скачать книгу бесплатно
Дем'ян Многогрiшний
Тарас Григорович Гончарук
Знаменитi украiнцi
З усiх козацьких гетьманiв Лiвобережжя другоi половини ХVII—XVIII ст. Дем'ян Многогрiшний лишаеться майже незнаним. Історiя його життя вражае. В книзi йдеться про послiдовнi спроби гетьмана вiдстояти украiнську автономiю.
Тарас Гончарук
Дем'ян Многогрiшний
Вiд автора
З усiх козацьких гетьманiв Лiвобережжя другоi половини XVII—XVIII ст. Дем’ян Гнатович Многогрiшний лишаеться, напевно, майже незнаним. «Про гетьмана Дем’яна Ігнатовича Многогрiшного iсторикам вiдомо небагато, мабуть, найменше, нiж про будь-кого з усiх правителiв Лiвобережноi Украiни», – зазначае сучасний iсторик Вiктор Горобець.
Досi цьому гетьману не присвячено жодного грунтовного монографiчного дослiдження, а в пiдручниках подано про нього мiнiмум iнформацii. Історики тривалий час не могли з’ясувати дат народження та смертi Дем’яна Гнатовича, тому i сьогоднi в лiтературi знайти iх нелегко. Д. Многогрiшного традицiйно характеризують як «людину темну та неписьменну», хоча пiдставою для такого твердження е лише слова самого гетьмана, iнодi надто скромного у власних характеристиках. Подiбних «несправедливостей» щодо висвiтлення постатi Д. Многогрiшного е чимало.
На нашу думку, прикро й те, що Дем’яна Гнатовича в лiтературi, навiть науковiй, досi називають Демком. Таку принизливу форму iменi вживали в царськiй Росii для називання злочинцiв (наприклад, Гришка Отреп’ев, Ємелька Пугачов i т. д.). В росiйських документах так iменували й украiнських гетьманiв, що вважалися зрадниками (Івашка Брюховецький, Петрушка Іваненко та iн.). Однак у лiтературi такi прiзвиська звичайно не закрiпилися. Не пощастило лише гетьману Демку Многогрiшному. За яку саме провину до Д. Многогрiшного на столiття прикипiла «злодiйська» форма iменi (Демко), читач може дiзнатися на сторiнках цього видання.
Автор книги спробуе на пiдставi опублiкованих iсторичних джерел розглянути вже вiдомi науковцям сторiнки життя та дiяльностi Дем’яна Многогрiшного, хоча i невiдомих сторiнок у бiографii цього гетьмана досi залишаеться чимало.
Вiд мужицького сина до сiверського гетьмана
Щодо мiсця та року народження Дем’яна Гнатовича Многогрiшного рiзнi дослiдники подавали вiдмiнну iнформацiю. Видатний украiнський iсторик Володимир Антонович взагалi стверджував, що «про походження й початок козакування» Д. Многогрiшного «немае вiдомостей». Згодом науковцi визначили мiсце його народження – мiсто Короп на Чернiгiвщинi. Рiк народження майбутнього гетьмана бiльшiсть iсторикiв вважали невiдомим й iнодi називали: «близько 1630 р.». Нарештi, сучаснi iсторики В. Горобець та З. Хижняк в енциклопедичних виданнях «Украiнське козацтво. Мала енциклопедiя» та «Киево-Могилянська академiя в iменах» подали не лише майже точне мiсце – «село поблизу м. Короп Чернiгiвського воеводства, тепер Коропський район Чернiгiвськоi областi», – але й точну дату народження Дем’яна Гнатовича Многогрiшного – 1621 рiк.
На сьогоднi достеменно встановлено соцiальне походження Д. Многогрiшного: iсторики здебiльшого не сумнiваються в тому, що майбутнiй гетьман народився в селянськiй родинi. Батьки його належали до стану «посполитих». За часiв Руiни, коли саме Д. Многогрiшному судилося керувати Гетьманщиною, походження практично кожного гетьмана було приводом для закидiв. Наприклад, Івану Виговському ставили на карб те, що вiн походив з украiнськоi шляхетськоi родини, i кляли як «шляхтича» й навiть «ляха»; Івана Самойловича за те, що вiн народився у сiм’i священика, принизливо називали «поповичем». І пощастило лише тим гетьманам, що походили з козацьких родин (наприклад, Петровi Дорошенку, який був «з дiда й прадiда козак»). Гетьману ж Д. Многогрiшному, як зазначае сучасний iсторик Володимир Борисенко, «при найменшiй нагодi недоброзичливцi кололи очi “мужицьким” походженням».
Вочевидь, високоi освiти Д. Многогрiшний дiстати не змiг. Пiзнiше вiн сам називав себе «людиною темною i неписьменною». Але не варто думати, що Дем’ян Гнатович, поступившись освiтою таким своiм попередникам на гетьманськiй посадi, як Богдан Хмельницький чи Іван Виговський, насправдi не вмiв писати та читати. А надто що Д. Многогрiшний неодноразово виявляв себе здiбним полiтиком та дипломатом, а його листи та висловлювання свiдчили i про певну обiзнанiсть зi свiтовою iсторiею, лiтературою тощо.
Досi сперечаються науковцi й щодо часу входження «мужицького сина» Д. Многогрiшного до козацькоi елiти Гетьманщини. В. Антонович уважав, що це вiдбулося вже пiд час Визвольноi вiйни пiд проводом Б. Хмельницького, стверджуючи: «В козацькому реестрi 1649 року вiн записаний у чинi вiйськового осавула. В груднi 1650 року Демко разом iз брацлавським полковником Нечаем подав до киiвськоi городськоi книги королiвську грамоту, яка потверджувала статтi Зборiвськоi угоди. 1651 року перед Берестецькою битвою Іван Богун послав у погоню за поляками, якi вiдступали з Кам’янця, загiн козакiв пiд орудою Многогрiшного, але пiд Купчинцями вiн зазнав поразки». У козацькому реестрi, складеному згiдно зi Зборiвською угодою, насправдi стояв такий собi «Демко осавул войсковий». Що ж до участi славнозвiсного полковника Д. Нечая та Д. Многогрiшного в поданнi королiвськоi грамоти 1651 р., то козацький лiтописець Григорiй Граб’янка писав: «Генеральний писар Іскоростинський копii цих привiлеiв, скрiпивши iх вiйськовою печаткою, роздав старшинi козацькiй. На копiях гетьман власноручно пiдписався так: Богдан Хмельницький, гетьман його королiвськоi величностi вiйська запорiзького. цей документ у присутностi полковника браславського Нечая та генерального осавула Дем’яна Многогрiшного i намiсника королiвського пана Остапа Виговського 8 березня був записаний до Киiвських реестрових книг».
На противагу цим свiдченням уже згадуваний Вiктор Горобець зазначае: «Твердження вiдомого украiнського iсторика В. Антоновича про те, що Многогрiшний уже 1649 р. в урядi Б. Хмельницького обiймав посаду генерального осавула, видаеться неправдоподiбним. Поза всяким сумнiвом, “осавул Демко” з Реестру 1649 р. е не хто iнший, як Дем’ян Лiсовець». На думку В. Горобця, до складу козацькоi старшини Дем’ян Гнатович потрапив значно пiзнiше – не за часiв Визвольноi вiйни, а за часiв Руiни: «Перша достовiрна згадка про Многогрiшного мiститься в документi, датованому аж 1664 р., де вiн титулуеться полковником чернiгiвським», – пише дослiдник.
Історикам досi невiдомо, як «мужицький син» Д. Многогрiшний раптом став козацьким полковником (слiд нагадати, що полковник на Гетьманщинi був не лише командиром козацького полку, але й «губернатором» вiдповiдноi територii). В. Горобець дивуеться цьому «кар’ерному злетовi», зазначаючи: «Досить стрiмкий, майже унiкальний злет для козака-неофiта, який, крiм того, що був “чужим” у козацькому середовищi… – унiкальний випадок в iсторii украiнського гетьманства другоi половини XVII—XVIII столiть!» Хай там як, а цей злет свiдчив про неабиякi здiбностi вихiдця з селянськоi сiм’i Дем’яна Гнатовича Многогрiшного.
Чернiгiвським полковником Д. Многогрiшний став за часiв гетьманства Івана Мартиновича Брюховецького, який прийшов до влади на сумнозвiснiй Чорнiй радi 1663 р., що знаменувала собою остаточний прихiд Руiни в украiнськi землi. Розбрат серед козакiв, вiйна лiвобережних та правобережних гетьманiв мiж собою, наступ на украiнськi землi численних iноземних вiйськ – польських, росiйських, татарських та, нарештi, турецьких, руйнацiя господарства та винищення населення – все це знаменувало ту пору. Тодi ж поволi було обмежено i права козацькоi автономii – найбiльшi здобутки Визвольноi вiйни пiд проводом Б. Хмельницького. Важливим етапом на шляху до цього обмеження став вiзит І. Брюховецького до Москви й пiдписання Московського договору, «iнкорпорацiйного», за визначенням сучасних iсторикiв, згiдно з яким Украiна втрачала судову та фiнансову автономiю, натомiсть кiлькiсть украiнських мiст, де стояли росiйськi гарнiзони з воеводами, зросла до десяти, а гетьман отримав звання росiйського боярина. Пiд час вiзиту І. Брюховецького до Москви боярськi звання та маетки отримав не лише вiн, але й чимало його пiдлеглих, зокрема полковники. У «реестрi, кому саме звелено надати великого государя жалуванi грамоти на дворянство й на маетки та на млини» 1665 р., серед iнших згадано i полковника чернiгiвського Ігнатенка, тобто Дем’яна Многогрiшного.
І. Брюховецький, отримавши в Москвi «царську ласку», в листах до росiйського царя послужливо називав себе «пiднiжком», «холопом» та «Івашкою». Наприклад, лист І. Брюховецького до росiйського царя вiд 27 травня 1666 р. починався так: «Божию милостью, великому государю князю Алексею Михайловичу, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержцу, <…> вашему царскому пресветлому величеству, боярин и верного войска вашего пресветлого величества Запорожского, гетман Ивашка Брюховецкий, яко верный холоп, низко до лица земли пред пресветлым вашего пресветлого царского величества престола ногами со всем войском вашего царского пресветлого величества Запорожским упадаючи, смиренно челом бью на премилосерднейшей и рассмотрительнейшей отеческой вашего царского пресветлого величества милости <…>» (тут i далi цитати, поданi мовою оригiналу, курсивом. – Т. Г.).
У цьому ж листi І. Брюховецький писав: «<…> посилав я, холоп, дворянина вашоi царськоi пресвiтлоi величностi й вiрного вiйська Запорозького чернiгiвського полковника Демка Гнатова сина, <…> пiд Гомель, зрадницьке мiсто, з усiм його Чернiгiвським полком, до того ж додавши й тi пiхотнi та кiннi з рiзних бокiв збiрнi сотнi, яких зiбралося самовольством чимало на самому прикордоннi вiд Запорiжжя, i я, вiрний вашоi пресвiтлоi царськоi величностi холоп, запобiгаючи тому, щоб i цi самовольством зiбранi [козаки] з Запорозькими козаками не змовилися б i не вiдвернулися б вiд нас до них [тобто щоб лiвобережнi козаки не пiддалися агiтацii запорожцiв. – Т. Г.], заради того я тих самих збiрних козакiв до того краю надсилав; також i Дмитрашку Райчу бряславського полковника з усiм товариством волоських хоругв, що при ньому було».
І. Брюховецький назвав у своему листi до царя Д. Многогрiшного Демком цiлком виправдано, адже i самого себе у цьому ж листi гетьман називав Івашкою. Водночас І. Брюховецький пiдкреслив, що Д. Многогрiшний, як i сам гетьман, не лише «холоп» царськоi величностi, а вже i боярин. Показово, що в похiд пiд Гомель гетьман волiв вiдправити неспокiйнi козацькi елементи – iз запорозького прикордоння подалi на пiвнiч. Отже, завдання, покладене на Д. Многогрiшного, було нелегким. Мiж iншим, як керiвник не лише козакiв свого полку, а й цiлого козацького з’еднання, Д. Многогрiшний у цьому походi фактично мав виконувати функцii «наказного гетьмана» – а це було визнанням його военного хисту.
У «зрадницькому», як назвав його І. Брюховецький, Гомелi перебував тодi полковник Мурашко, що своiми дiями вельми дошкуляв навколишнiм украiнським теренам. (цiкаво, що пiзнiше полковник вельми прислужиться Д. Многогрiшному.) У 1666 р. з’еднанню пiд проводом чернiгiвського полковника Д. Многогрiшного повоювати пiд Гомелем не судилося. У червнi того року очевидцi свiдчили, що «пiд Гомелем козаки стоять обозом i шанцi пiд мiсто пiдвели». Проте вже тодi росiйська сторона змусила І. Брюховецького припинити цю кампанiю. Росiя i Польща завершували пiдготовку до пiдписання перемир’я i далi розпалювати вiйну не збиралися. Козакiв iз-пiд Гомеля «усiх по домах розпустили», давши вiдповiдний наказ i Д. Многогрiшному, «що був на пiд’iздi» до мiста. Пiзнiше, вже бувши гетьманом Лiвобережжя, Д. Многогрiшний надавав важливого значення Гомелю, й саме спроба поставити пiд свiй контроль це мiсто стала пiдставою для того, щоб укотре звинуватити Дем’яна Гнатовича в «зрадi».
Тим часом дii росiйських воевод, якi, згiдно з Московським договором, почали збирати податки на Украiнi, збурили ненависть мiсцевого населення та його спротив як до росiйського пiдданства, так i до гетьмана, що запродав iнтереси своеi держави. «Останньою краплею», що переповнила чашу терпiння украiнського козацтва, стали росiйсько-польськi переговори й укладене в Андрусовi 1667 р. перемир’я, за яким переговiрники подiлили Украiну по Днiпру, так що навiть Киiв було вiддано полякам. Тут «прозрiв» i І. Брюховецький: розiрвав союз з Росiею, почав военнi дii проти царських воевод i вирiшив прийняти пiдданство турецького султана.
У вирi цих подiй, як зазначае В. Борисенко, Д. Многогрiшний «слухняно виконував розпорядження гетьмана i вiдверто став на його бiк, коли той пiдняв козацькi полки на боротьбу проти засилля царських воевод на Украiнi». Щоправда, за вiдомостями В. Горобця, саме в цей час, «на переломi 1667—1668 рокiв, готуючись до вирiшального двобою з Москвою, Брюховецький проводить кадрову рокiровку в Чернiгiвському полку, надавши полковничий пернач Івану Самойловичу <…>, а Многогрiшного, усунувши вiд керiвництва полку, задовольняе урядом генерального осавула. <…> Однак полковничий пернач ненадовго випав iз рук Дем’яна Ігнатовича – вже у квiтнi 1668 р. полчани знову доручають йому керувати справами полку. <…> саме сiверським козакам випадало стримувати агресiю царських вiйськ…». Показово, що Д. Многогрiшний та І. Самойлович тут виявилися конкурентами в боротьбi за владу. Пiзнiше І. Самойлович з допомогою спiльникiв вiдбере у Д. Многогрiшного бiльш престижну посаду – гетьманство.
Патрiотичнi дii І. Брюховецького наприкiнцi його правлiння не врятували гетьмана – колишнього «царського пiднiжка». На хвилi народного гнiву на Лiвобережжя прийшли вiйська правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І. Брюховецького було вбито, а П. Дорошенко став на чолi обох бокiв Днiпра. «Пiсля того, як 8 червня 1668 р. Брюховецького було вбито i гетьманом об’еднаноi Украiни проголошено Дорошенка, – пише В. Горобець, – у вiдставку пiшов майже весь склад вищоi старшини Лiвобережжя. Лише за Многогрiшним, який, за словами лiтописця, «найпершей отступил от Бруховецкого», було збережено полковництво, а через мiсяць, коли Дорошенко поспiшно повернувся на Правобережжя, аби вiдбити наступ полякiв, йому пожалувано й уряд наказного сiверського гетьмана».
Чому саме Д. Многогрiшному судилося не лише зберегти свою посаду пiд час змiнення влади, але й стати при новому гетьманi сiверським гетьманом, тобто наказним гетьманом усiеi Лiвобережноi Украiни? Причиною цього, на думку iсторикiв, були давнi зв’язки Д. Многогрiшного та П. Дорошенка. Один з перших дослiдникiв iсторii Украiни Дмитро Бантиш-Каменський називав Д. Многогрiшного серед тих, хто через кошового Запорозькоi Сiчi Івана Сiрка запросив П. Дорошенка в похiд на Лiвобережну Украiну й таким чином посприяв поваленню І. Брюховецького. «У цей час Сiрко, – писав Д. Бантиш-Каменський, – домовившись таемно з генеральним осавулом Многогрiшним i деякими старшинами, вiдрядив посольство до Дорошенка, прохаючи його стати до проводу. <…>Можна собi уявити, як зрадiв Дорошенко, коли в його таборi з’явилось козацьке посольство, якого вiн уже давно чекав. Сповнилося тодi його бажання стати гетьманом обох бокiв Днiпра. Одаривши щедро представникiв народу, поквапився вiн вирушити в похiд <…>». В. Горобець наводить факти листування чернiгiвського полковника Д. Многогрiшного та правобережного гетьмана П. Дорошенка напередоднi його наступу на Лiвобережжя 1668 р. цей зв’язок Дем’яна Гнатовича з найвизначнiшим украiнським гетьманом доби Руiни та палким украiнським патрiотом, можливо, свiдчив про те, що погляди П. Дорошенка i Д. Многогрiшного на майбутне Украiни були близькими.
Проте стосунки Д. Многогрiшного i П. Дорошенка швидко зiпсувалися, i причини для того були досить серйознi. Коли Петро Дорофiйович повернувся до правобережного Чигирина, на Лiвобережну Украiну знов посунули росiйськi вiйська. Московський цар аж нiяк не хотiв миритися з утратою своеi «законноi» (пiсля Андрусiвського договору) частини украiнських земель. «Повiдомлення про повернення Дорошенка з вiйськами на Правобережжя, – зазначае В. Горобець, – росiйське командування сприйняло як сигнал до початку контрнаступу на Лiвобережжя. “Скупивши войска немалiе”, воевода Г. Ромодановський скерував iх на Сiверщину. На Рiздво Пресвятоi Богородицi Ромодановському вдалося оволодiти Нiжином. Учинивши там показово жорстоку розправу над жителями мiста, воевода вирушив у похiд на Чернiгiв. Не маючи достатньо сил, аби вiдбити наступ царськоi армii, Многогрiшний звертаеться iз закликами по допомогу до Дорошенка. Але той, зайнятий боротьбою з поляками та стривожений заколотом запорожцiв на чолi з П. Cуховiем, змiг вiдправити на Сiверщину суто символiчну допомогу».
Г. Ромодановський, як зазначалося, скерував свiй удар саме проти Чернiгова, що його полковник Д. Многогрiшний був зобов’язаний захищати. «Пiд час форсування Ромодановським Десни, – пише далi В. Горобець, – Дем’ян Ігнатович, який з вiйськами перебував тодi поблизу Седнева, наважуеться атакувати противника, але намiри наказного гетьмана наштовхуються на рiзкий спротив частини старшини. Мiж ним i стародубським полковником Петром Рославцем виникае на цьому грунтi навiть серйозна сварка. За таких умов 25 вересня Ромодановський оволодiвае Чернiговом, i наступного дня Многогрiшний пiд тиском старшини розпочинае переговори з царським воеводою про припинення бойових дiй».
Мотиви Д. Многогрiшного тут зрозумiти неважко, адже Руiна у той час, здаеться, вже охопила всю Украiну й дiсталася його Чернiгiвського полку, а чинити опiр великiй росiйськiй армii вiн не мав сил. «Отак у той нещасливий i пагубний час, – писав козацький лiтописець Самiйло Величко, – Нужда з Бiдою, розпростерши своi прапорцi, нищили i внiвець обертали бiдну малоросiйську Украiну, оскiльки з одного боку, вiд Днiпра, виникла з низоднiпровських лугiв манiя, згаданий Суховiй, який зi своiм козацьким та ординським вiйськом, як тiльки хотiв, сваволив i шкодив людям, а з другого боку, вiд Московського царства, знову для помсти, наступав на Украiну iз сильними вiйськами князь Ромодановський: вiн одержав певну звiстку, що Дорошенко вiдiйшов з цього боку до Чигирина. Перебравшись через рiчку Десну, вiн приходить пiд Чернiгiв, де, спаливши частину нового мiста, прийшов до згоди i поеднався пiсля недовгого военного змагання з тодiшнiм чернiгiвським полковником Дем’яном Ігнатовичем Многогрiшним».
Отже, «пiсля недовгого военного змагання» Д. Многогрiшний пiддався росiйським вiйськам. Мало того, як зазначае В. Горобець, «прагнучи припинити кровопролиття», Дем’ян Гнатович був ладен знов прийняти росiйське пiдданство й «уповноважив своiх представникiв на вельми далекосяжнi поступки московськiй сторонi», аби завершити вiйну. Але тут Лiвобережну Украiну врятував П. Дорошенко, кинувши частину своiх козакiв разом з татарами проти вiйськ Г. Ромодановського, що поспiхом залишив Украiну. це дозволило Д. Многогрiшному, незважаючи на те, що татари та козаки П. Дорошенка повернулися на Правобережжя, говорити про росiйське пiдданство вже на iнших, набагато кращих для Украiни, умовах. «Дем’ян Ігнатович рiшуче висловлюеться щодо можливостi повернення пiд зверхнiсть царя лише за умови визнання ним козацьких прав та свобод, закрiплених статтями Богдана Хмельницького 1654 р.», – зазначае В. Горобець.
17 грудня 1668 р. у Новгородi-Сiверському зiбралася старшинська рада, на якiй було обрано Д. Многогрiшного сiверським гетьманом й узято чiткий курс на повернення в пiдданство росiйського царя. Великий вплив пiд час обрання Д. Многогрiшного сiверським, а потiм i повноправним гетьманом Лiвобережноi Украiни справив його приятель, видатний украiнський церковний та лiтературний дiяч, архiепископ Чернiгiвський та фактичний керiвник православноi церкви на Лiвобережжi Лазар Баранович (1616—1693).
Козацькi лiтописцi й iсторики по-рiзному оцiнювали поведiнку Д. Многогрiшного протягом буремного 1668 р. У «Лiтописi Самовидця» припущено, що Дем’яна Гнатовича характеризували перш за все природжена схильнiсть до зради та надмiрне владолюбство; саме тому Д. Многогрiшний спочатку зрадив І. Брюховецького, далi – П. Дорошенка, а потому «почал <…> трактовати з москвою». Однак тут слiд звернути увагу на постать iмовiрного автора «Лiтопису»: бувши жертвою черговоi вiйни мiж Правобережною та Лiвобережною Украiною, що спалахнула внаслiдок переходу сiверського гетьмана Д. Многогрiшного на бiк московського царя, цей iмовiрний автор, Роман Ракушка-Романовський, за словами iсторикiв, пiсля повалення І. Брюховецького втратив посаду нiжинського наказного полковника й наприкiнцi 1668 р. з’явився на Правобережнiй Украiнi, ставши в Брацлавi протопопом. У цей час вiн активно виступае проти гетьмана Д. Многогрiшного, який захопив його майно в Нiжинi. Звичайно, це не могло не вiдбитися на оцiнках, що iх давав автор «Лiтопису» Д. Многогрiшному як гетьману.
«Самовидець» у своему лiтописi називав Дем’яна Гнатовича виключно Демком, таким чином указуючи на подальший арешт та заслання гетьмана. Іншi козацькi лiтописцi – Григорiй Граб’янка та Самiйло Величко – називали Многогрiшного Дем’яном або Дем’яном Ігнатовичем. Прикро, але деякi iсторики, слiдом за надто необ’ективним у твердженнях щодо постатi Многогрiшного «Лiтописом Самовидця», також називали i продовжують називати цього украiнського гетьмана принизливим iменем Демко. Дивина! Нiхто ж з iсторикiв, здаеться, не називае, слiдом за вiдповiдними царськими наказами, «злочинцiв» І. Мазепу та І. Брюховецького Івашками, «ханського гетьмана» П. Іваненка Петрушкою, О. Пугачова Ємелькою тощо. У росiйськiй iсторiографii зменшене iм’я – Гришка – закрiпилося хiба за Григорiем Отреп’евим. В украiнськiй iсторii в цьому планi не пощастило лише Дем’яну Многогрiшному. З легкоi руки ображеного сiверським гетьманом у 1668 р. Р. Ракушки-Романовського («самовидця») Многогрiшного «акi злочинця» продовжують iменувати в науковiй та навчальнiй лiтературi Демком (достатньо почитати сучасний пiдручник Наталi Яковенко та iн.).
Згiдно з джерелами, Д. Многогрiшний на радi в Новгородi-Сiверському за старим старшинським звичаем вагався, чи брати йому гетьманську булаву. Однак у «Лiтописi Самовидця» сказано, що Дем’ян Гнатович лише «ламав комедiю», «як стара дiвка вiд хорошого жениха» вiдмовлявся вiд гетьманства, щоб отримати для себе бiльше вигоди.
«Демко Многогрiшнiй, – писав Самовидець, – будучи наказним гетманом от Дорошенка за тое поставлен, же он найпершей отступил от Бруховецкого, здрадивши его. А хочай Бруховецкiй марне згинув, на тое не уважаючи, жеби и его тое не споткало, себi гетманства жичачiй, назбирал компанii з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе заднiпрскую до Новгородка, и приказал оним, жеби собi цалого гетмана настановили, не сподiваючися на оборону гетмана Дорошенка. Що старшина, будучи у дворi зачинени, которих было омаль, а при Многогрiшном немало его компанii, и боячися що болше мовити, але пошовши гуртом, просили его Многогрiшного, жеби он над ними гетманом был. Чого он отмовлявся, як старая дiвка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позволився на тое, которому и присягу виконали на послушенство. И так зараз послов своiх до его царского величества послал, просячи, жеби знову приняти били попрежнему, що и одержали. И знову рада была в Глуховi, на которой князь Ромодановскiй был, и статi новiе постановили. И от того часу юже воеводам приказано, жеби нi во що не втручалися, и воеводи тилко в Киевi, Чернiговi, Нiжинi и в Переясловлi зоставали, и то нiчого не беручи у людей, але усе на гетмана злiцено».
Оте порiвняння Д. Многогрiшного зi «старою дiвкою» так сподобалося iсторикам, що вони раз у раз наводять його в дослiдженнях, присвячених козаччинi та гетьманству. Примiром, В. Горобець про подii останнiх мiсяцiв 1668 р. писав: «Розвиток полiтичних процесiв в Украiнi восени 1668 р., а саме: гостра мiжусобна боротьба мiж Дорошенком та Суховiем, чию владу на Лiвобережжi визнавали пiвденнi полки, пiдштовхнула Многогрiшного до думки про можливiсть ведення власноi полiтичноi гри. Пiсля того, як на кiнець осенi Суховiй виводить з Лiвобережжя вiрнi йому вiйська на Правобережжя, де зав’язуе вирiшальний двобiй з Дорошенком, наказний сiверський гетьман, “себi гетманства зичачiй”, 17 грудня 1668 р. скликае старшин на раду до Новгорода-Сiверського, “жеби собi целого гетмана настановили, не сподiваючися на оборону Дорошенка”. Оскiльки на раду Многогрiшний запросив лише тих старшин, котрi “оному зичливими були”, результати виборiв неважко було передбачити. Лише задля дотримання традицii претендент певний час вiдмовлявся вiд гетьманства – “як старая дiвка хорошого жениха”». Насправдi, старшинська рада, що вiдбулася 17 грудня 1668 р. у Новгородi-Сiверськiм, вочевидь, була скликана для годиться (як i численнi iншi старшинськi i навiть загальновiйськовi ради на Гетьманщинi того часу, коли реальноi козацькоi демократii вже не iснувало). І «скромнiсть» Д. Многогрiшного, вочевидь, була вдаваною. А проте довiряти оцiнкам постатi Дем’яна Гнатовича, вмiщеним у «Лiтописi Самовидця», треба досить обережно.
Інший козацький лiтописець, вищезгаданий Г. Граб’янка, «хитання» Д. Многогрiшного в 1667 р. пояснював тим, що Дем’ян Гнатович був таемним росiйським «зичливцем» (прихильником), а П. Дорошенко не зумiв розгледiти цiеi зовнiшньополiтичноi орiентацii в поглядах свого приятеля. Коли ж виникла нагода, Д. Многогрiшний вiдкрив свою схильнiсть до союзу з московським царем. «Року 1669, – зазначав Г. Граб’янка, – пiсля вiдходу Суховiя i татар, Многогрiшний уже без всякоi боязнi почав заприязнюватись та погоджуватися з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте пiсля його вiдходу зiбрав грошову компанiю (комiсiю) i присилував мiських полковникiв присягти йому, як гетьмановi, змусив iх послати своiх послiв до його царськоi величностi i просити його монаршу милiсть затвердити Многогрiшного гетьманом. цар вiдразу ж милостиво погодився». Однак, як показали наступнi подii, Д. Многогрiшний аж нiяк не ставив iнтереси московського царя понад украiнськi.
Третiй козацький лiтописець, С. Величко, вважав, що Д. Многогрiшний просто побачив можливiсть для себе стати гетьманом, повноправним господарем Лiвобережноi Украiни, взяти ii пiд свiй «реймент», тобто владу, i це було головним мотивом його дiй. Тут слiд зауважити, що Дем’ян Гнатович неодноразово говорив про свое небажання бути гетьманом, проте iсторики йому не вiрили (хоча, наприклад, вiрили його ж словам про власну «темнiсть та неписьменнiсть»).
Слiд зазначити, що сiверський наказний Д. Многогрiшний у непростий час свого гетьманування пiдписував унiверсали – законодавчi акти, якими гетьмани вiд часiв Б. Хмельницького визначали внутрiшне життя козацькоi Украiни. У сучасному збiрнику унiверсалiв украiнських гетьманiв подано 14 текстiв унiверсалiв та наказiв Д. Многогрiшного, пiдписаних у пору з червня 1668 р. й до пiдписання «Глухiвських статей» 12 лютого 1669 р. (насправдi iх, звичайно, було бiльше). Написанi цi унiверсали, як тодi було заведено, лiтературною, тобто церковнослов’янською iз численними вкрапленнями канцеляризмiв та народних слiв, мовою. Д. Многогрiшний пiдписував iх так: «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и наказный гетман северский» або «Демьян Игнатович, полковник Войска Запорожского черниговский и всего Севера гетман наказний». цими унiверсалами наказний гетьман усiеi Пiвночi вирiшував чимало соцiально-економiчних питань на пiдвладнiй йому (далеко вже не такiй великiй) територii. Зокрема, Дем’ян Гнатович пiдтверджував та захищав права монастирiв та церков на землi й майно: Максакiвському монастирю було надано захист вiд мешканцiв сотень Чернiгiвщини, якi «грунти монастирськi <…> без вiдома iгумена поорали» (унiверсал вiд 28 червня 1668 р.); тiй самiй обителi пiзнiше було видано пiдтвердження на маетки в Нiжинському полку (унiверсал вiд 12 серпня 1668 р.); Успенськiй церквi Новгорода-Сiверського, з огляду на ii спустошення, надано доходи вiд Путивльського перевозу (унiверсал вiд 6 липня 1668 р.); церквi Чудотворця Миколи у Стародубi, щоб ii можна було «образами та аперотами прикрасити», надано водяний млин на рiчцi Писцi (унiверсал вiд 21 липня 1668 р.) тощо. Така полiтика стосовно православних монастирiв та церков була традицiйною для украiнських гетьманiв, починаючи вiд владарювання Б. Хмельницького.
Традицiйним було й те, що сiверський гетьман унiверсалами затверджував маетки за старшинами та iншими мешканцями пiдвладних йому земель. Так, за вiйськовим товаришем Юрiем Буначенком закрiплено було млин, збудований ним у с. Шептаках (унiверсал вiд 21 липня 1668 р.). За стародубським полковим сотником Павлом Андрiевичем – куплене ним урочище Семкiвщина з прилеглими до нього бортними угiддями та сiножатями (унiверсал вiд 21 липня 1668 р.). За чернiгiвським вiйтом Григорiем Яхимовичем (унiверсал вiд 14 жовтня 1668 р.) – половину Недачинськоi руднi (тобто закладу з плавлення руди та виготовлення залiзних виробiв), зважаючи на те, що спiввласник руднi, як сказано в унiверсалi, втiк на Правобережжя «пiд час приходу пiд Чернiгiв [вiйськ] неприятельського московита» (цiкаво, як собi мiг дозволити Д. Многогрiшний такий вислiв щодо своiх росiйських союзникiв?). Було пiдтверджено права чернiгiвського отамана Івана Домонтовича на села Смолин та Максим, наданi свого часу ще «унiверсалами свiтлоi пам’ятi небiжчика Богдана Хмельницького» (унiверсал вiд 19 жовтня 1668 р.). Крiм того, пiдтверджено права стародубського полкового обозного Гаврила Дащенка (унiверсал вiд 22 грудня 1668 р.) на с. Литовське, млин на р. цитвi та iншi угiддя, наданi ранiше «унiверсалом небiжчика свiтлоi пам’ятi гетьмана Брюховецького» (дивна повага до гетьмана, якого тодi росiяни вже називали «зрадником») та iн.
Як бачимо, своiми унiверсалами сiверський гетьман продовжив традицiю сприяння розвитку ремесел та промислiв на Гетьманщинi: закладанню млинiв, рудень, бортних угiдь та iн. Не дивно, що i мешканцi деяких мiст уже тодi отримали вiд Д. Многогрiшного «охороннi унiверсали». Унiверсал вiд 21 липня 1668 р., пiдписаний у Чернiговi «усього Севера гетьманом наказним», пiдтвердив чиннiсть магдебурзького права в мiстi Стародубi та права на земельнi володiння з млинами, за цим мiстом закрiпленi. А унiверсалом вiд 4 сiчня 1669 р. «Дем’ян Ігнатович, гетьман вiйська його царськоi пресвiтлоi величностi Запорозького Сiверський», «бачачи, <…> що мiсто Чернiгiв через теперiшню вiйну до великого пустошення прийти був змушений», звiльнив мешканцiв цього мiста вiд надання проiжджим гiнцям пiдвiд та кормiв. Окрiм того, Д. Многогрiшний у вказаному унiверсалi оголошував: «І зберiгаемо також [Чернiгiв] при давнiх правах усiляких вiд гетьманiв Вiйськ Запорозьких антецесорiв наших наданих на усiлякi пожитки, тобто озера, перевiз, села [i вiд них на чернiгiвського] вiйта, на ратушу, на бургомiстрiв, як перед тим <…> усiлякi податки збирали, так i тепер <…>, при тих усiх пожитках затверджуемо <…> i суворо наказуемо, аби нiхто тому не перешкоджав пiд [загрозою] суворого покарання вiйськового <…>». Пiдтвердження магдебурзького права, звiльнення мiст вiд податкiв та iнших повинностей, затвердження за ними земель – це, безперечно, дii, якi мiг собi дозволити лише правитель держави або досить широкоi автономii. Загалом, вiд текстiв вищезгаданих унiверсалiв складалося дивне враження. Д. Многогрiшний на час iх пiдписання був лише наказним, тобто тимчасовим, гетьманом i, за власними словами, на «справжне» гетьманство особливо не претендував. А змiст унiверсалiв свiдчить, що внутрiшню полiтику на пiдвладному йому невеликому «шматку» земель Лiвобережжя Дем’ян Гнатович проводив грунтовну, цiлком у дусi гетьманiв Украiни «обох бокiв Днiпра» 1648—1668 рр.
«Глухiвськi статтi» Д. Многогрiшного: повернення Украiнi судовоi та фiнансовоi автономii
На початок 1669 р. Д. Многогрiшний, вочевидь, уже покинув сумнiватися, бути чи не бути лiвобережним гетьманом (якщо вiн справдi мав такi сумнiви). У цей час до Москви прибули украiнськi посли, яким було дано наказ «вiд нас, гетьмана вiйська вашоi царськоi величностi Запорозького Сiверського Дем’яна Ігнатовича, вiд обозного, суддiв, полковникiв, осавулiв, сотникiв i всього Запорозького вiйська i православного народу малоросiйського християнського <…>» (складений 1 сiчня 1669 р.).
Текст зазначеного наказу, на думку iсторикiв, переконливо свiдчить, що Д. Многогрiшного аж нiяк не можна вважати проросiйським дiячем. Дякуючи росiйському царевi за «прощення», Д. Многогрiшний вiд iменi «Запорозького вiйська i вiд усього православного народу християнського малоросiйського» прохав, щоб цар залишив люднiсть Гетьманщини «при давнiх наших вольностях», наданих у договорi з Б. Хмельницьким 1654 р. цi вольностi, як стверджувалося в наказi, обмежено при наступниках Б. Хмельницького, починаючи вiд гетьмана Ю. Хмельницького.
Найбiльше уваги у вiдомiй частинi наказу Д. Многогрiшний придiлив перебуванню на украiнськiй територii росiйських залог та воевод. «Хоча в тих статтях славноi пам’ятi Богдан Хмельницький, – йшлося в документi, – гетьман вiйська Запорозького, i все вiйсько Запорозьке добивали чолом великому государю нашому, його царськiй пресвiтлiй величностi, щоб у стольних украiнських мiстах були воеводи iз ратними людьми його царськоi пресвiтлоi величностi на оборону вiд неприятелiв, а саме: в Переяславi, в Нiжинi, в Чернiговi, але вони замiсть оборони бiльшу нам пагубу i знищення нанесли i то в тiй мiрi, що ратнi люди вашоi царськоi пресвiтлоi величностi у наших мiстах у бiдних людей частими грабунками, пожежами i вбивствами до смертi i рiзними та всiлякими мучительствами людям допiкали, а над те до наших норовiв та звичаiв не е звиклi». Саме злочини росiйських вiйськовикiв, якi залишалися абсолютно безкарними, а також зневага росiйських воевод до козацьких звичаiв, на думку Д. Многогрiшного, стали причиною загального збурення на Украiнi й «через це, а не вiд чого iншого, ця теперiшня вiйна почалася i зросла, тiльки вiд того, що ще й <…> Брюховецький вiйну почав у той-таки час». Отже, Д. Многогрiшний вважав, що не лише І. Брюховецький, а й росiйськi воеводи призвели до розриву Гетьманщини з Росiею та вiйни мiж ними в 1667—1668 рр.
Виходячи з цього, Д. Многогрiшний просив вивести росiйськi вiйська з украiнських мiст. Окрiм того, клопотався про те, щоб росiйськi воеводи не мали права судити мiсцеве населення, особливо козакiв. «Бо тi воеводи, – писав Д. Многогрiшний, – не зважаючи на постановленi статтi, у козацькi права та вольностi вступалися i козакiв судили, чого нiколи в Запорозькому вiйську не бувало, а це в цi часи Запорозьке вiйсько перетерпiло». Якщо ж довiчно та незмiнно козацькi права та «вольнiсть» будуть закрiпленi за козаками, Запорозьке вiйсько й Гетьманщина у «постiйностi перебуватиме неодмiнно й несхитно».
Д. Многогрiшний просив повернути населенню Гетьманщини його «наряд» – тобто автономний уряд, запроваджений пiсля Визвольноi вiйни проти Польщi, за часiв Б. Хмельницького, й обмежений через свавiлля росiйських воевод за часiв І. Брюховецького. У наказi було наголошено, що украiнськi посли у Москвi мусять «бити чолом <…> великому государю нашому, його царськiй пресвiтлiй величностi, вiд нас, гетьмана, i вiд полковникiв, i вiд осавулiв, сотникiв, отаманiв, чернi, i вiд усього вiйська Запорозького, i вiд усього народу православного християнського, щоб той наш прямий наряд, якого мали при своiх мiстах, куплений i завойований вiд лядського вiйська (а теперiшнього часу його в нас воеводи в мiстах повiдбирали), був нам повернений i вiдданий; i на те милосердний i милостивий отецький указ вашоi царськоi пресвiтлоi величностi щоб був до воевод, смиренно просимо й молимо, припадаючи до лиця землi, щоб при нас був, а той наряд у нас не вiйною <…> забраний, але так, насильством, вони ж [наряди] завжди при вiйську малися».
Окремим пунктом у наказi Д. Многогрiшний просив звiльнити украiнських полонених, що перебували в росiйських мiстах, зокрема тих iз них, що були захопленi пiд час згаданих вище подiй у Нiжинi. «За указом великого государя нашого, – писав Д. Многогрiшний, – його царськоi пресвiтлоi величностi, коли боярин, i воевода, i намiсник бiлогородський князь Григорiй Григорович Ромодановський стародубiвський iз товаришами вiйною пiдходили пiд малоросiйськi мiста, то в той час, як у Нiжинському полку, так i в Чернiгiвському, i Стародубiвському багато полону набрали i з собою завезли до великоросiйських мiст рiзних людей статi чоловiчоi та жiночоi, великого й малого вiку, – i досi в полонi перебувають, i про те государю нашому, його царськiй пресвiтлiй величностi, мають бити чолом i смиренно просити про милосердний i милостивий указ, щоб зволив розiслати скрiзь грамоти своеi царськоi пресвiтлоi величностi по мiстах, щоб на волю пускали, а тих невiльникiв, що були в наших мiстах, вiдразу всiх до одного щоб повипускали». Зазначений пункт наказу свiдчив про те, що хоч Д. Многогрiшний i слав козакiв до Нiжина, але аж нiяк не мiг бути iнiцiатором жорстокоi розправи над мешканцями цього мiста i навiть намагався допомогти постраждалим.
Украiнська делегацiя, що прибула 19 сiчня 1669 р. до Москви, була досить велика: як зазначають iсторики, «посольство складалося з 58 чоловiк козакiв i з трьох духовних осiб – представникiв Лазаря Барановича. Вiд мiщан також було трое. З козакiв виднiшi: П. Забiла, М. Гвинтовка й І. Домонтович – генеральна старшина». Пiсля ii прибуття й переговорiв вийшов у свiт царський указ про вибори нового гетьмана. «У вiдповiдь на прошенiе, – зазначав лiтописець Г. Граб’янка, – у Глухiв з грамотою було прислано князя Ромоданiвського. У тiй грамотi проголошувалась монарша милiсть i сповiщалося, що Великий государ усi зради, що мали мiсце при Виговському, Юрiю Хмельницькому та Брюховецькому, всемилостивiше прощае та вiдпускае i, як монарх християнський, нiколи про них не буде згадувати, а також не буде тримати у своiй державнiй пам’ятi». «Пiсля цього зволення й монаршого указу, – писав iнший лiтописець С. Величко, – як князь Григорiй Григорович Ромодановський з товаришами, так i цьогобiчнi [Лiвобережнi] полковники з iншою старшиною та значним вiйськовим товариством з’iхались у Глуховi i на третiй день березня мiсяця, учинивши генеральну щодо гетьманства раду, вибрали й постановили на нiй собi гетьманом Дем’яна Ігнатовича Многогрiшного».
Новообраний гетьман, як i його попередники, уклав з Росiею угоду, так званi «статтi», пiдписанi 12 лютого 1669 р. i названi Глухiвськими – за мiсцем пiдписання. Статтi цi пiдписав не лише Д. Многогрiшний, але i, як було записано в лiтописi, «на радi були i до статей руки приклали Преосвященний чернiгiвський i новгородський архiепископ Лазар Баранович; Ігумен Максакiвського монастиря Іеремiй Ширкевич; Гетьман Дем’ян Ігнатов; Обозний Петр Михайлов син Забiла; Суддi: Іван Самойлов, Іван Домонтов; Осаули: Матвiй Микитин син Гвинтiвка, Павел Грибович; Писар генеральний Карп Іванов Мокрiев; Бунчужний Лукаш Зборовський; Хоружий вiйськовий Василь Свириденко; Писар гарматний вiйськовий Никифор Александров». Окрiм того, «статтi» пiдписали 10 полковникiв: «Нiжинський Филип Іванов син Уманець; Стародубський Петр Іванов син Рославченко; Переяславський Іван Єфименко, наказний; Киiвський Константин Солонина; Кошовий пiхотного полку Афанасiй Савенко; Прилуцький наказний полковник Яков Трофимов i осаул полковий; Комонний полковник Михайло Кияшко; Пiхотний полковник Іван Бирло». Як бачимо, полковникiв реестрових козакiв, що були водночас i фактичними губернаторами земель Лiвобережжя, серед них було небагато – лише нiжинський, стародубський та киiвський (звичайно, варто згадати, що i сам Д. Многогрiшний на момент обрання був ще чернiгiвським полковником), два полки – Переяславський та Прилуцький – представленi на радi «наказними полковниками». Окрiм того, текст «статей» пiдписали представники полковоi старшини, сотники й представники вiд пiдконтрольних Д. Многогрiшному земель. Загалом «Глухiвськi статтi» пiдписали 137 осiб, присутнiх на радi, яка щойно обрала Д. Многогрiшного гетьманом.
«Глухiвськi статтi» складалися з 29 пунктiв, упорядкованих за традицiйною для таких документiв формою: прохання украiнськоi сторони i вiдповiдi на них росiйського царя. У деяких питаннях цар погоджувався на прохання украiнцiв, у деяких – нi. Були й пункти, запропонованi самим росiйським царем. Украiнська сторона, звичайно, мусила з ними погодитися.
Першим пунктом «Глухiвських статей» цар, на прохання украiнцiв, «милосердно» простив «вини iхнi» (тобто все те, що вiдбувалося пiд час антимосковського повстання І. Брюховецького) й пообiцяв, що «надалi iм тi iхнi вини не згадуватимуться», а украiнцi, зi свого боку, мусили «бути пiд його, великого государя, самодержавною високою рукою у вiчному пiдданствi невiдступно без будь-якоi зради».
Другий пункт «статей» стосувався «прав i вольностей» украiнцiв, тобто фактично усього iхнього державного, соцiального та економiчного устрою. Пункт цей був напрочуд коротким: украiнцi «милостi у великого государя просять, щоб бути iм при колишнiх своiх правах та вольностях, чим ударований був давнiший гетьман Богдан Хмельницький, i щоб iм усе було потверджено»; натомiсть цар, «Великий государ, його царська пресвiтла величнiсть, ударував гетьмана i все вiйсько цього боку Днiпра правами й вольностями за колишнiм iхнiм правом i гарантував, що iхнi права та вольностi нi в чому не порушуватимуться». Отже, формально цар повернув Украiнi всi права, що iх вона мала за часiв гетьманства Б. Хмельницького. Однак на той час (особливо пiсля Переяславського договору 1659 р. з Москвою Ю. Хмельницького) змiст цих прав та вольностей був спотворений, i тексти iнших «Глухiвських статей» це добре засвiдчували.
Кiлькiсть реестрових козакiв, згiдно з четвертим пунктом «статей», мала складати 30 тисяч. це було вдвiчi менше, нiж в усiх попереднiх «статтях» украiнських гетьманiв. Проте пiсля Андрусiвськоi угоди вiд пiдросiйськоi Украiни залишилася лише половина, i таке зменшення наполовину й реестру було цiлком зрозумiлим. Окрiм того, згiдно з двадцять другим пунктом «статей», для боротьби з покозаченими селянами було створено спецiальний полк iз тисячi козакiв (цей пункт звався: «про настановлення охотницького тисячного полку для примирення легковажних будникiв та винокурiв, що свавiльно називаються козаками, безчестять старих козакiв i творять в Украiнi всiлякi посвари i образи»). Про наслiдки дii цього пункту й створення Д. Многогрiшним «охочих» найманих козацьких полкiв буде сказано нижче.
Згiдно з одинадцятим пунктом, у разi смертi гетьмана украiнська сторона за царським дозволом може провести вибори нового гетьмана, а цар надiшле йому клейноди: прапор, булаву, печатку, литаври. Вiдповiдно до двадцятого пункту угоди, якщо гетьман учинить якийсь злочин «окрiм зради», то старшинi «його без указу великого государя, його царськоi пресвiтлоi величностi, не змiнювати, а вкаже великий государ провести слiдство, i пiсля слiдства чинити указ за iхнiм [козацьким. – Т. Г.] правом». Згiдно з дев’ятнадцятим пунктом «статей», якщо гетьман зрадить царя й «почне чинити в малоросiйських мiстах якiсь посвари так, як учинив це iм Івашко Брюховецький», то козаки i старшина мусять доповiсти про це царю, «а тим гетьманським посварам не вiрити». За таких умов старшина, невдоволена гетьманом, мусила або чекати його смертi, або викрити перед царем гетьманську «зраду». Д. Многогрiшний буде першим iз гетьманiв, хто вiдчуе на собi дiю цього механiзму дострокового усунення з посади.
Чимало пунктiв «Глухiвських статей» мiстили вже, так би мовити, стандартнi обмеження украiнськоi автономii, закрiпленi ще в «Переяславських статтях» 1659 р. Ю. Хмельницького та «Московських статтях» 1665 р. І. Брюховецького. Серед таких обмежень i заборона гетьману мати дипломатичнi вiдносини з iноземними державами. Так, у дванадцятому пунктi украiнцi прохали, «щоб звелено було iм приймати вiд навколишнiх государiв усiлякi присильнi листи i читати, а прочитавши, вiдсилати до великого государя, а вiд себе iм до них писати». У вiдповiдь «великий государ, його царська пресвiтла величнiсть, указав вiдмовити в тiй статтi гетьману i всьому вiйську, тому що давнiшому гетьману Богдановi Хмельницькому та iншим гетьманам, хоч вони були гетьманами обох бокiв, не велено було нi з якими государями чинити спiлкування, бо вiд того в малоросiйських мiстах чиниться великий розлад». Те, що Б. Хмельницький не мав права пiдтримувати дипломатичнi вiдносини з iноземними державами, було, звичайно, неправдою: i мав, i пiдтримував. Однак, як зазначалося вище, поняття про козацькi «права i вольностi» за часiв гетьманування Б. Хмельницького на момент написання «Глухiвських статей» було переiнакшене. У пунктi вiсiмнадцятому украiнцi, вочевидь, щось згадуючи зi старих, справжнiх, «вольностей», стверджували: «Ранiше гетьмани спiлкувалися з польським королем, з кримським ханом та з iншими державами, то щоб i нинi мати змогу спiлкуватися про всiлякi справи, що належать до малоросiйських мiст». Однак i таке спiлкування росiйський цар iм заборонив, пропонуючи вирiшувати своi прикордоннi питання з сусiдами через Москву. Якби порушив гетьман цi два зазначенi пункти, царська влада мала б пiдстави для того, щоб застосувати вищезгаданий пункт дев’ятнадцятий про гетьманську «зраду». Певною поступкою украiнцям щодо розглянутого вище питання був пункт сiмнадцятий. У ньому украiнцi прохали: «Коли в царськоi величностi учиниться комiсiя [тобто дипломатичнi переговори. – Т. Г.] з будь-якими государями, чи королiвською величнiстю, чи з кримським ханом i тут згадувалося б про Запорозьке вiйсько, то щоб царська величнiсть ударував, дозволив бути при своiх, царськоi величностi, комiсарах, висланих вiд них, тому що на першiй комiсii iхнiх осiб не було i Запорозьке вiйсько було вiд того в немалiй тузi». З огляду на це цар дозволив украiнським комiсарам бути присутнiми на переговорах Росii з iншими краiнами щодо украiнських земель. Звичайно, малися на увазi, в першу чергу, переговори з польським королем. Тодi ж «i гетьман, i вся старшина, i козаки постановили: бути посланцями на польський посольський з’iзд обох бокiв, царськоi пресвiтлоi величностi й Корони Польськоi та Князiвства Литовського, до послiв та комiсарiв Федору Завадцькому, суддi Нiжинського полку, Лаврентiю Борознi, Леонтiю Артемовичу Полуботку, Єремii Єремiеву, а на з’iздi сидiти iм при польських послах тому, що царська величнiсть ударував iх за службу дворянською честю».
Пункт двадцять шостий стосувався новоi резиденцii гетьмана, адже Гадяч, колишню резиденцiю І. Брюховецького, Д. Многогрiшний ще не контролював. Украiнська сторона прохала: «щоб царська величнiсть ударував, звелiв бути гетьмановi й гарматам у Батуринi», – на це «великий государ, його царська пресвiтла величнiсть, ударував бути за iхнiм чолобиттям». Вiд цього пункту почалася iсторii Батурина як «гетьманськоi столицi».
Важливим питанням для украiнськоi сторони, як зазначалося вище, було перебування в Гетьманщинi росiйських воевод, а також iхнi права й функцii. Згiдно з третiм пунктом, украiнська сторона прохала: «Гетьман Богдан Хмельницький постановив у колишнiх статтях, щоб воеводам царськоi величностi бути з ратними людьми в Переяславлi, Нiжинi, Чернiговi, i хай би нинi його царська величнiсть не вказував бути воеводам i ратним людям у малоросiйських мiстах, оскiльки вiд них були численнi сварки й докуки, вiд того й вiйна почалася [тобто вiйна І. Брюховецького проти Москви. – Т. Г.]». Росiйський цар на це наказав воеводам та вiйськам «бути в Киевi, в Переяславлi, в Нiжинi, в Чернiговi та в Острi». Вони мали там перебувати, «для оборони вiд ворогiв i щоб надалi не було нi вiд кого в малоросiйських мiстах нiякого хитання та зради [тобто антиросiйських настроiв. – Т. Г.]». Проте цар обмежив права воевод: вiн погодився вдовольнити прохання украiнцiв, щоб не росiйськi воеводи збирали в Гетьманщинi тi податки до царськоi скарбницi, а iх «збирання <…> покласти на гетьмана, а гетьман приставить на те вiрних людей, а вчинить тi збори, коли Украiна прийде в первiсне становище». Також воеводи вже не могли одноосiбно чинити суд над украiнським населенням (до судових органiв, за волею царя, мали залучати «значних, добрих i розумних людей з-помiж малоросiйських жителiв»). Росiйськi воеводи тепер були покликанi здебiльшого «мати начальство над ратними людьми, яких прислано на оборону», а мiсцевих мешканцiв, «iхнi права та вольностi, та суди, та всiлякi справи» вони не мали чiпати. У разi порушень з боку росiйських «ратних людей» цар пропонував мiсцевому населенню писати до Москви та воеводам скарги. Таким чином, згiдно з зазначеним пунктом, кiлькiсть росiйських воевод та залог в украiнських мiстах зменшувалася. За Московським договором І. Брюховецького, iх мало бути 10, а тепер – лише 5 (хоч украiнська сторона прагнула, щоб iх було лише 3). Але головне, що тепер воеводи не втручались у мiсцевi судовi та фiнансовi справи. Отже, Гетьманщинi було фактично повернуто ii фiнансову та судову автономiю – i це здобуток гетьмана Д. Многогрiшного. З деякими обмеженнями цей лад зберiгався майже до кiнця iснування гетьманськоi держави (тобто майже 100 рокiв, аж до К. Розумовського, що гетьманував у 1750—1764 рр.).
