скачать книгу бесплатно
І до убогоi аптечки – Вiнцас,
наш батальйонний фельдшер, до реестру
дописаний – помiж бинтiв i спирту,
пiрамiдону, йоду, формiдрону,
мовчазний i врочистий, наче бинт.
Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,
зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,
як скалкiв власноi сухоi туги,
й рефлектори на стiну наставляв,
де оживав на полотнi фламандський
пейзаж.
Солдатська збiднена палiтра
темнiшала в литовськiй ностальгii,
i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —
Чурльонiс поцiляв голками сосон,
йдучи гравюрним лiсом.
– Говори,—
мене просив вiн, – говори! І мова
про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле
i Саломею тихо жебонiла,
струмка тоненько жебонiла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючi руки,
де пiвметрова Вiлiя пливла.
– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…
Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,
зростаючи пiд зорi. Шамотiв
колючий лiс Чурльонiса за вiкнами
та узбережна «Летува» шумiла.
– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,
грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,
i знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.
– Тайга уральська – до Литви моеi
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стiльки тут у мене землякiв —
аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.
Заснеш – i волохатi, як клубки,
намотанi вiками, глухо бродять
плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.
Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж!
1961—64 рр.
БЕЗСОННОЇ НОЧІ
Думи визбираю, мов зерня,
нiби стернями колоски.
Колять сльози. Колючi сльози.
Остюками – в очах.
Нiч протовпиться, як п'яниця,
по кiмнатi, по стiнах шастае.
І мовчить, i мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вiкном гуркотять лiтаки,
нiби вiдьми – на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Киевом – гуркотять.
Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.
І на ковдрi – од вiкон – грати.
І подушка моя скуйовджена,
i скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевiзорнi
Збожеволiлi антени – погорiльцi?
Що ви ловите – запалим ротом —
комини почорнiлi?
Вам повiтря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу нiч уже, другу – не спиться.
Жовкнуть у вiкнi лiхтарi.
XI. 1964
ЛІСОВА ІДИЛІЯ
Шишки горять, як кремовi цукерки,
i пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстянi чемерки,
одягненi, здавалось, на вiки.
Промiння пахне глицею сосновою
i нeзабудi свiтанковий рiй
легенько пiнять журкiтною мовою
метелики, комашки, комарi.
Лопух зморився i розлiг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув – й навзаводи
понiсся лiтеплений гомiн жаб.
У лiсi мулько, колеться у лiсi
ялицею, i листям, i крилом,
задуже синiм i задуже вирiзьбленим,
ще й ластiв'iним зойком вороновим.
Та ящiрки, мов конi, шиi витягли
iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну
i топчуть непiдбитими копитами
малу i недолугу сарану.
Великий лiс, заловлений ув очi
малоi комашини, безмiр п'е,
вiн цiлий свiт зворожуе i врочить,
охриплою зозулею куе
задовгий вiк – не день, не два, не три днi,
а до вдоволення, а досхочу…
Як заряхтить повiтря фосфоричне —
комахи тут у грунтi й заночують,
i буде нiч вигойдувати землю,
здаватиметься – дихае земля
кузками, свiтлячками, снами й зеленню…
Не спатимуть лиш сосни на полянi, вижалюючись.
VII. 1965
* * *
Ослiпле листя вiдчувало яр
i палене збiгало до потоку,
брело стежками, навпрошки i покотом
донизу, в воду – загасить пожар.
У лiсi рiвний голубий вогонь
гудiв i струнчив жертвеннi дерева.
Зiбравши лiтнiх райдуг оберемок,
просторив вiтер бiлу хоругов.
Осамотiлi липи в вiтрi хрипли,
сухе промiння пахло сiрником,
i плакала за втраченим вiнком
юначка, заробивши на горiхи.
І верби в шумi втопленi. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останнiй лист. Зажолобiе з гусiнню —
i жди-пожди прийдешнiх медоносiв.
Так по стернi збирають пiзнiй даток,
так вибiлене полотно – в сувiй,
так юна породiлля стане матiр'ю
в своему щастi i в ганьбi своiй.
Схилились осокори до води,
на шум единий в лiсi. Яр вируе,
а осiнь день, як повечiр'я, чуе.
Кружляе лист в передчуттi бiди.
XI. 1962
* * *
Жовтий мiсяць, а ще вище – крик твiй,
а ще вище – той,
хто крiзь зорi всi твоi молитви
пересiяв, мов на решето,
вiн, нiмуючи, вiдкрився в твердi,
нiжнiстю спотворив i закляв,
i тобi, потворi, спересердя
добру мову й розум одiбрав.
А пiдвiвши добрi двi долонi,
а зiтерши подуми з лиця,
вiн промовив: радiснi комонi
випущенi з стаень правiтця,
радiсну стежу вам прокопитять
i заграе обрадiлий степ…
А свiтання золоте обiддя
котиться, округле i пусте.
IX. 1967
* * *
Увечерi везли вiолончель,
немов джмеля, дрiмотного й нiмого,
як заплiталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
i ластiвок ласкаве чорне пiкколо
лiпилось як гнiздо до етажа
безлистих посвистiв осiннiх крон
(плането душ! Ти вигорiлий кратер!)
Рвав вiтер на шматки далекий трактор
i понiч рвав, мов стiнки хорих бронх.
Шумiли шини, шастали колеса
i пересохлий сипався пiсок
у кузов. Угорi лiтак прокреслювався,
мов у вiдьомське зловлений ласо —
робив вiраж управо – аж до мiсяця
i крихкотiли зорi на льоду
нiчного безгомiння. Раптом виткався
ставок пiд фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застеленi.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм вiолончельних.
А в кузовi ii нiмий округ
гамуе хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихi
i дикi перехлюпи темних рук.
X. 1963
ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»
I
