скачать книгу бесплатно
Сiрий
Тарас Титорчук
Коли батько малого Вадима знаходить дике щеня i привозить додому, нiщо не вiщуе бiди. В родинi з’явився пес – чи ж не привiд для радостi? Та минають роки, хлопець все життя прожив поряд iз Сiрим i починае пiдозрювати, що собака не настiльки вiрний та доброзичливий, як здаеться. Дивлячись, як величезний вiвчар з дня у день поглинае iжу, Вадим думае, що Сiрий набирае сили. Для чого? Адже скiльки вовка не годуй все-одно у лiс дивиться. За мотивами украiнськоi народноi казки, iсторiя яку не розказують дiтям.
Тарас Титорчук
Сiрий
Повiсть
Знаете, я нiколи не думав, що сяду писати власну автобiографiю, що ось роблю зараз. Я нiколи не писав нiчого довшого чи значимiшого за шкiльний твiр-роздум на тему зображення Шевченкових Гайдамакiв чи творчого завдання в унiверситетi. Справа в тiм, що хоч я i вчусь на росiйськiй фiлологii, проте нiколи не був знаним майстром пера. Таким мiг зайнятися хiба що мiй однокурсник Льоня, який вже запатентував себе як вiдомого, у колах нашого iнституту, поета i оратора.
Льоня завжди умiв написати щось цiкаве, що торкнулося б кожного, а потiм вийти на сцену, зачитати це i вiдiйти, кланяючись i чарiвно посмiхаючись, за кулiси, пiд гучнi оплески всiх присутнiх. І бурхлива реакцiя глядачiв, слухачiв, читачiв ще довго не закiнчувалась, маленький Льонiн фан-клуб завжди знаходив хоч одного представника, аби перестрiти його десь на вулицi, у коридорi гуртожитку чи унiверу, й погомонiти з ним про те, про се… І завжди, чомусь, коли ми з Льоньою iдемо на пару, чи на турнiки, чи займати чергу в душ, чи ще кудись, у нагальних справах, я вказую йому на час, а Льоня вiдгукуеться не одразу, вищирившись, не звертаючи на мене погляду i бажаючи iще хвилину покупатися у сяйвi слави. Його ж спiврозмовник (а частiше спiврозмовниця), навпаки, дивиться на мене. Осудливо, щоправда. Й невдоволено. А потiм знову розвертаеться до Льонi, i вони продовжують своi балачки.
Останнiм часом я все частiше i частiше залишаю Льоню iз його «фанатами» та йду у своiх справах. Дiвчата люблять Льоню, i менi здаеться, що скоро одна iз таких розмов перетече у побачення i, хоч ми й живемо з ним у однiй кiмнатi як кiлькiсно, так i якiсно, ми перестанемо з ним спiлкуватися, як ранiше. А Льоня вмiе щось сказати у будь-якiй ситуацii!.. Навiть коли тобi поставили двiйку, чи дiвчина з якою в тебе шури-мури тобi не вiдписуе, вiн завжди знайде втiшне слово, умiе тебе вiдволiкти вiд проблем, i коли ти до них повертаешся, поспiлкувавшись з ним, проблеми стають якимись мiзернiшими, i вирiшити iх стае набагато… швидше.
Ось чому я з певнiстю можу сказати, що Льоня описав би це набагато краще, майстернiше, анiж я, набагато детальнiше (у нього до всього ще й пам’ять хороша). Проте, шматки тiл не Льонiноi сiм’i валяються зараз по всьому подвiр’ю, того, що лишилось вiд мого дому. Не Льонiних гостей зараз пакують у мiшки для трупiв. Крiм того, полiсмени попросили мене вказати тут лише тi деталi, якi важливi для слiдства. Значить, Льоня тут нi до чого, i намагатимусь його бiльше сюди не приплiтати.
Оскiльки я спробую описати лише те, що призвело до мого сидiння у вiддiлку за столом одного з мiлiцiянтiв, це не автобiографiя. Принаймнi, у звичному розумiннi цього слова. Однак, якщо я хочу якомога зрозумiлiше сформулювати причини подiй сьогоднiшньоi ночi, то у мене нема вибору: я повинен повернутися у свое дитинство. І передi мною все чiткiше проступають обриси картин з минулого, все яснiшим i вловимiшим стае причинно-наслiдковий зв’язок мiж окремими деталями, мiж окремими дiями моеi сiм’i i моiми i тим, що сталося сьогоднi…
* * *
Коли я був малий, у нас з’явився собака. Я достеменно не пам’ятаю цiеi подii, дуже смутно… Я пам’ятаю, як батько вiдчиняе дверцята, вилазить iз «Жигулiв», нагинаеться назад i, важко хекаючи, дiстае звiдти щось. Тодi у батька була шевелюра i чорнi вуса, у якi вже де-не-де почала проникати сивина. Великий же клубок шерстi, який вiн дiстав iз сусiднього сидiння, був сивий увесь. На окремих частинах тiла нашого нового собаки ще тлiла ледь помiтна чорнота, проте бiльшiсть шерстi була абсолютно сiрою. Я це знав, бо якраз тодi з мамою вчив кольори. Щеня залупало спросоння очима, потiм вивернулося з батькових рук i подрiботiло до мене. Навiть тодi вiн був здоровенний: не менше п’ятидетесяти сантиметрiв у висоту, не менше сорока кiлограмiв ваги. Зараз, коли я думаю про це, то менi здаеться, що в усьому винне дитяче враження. Хоча, хтозна?…
Як би там не було, незвичайна вiвчарка пiдбiгла до мене, i я не злякався. Ну, хiба що трiшечки. Тодi вiн почав облизувати мене усього, з голови до нiг, i тодi будь-який переляк пройшов. Я упав на попу пiд вагою його морди, захихотiв i закричав чимдуж: «Сiiiиииий!.. Сiiiiиииий!!!..». Так ми його потiм i назвали.
А в цей момент вийшла мама з веранди i побачила, як все сiмейство потiшаеться над тим, як долi мене колошматить сiрий вiвчар. Може вони всi й злякались за мене, окрiм, хiба що, Юлi – та була малою ще, аби зрозумiти, що собачка може завдати якоiсь шкоди ii маленькому братиковi. Але, як i у мене, страх у них пройшов, коли вони побачили, як мило вiн мене облизуе, а я вiдповiдаю йому смiхом.
Але мама не бачила все спочатку i перелякалася не на жарт. Вона якраз витирала руки пiсля миття посуду, а вгледiвши мене на землi, собаку ледь не надi мною i, думаеться, дiда, бабу, сестру i тата, що регочуть над тим, як велетенська сiра потвора гризе горло ii синовi, вона вiдкинула рушник, збiгла зi сходiв, пiдхопила мене пiд руки i дременула в дiм. Може, якби собака побiг за нами, всi хто лишився на подвiр’i не припинили б смiятись, а почали б з новою силою – з маминоi необiзнаностi. Однак сiра вiвчарка так i лишилася стояти там, широко розставивши переднi лапи i втупившись здивовано округленими очима нам услiд. З усiх продовжив хихотiти лише я. То був перший i останнiй день, коли я по-справжньому любив Сiрого.
Наступнi декiлька тижнiв були затягнутi туманом напруженоi атмосфери в хатi. Я так думаю, мати з батьком посварилися якось, поки я не чув. Мама виглядала злою, рiзко розмовляла iз сердитим i трохи винуватим на вигляд батьком. Напевно, ii анi трохи не цiкавило те, що Сiрий зовсiм не намагався завдати менi шкоди, як це виглядало з погляду матерi. Злiсть дивна штука: ми завжди знайдемо iншу причину для неi, якщо перша себе не виправдала. Я чув, що мама казала батьковi вiддати собаку дядьку Івану. У нього з батьком завжди були дружнi стосунки: вони обмiнювалися залiзяччям для домашньоi технiки. А крiм того, у Івана недавно пес здох. А ще вiн мешкав на iншому кiнцi села.
Тато вiдмовився. Зрештою, вiн пiшов на компромiс i пообiцяв пiсля зими посадити Сiрого на ланцюг. У лютому вiн збив для нього велику мiцну буду з дубини, дах пофарбував у синiй колiр i поставив ii в кiнцi двору, з боку городу. А на початку лiта покликав до себе собаку i надiв нашийник. Ланцюг тато вiдкопав у старому дiдовому сараi з-посеред iншого iржавого залiзяччя. Ланцюг був таким же старим та iржавим, як сам сарай, а ще товстим i важким. Однак, мав би вiн голос, то навряд чи Сiрий поскаржився б на його вагу. Навеснi вiн вимахав у пiвтора рази, а може й у два. Так, це був величезний собака. А ще добрий. По мiрi того, як мати почала звикати до нього, вона вiдтанула i полюбила його, як всi решта. Я ж – навпаки. Інодi мене лякали його розмiри, але по-справжньому я незлюбив Сiрого одного холодного лiтнього вечора.
Баба Люба якраз вiднесла вечерю Сiрому у заляпаному бiлому вiдрi. Зробила вона це швидко – усi навчилися це швидко робити, побоюючись, що масивна туша Сiрого зiб’е тебе з нiг своею голодною любов’ю. Так би й було, напевно, якби масивний довгий ланцюг, який батько вичистив до блиску, перед тим як надiти на собаку, не ускладнював тому пересування. Споглядаючи, як потужнi щелепи вiвчарки працюють над своiм частуванням, дiд Захар промовив:
– Николи не пiдходь до собакi, коли вона iсть… Не мона.
– Чого? – розгублено здивувався я. Дiд замислено затягнувся цигаркою, почухав потилицю i промовив iз клубкiв диму:
– Коли собака iсть, вона дуже опасна. Не можна ii вiдривать. Розсердиться.
Тодi вiн пiдвiвся зi сходiв, викинув недопалок i пiшов у хату.
Звiсно, я не послухався дiдовоi поради. Чи налякала вона мене? Певна рiч. Але поступово я взяв собi за звичку кожного дня спостерiгати за трапезою Сiрого, навiть вставати став ранiше, аби побачити це ще й уранцi. З кожним днем я все ближче пiдходив до нього, все яснiше бачив моторну роботу його сильних щелеп, все глибше мене переповнювала цiкавiсть, все бiльшим був адреналiн i все бiльше менi було начхати на слова старого. Хоч я iх i пам’ятав, i розумiв iх слушнiсть, проте, коли я пiдходив до Сiрого з його баняком iз iжею, вони нiби стирались з пам’ятi, стоншувались пiд бурхливим напливом гострих вiдчуттiв i переживань.
Та все меншою була моя любов до собаки. Мабуть, врештi-решт, я перестав сприймати його як улюбленого члена сiм’i. Натомiсть, я думав про Сiрого як про загрозу, яка у станi поглинання iжi здатна на все…
Як би там не було, я втратив до цього iнтерес, займався своiми справами, але одного вечора, коли менi було п’ять, я уявляв себе середньовiчним лицарем. Фехтував палкою, яка слугувала менi мечем. Ось так, бiгаючи по подвiр’ю, не зважаючи на зауваження баби i дiда, щоб я не вимахував «цею полiнякою» на всi сторони, я й помiтив краем ока, як Сiрий iсть. Тодi я згадав своi паломництва до його обителi, що закiнчилися десь iз рiк тому, i вирiшив повторити свою спробу наблизитись до собаки. Я згадував, як уявляв, що наближаюсь до вiвчаря на безпосередню вiдстань, згадував свое бажання тикнути в нього пальцем i побачити, що буде. Це саме бажання виникло в мене i зараз. Але до того часу я вже вирiс i став розумнiшим: задовольнити цiкавiсть я мiг за допомогою свого меча.
