скачать книгу бесплатно
Марко Вовчок
Т. М. Панасенко
Знаменитi украiнцi
Марка Вовчка (лiтературний псевдонiм Марii Олександрiвни Вiлiнськоi, 1833—1907) справедливо називають лiтературною донькою Т. Шевченка. Твори письменницi вiдiграли провiдну роль у становленнi украiнськоi реалiстичноi прози. Найвищого iдейно-художнього рiвня досягае Марко Вовчок у зображеннi трагiчноi долi жiнки-крiпачки, яка в тогочасному суспiльствi зазнала найбiльшого приниження i безправ’я. За словами І. Франка, «з простотою, красою й нiжнiстю ii мови й стилю в’яжеться нерозривно ii нiжна любов до всiх нещасних i страждущих, а особливо до найбiднiших мiж бiдними – до жiнок…»
Т. Панасенко
Марко Вовчок
Яке величне, прекрасне створiння ця жiнка.
Тарас Шевченко
Це талант сильний, чудовий.
Микола Чернишевський
Щасливе нещасливе дитинство
«Багато рокiв минуло вiдтодi, люба дитино моя, коли я в цей же час тримала маленьку новонароджену дiвчинку на руках своiх… Мати моя, ця свята жiнка, подiляла зi мною цiлком мое щастя – i скiльки любовi, турботи й надiй стрiло тебе при появi на свiт Божий…» – писала мати письменницi дочцi у листi до дня ii народження.
Народилася Марiя Олександрiвна Вiлiнська (вiдома в лiтературi пiд псевдонiмом Марко Вовчок) 10 грудня 1833 року в маетку Єкатерининське Єлецького повiту Орловськоi губернii у збiднiлiй дворянськiй родинi. Їi батько, Олександр Олексiйович Вiлiнський, був армiйським офiцером, мати, Парасковiя Петрiвна Данилова, походила iз дворянського роду. Маетком Єкатерининське на той час управляла по смертi чоловiка бабуся новонародженоi, Марiя Олександрiвна Данилова, за першим чоловiком – Шаталова, а за родинними легендами – литовська князiвна Радзивiлл, яку свого часу викрав у батькiв армiйський офiцер Шаталов, щоб потiм побратися. Тож у жилах Марii текла украiнська, росiйська й литовська кров. Батько Марii Вiлiнськоi походив iз Чернiгiвщини. Коли iй виповнилося три роки, батька перевели з Сибiрського гренадерського полку до Тульського гарнiзонного батальйону, що дало йому змогу частiше бувати вдома, з дружиною й дiтьми, а Парасковii Петрiвнi – частiше навiдувати чоловiка. Вiн любив украiнськi пiснi й навiть записував iх у збiрник з нотами, а часом i сам складав музику. Друзi Олександра й Парасковii Вiлiнських знали iх завжди лагiдними, привiтними i веселими.
У 1840 роцi Олександр Олексiйович через хворобу пiшов у вiдставку «з нагородженням чином пiдполковника, з мундиром та пенсiоном на двi третини жалування». У червнi цього ж року батько помер, а мати з сином Валерiаном та дочкою Марiею переiхала до маетку своеi двоюрiдноi сестри Варвари Дмитрiвни Писаревоi. Дiти Вiлiнських залишились без батька дуже рано – Марii минав усього сьомий рiк, а двое менших братикiв були ще зовсiм маленькi. У сестри мати, переживаючи втрату чоловiка, присвячувала весь свiй час вихованню дiтей. Парасковiя Петрiвна чудово знала музику й мови, зокрема французьку, а тiтка ще й розмовляла англiйською. Допитлива, гостра на розум, Марiя швидко й легко вчилася. Але батькова смерть забрала з собою i спокiй, i щасливе сiмейне життя. Мати, боячись залишитися без надiйного чоловiчого плеча з малими дiтьми, у 1842 роцi вийшла замiж удруге – за вiдставного унтер-офiцера Д. Дмитрiева, людину сумнiвноi репутацii, який виявився гульвiсою й жорстоким деспотом-самодуром. Отже, не дочекалася вона нi захисту, нi пiдтримки: шлюб виявився невдалим. Вiтчим зненавидiв чужих дiтей, знущався з дружини. Особливо жорстоким вiн був до крiпакiв, тому немало iх мусило рятуватися втечею. Завзятий картяр, п’яниця й гульвiса, вiн за короткий час прогайнував не тiльки своi статки, а й маеток Вiлiнських. Родичi Парасковii Петрiвни не прийняли до свого кола ii нового чоловiка й посварилися з нею. Дмитро Вiлiнський згадував про вiтчима: «Пам’ятаю бурхливi сцени вiтчима, пам’ятаю, коли з’явилася моя зведена чорнява сестричка (вiтчим був брюнет, а наш батько блондин, i ми всi трое – блондини); пам’ятаю, як ми зростали, як вiтчима хотiв убити наш крiпак Михайло-кравець; i можу потвердити, що вiд дня свого вiд’iзду сестра Марiя Олександрiвна жодного разу не була в Єкатерининському, у матерi, i для побачення з нею мати сама iздила в Харкiв та в Орел».
Харкiвський пансiон
У 1845—1846 роках, близько пiвтора року, Марiя виховувалася в одному з приватних пансiонiв Харкова. Тодi iй виповнилося вже одинадцять рокiв. Це була гарна дiвчинка з великими сiрими очима й довгою русою косою. Недаремно стара куховарка Вiлiнських розповiдала усiм, що панночка Марiя розумниця й красуня. Вихованки пансiону з самого початку поставилися до дiвчини дещо зверхньо. А от першокласницi вiдразу вподобали добру, приязну i спiвчутливу Марiю, яка вмiла терпляче вислуховувати iхнi скарги на несправедливiсть учителiв або старших пансiонерок, розраяти, заспокоiти, по-сестринському приголубити.
У Харкiвському пансiонi викладалися рiзнi науки, але найбiльше уваги придiлялося французькiй мовi, музицi, танцям, вихованню свiтських манер i вмiнню поводитися в шляхетному товариствi. Вiлiнська ставилася до науки серйозно, вчилася старанно, дуже багато читала. Пiзнiше ii молодший брат Дмитро писав: «Сестра вiдзначалася гострим розумом i великою допитливiстю». Марiя добре опанувала французьку мову, самотужки вивчила польську, багато читавши, набула загальноосвiтнiх знань у значно бiльшому обсязi, нiж давав пансiон. Але обстановка в цьому навчальному закладi була важкою, задушливою. Учителi й багатi ученицi до вбогоi Марii ставилися з холодною, погано прихованою зневагою. Доводилося терпiти погордливе ставлення, образи, цькування, глум. Марiя тримала себе незалежно, нi перед ким не запобiгала, не принижувалася, i багатьом це не подобалося.
Уже в останнiй рiк навчання, приiхавши на рiздвянi канiкули до Писаревих, Марiя сказала матерi, що в пансiон бiльше не повернеться: нових для себе знань вона там не здобуде, тож навiщо ще за пiвроку платити. Так само категорично вона вiдмовилася жити в сiм’i вiтчима.
У багатоi тiтки
Вибувши з Харкiвського пансiону (1847), Марiя оселилася в Орлi у своеi хрещеноi, тiтки Катерини Петрiвни Мардовiноi. Тiтка була панi заможна: ii чоловiк обiймав прибуткову посаду секретаря Орловськоi губернськоi палати в цивiльних справах. Тому родина жила в достатку й навiть мала примiський маеток. Катерина Петрiвна взяла племiнницю як виховательку для своiх дiтей – хлопчика шести рокiв i дiвчинки п’яти. Звичайно, маеток родичiв – то не пансiон, але життя у примхливоi i свавiльноi тiтки стало суворою школою життя для дiвчини. Пiзнiше, коли Марiя покинула маеток тiтки, О. Маркович так писав iй: «…я вiтаю тебе зi спокiйним життям пiсля вiчних сцен, своiх та чужих неприемностей, якими доля тебе заганяла з дитинства…». Увесь вiльний час Марiя проводила в чималiй бiблiотецi Мардовiних за читанням творiв О. Пушкiна, М. Гоголя, М. Лермонтова, М. Некрасова, І. Тургенева, зарубiжних письменникiв. Юна читачка бралася й до рiзних наукових студiй.
На той час вiтчим Марii повнiстю розорив Єкатерининське. Маеток був заставлений i перезаставлений кiлька разiв для сплати картярських боргiв Дмитрiева. Вiн невiдомо куди зник, залишивши дружину з дiтьми без будь-яких засобiв до iснування.
Шiстнадцятирiчна дiвчина розцвiла пишним квiтом юностi. Незважаючи на крайню бiднiсть родини, залицяльникiв у Марii не бракувало, й тiтка мрiяла конче вiддати ii за багатiя. І такий невдовзi нагодився. Надзвичайно багатий i до того ж досить привабливий молодий помiщик Микола Єргольський настирливо домагався руки Марii Вiлiнськоi. І дiвчинi вiн здавався симпатичним, приемним, навiть чимось кращим за всiх iнших у ii оточеннi. А Катерина Петрiвна прекрасно знала про його пишний панський будинок з колонами, парк, великий маеток i величезнi статки.
У салонi Мардовiних серед звичайних гостей – мiсцевих помiщикiв i чиновникiв – траплялися письменники, етнографи, музиканти, громадськi дiячi. На цих зiбраннях гостi читали вголос художнi твори, спiвали хором i соло, обговорювали подii в суспiльному життi, дискутували на лiтературнi, науковi, полiтичнi теми. Яскравi люди вiдвiдували салон Мардовiних. Вирiзнялась, наприклад, оригiнальна постать Павла Івановича Якушкiна (1820—1872), письменника, який на той час уже кiлька разiв iздив у глухi села пiвнiчних волзьких губернiй, вивчаючи селянський побут i записуючи народнi пiснi. У колi орловських знайомих Марii Олександрiвни були також вiдомий збирач народних пiсень Петро Васильович Киреевський (1808—1856), чудовий знавець росiйськоi народноi мови й побуту письменник Микола Семенович Лесков (1831—1895), а згодом i недавнiй учасник Кирило-Мефодiiвського товариства, в адмiнiстративному порядку висланий в Орел, украiнський фольклорист i етнограф Опанас Васильович Маркович. Вiн був сином колись багатого полтавського помiщика, який прогайнував свою маетнiсть на гулянках та частуваннях. Пiсля смертi батька три брати подiлили мiж собою залишки колишнiх статкiв. Узявши свою долю грiшми, Опанас з одним крiпаком подався до Киева, де вступив до унiверситету. Одержавши по закiнченнi його ступiнь кандидата наук, учителював у Киiвськiй гiмназii. Метою свого життя вiн вважав збирання фольклорних матерiалiв i вивчення побуту украiнського народу. Познайомившись iз П. Кулiшем, М. Костомаровим, Т. Шевченком, вiн вступив до Кирило-Мефодiiвського товариства, за що був на деякий час ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi. Оскiльки уряд вважав його рядовим членом товариства, то й кару визначив вiдносно м’яку – заборона жити в Украiнi й заслання в Орел на три роки пiд нагляд полiцii. З перших днiв заслання О. Маркович працював молодшим помiчником управителя канцелярii губернатора. Освiчений молодий чоловiк, приемний у спiлкуваннi, чудовий оповiдач i спiвак, гарний на вроду, вiн скоро завоював симпатii вiдвiдувачiв салону Мардовiних. Коли до тiтки приiхала Марiя, серйозна, зосереджена в собi, добре начитана, Маркович захопився нею. Хоча вiн був на одинадцять рокiв старшим (народився у 1822 роцi), мiж ними зав’язалася тепла дружба. Усамiтнившись у куточку просторих покоiв, молодi люди подовгу розмовляли про лiтературу, народне мистецтво. Непомiтно для обох дружба переросла в кохання – освiдчившись одне одному, вони вирiшили одружитися.
Своя сiм’я
Згода одружитися з Опанасом Марковичем викликала сiмейний скандал. Проте нi тiтчинi умовляння, нi попередження про вiк i поганий стан здоров’я Марковича, нi погрози, нi плачi не могли похитнути рiшення Марii. Це й призвело до розриву з тiткою Мардовiною. Марiя вимушена була переiхати до Писаревих. У тiтки Варвари Дмитрiвни дiвчина пробула цiле лiто. Але на якийсь час попрощатися довелось i з коханим. Опанас Васильович повiдомив Марii, що iхнiй вiд’iзд в Украiну вiдкладаеться за браком грошей i через його поганий стан здоров’я. Чоловiк також дуже турбувався через те, що хоче створити сiм’ю, не маючи доброго статку.
У цей час Марiя Олександрiвна робить своi першi спроби збирання зразкiв усноi народноi творчостi, i, мабуть, надихнув ii саме приклад майбутнього чоловiка. Один лист до нього вона починае словами: «Я там записала для тебе росiйську пiсню з вуст бабусi…» У 1850 роцi вона записуе в Єльцi старовиннi росiйськi пiснi, одна з яких особливо iмпонуе iй змалюванням сумноi розлуки дочки з матiр’ю («Через леса, леса темные /, Пролегла дороженька…»). На початок 1850-х pокiв бiографи вiдносять i першi (не вцiлiлi) спроби самостiйноi лiтературноi творчостi майбутньоi письменницi.
Один з листiв Марii до Опанаса Васильовича потрапив до рук його брата, який, не дочекавшись приiзду Опанаса, прочитав послання й сам щиро вiдповiв майбутнiй родичцi: «Ось мiй рецепт для вас обох: 1. Здоров’я. 2. Служба. 3. Благословення Боже на з’еднання ваше».
Пiсля переiздiв, листування, зустрiчей Опанас Васильович у сiчнi 1851 року дiстав вiд орловського губернатора два важливi документи: про згоду на шлюб з дочкою пiдполковника Марiею Олександрiвною Вiлiнською та про надання вiдпустки на два мiсяцi в Єлецький повiт, Чернiгiвську, Полтавську та Киiвську губернii. І наприкiнцi сiчня вiдбулося весiлля Марii Вiлiнськоi й Опанаса Марковича. Молодята оселилися в Чернiговi, де О. Маркович одержав посаду коректора в редакцii газети «Черниговские губернские ведомости» з окладом у 15 карбованцiв срiблом на мiсяць. Звичайно, на прожиття цих грошей не вистачало, до того ж обое молодят були дуже непрактичнi, не вмiли ощадливо витрачати своi прибутки, що взагалi властиве глибоко iнтелiгентним натурам. Нерiдко, маючи мiзернi статки, допомагали ще бiднiшим за себе.
Перш нiж осiсти в Чернiговi, Марiя Олександрiвна та Опанас Васильович заiхали до Парасковii Петрiвни Вiлiнськоi. Молодший брат письменницi згадував: «Нашi крiпаки приходили вiтати молодих i казали, що чоловiк панночки хоча й хохол, але людина така, як слiд <…>. Мати пропонувала сестрi взяти з собою з наших крiпачок покоiвку, молоду 15-рiчну дiвчину Маринку, але сестра рiшуче вiдмовилася i просила матiр вiдпустити Маринку на волю, що й було зроблено». На початку 1852 року в молоду сiм’ю прийшло горе – померла нещодавно народжена дочка Марii Олександрiвни – Вiра. Сама породiлля пiсля важких пологiв довго хворiла. В Опанаса Васильовича виникли серйознi проблеми на службi, в листi до друга вiн написав: «В подяку за свою працю я таки дочекався нагороди: публiчноi лайки i мало не безчестя…». А завершив лист сумними й болiсними словами про дружину: «Вона дуже змарнiла…»
Життя в Киевi
У 1853 роцi Марковичi переiхали до Киева, де Опанас Васильович влаштувався на посаду бухгалтера по продовольчiй частинi Киiвськоi палати державного майна. Молоде подружжя оселилося на Куренiвцi в маленькiй хатцi. Тут у жовтнi 1853 року в них народився син, якого на честь гетьмана Хмельницького назвали Богданом. Хрещеними батьками його були титулярний радник В. В. Марковський i князiвна Варвара Миколаiвна Репнiна.
Живучи в Киевi, Марiя Олександрiвна займалась етнографiею. Вона уважно слухала народну мову, розмовляла з селянками на базарах, занотовувала побутовi подробицi сiльського життя – зробила багато записiв. У записниках i зошитах письменницi добре видно процес опанування лексичних скарбiв та образних засобiв украiнськоi мови. Тут е записи соцiально гострих приказок i прислiв’iв, своерiднi словники украiнських синонiмiв, епiтетiв, професiйно-селянських термiнiв, а також характернi звороти народноi мови («А як, бува, спитають, скажи…», «Як такоi не любити, Боже мiй единий…»), а часом i першi начерки художнiх творiв украiнською мовою. У 1854 роцi деякi з народних казок та пiсень, що iх зiбрала Марiя Олександрiвна, було надруковано у збiрнику Амвросiя Метлинського «Народные южнорусские песни» («Ой Морозе, Морозенку, превдалий козаче», «Не так тая Украiна, ой як молода дiвчина»). Упорядник збiрника, поет-фольклорист, учений i видавець А. Метлинський, у передмовi висловив щиру подяку збирачам, якi допомагали йому. Серед названих була й Марiя Маркович.
Деякий час (серпень – вересень 1854 року) родина жила в маетку помiщика Тарновського; Опанас Васильович займався лише збиранням фольклорних творiв, якоiсь серйозноi роботи, за яку можна було б отримувати платню, вiн не виконував. Саме тому, що «брати грошi задарма не годиться» (як вiн вважав), сiм’я знову повернулася до Киева.
Як ставилися Марковичi до грошей, можна зрозумiти з такоi iсторii. Вiдомий бiограф Т. Шевченка Михайло Чалий зазирнув якось до Марковичiв, що жили в бiднiй хатi на околицi Киева. Вишукуючи способи, як допомогти земляковi, не ображаючи його самолюбства, вiн помiтив на пiдлозi в кутку купу книжок. Це були пiснi А. Метлинського, що iх треба було продати. М. Чалий запропонував свою допомогу. Вiн зумiв продати тридцять примiрникiв, а вирученi грошi надiслав подружжю Марковичiв. Другого дня до квартири М. Чалого в новому цилiндрi вiд Огюста й нових бузкових рукавичках пiд’iхав Опанас Маркович. Вiн тримав пiд рукою ящичок сигар, коробку цукерок вiд Балабухи для дружини i ще щось у пакунку. Щиро подякував М. Чалому за допомогу, а спантеличений добродiй Марковичiв пiдрахував, що iз тих 30 карбованцiв, якi вiн уторгував, навряд чи щось залишилося.
Немирiв
Узимку 1855 року Опанасу Васильовичу пощастило виклопотати посаду молодшого вчителя географii в Немирiвськiй гiмназii. Людинi «неблагонадiйнiй», що перебувала пiд наглядом полiцii, не так легко було знайти прибуткову посаду. Грошi на переiзд до Немирова сiм’i дали за умови, що Опанас Маркович як учитель вiдслужить у мiнiстерствi народноi освiти не менше двох рокiв. У Немирiв – володiння графа Потоцького, почесного попечителя гiмназii, – Опанас Васильович, Марiя Олександрiвна, ii брат Дмитро та син Богдан виiхали восени 1855 року. Про умови життя та найближче оточення Марковичiв у Немировi згадував Дмитро Вiлiнський: «При гiмназii був пансiон i, крiм того, так звана гiмназична колонiя, iнакше кажучи – гуртожиток учителiв, якi мали на повному утриманнi гiмназистiв. <…> До колонii вчителiв входили Опанас Васильович Маркович (географiя), Ілля Петрович Дорошенко (математика), Автоном Григорович Теодорович (iсторiя), Микита Васильович Барщевський (росiйська мова та словеснiсть). Тiльки Маркович був одружений, i тому господарством опiкувалася сестра Марiя Олександрiвна, i навколо неi гуртувались усi цi милi люди – лицарi честi й дружби. Всi вони були малороси, шанувальники Тараса Шевченка…»
У Немировi, як i в Чернiговi та на Куренiвцi, Опанас Васильович збирав фольклорнi матерiали; з цiею метою часом iздив у села разом з дружиною, яка йому багато допомагала.
Початок творчостi
У 1856 роцi Марiя Олександрiвна розпочинае свою активну творчу дiяльнiсть. Протягом року вона пише оповiдання украiнською мовою й бере собi псевдонiм Марко Вовчок. Чому Марiя Вiлiнська стала Марком Вовчком? Точноi вiдповiдi на це запитання немае. Цiлком можливо, що зроблено це було за аналогiею з псевдонiмом вiдомоi французькоi письменницi Жорж Санд. За родинним переказом, псевдонiм походив вiд прiзвища Маркович, за спiвзвучнiстю. Є також версiя, що iм’я Марко було вибране з огляду на те, що в селах Немирiвського району воно на той час було дуже поширене. Як i слово «Вовчок», що було i прiзвищем, i назвою двох сiл. Отже, псевдонiм Марко Вовчок – своерiдний символ того, що оповiдач – з народу.
Живим джерелом мови для письменницi був фольклорний матерiал. Коли Марковичi приiхали в Немирiв, Марiя Олександрiвна вже добре володiла украiнською мовою, але сторiнки ii саморобного зошита й далi заповнювалися новими записами.
Де б не доводилося жити, Марiя Олександрiвна старанно вивчала побут украiнцiв, iхнi iнтереси, прагнення, стосунки мiж собою i з панами. Усюди в неi було багато друзiв. Усi любили ii як рiдну, запрошували на весiлля, хрестини, рiзнi розваги, що давало можливiсть краще пiзнати мiсцевi звичаi та обряди, поглибити знання мови, осягнути психологiю людей. Ще в Єкатеринiвцi Марiя могла чути украiнську мову вiд сiльських людей i слуг. У пансiонi покоiвки панночок говорили мiж собою рiдною мовою, вечорами спiвали пiсень, розповiдали казки, легенди. Здiбна до мов, дiвчинка запам’ятала багато нових слiв, приказок, прислiв’iв. Приiхавши з чоловiком в Украiну, вона постiйно спiлкувалася з мiсцевим населенням. Довiрливо ставлячись до молодоi панi, простi люди, особливо жiнки, були з нею щирi й вiдвертi. Оповiдали iй про свою тяжку долю, про знущання панiв i пiдпанкiв, негаразди в сiм’i, рiзнi подii, нерiдко трагiчнi. Обдарована мiцною, мiсткою i гнучкою пам’яттю, Марiя Олександрiвна збагатилася великою кiлькiстю життевих фактiв. Вразлива й доброзичлива, вона проймалася стражданнями людей, переживала чуже лихо, як власне. Чимдалi глибше пiзнаючи психологiю селян, вона мимоволi починала бачити навколишню дiйснiсть iхнiми очима, почувати й мислити, як вони. Прийшов час, щоб усi життевi враження, пережите й передумане лягло на папiр. Пiсля довгих потаемних вагань, сумнiвiв, внутрiшньоi боротьби вiдважилася написати оповiдання «Сестра».
Звичайно, Марiя Олександрiвна починала свою творчiсть не на порожньому мiсцi. На той час уже широко вiдомими були твори Івана Котляревського, оповiдання й повiстi Григорiя Квiтки-Основ’яненка, поеми Тараса Шевченка, читання яких справило належний вплив на розвиток таланту молодоi письменницi. Так само вплинула й творчiсть Олександра Пушкiна, Миколи Гоголя, Івана Тургенева, писанi росiйською мовою прозовi твори Євгена Гребiнки, а також твори зарубiжних письменникiв. Особливу роль, звичайно, вiдiграв украiнський фольклор.
Очевидно, в неi не було перiоду лiтературного учнiвства, бо перший же твiр виявився цiлком зрiлим. Прочитавши його, Опанас Васильович був просто вражений художньою майстернiстю, глибиною змiсту, правдивiстю зображення дiйсностi, багатством мови. Заохочуючи дружину до подальшоi лiтературноi працi, вiн створив iй належнi умови: увiльнив од будь-яких побутових клопотiв, найняв у селi хатину, де вона прожила майже все лiто 1856 року з сином Богдасем i служницею. Перечитував усе нею написане, редагував, робив зауваження, давав поради. Опанас Маркович захоплено допомагав дружинi, пiдтримував ii вiру в себе. Може, якби не було такоi всебiчноi пiдтримки чоловiка, Марiя Олександрiвна так i не наважилась би подати своi твори до друку.
У лютому 1857 року Марковичi вирiшили надiслати два оповiдання П. Кулiшевi (дослiдники вважають, що це були оповiдання, названi Кулiшем «Викуп» та «Знай, ляше!»), який тодi разом iз Вiлозерським мав у Петербурзi друкарню. Через якийсь час було надiслано ще десять творiв. Невдовзi прийшла позитивна вiдповiдь. Вiдгуки Пантелеймона Кулiша на твори Марка Вовчка були дуже схвальними. У листi до О. Милорадович видавець писав: «Одна панi народилась у Московщинi i вже замужем почала вчитись по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькii повiсткi iз рiчей селянок. Чи поймете Ви менi вiри, що як читав iх, то дух у мене займавсь: так зрозумiла вона красоту нашого слова i наче пiснею заговорила! Колись напечатаю, то самi побачите, що то за дорогii клейноти!»; у листi до дружини: «Одержав я вiд жiнки Марковича нове оповiдання з народного життя. “Чудо, чудо!” – вигукую, як Грабовський. Нiчого подiбного ще не було в лiтературi нашiй»; у статтi: «Читаю й очам не вiрю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свiжостi художнiй твiр!».
У той самий час тiтка К. П. Мардовiна запросила свою хрещеницю Марiю вiдвiдати ii, показати Богдана. Марiя Олександрiвна i сама мала намiр пiдлiкуватися в Орлi, бо ii мучили головнi болi й частi застуди. Тому вона прийняла запрошення тiтки й разом iз сином вирушила за маршрутом: Немирiв – Бiла Церква – Киiв – Козелець – Чернiгiв – Нiжин – Борзна – Глухiв – Севськ – Кроми – Орел. На цьому довгому шляху Марiя вiдвiдуе старих друзiв, заводить приятельськi стосунки з талановитими й цiкавими людьми. Побувавши дорогою в Киевi, Чернiговi та iнших мiстах, вона заiхала на хутiр Мотронiвку, де в той час перебували Кулiшi. Зустрiли ii дуже привiтно. Пантелеймон Олександрович схвально вiдгукнувся про ii твори й пообiцяв пришвидшити iх надрукування. Подiлився своiми планами вiдкрити в Москвi фiлiал друкарнi й залучити до роботи в нiй Опанаса Васильовича, якого цiнував як талановитого критика з тонким мистецьким чуттям, гарним смаком. Повiдомив i приголомшливу новину, яку Марiя Олександрiвна радiсно сповiстила й чоловiковi: «Пан Тарас в дорозi, iде в Петербург, а може, й в Украiнi буде. Що ти на це скажеш?» Звiстка про повернення Тараса Шевченка вiдiграла велику роль у рiшеннi письменницi наступного року поiхати в Петербург, де можна було зустрiтися з Поетом.
У листах до чоловiка Марiя Олександрiвна розповiдае про лiкування, про усi своi зустрiчi, про творчi задуми й плани, про новi записанi фольклорнi твори. Перебуваючи в рiзних мiсцях, зокрема пiвтора мiсяця в Орлi, Марiя Олександрiвна писала новi оповiдання, розпочала повiсть «Інститутка», яку закiнчила, вже повернувшись до Немирова. Розпочала й першi твори ще ранiше задуманого циклу – «Рассказы из народного русского быта».
Кожний майбутнiй твiр письменниця обдумувала на самотi й так захоплювалася, що навiть увi снi бачила своiх героiв, чула iхнi голоси, розмовляла з ними, а прокинувшись, поспiшала записати все, що привидiлося. Занурюючись в уявний свiт – такий живий, яскравий, зримий, – вона переставала сприймати навколишне. Пiзнiше в листi до росiйського письменника Сергiя Аксакова Марко Вовчок напише: «Я обстановки нiколи не шукаю, щоб писати, просто думаю… Я, далебi, не шукаю нi камiна палаючого, нi диких скель для роботи своiй… Самiй побути потрiбно менi… А вже якщо пишеться, то пишеться i тодi, коли голова болить, в лихоманцi, коли дiти навколо бiганину зчинили, i пiчка не горить, а димить». Ясно бачачи обдуманий до дрiбниць епiзод, пейзаж, зовнiшнiсть i поведiнку персонажiв, «чуючи» iхнi розмови, записувала уявлюване, потiм об’еднувала в цiльнi картини i вiдпрацьовувала текст. Писала вона найчастiше з самого ранку до третьоi-четвертоi години дня.
Незадовго до виходу в свiт першоi книжки Марка Вовчка Пантелеймон Кулiш написав Шевченковi: «Побачиш, якi дива в нас творяться: уже й камiння починае вопiяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в украiнку, да такi повiстi вдрала, що хоч би й тобi, мiй друже, то прийшлись би в мiру!»
Взимку 1857 року вийшла в свiт перша книжка письменницi: «Марко Вовчок. Народнi оповiдання». Книжка була надрукована в Санкт-Петербурзi у друкарнi П. Кулiша i складалась з одинадцяти творiв: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пiзнiше «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пiзнiше «Отець Андрiй»), «Максим Гримач», «Данило Гурч». На початку грудня, незадовго перед 24-лiттям Марii Олександрiвни, з Петербурга в Немирiв прийшов товстий пакет, а в ньому щойно вiддрукованi примiрники книжечки невеликого формату – ii перша книжка.
Прочитавши «Народнi оповiдання», Тарас Шевченко почав шукати у друзiв адресу письменницi, бо «…треба буде хоч письмом подяковать iй за ii сердечные, щирii оповiдання». В одному з листiв до Каменецького розчулений вiдгуками про книжку дружини Опанас Васильович попросив Шевченка, якщо це буде можливо, редагувати твори Марка Вовчка: «…нехай вiн провiрить своiми очима, справить своею рукою». Кажуть, що Шевченко так вiдгукнувся на це: «Як можна до цього доторкатися! Це для мене самого джерело iстини i краси!» Поет був також проти того, щоб ii твори редагував Пантелеймон Кулiш, бо дуже боявся, що той iх «опрозить». Сам сприймав iх як «поезiю в прозi».
Дiзнавшись про звернення Марковича до Т. Шевченка, амбiцiйний П. Кулiш у листi до управляючого друкарнею Д. Каменецького фактично вiдмовився мати надалi будь-якi справи з письменницею: «Щодо Вовчка, то рука моя бiльше його не торкнеться». Ображений видавець, який нещодавно турбувався про добру посаду для О. Марковича в Петербурзi, тепер сухо зауважував, що з’являтися в столицi, не маючи грошей i впевненостi, що знайдеться служба, дуже нерозважливо. Було за що ображатися й Марковичам: Марiя Олександрiвна не шукала слави й не бажала розкривати свое справжне iм’я, але Пантелеймон Олександрович не виконав ii прохання, не зберiг ii таемницi. А Марii на той час потрiбний був спокiй, бо, як писав ii чоловiк: «…мiй Вовчок хоруе, ему треба уживати чистого воздуху, зажити спокою, бачити й одiляти других». У цей час Марiя Олександрiвна працювала над перекладами власних творiв для росiйських видань.
Тарас Шевченко присвятив письменницi вiрш «Сон» («На панщинi пшеницю жала») i, зiбравши серед членiв громади 120 карбованцiв, купив золотий браслет, який разом з поезiею надiслав у Немирiв Марii Олександрiвнi. З нетерпiнням чекав ii приiзду.
Петербург
У серединi грудня Опанас Васильович одержав у Немирiвськiй гiмназii вiдпустку через хворобу на один мiсяць. І Марковичi негайно виiхали в Петербург. Дорогою сiм’я завiтала до брата Опанаса Васильовича, – пiзнiше племiнник Марii Олександрiвни так описував ii: «Тiтка Марiя Олександрiвна <…> одрiзнялася вiд Опанаса Васильовича всiм, геть усiм: блондинка з сiрими гарними очима, рiвними, плавними i спокiйними рухами: в момент рiзких поривiв дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима не посмiхаючись. Я пам’ятаю ii високою, з великою русою косою…» Їдучи в столицю, Марковичi зупинилися в Москвi в украiнського iсторика й фольклориста Михайла Максимовича. Письменницю Марка Вовчка вже знали, читали ii твори i з нетерпiнням очiкували нових оповiдань. У лютому в журналi «Русский вестник» надрукували оповiдання «Козачка». Прибувши в Петербург, сiм’я оселилася в будинку Кавелiна, навпроти друкарнi П. Кулiша. У мiстi Марковичi познайомилися не тiльки з украiнськими, а й з росiйськими та польськими письменниками i громадськими дiячами. Збулася давня мрiя Марii Олександрiвни побачитися з Тарасом Григоровичем Шевченком. Сталося це в сiчнi 1859 року. Як згадував М. Бiлозерський, «Шевченко вiд автора “Народних оповiдань” був у невимовному захопленнi». Вони зустрiлися як давнi знайомi, задушевнi друзi. Їх еднала спiльнiсть переконань, любов до Украiни. Були вони подiбнi i складом характеру: обом притаманна сильна воля, прямота, непоступливiсть, душевна щедрiсть, громадянська мужнiсть.
Через якийсь час пiсля першоi зустрiчi Тарас Григорович написав елегiю «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:
…Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Свiте мiй!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Коли в 1860 роцi вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Марковi Вовчковi. Крiм того, на титульнiй сторiнцi подарованого примiрника автор написав: «Моiй единiй донi – Марусi Маркович i рiдний i хрещений батько Тарас Шевченко». Подiбний напис зробив Поет i на подарованому рукописi нелегального твору поеми «Неофiти»: «Любiй моiй единiй донi Марусi Маркович на пам’ять 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». Водночас вiн подарував iй свiй портрет з написом: «Марii Олександрiвнi». Мiж тогочасними украiнськими письменниками з такою великою силою i мужнiстю крiпацьке зло викривала тiльки вона, продовжуючи традицii Шевченка в цiй боротьбi. До ii творiв Шевченко ставився з великою пошаною.
Про Шевченка Марiя Вiлiнська могла чути ще в Харкiвському пансiонi вiд студентiв унiверситету, якi пошепки говорили мiж собою про мужнього Поета, що не побоявся висмiяти самого iмператора й за це був тяжко покараний. Коли Марiя познайомилася з О. Марковичем, вiн багато розповiдав про Тараса Григоровича, декламував його вiршi. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князiвна Варвара Репнiна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаiвна листувалася з Поетом i багато розповiдала про нього своiй кумi. Незвичайна особистiсть Шевченка викликала в Марii Олександрiвни не тiльки зацiкавленiсть, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченковi повiсть «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет i навiть у скрутi не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.
Тарас Шевченко i Пантелеймон Кулiш ввели письменницю в коло Петербурзькоi громади. Тарас Григорович познайомив Марiю Олександрiвну з поетом, одним з перших перекладачiв творiв Шевченка росiйською мовою Олексiем Плещеевим (1825—1893), з польськими дiячами Едвардом Желiговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лiкарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичi у Петербурзi спiлкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Бiлозерським (1825—1899), Миколою Олексiйовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексiем Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та iншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими дiячами. Одним з письменникiв, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергiйович Тургенев. Одного разу, вже пiсля знайомства з Марiею Олександрiвною i Тарасом Григоровичем, І. Тургенев запитав у Шевченка, якого автора слiд читати, щоб чимшвидше навчитися украiнськоi мови, i Поет вiдповiв: «Марко Вовчок! Вiн один володiе нашою мовою». Ставши другом письменницi, Іван Сергiйович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» i висловив свое незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб вiн зробив новий гiдний переклад за авторським оригiналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно вiдредагував збiрку – i книжку було надруковано в 1859 роцi. У передмовi до цього видання І. С. Тургенев писав про свое прагнення зробити iм’я Марка Вовчка таким же «дорогим i домашнiм» для росiйських читачiв, яким воно вже стало для украiнських. «Автор цих рядкiв, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своему перекладi чистоти i правильностi рiдноi мови й водночас зберегти в мiру можливостi ту особливу наiвну чарiвнiсть i поетичну грацiю, якою сповненi “Народнi оповiдання”». Марiя Олександрiвна дякувала другу за передмову до збiрки i дала для перекладу свою повiсть «Інститутка». І. Тургенев казав про цей твiр: «…я в цiлковитому захопленнi; такоi свiжостi й сили ще, здаеться, не було. <…> Я маю намiр перекласти “Інститутку”, хоч i приховую вiд себе складнiсть цього завдання».
У Петербурзькiй громадi Марiя Олександрiвна займала почесне мiсце не тiльки як письменниця, а й як особистiсть. Великою вродою вона не вiдзначалася, хоч мала дуже гарнi, незвичайноi глибини сiрi очi. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зi смаком. Замкнена i стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи ii були плавнi й неквапливi. Належачи до тих людей, якi волiють «менше казати, а бiльше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змiстовно, вмiла уважно слухати мову iнших. Тi, хто добре знав Марiю Олександрiвну, свiдчать, що ii характеризувало рiдкiсне сполучення розуму, таланту, природноi чарiвностi, аристократизму й поетичностi натури. При першому ж знайомствi вона викликала симпатiю до себе. За словами І. Тургенева, мала дар «пiдкоряти людей i робити з ними, що сама хотiла». Однак нiколи не зловживала цим даром. Марiя Олександрiвна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи ii, друзi та знайомi казали: «обличчя дуже лагiдне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона менi здалася жiнкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жiнка, котра так виглядае, нiби й не вiдае, якою рукою береться за перо»…
Живучи в Петербурзi, Марко Вовчок дуже багато працюе, ii новi твори друкуються в журналах i збiрниках, вона робить авторськi переклади, в домi Марковичiв збираються друзi й знайомi, небайдужi до лiтератури люди. І таке життя, на жаль, приносить не тiльки хвилини щастя й задоволення вiд захопленоi працi й спiлкування з однодумцями. Марiя Олександрiвна час вiд часу почувае себе так погано, що iнколи навiть вiдмовляеться вiд запланованих прийомiв, i то не дарма: на засiданнi Цензурного комiтету прочитують анонiмний донос про величезну шкоду вiд розповсюдження творiв Марка Вовчка. Крiм того, стосунки з Пантелеймоном Кулiшем стали нестерпними, навiть спiльнi знайомi помiчали, що Кулiш «Марку Вовчку так набридае, що вона ладна втекти вiд нього…».
Пiсля довгих клопотань Опанас Васильович був звiльнений з посади молодшого вчителя Немирiвськоi гiмназii, i родина почала розмiрковувати про поiздку за кордон, бо це конче необхiдно було для здоров’я Марii Олександрiвни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поiздки пояснено по-iншому: «Головною причиною було прагнення духовного свiтла. Особливо ж І. Тургенев переконував Марка Вовчка та ii чоловiка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без крiпацтва, й хотiлося Марii Олександрiвнi. Разом з Марковичами за кордон збираеться й Іван Сергiйович Тургенев. У цей час виiжджае за кордон i Пантелеймон Кулiш, а от Опанас Васильович поiхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що iй сумно й тяжко iхати без чоловiка, але вона сподiваеться, що вiн приiде вже через кiлька мiсяцiв.
Прощаючись iз письменницею перед ii вiд’iздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив iй писати якомога бiльше i звернутись до народних казкових сюжетiв: «Гляди ж, доню, щоб ти менi написала копу, двi або п’ять, а то й сiм кiп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пiзнiше напише такi чудовi твори цього жанру, як «Невiльничка», «Лимерiвна», «Кармелюк», «Дев’ять братiв i десята сестриця Галя».
Увечерi 29 квiтня 1859 року Марко Вовчок iз сином Богданом, у супроводi Івана Тургенева вирушили з Петербурга в Берлiн.
За кордоном
На початку травня письменниця прибувае в Берлiн. Як розповiдав І. Тургенев, який тодi був у дружнiх стосунках iз Марком Вовчком, ii син Богдан «…сидiв у нього протягом усього шляху на руках, на ногах i спав на шиi». У цей же час до Берлiна прибувае П. Кулiш. Припускають, що саме там i вiдбулася остання зустрiч i серйозна розмова Марка Вовчка i ii першого видавця, пiсля якоi Кулiш повернувся додому. Іван Тургенев потурбувався про влаштування письменницi з сином у Дрезденi й поiхав у Париж. У листах письменник цiкавився турботами й проблемами Марii Олександрiвни, радив, до яких лiкарiв звертатися. На щастя, у травнi Опанас Васильович одержав вiдпустку на вiсiм мiсяцiв i вирушив у Нiмеччину, щоб приеднатися до сiм’i. Марiя Олександрiвна пройшла курс лiкування, разом iз сином брала уроки нiмецькоi мови, причому обое мали добрi успiхи. Там, на чужинi, письменниця листуеться з Шевченком, який довiряе iй найпотаемнiшi думки й переживання: «…не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повiситься часом? Нi, не повiшусь, а втечу на Украiну, оженюсь i вернуся як умитий в столицю». Іван Сергiйович на кiлька днiв виiжджае до Лондона, де зустрiчаеться з Олександром Івановичем Герценом (1812—1870) i передае йому збiрку Марка Вовчка. Марiя Олександрiвна читала кiлька робiт Герцена i дуже цiкавилася цiею неординарною особистiстю, вона просила І. Тургенева: «Скажiть менi щось про нього, адже Ви, мабуть, побачите його в Лондонi». Сам же Герцен, прочитавши оповiдання Марка Вовчка, дуже хотiв познайомитися з авторкою. Марiя Олександрiвна у Дрезденi познайомилася з критиком i журналiстом Володимиром Михайловичем Майковим (1823—1885), письменником Іваном Олександровичем Гончаровим (1812—1891), професором Петербурзького унiверситету Костянтином Дмитровичем Кавелiним (1818—1885).
