скачать книгу бесплатно
Паперова лялька
Тетяна Тiховська
Подii роману-трилогii точаться протягом майже цiлого сторiччя i подумки переносять читача вiд пiдпорядкованоi царськiй Росii Варшави до золотих копалень Захiдного Сибiру – з усiм iх кримiнальним арсеналом, аж до вбивства. Революцii, вiйни, що iх було забагато впродовж XX вiку, жбурляють долю украiнськоi жiнки як скажений вiтер – паперову ляльку. Головних героiнь трилогii пов’язують не лише кревнi узи, а й майже мiстична iсторiя старовинноi прикраси, що мае властивiсть повертатися до власника…
Тетяна Тiховська
Паперова лялька
Пролог
Десь тут був камiнь. Великий камiнь на розi Базарноi i Московськоi. Камiнь, на якому можна було й посидiти, якщо кохана занадто барилася (а так, як чесно, було майже щоразу). У цих двох навiть був вислiв, зрозумiлий тiльки Їм: доведеться сидiти на каменi. Тобто жди-пожди, коли вже вона причепуриться.
Неможлива спека. Поряд iде Катруся – iй обiцяно пiти на пляж.
– Можна взяти паперову ляльку?
Хай бере, вона хоч не важка. Бо як йти кудись з малою дитиною… Та ще й спека дошкуляе.
Дiйшли. На березi Днiпра не так вiдчуваеться спека. А вода – як молоко з-пiд корови. Яка все ж таки розкiшна рiка! Куди там Сенi – так, канал, трошки бiльший за струмочок, суцiльно закутий у бетон. А Днiпро! – широкий, суднохiдний, вбраний в смарагдовi шати! Аби не спекота. Чи то день сьогоднi такий? На небi анi хмаринки, сонце пече немилосердо, а рiка так i вабить зануритися i не вилазити з води.
На березi – рясно-рясно людей. От якась панi доволi поважного вiку засмагла як тубiлець. Мабуть, вiдпочивае тут щодня. Он якась родина вивела iз задухи мiського помешкання дiтей i песика. Такий собi кумедний песик – здаеться, тер’ерчик. Попри спеку бiга, як навiжений, вздовж берега i приносить хазяям усяку погань. От принiс i поклав до нiг мокрий напiвзотлiлий корч. Дуже потрiбна рiч. Побiг далi.
От молода родина привела двiйко маленьких хлопчакiв. Близнюки. А тато в них, вочевидь, мае азiатське корiння. Тодi зрозумiло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частiше, нiж дiвчатка.
От молода родина привела двiйко маленьких хлопчакiв. Близнюки. А тато в них, вочевидь, мае азiатське корiння. Тодi зрозумiло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частiше, нiж дiвчатка.
Песик знов щось принiс. Що там цього разу? Здохла риба. Годувальник.
Як дивитись на небо з землi, здаеться, навiть лiтак пересуваеться, як спритний равлик. Як тодi помiтити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнiв – холодного i гарячого повiтря?
На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час i посунула далi.
А в цей час невидимi велетнi вирiшували, кому панувати над цiею мiсциною найближчого часу. І нiхто не збирався поступатися.
Родина iз песиком десь подiлася – щось вiн почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжнiй ковдрочцi i вдягае ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую. Зараз дiвчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин i Арiель – вироблених на один кшталт дiснеевських красунь.
Наче здiйнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то вiд спеки мариться?
Хмара насувалася на сонце дедалi бiльше. А велетнi вже випробували силу, тиснучи один на одного, пiдхоплюючи своiми пасмами куряву, дрiбне смiття, пiсок.
Декотрi, тi, що вiдпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирiшили, чи то вiдчули наближення негоди. Але таких була меншiсть. Бiльшiсть залишалась на березi: адже тiльки-но була така приемна погода. От тiльки хмарка пропливе…
Велетнi вiдступилися на крок один вiд одного – i з усiеi лютi помчали, нахиливши лоба, один на одного з единою метою: розчавити, знищити, перемогти. На землi здiйнялась курява, пiсок заслiплював очi, вiти дерев переплiталися i ламалися, а на небi, там, де стрiлися два велетнi, виблиснула блискавка, i, звуком наздоганяючи свiтло, пролунав грiм.
Уже самi безтурботнi зрозумiли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всi речi (потiм розберемо), хапали цей куль та бiгли до найближчого «грибочку». З боку одного лантуха щось ковзнуло назовнi i одразу було пiдхоплене i покручене вiтром.
– Лялька! Моя лялька!
Уперiщив дощ.
Книга перша
Агата
1
Снiг бiлий, слiпучий. А земля чорна, грузька.
Агата стоiть бiля свiжоi могили на центральному мiнському кладовищi. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей iх монотонний рух доводить до божевiлля, як витонченi китайськi тортури: крапля по краплi. Невже iй не всi випробування вiдмiрянi? Невже наостанок було потрiбно пережити свою власну дитину? Щойно закiнчилась вiйна, двiйко дiток, чоловiк. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вiк, щоб пiти вiд нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанiшу, найвродливiшу! Чи не це прочитала по руцi циганка, що ворожила iй дуже-дуже давно? Прочитала – i не захотiла сказати, аби не отруiти щасливих рокiв.
…Це було на Волинi. Агата, мов на крилах, поспiшала додому з вечiрки. Серце радiсно i млосно калатало: ii запросив на танок такий красень, справжнiй принц! Звiсно ж, останнiй польський король правив сто рокiв тому[1 - Останнiй польський король – Станiслав Август Понятовський (1732–1798) – польський король i великий князь литовський.] І якi принци в маленькому мiстечку Ратне, яке було то задвiрками Росiйськоi iмперii, то Польського королiвства? Але хто б це ще мiг бути? На ньому був френч з блискучими гудзиками, з кантами. На кашкетi – герб. Зросту вiн був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навiть високою зачiскою ледь-ледь сягала його грудей.
А коли вiн став на колiно, аби запросити ii на мазурку, iх очi були майже на одному рiвнi.
Що за очi! Зеленi, мрiйливi. Їх оточують золотавi пухнастi вii. Такого ж кольору густе кучеряве волосся i хвацькi вуса, пiдкрученi догори. Вiн вивiв ii на середину зали, де вони були единою парою. Де подiвся весь свiт?! Зала, вiкна, присутнi – все поволi рушило, закружляло, злилося в суцiльну рухливу веселку. Залишився тiльки вiн i танок, що поеднував iх, носив з кутка в куток, розлучав i знов еднав, то прискорював, то уповiльнював iх крок, аж поки Агата в знемозi трохи не впала на руки свого кавалера. А вiн, пiдхопивши ii сильною рукою, на мить пiдняв в повiтря, перш нiж закiнчилося це чаклунство. Серце в Агати калатало, мов шалене, обличчя не знати чому зашарiлося, а очi мимоволi намагалися зустрiтися поглядом iз зеленими очима Стася.
Єзус Марiя! Це ж треба так одразу закохатися!
Назустрiч iй трапилась циганка з немовлям. Мама застерiгала: нiколи не розмовляти з циганками. Зачарують, заворожать, видурять грошi. А ще вони начебто крадуть дiтей. Грошей в Агати немае. А дiтей – вона сама ще майже дитина, всього шiстнадцять рокiв. Що як поворожити на того принца? Мама не дiзнаеться. Якщо циганка добре погадае – можна подарувати каблучку.
– Давай поворожу, красуне!
– Грошей в мене немае.
– Я так поворожу. Покажи долоню.
Взяла лiву руку, щось задовго роздивлялася.
– Буду жити довго i щасливо? – Агатi увiрвався терпець.
– Житимеш довго… – i пiшла геть, не обертаючись.
Агата, зрадiвши, що не довелось розлучатися з каблучкою, побiгла додому. Ледь перетнувши порiг, не втрималась:
– Мамо! Я танцювала з принцом!
В затишнiй кiмнатi крiм мами були тiльки молодшi брати – Даня i Фоня. Фоня був тихий мрiйливий хлопчик, тому вiн без вагань визнавав старшого на два роки Даню неперевершеним авторитетом в усьому. А Даня був бешкетником i плiдним винахiдником усiляких пустощiв.
Мама пiдняла очi вiд вишивання i приязно, але трохи глузливо перепитала:
– Так-таки з принцом? Зi справжнiм?
– Вiн такий красень! А який мундир, якi гудзики, якi канти!
– Та таких «принцiв» на залiзничнiй станцii десятки, – це зi свого кутка озвався Фоня. І тiеi ж митi мимоволi зойкнув, отримавши непомiтно стусана вiд старшого брата. Щось Фоня бовкнув зайве. Але було запiзно: мама всiм тулубом повернулась до братiв i пропекла iх очима:
– А хто це вам дозволяв знову бiгати на станцiю?
Нова залiзниця, яку будували неподалiк вiд мiстечка, була справжнiм лихом для матусь, що мали синiв. Вона приманювала розбишак, мов магнiтом.
Ще коли тiльки-но почалося будiвництво станцii, хлопчаки попри сувору заборону примудрялися втiкати з-пiд пильного нагляду батькiв аби подивитись на чудо – дорогу, а то й поцупити важкеньку гайку – на грузило до вудки.
Залiзнична колiя проходила болотистою мiсциною. Грузька земля вперто засмоктувала гатi, наче мстила за те, що ii вiковий спокiй так зухвало було сплюндровано. На земельнi роботи було мобiлiзовано мiсцевих селян, якi не надто охоче наймалися на це кляте будiвництво. Тiльки найбiльш нужденнi погоджувалися на такi каторжнi умови: робочий день тривав 12–14 годин на добу, за житло робiтникам правили землянки, де пiд ногами хлюпала вода; нещаснi випадки i захворювання були звичайною справою. На спорудження залiзницi було вiдведено мало часу: царська Росiя забажала, аби бездорiжжя не перешкоджало торгiвлi iз Заходом.
Якщо йти до станцii навпростець, легко можна було до крижiв[2 - Крижi – поперек] опинитися в багнюцi. Через те мама i дiзналася про синовi походеньки до залiзницi. Фоня, якому тiльки-но виповнилося вiсiм, отримав в спадок вiд Данi добротнi чоботи. Трохи вони були завеликi.
Якось вони удвох побiгли на станцiю. Весна того року була пiзня, недружна. Земля ледь-ледь вбирала талий снiг, а про те, щоб протряхнути, i не йшлося. І, на лихо, Фоня таки втрапив в болото ледь не по колiна. Даня його сяк-так витяг, але один чобiт так i залишився бiля станцii. Було непереливки обом!
Зачувши розмову, з бiчноi кiмнати визирнула Тiна i поманила Агату до себе. Бiльшоi несхожостi мiж сестрами важко було уявити. Агата – невисока, тендiтна, вишукана, з вузенькими плечима i маленькими нiжками. Риси обличчя наче намальованi тоненьким олiвцем, темне густе волосся майже пряме, тiльки ледь вилося бiля шиi. А молодша Тiна вже на голову випередила Агату зростом, була доволi-таки кремезна, мала величенький гачкуватий нiс, завеликий рот, завеликi ступнi. Волосся аж занадто кучерявилося, i через те йому важко було дати раду. Але, попри грубувату зовнiшнiсть, Тiна мала лагiдну вдачу, була незаздрiсна i обожнювала свою привабливу старшу сестричку. В кiмнатi спали маленькi Катя i Паня, тому розмовляли пошепки:
– Розкажи, як його звати?
– Станiслав. Стась.
– Вiн тобi сподобався?
– Дуже!
– А ви цiлувалися?
– Як можна? Ми тiльки-но познайомилися!
– А вiн пропонував одружитися?
– Тiно, отямся! Ми тiльки танцювали разом! Але це було казково!
– А якщо запропонуе, погодишся? Ну скажи, скажи, погодишся?
…Якось у суботу надвечiр (аби лихо не пiдгледiло) в дверi красномовно постукали. На порозi був маршалок[3 - Маршалок – сват.], що почав з двозначного питання: чи, бува, нема у вас телички на продаж?
Пiсля кiлькох обов’язкових реплiк, господар запросив його до столу. Гiсть виставив на плетену скатертину пляшку горiлки, та сам не сiдав. Знавець весiльного етикету, вiн вiдповiдально враховував усi прикмети: сяде – справа не пiде.
Господар вiдкоркував пляшку – все! Згоду на весiлля отримано! Маршалок вийшов з хати та невдовзi повернувся з батьками нареченого.
Батько, перетинаючи порiг, примушений був нахилитися – зросту був такого, що мало не зачепився за приварцабок[4 - Приварцабок – притолока.]. Та й мати була пiд стать йому. Питання про весiлля вирiшили того ж дня.
Агата була православна, Стась – католик. Але рiднi тихо й мирно погодились на вiнчання в костьолi. Благо, такий шлюб признавався обома конфесiями. Того ж таки дня уклали угоду про те, що батьки нареченого пiсля весiлля нададуть молодим у своему будинку квартиру i стiл – протягом двох рокiв.
Напередоднi весiлля, удосвiта, Стасiв дружба[5 - Дружба – товариш нареченого.] об’iхав усе мiстечко. На шию своему коневi вiн повiсив декiлька дзвiночкiв, щоб його приiзд був чутний в кожному будинку.
Дружбу супроводжували музики. Був серед них молоденький грайек[6 - Грайек – скрипаль, музика.], що мiг своею грою розбурхати пристрасть навiть у самому цупкому серцi. Зупиняючись бiля будинкiв, дружба запрошував iх мешканцiв на весiлля.
Весiлля почалося у недiлю. Зранку батьки вже виглядали нареченого. А Агату, за традицiею, одягали в весiльне вбрання: бiле-бiлiсiньке плаття, бiлi панчохи, бiлi черевики i довгу фату. І, як вона не хвилювалася, не забула взяти у жменю двi грудки цукру – для коня, що його мали впрягти у весiльний вiзок.
Перед самим виiздом на вiнчання молодих благословили батьки Агати, а сваха обсипала усiх присутнiх осипанками[7 - Осипанка – невеличке «рогате» печиво з кiлькома кутами (рогами) з круто замiшаного тiста, усерединi якого був горiх.]. Присутнi хапали iх собi – за народними повiр’ями, розтертi осипанки могли допомогти хворим людям i худобi. Мама Агати в костьол не поiхала – тiльки батько. За обрядом вiн провiв наречену через увесь костьол, пiдвiв до Стася i передав свою дитину в його надiйнi руки.
– Я беру тебе за помiчницю! – клявся молодий.
– Я беру тебе за помiчника! – вiдказувала молода.
– Доки смерть не розлучить нас.
– Доки смерть не розлучить…
Нарештi молодят повiнчали. Серед присутнiх прошелестiло: «Яка гарна пара!». У свiдка пiд час служби затерпла рука – доводилось тримати вiнець досить високо через зрiст нареченого. Весiльна процесiя попрямувала в дiм молодого. Перед порогом Стась, мов пiр’iнку, пiдхопив Агату на руки i занiс ii до кiмнати – так, за повiр’ям, присипалась пильнiсть лихих сил, аби не завважили на появу новоi мешканки.
Гостi вже аж слиною захлиналися, очiкуючи повернення молодят з костьолу. Та й не дивно! Столи вигиналися вiд наiдкiв: коровай, смажене порося, холодець, бульйон з кльоцками, запечена курка… За обiдом гостi кричали: «Гiркий борщ! Гiрка капуста!», – i вигукували доти, доки наречений не здогадався i не поцiлував свою дружину.
Пiснi, танцi, веселощi точилися майже до ранку! Тiльки тодi молодих з жартами та примовками вiдпустили до спальнi i залишили наодинцi. В спальнi стояло величезне лiжко – усi меблi в домi були завеликi для Агати. Стосиком викладенi були подушки – вiд великоi до самоi маленькоi. А пiд лiжком Агата побачила жменю бурштину – вiдганяти злих духiв.
Агата досить швидко призвичаiлася в новiй родинi. Ввечерi вона виходила аж до рогу вулицi зустрiчати чоловiка з роботи.
Стась гречно згинав лiкоть, i так, попiд руки, вони неквапно повертались додому, розповiдаючи кожен своi новини.
– Розумiеш, люба! Колiя пiд потяг в Росii ширша, анiж в Європi. Тому на нашiй станцii е дiлянка, де одночасно прокладено i вузьку, i широку колiю. Приходе потяг, усi пасажири виходять, а попiд вагонами мiняють колеса.
– Який жах! А як вагон впаде на ноги?
– Його пiдтримують мiцнi ваги, вiн не може впасти.
– І взагалi, чому б не iхати на конях – i веселiше, i спокiйнiше!
– Конi можуть понести. І з такою швидкiстю, як потяг, нiякий кiнь не домчить.
– Хоробрий чоловiк може зупинити коней. А хто може зупинити паротяг, якщо вiн понесе?
– Це просто неможливо, люба. Потяг iде тiльки там, де йому вiдведено. Не лiзь пiд колеса – i все буде гаразд.
Агата не любила i побоювалась потягiв, хоча ще нiколи не бачила жодного. А коней вона любила. Любила неквапно iхати вiзком, любила скакати верхи. Любила, коли конi ii пiзнавали, бо Агата нiколи не забувала прихопити iз собою грудки цукру, аби почастувати своiх улюбленцiв. Але iй подобалось, що чоловiк серйозно розповiдае iй такi «не жiночi» речi; подобалося слухати його низький оксамитовий голос – i хотiлося, аби ця дорога не мала кiнця.
Одного разу на розповiдi Стася про залiзницю Агата, попри звичай, нiчого не заперечувала, а ii думки, здавалось, блукали десь далеко. Стась на пiвсловi замовк.
– Щось трапилось вдома?
Агата зупинилась, повернулася до Стася обличчям i задовго мовчала. А потiм сказала те, що мiльйони жiнок до неi казали своiм коханим:
– У нас буде дитина.
І Стась, як i мiльйони чоловiкiв до нього, вiдчув себе щасливим i трохи спантеличеним.
– Дитина? Хлопчик? Хлопчик!
Вiн пiдняв Агату на руки i залишок дороги пронiс на руках. А на пiдлогу опустив так обережно, наче вона була вазою з кришталю по вiнця з водою.
Якось вночi Станiслав прокинувся вiд схлипування Агати. Збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: з дня на день очiкували пологiв.
– Тобi зле, люба?
– Нi! Нi, все гаразд.
