скачать книгу бесплатно
Заручники мiстерii та абсурду
Ярослав Трiнчук
Чи впевненi ми, що здатнi керувати власною свiдомiстю? Гарантii нема нi в кого… Вiйна в Афганiстанi. Молодий льотчик отримуе завдання розбомбити об’ект. Побачивши, що це звичайне село, вiн скинув бомби на гори. Олександр (льотчик) знае, що за це буде покараний. «Покарання» несподiване – льотчика вiдправляють на курорт. В Радянському Союзi розроблялася методика психотронного впливу на людину. Цебто, з людини висмикували свiдомiсть. На курортi Олександр знайомиться з привабливою лiкаркою. Вiн i не пiдозрюе, що став «пiддослiдним крiликом». Несподiванка друга – у психлiкарнi пiлота лiкуе та ж особа, яка спробувала скалiчити його свiдомiсть.
Ярослав Трiнчук
Заручники мiстерii та абсурду
КВАРТЕТ
Олександр набрав швидкiсть, потягнув до себе ручку i повернув ii трiшки вправо. Лiтак лiг на крило i слухняно ввiйшов у вiраж. Стрiлка варiометра завмерла на мiсцi, а лiтак почав виписувати коло над горизонтом. Зробивши поворот на триста шiстдесят градусiв, пiлот вiдчув легкий струс. Вiн потрапив у турбулентний струмiнь власноi машини. Це вищий пiлотажний клас. Вирiвнявши лiтак, Олександр потягнув ручку на себе i взяв вертикаль. Земля позаду стала дибки; ще трiшки – i вона слухняно описуе над головою коло. Ручку вiд себе – горизонт стае на мiсце, а земля лягае пiд крило i бiжить назустрiч. Молодому пiлотовi вiд захвату сперло дихання – сьогоднi вiн ще раз продемонстрував свiй «почерк».
– Вражий син, – говорить з захопленням командир ескадрильi, спостерiгаючи за польотом учня. – Граеться з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.
Вiн пiде назустрiч Олександровi, коли той вiртуозно посадить лiтак i уже стримано скаже:
– Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.
– Дякую, – льотчик трохи збентежився. Зараз вiн почувае себе як пiсля першого поцiлунку. – Знаете, менi це страшно подобаеться, – говорить якось винувато i дивиться у небо – а в поглядi здивування: невже я й справдi лiтаю там? Потiм глянув на командира i трiшки похвастався. Так, по дитячому. – Вiдчуваю у собi таку силу, – i стиснув кулаки. – Таку силу, що здатен гори перевернути.
Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небi, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляеш з ним, то вiн сором’язливий, як дiвчина. А вголос сказав:
– Небо – стихiя. Материк особливий… І для особливих.
– Здаеться, я починаю у це вiрити.
– То й добре, але вiрити мало. Треба розумiти. – Командир обняв свого пiдлеглого за плечi, чого не дозволяв собi нiколи, i вони пiшли до медичного пункту.
Усi показники в нормi. Здоров’я – хоч у космос вiдправляй, про що, не без задоволення, доповiв полковий терапевт.
Вони прямували алеею. Командир i пiдлеглий, учитель i учень. Капiтан Олександр Миколайович Коломiець та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозумiла радiсть. Сине небо, зелене шатро каштанiв, квiтковий килим i – iхня тиха розмова. Так. Нi про що.
Згодом учитель сказав:
– До нас центр прислав артистiв.
– Я не люблю артистiв, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про свiт.
– На цей раз приiхали справжнi. Як менi вiдрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.
– Тодi iнша справа. Хоча зараз я з задоволенням пiрнув би у море.
– Потерпи трохи. На море поiдемо разом.
– Коли? – зрадiв Олександр.
– Та, може, уже через тиждень.
– Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.
– А я люблю степ. Наш украiнський степ. З могилами, з балками, зарослими глодом i шипшиною, з жайворонками.
– Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбiльшу насолоду отримую, коли у небi. Коли вiдчуваю могуття моторiв.
Ростислав Модестович помовчав, а потiм тихо:
– Таке i я спочатку вiдчував. Бiльше – коли я сiдав у свого Су, то порiвнював його могутнiсть з могутнiстю армiй Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моiй однiй руцi було сили бiльше, нiж у всiх цих армiй разом взятих. А одним натиском пальця я мiг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усi разом. Тому, дорогий Олександре, за гулом моторiв я чую iнше: потворний свист бомб. І навiть вiдчуваю запах смертi.
– Я над цим не думав. Свист бомб чув хiба що по телевiзору. Враження неприемне, але коли ти розлiгся на диванi, то розумiеш – усе це не бiльше, як споглядання.
– Чуже горе – чуже.
– Так. І нiчого ми не змiнимо.
– Ну… у мене думка iнша. Людина вiдповiдае за все, що дiеться на свiтi.
– І що, я винен, що десь там умирае з голоду якийсь африканець?
– Винен.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуете.
– Добре, коли людина ще вмiе дивуватись.
– Ви, бува, не спiлкуетесь з дисидентами, з тими вiдщепенцями.
– Серед льотчикiв iх нема. Хоча, менi довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «вiдщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тодi вiн ще не був «вiдщепенцем».
– Хто це такий?
– Академiк Андрiй Сахаров.
Олександр зупинився.
– Той, хто водневу бомбу…
– Той.
Тепер вони мовчали. Ішли повiльно i мовчали. Згодом Олександр сказав:
– Чоловiк повинен робити щось значне. Я обрав – лiтати.
– Свiт нинi, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобi доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобi радостi не принесе.
– Що ви маете на увазi?
– Що тобi доведеться скидати бомби.
– Ви мене вчили захищати Батькiвщину. Надiюся, iх свист бентежити мене не буде.
– Олександре, свист бомб бентежить… Уже тому, що iх скидати доводиться на голови невинних.
– Але ж…
– Полiтики говорять, що то вороги… Та ми знаемо, що воно не так.
– Це ж злочин…
– Шкода, та полiтики тим не переймаються. – Вiн знову зупинився. Подивився учневi в вiчi i тихо сказав: – Менi здаеться, що людство зовсiм здичавiло.
Олександр витримав погляд i твердо вiдповiв:
– Я не буду задумуватися над проблемами людства. Для того е фахiвцi. Я виконую певну функцiю, i, що iнтересно, це менi подобаеться. Здаеться, я повторюю вашi слова?
– Останнiм часом у мене виникають сумнiви. Те, що ми напали на Афганiстан, е великою помилкою. – Помовчав трохи, а потiм зi злiстю додав: – Вони, гади, своiх дiтей туди не посилають.
Спочатку Олександр нiби не почув. А потiм зробив вигляд, що вiн сприйняв це як жарт.
– У вас сумнiви?! Ростиславе Модестовичу, ви мене здивували.
– Я навчив тебе лiтати. У всякому разi, я так думаю. Але воно не зовсiм те. Тепер я точно знаю, що навчив тебе убивати. Що ти й робитимеш скоро. І з задоволенням. – Ростислав Модестович говорив тихо. Пiдкреслено тихо.
Олександр зупинився. В його очах написалося здивування.
– Я нiколи не думав про таке.
– Про моi сумнiви ти повинен донести у КГБ… І мене вiдправлять у вiдставку. Здаеться, я втомився вже.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене образили.
– Олександре. Ти повинен донести. Ти професiонал i розумiеш, що таке офiцерська честь.
– Товаришу майоре, у мене е свiй власний кодекс честi. А вiн забороняе зраджувати учителя i друга. Навiть якщо заради цього менi довелося б пожертвувати власною свободою або власним життям.
– Не говори так, Олександре. Людина здебiльшого говорить щиро, але поступае – вiдповiдно до конкретноi ситуацii. Ти не знаеш, у якiй ситуацii можеш опинитися завтра.
– Ростиславе Модестовичу, не сумнiвайтесь у менi.
– Якби я в тобi сумнiвався, то не розмовляв би зараз з тобою. Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарнi вчинки, – майор поклав руку учневi на плече, усмiхнувся i сказав: – Пообiдаемо сьогоднi разом.
– З задоволенням. Тiльки прошу вас: бiльше не говорiмо про…
– Як скажеш… Тiльки йдемо не до нашоi iдальнi, поiдемо до ресторану. У нас е звiльнення до 23 години.
– Прекрасно.
– Я тобi пiдготував сюрприз.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуете. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогоднi готуете сюрприз. Це не даремне.
– Маеш рацiю. Це не даремне.
– Чим я розплачуся з вами?
– Тим, що вважатимеш себе боржником.
– Людина вiчний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.
– Запам’ятай нашу розмову.
– Я не тiльки цю запам’ятаю. Усi нашi розмови були змiстовними.
Вони вийшли за територiю аеродрому. Перед iхнiми очима розлiгся безкрайнiй степ. Обрiй ген як далеко.
Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.
– Он машина. Зупини ii.
Олександр махнув рукою i машина пiд’iхала.
Чоловiки сiли i скоро були уже в мiстечку.
Ресторан охайний, чистий, столики накритi бiлими скатертинами, людей мало. Справа вiд входу столик на шiсть персон.
Офiцiант з’явився як з-пiд землi.
– Якi вашi розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввiчливо.
– Накривай стiл i запрошуй гостей.
Офiцiант вiдчинив дверi, i через мить з кiмнати до залу увiйшли чотири дiвчини.
Ростислав Модестович пiдiйшов до них, привiтався i вiдрекомендував друга:
– Олександр Коломiець, льотчик.
Дiвчата подали руки i, з зацiкавленням розглядаючи його, назвалися.
– Ольга.
– Свiтлана.
– Марiя.
– Тетяна.
– Готовий квартет, – пожартував Олександр.
Дiвчата засмiялися, а майор сказав:
