завбачливий Магеллан, мабуть, заручився ще в Португалii. Так чи iнакше, йому вiдразу ж улаштували сердечний прийом у домi Дiего Барбоси, котрий багато рокiв тому так само вийшов з португальського пiдданства i ось уже протягом чотирнадцяти рокiв обiймае на iспанськiй службi значну посаду алькальда арсеналу. Маючи глибоку пошану всього мiста, кавалер ордена Сант-Яго, Барбоса – iдеальний поручитель для щойно прибулого португальця. За деякими даними, Барбоса й Магеллан були пов’язанi кревними узами; але тiснiше, нiж будь-яка спорiдненiсть, цих мужiв вiд першоi хвилини еднае та обставина, що Дiего Барбоса ще задовго до Магеллана плавав до берегiв Індii. Його син, Дуарте Барбоса, успадкував вiд батька любов до пригод. Вiн також уздовж i впоперек обходив iндiйськi, перськi й малайськi моря i навiть написав вельми популярну в тi часи книжку «O livro de Duarte Barbosa»[37 - «Книга Дуарте Барбоси» (iсп.).]. Цi трое чоловiкiв одразу стали друзями. Бо коли нинi колонiальнi офiцери чи солдати, якi пiд час вiйни воювали на однiй дiлянцi фронту, об’еднуються на все життя в гiльдii, то наскiльки ж ближчими, згуртованiшими мали почуватися два-три десятки морякiв-ветеранiв, яким чудом пощастило лишитися живими й повернутися додому з усiх цих згубних, смертельно небезпечних подорожей! Барбоса якнайгостиннiше пропонуе Магеллану поселитися у нього в домi. Пройшло зовсiм небагато часу, i дочка Барбоси, Беатриса, вiдчула симпатiю до цього тридцятисемилiтнього енергiйного, iмпозантного чоловiка. Ще до кiнця року Магеллан назве себе зятем алькальда i тим самим здобуде в Севiльi певне становище й надiйну опору. Втративши права громадянства в Португалii, вiн знову здобув iх в Іспанii. Вiдтепер вже нiхто не дивиться на нього, як на зайду, його вважають за vecino de Sevilla – жителя Севiльi. З такою рекомендацiею – дружбою i майбутнiм порiдненням з Барбосою, забезпечений посагом дружини, який складав шiстсот тисяч мараведi, Магеллан може тепер, не вагаючись, переступити порiг Casa de Contrataciоn.
Про переговори, якi вiн там вiв, i про прийом, виявлений йому, не збереглося нiяких достовiрних даних. Ми не знаемо, в якiй мiрi Магеллан, зв’язаний клятвеним словом з Руi Фалейру, розкрив тiй комiсii свiй задум, i, очевидно, лише по аналогii – досить iрубiй – з Колумбом хтось придумав, що комiсiя рiзко вiдкинула i навiть висмiяла його пропозицii. Достовiрним е хiба що те, що Casa de Contrataciоn не захотiла чи не могла на свiй страх i ризик вкладати кошти в затiю цього незнайомого чужоземця. Знавцi своеi справи за професiйною звичкою з недовiрою ставляться до всього незвичного, отож i цього разу одне з найвирiшальнiших досягнень в iсторii людства було здiйснено не за пiдтримки авторитетних установ, а без iхньоi участi i всупереч iм.
Індiйська палата, ця найважливiша iнстанцiя, не пiдтримала Магеллана. Найпершi ж дверi з-помiж багатьох iнших, що ведуть до приймальнi короля, не розчинилися перед ним. Без сумнiву, то був один з найпохмурiших днiв для Магеллана. Виходить, дарма вiн приiхав сюди, марнi рекомендацii, марнi запропонованi ним розрахунки, марнi пишномовство i гарячковiсть, якi, всупереч його внутрiшнiй волi, вочевидь, таки проявилися: всi його аргументи так i не змогли переконати трьох членiв комiсii, трьох професiоналiв, пройнятися довiрою до його проекту.
Але на вiйнi частенько трапляеться так, що полководець, вважаючи себе переможеним, уже наказуе сурмити вiдступ, уже збираеться покинути поле бою, i тут з’являеться гонець i ангельськими устами повiдомляе, що ворог вiдступив, пiшов з поля бою, отже, визнав себе переможеним. Тодi – якась мить, одна-едина мить, i шалька терезiв з темноi безоднi сягае до вершини щастя. Схожу мить уперше переживае Магеллан, неждано-негадано довiдавшись, що на одного з трьох членiв комiсii, який разом з iншими – як йому здалося, з невдоволенням i неприязню – вислухав проект, i останнiй справив на нього сильне враження, i що Хуан де Аранда, фактор, керуючий справами Casa de Contrataciоn, дуже хотiв би приватним способом докладнiше ознайомитися з цим надзвичайно цiкавим i, на його думку, багатообiцяючим планом, тож вiн просить Магеллана вийти на нього.
Те, що окриленому Магеллану видаеться волею небесною, насправдi мае доволi земне пiдгрунтя. Хуан де Аранда, як i всi iмператори й королi, капiтани й торговцi того часу, думае (як би зворушливо це не зображалося в наших iсторичних творах для юнацтва) зовсiм не про географiчнi вiдкриття i не про щастя людства. Не великодушнiсть i не щире захоплення роблять Аранду покровителем цього плану; керуючий справами Casa de Contrataciоn як дiлок-професiонал у пропозицii Магеллана, безперечно, нюхом вiдчув вигоду. Чимось таки iмпонував цьому досвiдченому знавцю невiдомий португальський капiтан – чи то ясною аргументацiею, чи тим, як мужньо, впевнено вiн тримався, чи, нарештi, вiдчутною внутрiшньою переконанiстю, так чи iнакше, але Аранда, може, розумом, а може, одним лише iнстинктом уловив за величнiстю задуму неабияку комерцiйну вигоду. Те, що вiн як офiцiйна особа, як королiвський чиновник вiдхилив пропозицiю Магеллана як невигiдну для iспанськоi корони, не перешкодило Арандi домовитися з ним як приватнiй особi, «вiд себе», як то кажуть на дiловому жаргонi, взятися за фiнансування його проекту або хоча б заробити свою частку за посередництво при цьому фiнансуваннi. Дуже чесним чи коректним такий спосiб дii – в ранзi королiвського, придворного чиновника вiдхилити проект, а як приватна особа з-пiд поли пiдтримувати його – навряд чи можна назвати; i справдi, згодом Casa de Contrataciоn порушила проти Хуана де Аранди справу за фiнансову участь у цьому проектi.
Однак Магеллан вчинив би зовсiм нерозумно, якби зважив на моральнi сумнiви щодо особи Аранди. Тепер вiн мусить запрягтися i, що б там не було, рухати задуману справу далi, й у цьому своему критичному становищi вiн, очевидно, довiрив Хуану де Арандi iз своеi спiльноi з Руi Фалейру «таемницi» бiльше, нiж це дозволяла iх взаемна клятва. На превелику радiсть Магеллана, Аранда, не вагаючись, пристае до його плану. Певна рiч, перш нiж укласти кошти в цю ризиковану справу зовсiм незнайомоi йому людини i пiдтримати ii своiм впливом, вiн робить те, що зробив би на його мiсцi, i навiть у наш час, кожен досвiдчений комерсант: насамперед наводить у Португалii довiдки, наскiльки можна довiряти Магеллану i Фалейру. Особа, до якоi вiн звертаеться з секретним запитом, не хто iнший, як Христофор де Аро, котрий свого часу фiнансував першi експедицii на пiвдень Бразилii й мае у своему розпорядженнi найповнiшi данi про рiзнi експедицii й рiзних людей. Його вiдгук – знов-таки щаслива випадковiсть! – виявився якнайсприятливiшим: Магеллан – досвiдчений, випробуваний моряк, Фалейру – видатний космограф.
Отже, останню пiдводну перешкоду подолано. Вiд цiеi години керуючий справами Індiйськоi палати, чие слово в питаннях мореплавства вважаеться при дворi вирiшальним, твердо вирiшив дати хiд справам Магеллана, а значить, i своiм власним. Дотеперiшне товариство – Магеллан i Фалейру – поповнюеться ще одним, третiм учасником; у цьому трiумвiратi Магеллан замiсть основного капiталу вкладае свiй практичний досвiд, Фалейру – знання теорii, а Хуан де Аранда – своi зв’язки. З тiеi хвилини, як Магелланiв задум став особистою справою Аранди, той уже не пропускав жодноi нагоди. Не вагаючись, вiн пише докладного листа державному канцлеру Кастилii, в якому викладае важливiсть цього проекту й рекомендуе Магеллана як людину, «яка може зробити Вашiй свiтлостi великi послуги». Далi вiн веде переговори з окремими членами королiвськоi ради i таким чином добиваеться аудiенцii для Магеллана. Бiльше того, запопадливий посередник не тiльки зголошуеться особисто супроводжувати Магеллана до Вальядолiда, але й оплачуе йому всi витрати на дорогу й перебування там. Вiтер змiнився так швидко, що це перевершило навiть найсмiливiшi сподiвання Магеллана. За якийсь мiсяць вiн досяг в Іспанii бiльше, нiж у себе на батькiвщинi за десять лiт самовiдданоi служби. Й тепер, коли дверi королiвського палацу вже вiдчинилися перед ним, вiн пише Фалейру, щоби той, не гаючи часу, поспiшив у Севiлью: все йде якнайкраще.
Здавалося б, славний астролог мав би щиро порадiти несподiваному успiху товариша i з удячнiстю стиснути його в обiймах. Але в життi Магеллана – це ритмiчне чергування супроводжуватиме його й надалi – не бувае й дня без грози. Вже той факт, що внаслiдок успiшноi iнiцiативи Магеллана вiн, Руi Фалейру, опинився на задньому планi, мабуть, озлобило цю людину з тяжкою, холеричною, вразливою вдачею. Проте обурення цього вкрай безпорадного в земних дiлах звiздаря досягае межi, коли вiн узнае, що Аранда взявся ввести Магеллана в королiвський палац не просто з альтруiстичних мiркувань, а з розрахунку на участь у майбутнiх прибутках.
Вiдбуваються бурхливi сцени. Фалейру звинувачуе Магеллана, що той порушив дане ним слово i без його згоди видав «таемницю» третiй особi. У нападi iстеричного гнiву вiн вiдмовляеться здiйснити поiздку в Вальядолiд разом з Арандою, хоча останнiй уже оплатив усi витрати. Через нерозважливу впертiсть Фалейру вся задумана справа вже була пiд загрозою, коли раптом Аранда одержуе радiсну звiстку iз королiвського двору: король готовий дати аудiенцiю. Починаеться запальний торг чи то пак дводеннi переговори щодо комiсiйноi винагороди, i лише в останню хвилину, майже бiля самоi мiськоi брами Вальядолiда, трiйця доходить нарештi згоди. Ще й не починалися лови, а шкуру ведмедя уже чесно подiлено. Арандi за його посередницьку дiяльнiсть мае дiстатися восьма частина майбутнiх прибуткiв (з яких Аранда, зрештою, як Магеллан i Фалейру, не побачить нi гроша), i це не надто висока плата за послуги цього розумного, енергiйного чоловiка. Вiн знае ситуацiю i вмiе долати труднощi. Перш нiж iти до короля, який ще не вмiе як слiд користуватися своею необмеженою владою, треба здобути прихильнiсть королiвськоi ради.
Магелланiв проект i на цей раз, здавалося, був приречений на невдачу. Трое з чотирьох членiв королiвськоi ради – кардинал Адрiан Утрехтський, друг Еразма i майбутнiй папа, далi королiвський вихователь старезний Гiйом де Круа i канцлер Соваж – нiдерландцi; iхнi погляди зверненi насамперед до Нiмеччини, де iспанський король Карлос найближчим часом мае одержати iмператорську корону й завдяки цьому зробити Габсбургiв володарями всього свiту. Цi феодальнi аристократи i книголюби-гуманiсти мало зацiкавленi у проектi, в разi успiху якого виграе виключно одна Іспанiя. Єдиним iспанцем у королiвськiй радi й до того ж единим з ii членiв, хто, будучи попечителем Casa de Contrataciоn, знався в питаннях мореплавства, за фатальним збiгом обставин виявився не хто iнший, як уславлений, точнiше, сумнозвiсний кардинал Фонсека, епископ Бургоський. Далебi Магеллан мав добре злякатися, коли Аранда вперше назвав йому це iм’я, бо кожний моряк знае, що у Колумба до останнiх його днiв не було ворога запеклiшого, нiж оцей практичний i меркантильний кардинал, котрий з глибокою недовiрою ставився до будь-якого фантастичного плану. Але Магеллановi нiчого втрачати, вiн мусить тiльки виграти: сповнений рiшучостi, з високо пiднятою головою стае вiн перед зiбранням королiвських радникiв, аби захистити свiй задум i домогтися його здiйснення.
Про те, що саме вiдбувалося на тому вирiшальному для Магеллана засiданнi ради, у нас е суперечливi i, з огляду на це, ненадiйнi данi. Не викликае сумнiву лише одне: в поставi цього жилавого засмаглого чоловiка, в його мовi було щось таке, що вражало з першоi ж хвилини. Королiвським радникам одразу стае ясно: цей португальський капiтан не з тих пустодзвонiв i фантазерiв, котрi пiсля успiху Колумба сотнями оббивають пороги королiвського палацу й докучають своiми проектами. Цей чоловiк справдi глибше, нiж iншi, проник на схiд, i, коли вiн розповiдае про «Острови прянощiв», про iхне географiчне положення, iхнi клiматичнi умови, iхне нечуване багатство, його данi завдяки знайомству з Вартемою i дружбi з Серрано виявляються достовiрнiшими, нiж данi всiх iспанських архiвiв. Але Магеллан ще не пустив у хiд головних козирiв. Знаком вiн велить своему невiльниковi Енрiке, вивезеному з Малакки, вийти наперед. З неприхованим подивом королiвськi радники дивляться на тендiтного, стрункого малайця: людини цiеi раси вони досi не бачили. Розповiдають, нiбито Магеллан привiв iз собою ще й невiльницю, привезену з Суматри, i коли вона заговорила, защебетала незрозумiлою мовою, то здалося, нiби до королiвськоi аудiенц-зали впурхнула барвиста колiбрi. Насамкiнець, як найвагомiший доказ, Магеллан зачитуе деякi мiсця з листiв свого друга Франсiшку Серрано, нинi великого вiзира Тернате, зокрема ось такi слова: «Тутешнi землi обширнiшi й багатшi, нiж свiт, що його вiдкрив Васко да Гама».
Тiльки тепер, пробудивши iнтерес високих панiв, Магеллан переходить до своiх висновкiв i вимог. Як вiн уже повiдомив, «Острови прянощiв» iз своiми незлiченними скарбами розташованi так далеко на схiд вiд Індii, що намагатися досягти iх зi сходу, як це роблять португальцi, спершу обiгнувши Африку, затим усю Індiйську затоку, а потiм ще й Зондське море, – означае робити зайвий гак. Набагато надiйнiше пливти iз заходу, тим паче, що саме цей напрямок визначив iспанцям найсвятiший папа. Щоправда, впоперек цього шляху, мовби велетенська колода, лежить нововiдкритий континент – Америка, котрий нiбито, як помилково вважають, не можна обiгнути з пiвдня. Однак вiн, Магеллан, мае точнi данi про те, що там е прохiд – paso, estrecho, i вiн обiцяе цю таемницю, вiдому лише йому i Руi Фалейру, поставити на службу iспанськiй коронi, якщо йому дадуть флотилiю. Тiльки обравши цей, Магелланiв шлях, Іспанiя зможе випередити португальцiв, якi вже нетерпляче простягають руки до цiеi скарбницi свiту, i тодi – низький уклiн у бiк слабосилого, блiдого юнака з випнутою «габсбурзькою» губою – його величнiсть король, уже тепер один з наймогутнiших монархiв своеi доби, заволодiвши тiею скарбницею, стане ще й найбагатшим володарем на землi.
