скачать книгу бесплатно
Рапсодiя у Ре мiнорi
Ярослав Трiнчук
Мучиться, не може померти старий мольфар. Не до кiнця виконав мiсiю. Мучиться життям молодий юнак. Вiн так образився через несправедливiсть людства, що мае намiр пiти з життя. Посланець Небес доручае мольфару «вправити мiзки» екзальтованому хлопцевi. Тимофiй (юнак) вирушае в мандрiвку з метою вiдшукати вiдповiдь. Перед ним з’являеться Стiна. Спроби обiйти цю Стiну обертаються для юнака численними пригодами. І з’являеться ще одна хвилююча таемниця – хто та жiнка, яка розкривае Тимофiевi багатогранний змiст кохання?
Ярослав Трiнчук
Рапсодiя у Ре мiнорi
ІНТРОДУКЦІЯ
Десь там у небесних глибинах блукають тiнi – душi полiтикiв продажних, убивць, гестапiвцiв i кагебiстiв – усiх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко – несуть бо на собi весь тягар лиха, що вчинили самi, та вчинено з подачi iхньоi i потурання. Вони хотiли би звiльнитися вiд того тягаря – не можуть; вони хотiли б, щоб iх стерли, щоб iх не було зовсiм – Вищий Закон не дозволяе. Був вчинок – буде плата.
Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Вiн просить Велеса – той час вiд часу опускаеться на землю: тут вiн куратор над персонами, що прагнуть забуття, – забрати його душу:
– Я же служив тобi, як мiг, – говорить, – вiзьми мене до себе, позбав страждань.
– Ти знаеш, що таке страждання? Наiвний! Можливо, це остання твоя радiсть, – каже Велес.
– Лякаеш? Хiба це Велесу пасуе?
– Ти зi мною розмовляеш, як з людиною, що вимагае лестощiв, наче не розумiеш, що таке пекло.
– Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним?
– Ти грався в життя. Робив там фокуси якiсь, зводив жiнок, дурив чоловiкiв, вiдвертав бурю, хмари розсував. Але ж це iграшки дитячi.
– Зате я зла великого не коiв.
– Зла не бувае маленького – воно не замикаеться в собi.
– Я цього збагнути не годен.
– Не розумiти зла – це е найбiльше зло.
– Так, великий Велесе. А як на мене, найбiльше зло – порушувати заповiдi Отця.
– Сперечаешся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кiнця, чи хочеш утекти вiд себе?
– Але ж нi те, нi те для мене неможливе. Мiй кiнець – початок твоiх знущань надi мною. А утекти вiд себе, значить, вiддатися тобi. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Суддi.
– Гаразд, лукавий старче, даю тобi пару годин i волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум i душу не лiзь. Як тiльки вiн повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди.
ЖІНКА І СКРИПКА
Тимофiй любив мрiяти. Вимальовував собi дивнi свiти, незвичайних людей, чудернацькi дерева; у його фантазiях квiти вмiли говорити, спiвати, усмiхатися, музика звучала з кущiв, а янголи спiвали, гойдаючись на бiлих хмарах. Усi випромiнюють добро, живуть разом, спiлкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонiя. Вимальовував собi мiста, де будiвлi не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дiм, кожна деталь продуманi, де все гармонуе з ландшафтом i е його органiчним доповненням, де погляд людини вiдпочивае, а мешканцi такого мiста не знають злоби, ненавистi. Інколи про своi марення дiлився з ровесниками. Над ним кепкували, насмiхалися, та вiн не переймався тим. Якось ще в школi замiсть контрольноi роботи намалював у зошитi будинок. З фонтанчиком, зi скульптурною групою, довкола живоплiт, сад, яскравi сонячнi плями, песик бiгае. Ну й що з того, що вiн пояснював, що хотiв би бачити свiт саме таким – отримав двiйку, пiд затильника вiд батька, хоча, якщо чесно, батько руку нiколи не прикладав, просто учителька допекла, i вiн ляпнув, розсердившись; але Тимофiй знав, що це без злоби, i не образився. Не можна ображатися на батька.
Все одно нiчого не допомогло. Вiн час вiд часу виводив у зошитах якiсь лiнii, комбiнував кольоровими олiвцями незрозумiлi рiзнобарвнi фiгури i тiшився, коли виходило до ладу.
– Якби вiд мене залежало, то свiт був би iншим, – кинув насмiшникам, подивився кожному в вiчi й додав: – І ви теж.
Сказав i пiшов геть. У самотнiсть.
Потiм над ним кепкували в унiверситетi.
– Ти архiтектор, – говорили, – а бавишся, як дитина.
Усе б то нiчого, та вiн не вмiв порозумiтися з дiвчатами. Нi, нi, вони вiддавалися йому – проблем на цьому фронтi не було. Та справа в тому, що вiн весь час думав – не знае, звiдки воно, – що жiнка – лялечка для потреби чоловiка; а виявляеться, тi лялечки переконанi, що саме чоловiки створенi для iхньоi потреби. Одна така – коли вiн, постаравшись у своему чоловiчому досвiдi, спитав, як iй, – насмiшливо вiдповiла: «Так як дома. З чоловiком». Такоi нищiвноi критики не знав ще. Саме ця фраза поставила крапку у роздумах, чи потрiбно йому женитись. Тепер – нi. Хоч би курси удосконалення придумав хтось… Потiм, начитавшись всiляких схiдних книжок, зробив висновок: всi отi «Кама сутри» «Дао…» i «Тантри…» для обдiлених. У нормальноi людини мусить бути обов’язок i якiсь вищi духовнi запити. Безперечно, секс мае велике значення – без нього на землi не було б живоi билинки, – та для людини вiн повинен iснувати тiльки у рамках кохання. Тiльки у рамках кохання!
– Ви що не чули?! – кричав на товаришiв у гуртожитку, коли iх заносило у цiй темi. – Секс повноцiнний може бути тiльки у рамках кохання!
– Теорiя гарна, – сказав Григорiй, сусiд по гуртожитку, – але на практицi не здiйсненна – плоть могутнiша за почуття. Плоть могутнiша навiть за розум.
Тимофiй це розумiе. І знае чому.
– Ти правий, – говорить Григорiю. – Тисячолiттям людське почуття руйнуеться iдеологiею. Де пануе iдеологiя, там почуття скалiчене.
На мить стало тихо, а потiм хтось iз студентiв спитав:
– А церква?
Студент, очевидно, мав на увазi, що у церкви iдеологiя гуманiстичного наповнення i вона не руйнуе почуття.
– Церква, – крикнув Григорiй, – начисто заполiтизована. А де полiтика, там iдеологiя.
– Церква винна у тому, що об’еднавшись з полiтичними ворохобниками, стала для них iдеологiчним прикриттям i втратила здатнiсть виконувати своi функцii, – сказав Тимофiй спокiйно. – Церква мала би пiклуватися про нашi душi, викультивовувати почуття – любов, повагу до людини, гiднiсть, смиреннiсть. А заiдеологiзований свiт та свiт, що позбавлений iдеологii, але проникнутий iдеею збагачення, становиться рабом фiзiологii. А де фiзiологiя бере верх, звiдти ерос виганяе кохання. Ось чому плоть могутнiша за почуття.
З ним не сперечалися – за винятком Григорiя – не тому, що погоджувались, – Тимофiй умiв знаходити пiдтвердження, а студентам не хотiлося проникати у глибину питання i шукати контраргументи.
Якось вiн захопився однiею красунею. Сильно. Можна сказати – полюбив. Танцював з нею, i так йому добре було, а потiм пiдiйшов до них сильнiший за нього i забрав ii. Взяв за руку i повiв. Вона лиш повернула голову i винувато посмiхнулась. Це було на першому курсi. Дiвчина зустрiчалася з тим лобурякою весь час, а Тимофiй ходив до спортзалу. І дуже сумував – дiвчину вiн покохав. По справжньому. Так, у всякому разi, переконував себе. Уже на п’ятому курсi вони зустрiчаються. Той лоботряс – очевидно, щоб похвастатися перед пасiею – образив Тимофiя. Тимофiй майже непомiтно – у пiдборiддя, – i образник падае. Тодi вiн бере дiвчину за руку, i та йде з ним. Пройшовши метрiв двадцять, несподiвано вiдчув: вона йому чужа. Чужа до болю! Вiн вiдпустив ii руку, сказав «до побачення» i пiшов. Оглянувся, а дiвчина стоiть i плаче. Дивнi створiння отi дiвчата, подумав, дивнi.
Вiн мрiяв про щось таке романтичне, пiднесене, щоб пристрасть була, ну, хоча б якесь там почуття, щоб гарнi слова звучали, аби поезiя вiдчувалася, а то голий секс. Нi, нi, це теж гарна штука – особливо, коли маеш справу з Яною: до неi торкнешся, а вона тремтить; не тремтить – вiбруе, – перса тужавiють, очi iскряться, але того замало. Кажу вам: замало.
Тож Тимофiй був катастрофiчно самiтнiм. Нi з ким не мiг порозумiтися, нi з ким не вмiв дружити. Мав недругiв, але не розумiв, чому вони ставляться до нього вороже; а тi, кого вважав друзями, жартували над ним i кепкували над його, як говорили, причудами. Та дiдько з ними.
Єдине мiсце, де вiн почувався затишно i, як не дивно, захищеним, це кiмната Яни. Особливо комфортно тодi, коли вона вивчае свою партiю – дiвчина грае у симфонiчному оркестрi. Вiн влаштовуеться зручно в крiслi й сидить тихо-тихо. Інодi щось читае, iнодi роздивляеться альбоми, але в такi хвилини завжди вiдчувае себе умиротвореним. Скрипочка виспiвуе, вiн фантазуе; i хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того – той свiт далеко-далеко звiдси. Майже не видно. І не цiкавий. Для нього вартi щось лише двi речi – дiвчина i скрипка… У цьому словосполученнi вiн вгадуе – яскраво, зримо, до болю в шлунку – ество вселенського трагiзму… та вiдчувае еднiсть дiвчини i скрипки. Вона, Яна, людинi так не розкриеться, як розкриваеться цiй дерев’янцi з натягнутими жилами. І отi звуки то не музика, нi – це сповiдь беззахисноi самотньоi душi. Його, безробiтного Тимофiя, можна обманути в словах, але не в почуттях – та вiн не винен, що почуття в нього загострене… Але е речi, на яких вiн розумiеться добре. Скажiмо, для диригента – як i для композитора – iснуе партiя – скрипки, вiолончелi, духових, ударних та iншого причандалля, але нi для диригента, нi для композитора не iснуе людини. Є iнструмент, i е для нього партiя. Важливо едине – музика. А вона можлива, коли добре функцiонуе цiлiсний органiзм – оркестр. У ньому ж мiсця для особистостi немае. Правда, вiн також розумiе, що оркестрант отримуе винагороду – вiдчуття участi в мiстерii творiння, вiдчуття участi в мiстичному священнодiйствi, коли ти не особистiсть – це нiщо, – а провiдник високоi iдеi – i байдуже, звертае хтось на тебе увагу чи нi. Музика – понад усе. А потiм… та це вже проза…
Тож коли Яна закiнчила грати, вiн розчаровано спитав:
– Вже все?
Дiвчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потiм спiвчутливо сказала:
– Все.
– Шкода, менi так гарно було.
– Шкода.
– Зiграй ще.
– Іншим разом.
– Коли ти граеш, я втрачаю себе.
– Чому?
– У мене тодi загострюеться не тiльки гастрит, а й вина перед людством.
– Тимофiю, ти якийсь дивний.
– Я знаю.
– Чому ти не такий, як усi?
– Помиляешся, Яно, то усi не такi, як я, – сказав абсолютно серйозно.
– Але ж усi мають сiм’i, постiйнi заробiтки, тобi ж уже пiд тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.
– Де у моiй поведiнцi розбещенiсть?
– То свiт не такий, то депутати дурнi, то влада – злодiйчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самi остаються убогим – ось чим ти переймаешся. А менi ще й разу не сказав, що любиш, – i ображено вiдвернулася.
– Яно! – Тимофiй зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час вiд часу?!
– Пошляк… Пошляк…
– Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усi.
Дiвчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та вiн же все розумiе. Просто граеться, поганець. А реагуе швидко – iнодi речення ще не закiнчиш, а в нього вiдповiдь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець…
Якийсь час дiвчина мовчала, потiм пiдiйшла i, дивлячись йому в вiчi, повiльно вимовила:
– У нормальних жiнки, дiти…
– Не можу я мати нi жiнки, нi дитини.
– Чому?
– Я маю намiр померти.
– Ти що, дурний?!
– Яно моя гарненька, я й справдi не хочу жити… Свiт чужий менi, я чужий свiтовi – i все, ми квити. Тут навiть без психiатричних ускладнень.
– Ти жорстокий.
– Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже вiдсутня проблема життя i смертi. Тому такi категорii як милiсть, жорстокiсть i таке iнше мене вже не цiкавлять. Питання стоiть, як померти.
– Тимофiю, перестань говорити дурницi.
– Бачиш, i ти розумiеш, що життя то дурниця.
– Не чiпляйся до фраз, якi нiчого не значать.
– Вiрно, Яночко, вiрно. Та не тiльки те, про що ми говоримо, нiчого не значить, не значить нiчого саме життя. У всякому разi, для мене. Тепер я лише думаю, який кiнець обрати. Стрiлятися – банально. Мабуть, поiду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчi сто рокiв прошу не будити» i засну собi спокiйно.
– Ти жорстокий i безсердечний егоiст.
– Знаеш, як вiдрiзнити егоiста вiд альтруiста?
– Якась дурниця?
– Цiлком серйозно.
– Нi, не знаю.
– Того, хто хотiв би знати, хто вiн, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закiнчений егоiст, якщо застерiгае: «Бережiться там внизу!», то альтруiст.
– Тобi тiльки б жартувати.
– Моя добра дiвчинко, менi здаеться, найбiльшим жартом е те, що я прийшов у цей свiт. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспiльство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.
– Не говори такого. Ти прекрасний архiтектор. Нiхто не мае стiльки замовникiв.
– Так, багачi наймають мене, i я будую iм гарнi «хатинки». Водночас спостерiгаю, як опаскуджуються нашi мiста безглуздими спорудами.
– Тимофiю, не можна мучити себе тiльки тому, що ти не головний архiтектор держави.
– Не тiльки. Менi здаеться, що передi мною якась стiна, i я не знаю, як обiйти ii, а пробити нема сили.
– То стiна мiж тобою i людьми. Але ти сам ii звiв.
– Можливо… Очевидно, я не можу жити в брудi.
– Тимофiю – яке у тебе гарне iм’я! – ти витворив собi уявний свiт, а що там iншим важко перебувати, або навiть неможливо, то вони не виннi.
– Тобi зi мною важко?
– Інодi – нестерпно.
– Я у цьому причина?
– Нi.
– Тодi хто?
– Тут винуватого не може бути… Є те, що е… А знаеш, чому музика така прекрасна?
– Не знаю.
