скачать книгу бесплатно
Як луч вiд сонечка, ллеться.
З мiцною душею вже дiти Вкраiни
До бою встають з ворогами,
А злого вражина i вражую шану
Без заздрости топчуть ногами…
Побачу: старi i малi – все повстало!
У всiх сяють очi, як зорi,
І знов Украiна розкiшна й могутня,
Знов воля широка й простора!..
Все в мент я побачу… й хвилина та буде
Менi в нагороду едину,
Із глумом та смiхом зустрiну я ката
Й щасливо умру за Вкраiну…
Вийшовши з в’язницi, тарасiвець не мав можливостi жити далi в Харковi, тож поiхав додому в Керч. Невiдомо, як реагували на його невдале навчання рiднi, як це було свого часу в того ж Б. Грiнченка, коли його батько намагався звiльнити сина з ув’язнення, i, хоч засуджував необдуману дiяльнiсть, пiдтримав сина у важку хвилину. І. Липа ж сам вирiшував свою долю, бо не мав впливових родичiв, проте мав друзiв, якi не так дiлом, але словом тiшили вiдрiзаного вiд полiтичного руху побратима. Серед них були майже невiдомi сьогоднi О. Кривко, Є. Тимченко, М. Яценко, якi теж послiдовно втiлювали в життя iдеали «Братерства Тарасiвцiв», за що поплатилися власним добробутом.
І. Липi пощастило значною мiрою в тому, що вiн не здався пiсля розгрому його товариства. Вiн не вхопився за чарку i не вiдiйшов вiд полiтики назавжди, як це трапилося з частиною тарасiвцiв. Першою проблемою, яку йому вдалося вирiшити, була освiта. Не маючи права продовжувати навчання i не отримуючи нiяких вiдповiдей вiд мiнiстерства освiти, Іван Львович наважився на зухвалий вчинок, який вирiшив його подальшу долю.
Столиця iмперii – Санкт-Петербург, де «кровi пролито людськоi, i без ножа», саме там вирiшувалися всi питання. І. Липа вирiшив iхати вимагати права на продовження освiти в столицi. Дозволу на проiзд до Петербурга вiн не мав, а без нього до столицi – зась!
Коли у полiцiйному департаментi Петербурга, до якого І. Липа навiдався, зчинили скандал через самовiльний в’iзд, вiн виплутався, лише вдавшись до хитрощiв. Вiн заявив, що ще не заiхав до Петербурга, оскiльки його речi все ще на вокзалi. Вiдповiдь поставила полiцiантiв у глухий кут, i йому дозволили поселитися в мiстi на час вирiшення справи. Вирiшив майбутне молодого украiнського iнтелiгента тодiшнiй мiнiстр освiти граф І. Делянов.
Директор департаменту полiцii А. Добржинський, який свого часу був прокурором вiд обвинувачення на судi членiв органiзацii «Народна воля», пропонував І. Липi унiверситет у Дорпатi (Дерпт чи Юр’ев), бо в Киевi було «можливе повернення до украiнофiльства». І. Липа ж «виторгував» Казань, де викладацький склад медичного факультету був на дуже високому рiвнi.
У Казанi до студента з непевним полiтичним минулим ставились по-рiзному. Однi його обожнювали i кликали залишитися при 'iх лiкарнях, iншi, як професор С. Левашов, намагалися не допустити, аби тарасiвець отримав диплом медика. Майбутнiй ректор Одеського университета перед самими iспитами примусив студента клопотатися про додатковi документи з Харкова, а, коли той розiбрався из бюрократичними проблемами, на iспитi намагався поставити незадовiльну оцiнку, аби І. Липа повторно йшов на iспити вже наступного року. Проте за студента вступився весь професорський i студентський склад медичного факультету, тож С. Левашов капiтулював. Так тарасiвець став дипломованим медиком i розпочав тернистий шлях земського лiкаря.
Не знаючи куди подiтися пiсля iспитiв у Казанському унiверситетi, І. Липа активiзував пошуки роботи та спонукав до цього знайомих. В листопадi 1897 року вiн уперше потрапив на три тижнi до одного з основних мiст свого життя – Одеси, гостював у свого побратима, учасника таемноi органiзацii «Братерство Тарасiвцiв», поета i фольклориста Вiталiя Боровика. В Одесi той пiсля навчання у Нiжинi та Киевi закрiпився у 1899 роцi, отримавши посаду iнспектора Михайло-Семенiвського сирiтського будинку. Але переiхав сюди дещо ранiше, бо був одружений ще з 1885 року из дочкою вiдомого одеського художника Амвросiя Ждахи. Згодом став одним из провiдних членiв украiнськоi громади в Одесi. В. Боровик активно займався поширенням украiномовних книг, для чого створив у центрi мiста, на Соборнiй площi, книгарню «Дiло».
В Одесi І. Липа познайомився з мiсцевою украiнською громадою i з вiдомим меценатом Є. Чикаленком зокрема. це – надзвичайна постать в украiнському русi, адже всiею своею дiяльнiстю намагався зламати стереотип про згубну окремiшнiсть украiнцiв. У важку хвилину, задля ствердження рiзноманiтних видавничих та культурницьких проектiв, Є. Чикаленко продавав частинами землi свого маетку, аби пiдтримати загальну справу не словом, а карбованцем. Вiдома його фраза, що вже стала крилатою, «Батькiвщину варто любити до глибини власноi кишенi».
Є. Чикаленко через свого товариша П. Кондрацького спромiгся, аби І. Липу рекомендували до Ананьiвського повiту. Таким чином, перша лiкарня, яку очолив І. Липа, була розташована в селi Липецьке, неподалiк вiд Ананьева, на сучаснiй Одещинi.
Медична галузь Росiйськоi iмперii в другiй половинi ХІХ столiття проходила етап модернiзацii. В руслi реформ царя Олександра ІІ в бiльшостi губернiй iмперii встановилася земська медицина. Лiкарняна та санiтарна справа внаслiдок цього залежала вiд земського самоуправлiння та економiчного розвитку регiонiв. Протягом перших двадцяти рокiв iснування земств дiяла так звана роз’iздна система. Тобто лiкар мав сам дiставатися до хворого. Один из професорiв Казанського университета чiтко охарактеризував таку систему: «…Загальна характеристика ii полягае в тому, що лiкар завжди в поiздках, а хворi нiколи не знають, де знайти лiкаря…»
На початку лютого 1898 року лiкар прибув на мiсце роботи. Умови виявились не надто сприятливими: вiдсутне житло для лiкаря та мiсця для харчування, в амбулаторii вiдчувався постiйний холод. Єдина розрада: до Ананьева було близько, i там була свiдома украiнська громада.
Можливо, І. Липа залишився б у Липецькому, але його громадська дiяльнiсть призвела до того, що там почали «вороже ставитися до “хахлов”». Тому, коли помер старий голова Анань-iвськоi управи, з яким Є. Чикаленко мав гарнi вiдносини, почався набiр «благонадiйних людей». За спогадами мецената, мiсцевий магнат Ерделi та його однодумцi написали до повiтового вiддiлку полiцii заяви про антидержавну дiяльнiсть І. Липи. Така ж проблема виникла в Модеста Левицького, який також з допомогою Є. Чикаленка працював неподалiк вiд Ананьева в селi Окна (сьогоднi – селище мiського типу Краснi Окни).
Унаслiдок такого цькування обидва лiкарi змушенi були шукати iнше мiсце роботи. Основною персоною, яка поставила собi за завдання прибрати лiкарiв-украiнцiв з посад, був Микола Ерделi (1846–1902) – представник дворянського роду Угорщини. Микола Ерделi був повiтовим гласним Ананьева i зробив чималий внесок у розбудову цього регiону. Невiдомо, чи мав магнат iнтереси в Липецькому, адже цькування мiсцевого лiкаря навряд чи сприяло полiпшенню лiкарняноi справи в селi. Маючи значний вплив у земствi, М. Ерделi мiг дозволити собi будь-яку забаганку.
Пiсля багатонацiональноi Херсонщини мальовнича Полтавщина значно бiльше подобалася лiкарю. Напевне, пiсля подорожi п'ятирiчноi давнини цей край манив його до себе. Та спочатку нового лiкаря не надто добре сприймали мiсцевi жителi. Як зазначав сам лiкар, вони «як ведмедi, живуть по хуторах, такi ж дикi, як i ведмедi. Знахарок i знахарiв тут бiльше, нiж у других мiсцях…» І. Липа поселився в пятикiмнатнiй хатi, де, щоправда, спочатку не було жодних меблiв i посуду. Та з часом вiн облаштував це житло, а поряд из будiвлею виростив розкiшнi троянди.
У лiкарнi пiд керiвництвом І. Липи були два фельдшери й акушерка. Не вистачало найнеобхiднiших iнструментiв. Лiкар просив на iх купiвлю 300 рублiв, а отримав лише 100. Тож iнструменти доводилося купувати найдешевшi. За тодiшнiми реалiями Росiйськоi iмперii земський лiкар отримував платню до 1 тисячи рублiв, i була можливiсть ii збiльшення за вислугою рокiв.
Аби змiнити ставлення управи до своеi дiльницi в Мачухах, І. Липа розписав статистичний звiт за десять рокiв роботи лiкарнi. В обов’язок земського лiкаря, крiм прийому хворих, входило також опiкування сиротами, яких на початок його дiяльностi було десять. Найбiльш виснажливою була робота в перiод епiдемiй. Так, у сiчнi 1899 року, коли в регiонi лютувала вiспа, iнфлюенца (грип), а згодом i скарлатина, І. Липа приймав у середньому вiсiмдесят хворих на день i об’iжджав все хутори в радiусi сорока верст.
Лiкарня за керiвництва І. Липи стала своерiдним «культурним центром» села. Лiкар ламав стереотипне уявлення про цей заклад, як про останне мiсце, куди хочеться потрапити. До рiздвяних свят наприкiнцi 1900 року в нiй було влаштовано свято для мiсцевих дiтей. Не забув лiкар i прикрасити лiкарню святково вбраною сосенкою, потурбуватися i про подарунки. А подарунки були в дусi тарасiвця – украiнськi книжки: «Кобзар», «Чорна рада» та iн.
У вiльний вiд роботи час, який бував хiба що вночi, лiкар писав прозу та вiршi. На початку ХХ столiття вiн був уже пiзнаваним автором. Його твори можна було побачити у вiдомому журналi «Лiтературно-науковий вiстник», який об’еднав навколо себе кращi уми тодiшньоi Украiни, та в iнших захiдноукраiнських часописах. Писав також публiцистику, здебiльшого на теми, якi найбiльш цiкавили. Крiм полiтики, це також iдея медичного просвiтництва, бо рiвень усвiдомлення селянами причин всiляких хвороб залишався на рiвнi середньовiччя. Лiкар пропонував поширювати «летючi медичнi картки» – щось на зразок невеликих буклетiв зрозумiлою для селян украiнською мовою з основними правилами гiгiени та вiдомостями про збудникiв хвороб.
Згодом вiн трансформував цю iдею в спробу органiзацii украiномовного тижневика «Лiкарський порадник». це було складнiшим завданням за картки, але в повнiй мiрi поеднувало два фундаментальних аспекти прагнень І. Липи: просвiтництво медичне та нацiональне. Варто розумiти, що мова видання не була забаганкою лiкаря. Селяни на той час, а вони становили бiльшiсть населення украiнських земель, елементарно не розумiли мови iмперськоi влади. І всi скупi спроби влади поширювати вiдомостi в селах розбивалися об неуцтво та iншомовнiсть. Але цей останнiй аспект так i лишився незрозумiлим колонiальнiй владi, тож всi спроби І. Липи закiнчилися невдачами.
До молодого харизматичного лiкаря, майже одразу по влаштуваннi в Мачухах, почала виявляти цiкавiсть 19-рiчна дружина мiсцевого священика Єлизавета Іванiвна Геращенко. Молода мати i дружина намагаеться закохати в себе лiкаря – сюжет, який потребуе серйозного психiатричного аналiзу.
Спочатку І. Липа пробував не помiчати ii залицянь. Тодi вона почала влаштовувати скандали всiм, хто був поряд. Якщо лiкар лишався незворушним, Є. Геращенко просто приходила до його господи в гостi за рiзних приводiв i вела розмови на всi теми, аби лишитися довше. Лiкар на той час запросив свою мати Ганну до себе, та теж не знала, що робити з тiею залицяльницею.
Як би «зимно» Липи не ставилися до жiнки, вона не зупинялася. І лiкар почав ii жалiти, а потiм з’явилися й iншi почуття. Та душевнi муки не полишали людину, яка звикла жити по совiстi. До етичних сторiн психологiчноi драми додавалося i те, що Є. Геращенко мала дуже своерiдний характер. Побачивши, що І. Липа вже не виявляе до неi ворожостi, вона почала жалiтися на свое життя, на чоловiка, який iй не милий, на вiдсутнiсть можливостей робити щось корисне. І почала проситися до І. Липи в лiкарню фельдшеркою. На заперечення, що для цього потрiбна спецiальна освiта, цiлеспрямована особа пiшла на фельдшерськi курси.
Старання призвели до того, що врештi лiкар «здався» i жiнка пiшла вiд священика. Але й служитель церкви не зупинився. Вiн подав заяву до медичного управлiння, що не дозволяе своiй законнiй дружинi йти на фельдшерку. Як виявилося, на той час жiнка не могла без дозволу чоловiка йти на роботу. Крiм того, намагався робити рiзнi дрiбнi шкоди своему «супротивнику», писав йому листи зi звинуваченнями тощо.
У листах до М. Грiнченко І. Липа докладно описуе характер iх взаемин та портрет Є. Геращенко, яку ласкаво називае «Люлiки». Вiн був глибоко спантеличений цiею ситуацiею. Адже навiть коли все майже владналося, лiкар мав чималi душевнi переживання, спричиненi характером i поведiнкою майбутньоi дружини. В одному з листiв вiн зазначав: «…з одного боку [я] ii чим далi, тим бiльше люблю. З другого боку, боюся взяти ii за дружину. Це така людина, що всiм подобаеться: i жiнкам, i чоловiкам… всi у неi закохуються… Усякий лiчить за щастя зробити iй яку хоче послугу, i вона пануе над ними, поки вони не зробляться для неi непотрiбними, або поки я не почну сердитися…»
Незважаючи нi на що, все йшло до одруження І. Липи, адже Є. Геращенко подала заяву на розлучення та вчилася на фельдшерку. Але тут утрутилася доля. Вже на початку 1902 року І. Липа опинився на Одещинi. Причому вiн виiхав из Мачух один, а Є. Геращенко ймовiрно повернулася до чоловiка. Чому так сталося, джерела мовчать, i якби не продовження цiеi iсторii, то цей роман був би вартий хiба що кiлькох речень.
Майже через десятилiття, коли І. Липа облаштувався на Одещинi й одружився з iншою жiнкою, вчителькою Марiею Шепель-Шепеленко, ця iсторiя набула свого продовження. Подружжя жило щасливо, але дiтей не мало. Тому в лютому 1910 року вони всиновили хлопчика Георгiя з мiстечка Старi Сенжари, що неподалiк села Мачухи, з сiм’i Андрiя та Єлизавети Геращенкiв. Хлопчику змiнили iм’я, i так з’явився в родинi майбутнiй талановитий поет i геополiтик Юрiй Іванович Липа.
В Одеському архiвi на початку 2000-х дослiдниками було вiднайдено справу про всиновлення Георгiя (Юрiя) Липи, i це була сенсацiя. Не надто велика, але активна громада мiсцевих украiнцiв, яка звикла шанувати Івана та Юрiя Лип, не могла в це повiрити, адже питання кровноi спорiдненостi для пересiчних людей е дуже важливим. З’явилися розмови про те, що вони дiйсно не схожi один на одного, навiть полiтичнi погляди в них рiзнилися. Галичани теж сприйняли таку новину з не надто великим захватом. Певна тiнь падала на ореол вiдомих «батька i сина Лип». Це не единий раз, коли одноосiбно вирване з архiву джерело розкривало правду, але без поеднання з iншими – не всю…
Як через вiсiм рокiв пiсля розриву стосункiв з Є. Геращенко І. Липа мiг поiхати до неi, аби всиновити ii сина? Чи мiг би священик, за навiть найбiльш ангельського характеру та найфантастичнiших умов, вiддати рiдного сина своему колишньому супернику? Вiдповiдь очевидна. Іван Львович повернувся до колишнiх мiсць проживання та роботи, аби забрати власного сина. Чому вiн так довго зволiкав, можна лише здогадуватися.
Селяни дуже тепло проводжали лiкаря з Мачух, як вiн сам згадував, «дехто просто з плачем». Такi проводи вселяли надiю лiкаревi у безхмарне майбутне. Та в селi стати вiдомою фiгурою не складало проблеми для щирого та чесного iнтелiгента. Варто було видатися селянам «своiм», тобто не «паничем», та ще й виявити турботу стосовно iхнього духовного розвитку – i любов кiлькатисячного украiнського села гарантовано. А от в мiстi, аби стати вiдомим лiкарем, треба старатися в рази бiльше. Навiть потрапити до персоналу лiкарнi було досить важко.
Вiд лiкаря для бiдних до комiсара Одеси
Одеса на початку ХХ столiття була найбiльшим мiстом пiдросiйськоi Украiни i займала четверте мiсце за рiвнем економiчного розвитку в iмперii. Рiвень строкатостi нацiонального складу був надзвичайно високим. Привiлейоване становище росiян роздiляли в бiльшостi галузей евреi, якi за смугами осiлостi мали можливiсть для розвитку лише на окраiнi iмперii. Медична галузь теж була наповнена талановитими еврейськими лiкарями. Крiм великих державних лiкарень, у мiстi було чимало приватних клiнiк, оголошеннями про можливостi яких яскраво ряснiли тодiшнi газети.
Завдяки потоку зерна та iншоi продукцii через порт Одеса не зупиняла свое зростання. Село Романiвка, яке знаходилося поряд, вже наприкiнцi ХІХ столiття поглинулося мiстом i перетворилося на район пiд назвою Слобiдка. На момент приiзду І. Липи до Одеси там добудовували нову лiкарню. Розумiючи, що з ii вiдкриттям з’являться новi вакансii, І. Липа, ймовiрно, за порадами мiсцевих товаришiв, й аби стати для мiсцевоi управи «своею людиною», зайняв посаду, що не стосувалася медицини, – став торговим наглядачем. Ця посада за своiми функцiями нагадувала торговельну полiцiю. Вже за мiсяць роботи вiн успiшно пройшов лiкарську раду i став поеднувати функцii торгового наглядача з тимчасовими обов’язками лiкаря для бiдних. Це стало можливим завдяки вiдпусткам двох штатних лiкарiв.
Робота лiкарем у мiстi за характером дуже вiдрiзнялася, але клопотiв було не менше. Мiська управа затвердила І. Липу завiдувачем лiкарсько-санiтарним пунктом на Серединськiй площi (сьогоднi – Прохорiвський сквер). Іншою назвою площi була «Косарка», чим завдячувала бiржi найманих сезонних робiтникiв – косарiв. Також вiн мав спостерiгати за одним из базарiв – «Толкучим» та кiлькома житловими кварталами. Згодом до цих адрес було додано ще нагляд за притулком ципоркiса з Михайлiвськоi дiльницi.
Початок ХХ столiття принiс пiвдню iмперii кiлька спалахiв епiдемii, зокрема чуми i холери. Внаслiдок епiдемii чуми мiсто було подiлено на «околотки» – райони з посиленим наглядом та нищенням пацюкiв. Варто вiдзначити, що в перiод епiдемii за одного вбитого i принесеного на спалення пацюка платили вiд 5 копiйок. Одним з таких «околоткiв», що мав номер 8, завiдував І. Липа. Лiкар спiльно з двiрниками, полiцiантами та iншими помiчниками мав спалювати все, що можна було зiрвати з квартир будинкiв, заражених чумою: меблi, пiдлогу, одяг i т. iн.
Робота не надто подобалася І. Липi, про що вiн писав до Грiнченкiв: «У мене така посада: з 7 години оглядаю свiй район i базар, в 9—10 йду в контору, а в 10–11 додому, або Управу… праця не по менi, не по спецiальностi…» Тому вiн планував опанувати, наскiльки це було можливо при мiсцевих лiкарнях, «горловi, вушнi та носовi хвороби» i завершити навчання у Вiднi. Таку тактику І. Липа вигадав у зв’язку з тим, що в Одеському унiверситетi не було кафедри, яка б спецiалiзувалася на подiбних хворобах, i так вiн мiг би стати дещо конкур ентноспроможнiшим серед подiбних собi. Реалiзувати на практицi це прагнення не вдалося. І. Липа здiйснив поiздку до Вiдня, але що саме пiшло не так – невiдомо.
Коли в кiнцi вересня 1902 року в Слобiдцi-Романiвцi було добудовано нову амбулаторiю мiськоi лiкарнi, лiкарська рада призначила І. Липу ii завiдувачем i санiтарним лiкарем. Вважаючи, що його поневiряння завершилися, новопризначений завiдувач одразу взявся за купiвлю необхiдних меблiв, iнструментiв та лiкiв – все за власнi кошти, аби швидше приступити до самостiйноi практики i не бути нi в чому обмеженим. Та мiська управа, врозрiз из рiшенням лiкарськоi ради, призначила керiвником новоi амбулаторii iншого лiкаря. Тож до кiнця квiтня 1903 року І. Липа залишився лiкарем для бiдних при мiськiй лiкарнi.
Такi умови працi не дозволяли активно включитися в культурницьку роботу, хоча налагодження зв’язкiв из широкою одеською громадою вiдбувалося. Крiм згаданого вже мецената Є. Чикаленка, І. Липа зблизився i щиро заприятелював з лiкарем І. Луценком, юристом та поетом С. Шелухиним (псевдонiм С. Павленко), фольклористом, мовознавцем i очiльником громади М. Комаровим та iншими. Також ненадовго до Одеси переiхав давнiй товариш І. Липи – актор та вiдомий поет М. Вороний. Яскравий склад громади призвiв до сплеску нацiонального руху, який було не стримати урядовими заборонами.
Травень 1903 року став вирiшальним для лiкаря i визначив його долю на наступний десяток рокiв. Одеська управа призначила його лiкарем для бiдних та завiдувачем лiкарнею в примiському селищi Дальник. З цiеi лiкарнi починали молодi лiкарi, якi прагнули працювати в Одесi. Лiкарня була невелика, занедбана i нагадувала землянку, в якiй, як писали одеськi газети, «…хворi зимою розбiгаються вiд холоду… там навiть мишi не живуть i, здаеться, лiтом мух не бувае…»
Незважаючи на всi негаразди, саме у Дальнику І. Липi вистачило часу, сил, енергii та натхнення, аби здiйснити бiльшiсть из задуманого i ввiйти до когорти великих, хоч i не дуже вiдомих серед загалу, украiнцiв.
У серпнi 1903 року украiнцям обох iмперiй вдалося, из запiзненням на п’ять рокiв, зорганiзувати святкування 100-рiччя лiтературного твору, який розпочав еру новоi нацiональноi лiтератури – «Енеiди» І. Котляревського. На вiдкриття пам’ятника І. Котляревському з’iхалися провiднi дiячi украiнськоi культури й науки. Одеська громадськiсть, до якоi, працюючи в Дальнику, належав i І. Липа, брала участь у збираннi коштiв на пам’ятник ще з 1895 року. І живучи на Полтавщинi, вiн агiтував своiх знайомих з причорноморського мiста, аби надсилали грошi на створення пам’ятника.
Коли ж уряд дозволив вiдкриття пам’ятника І. Котляревському та проведення урочистостей, І. Липа поiхав до Полтави. Дуже посприяла ця подiя налагодженню мiжособистiсних зв’язкiв мiж украiнською iнтелiгенцiею. Так, І. Липа познайомився в Полтавi з двома молодими лiтераторами: О. Кандибою та О. Плющем, в лiтературнiй долi яких йому судилося вiдiграти не останню роль.
Крiм широкого резонансу, пов’язаного з iм’ям І. Котляревського, полтавськi урочистостi привернули увагу до статусу украiнськоi мови. Так, вiдомий в Одесi публiцист М. Славинський подав огляд правового стану мови колонiального народу в Росiйськiй iмперii. Вiн висловив сподiвання на те, що уряд перегляне цензурний устав i украiнськi письменники та читачi перестануть бути «изгоями» серед письменникiв i читачiв iнших народностей. Продовжила тему, пiдняту М. Славинським, стаття І. Липи «О малорусском языке». Лiкар доводив до читачiв власнi погляди на вирiшення ситуацii: по-перше, аби росiйськi публiцисти чiтко з’ясували украiнське питання, воно потребувало великоi кiлькостi розвiдок у росiйськiй пресi (тож, будь ласка, хочете знати щось про нас – давайте мiсце для розмiщення iнформацii). По-друге, уряд мав дозволити украiномовну перiодику на спiльних засадах из росiйськомовною та iншими, що теж дасть росiянам змогу зрозумiти сусiднiй народ.
Значною життествердною перемогою лiкаря в Дальнику став давно ним очiкуваний крок – одруження. Ідеал грiнченкiвськоi «творчоi лабораторii» не було зраджено, адже «дуже природня i спокiйна, з розумними лагiдними очима… гарною звучною украiнською мовою» двадцятипятирiчна Марiя, яка з сiчня 1904 року стала Липою, працювала педагогом i мала проукраiнськi погляди. За свiдкiв пiд час вiнчання у Покровськiй церквi (знищена бiльшовиками) було взято помiтних представникiв украiнськоi громади: лiкарiв Ф. Шульгу та І. Луценка, юриста С. Шелухина та редактора мiсцевоi газети «Южное обозрение» М. цакнi. Пiсля завершення таiнства священик М. Шаравський виголосив перед присутнiми, яких було трохи бiльше десяти, промову украiнською мовою. Звiсно, для того, аби служитель погодився сказати напутне слово майже зовсiм забороненою в iмперii мовою, нареченому довелося добре постаратися. Надалi бiльшiсть справ, пов’язаних из культурницькою, лiтературною та громадською дiяльнiстю, родина Лип робила разом.
