скачать книгу бесплатно
Буду камiнь важенький здiймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
Я спiватиму пiсню дзвiнкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Пiдiйметься той камiнь важкий.
Пiзнiше Леся доробить цей вiрш, i вiн стане ii життевим девiзом, ii гаслом.
Лiто 1890 року Леся з матiр’ю провели в криму: саки, Євпаторiя, Севастополь, Бахчисарай, Ялта, Одеса. Особливо вразив молоду поетесу своею красою Бахчисарай, а будиночок Надсона[2 - Надсон Семен Якович (1862–1887) – росiйський поет, який останнi роки свого короткого життя жив у Ялтi, де й помер вiд сухот. (Прим. автора.)] в Ялтi засмутив своею незручнiстю й непривiтнiстю. Лесю лiкували спочатку грязями, а потiм морськими купаннями. Таке лiкування пiшло на користь – дiвчина змогла ходити з однiею милицею. Але всi зусилля лiкарiв, матерi й самоi Лесi пiшли нанiвець, бо, повернувшись додому, вони застали там хвору Ізидору. Леся днями й ночами просиджувала бiля тяжко хвороi на дифтерит дитини. Тодi бiльшiсть дiтей iз таким дiагнозом помирали й лiкарi лише розводили руками. Усiх дiтей вiдокремили вiд недужоi, мати була в смертельному розпачi, вона не могла адекватно дiяти, щось взагалi робити, i маленька Ізидора опинилася на руках Лесi й Михайла. Вiд фiзичноi напруги здоровий i сильний Михайло iнколи засинав, але Леся, хвора й слабка фiзично, завжди була поруч. Вона нiколи не забувала, що й коли необхiдно зробити, нiколи не втрачала вiри в сестрине одужання i перемогу над пiдступною хворобою. Можна лише здогадуватися, що вiдбувалося в Лесинiй душi, про що вона думала, якi переживання займали ii, – зовнi вона була завжди спокiйна, врiвноважена, зiбрана й лагiдна. На догляд за собою й пiдтримку свого здоров’я не було часу, не залишалося сил. І поруч зi смертельною хворобою маленькоi сестри, зi страшними словами лiкарiв усе iнше здавалося несуттевим. По одужаннi Ізидори Леся злягла з болями в нозi й у повному знесиленнi вiд недосипання й недоiдання. саме через сестрину недугу Леся не змогла переселитися в свiй «бiлий» будиночок, який цього лiта побудували для неi.
На початку осенi 1890 року родина переiхала до Луцька. Леся почувалась погано, дуже болiла нога. Вона рiдко пiдводилася з лiжка, багато читала. колишнiх Лесиних приятелiв у мiстi не було, спiлкуватися не було з ким. одного разу вона була в Луцькому замку та iнколи заходила до костьолу послухати гру органа, яку дуже любила. Батьки вирiшили повезти дочку до Вiдня i зробити операцiю. для цього написали до Михайла драгоманова, щоб порадив, до кого в Австрii треба звернутися, куди поiхати. Леся листуеться з дядьком i уважно прислухаеться до всiх його порад та зауважень. Листи вiд обожнюваного драгоманова завжди були для Лесi святом, вони пiдiймали iй настрiй, надихали на щось нове. а М. драгоманов висловлював жаль з приводу того, що племiнниця через стан здоров’я перестала вивчати англiйську мову, обiцяв при нагодi дати iй гарнi англiйськi книжки й запропонувати щось з iталiйськоi лiтератури для перекладу. незважаючи на всi негаразди, хворобу свою й рiдних, Леся багато творила: вона остаточно пiдготувала до друку переклади з Гейне, почала писати для молодших сестер i брата
