скачать книгу бесплатно
Веселий цвинтар
Василь Стус
«Веселий цвинтар» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi мотиви самотностi i боротьби, фiлософське осмислення свiту***. У нiй лiричний герой постае морально i лiтературно зрiлим, сповненим натхнення сказати свiтовi свое поетичне слово. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.
Василь Стус
ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискуе Люципера очима.
П'янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищенний,
а чуеш, чуеш протяг у душi!?
ВЕРТЕП
На першому поверсi – двое людей
на другому – iхнi тiнi.
Вправний оператор
так освiтлюе кадр,
що й не добереш,
де люди, а де лиш тiнi.
Внизу проказують: нам з тобою
жити в любовi й радостi.
Вгорi повторюють: мав би нiж —
зарiзав би як собаку.
Потiм на кiн виходить
хтось третiй
i починае агiтувати за рай,
що росте й росте
все вище й вище.
Снiп свiтла зноситься
в порожню небесну твердь,
де чути янгольськi спiви:
«одним кипiти в маслi,
а другим у смолi».
Нарештi починаються танцi:
на авансцену вискакуе чорт
i починае обертатися.
Раз вiн стае на ноги,
вдруге – на руки,
доти перевертаеться,
поки руки не приростають до землi,
а ноги зависають в повiтрi.
І тодi стае помiтно,
що обертаеться, власне,
тiльки тулуб.
* * *
Менi здаеться, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моiй подобi.
Нi очей, нi вух,
нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своему тiлi. І, кавалок болю,
i, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своеi плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.
Сто ночей
попереду i сто ночей позаду,
а межи ними – лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.
* * *
Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцiонери, фiзики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий украiнський материк
росте, як гриб. Вже навiть немовлятко
й те обiцяе стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадуе: iще iснуе свiт
справiку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявiе щодня,
а ми все визначаемось. До сутi
доходимо. І, Господом забутi,
вiтчизни просимо, як подання.
* * *
Бiля метро «Хрещатик»
щоранку зупиняеться
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирае з чавунних урн
накиданий мотлох —
старi газети, ганчiр'я,
коробки з-пiд сiрникiв, недокурки,
навантажить ними вiзок
i сквером каштанiв рушае далi.
А сьогоднi, напередоднi свята,
вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,
новенькi черевики й фуфайку,
навiть вiзок прикрасила
штучними квiтами з поролону.
Усмiшка i задума на ii обличчi
творить рiвновагу щастя.
* * *
Посадити деревце —
залишити про себе найкращу пам'ять.
І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту
квiти, кущi, дерева.
Дикий виноград обснував гострi шпичаки,
розвiсив лапате листя
i навiть попускав синюватi грони,
повився повiй,
трублячи в поблiдлi сурми нiжностi.
Коло горожi порозпускались такi пiвники, пiвонii, жоржини,
що заберуть очi i не повернуть.
Начальство, перевiряючи, як вони виконують взятi соцзобов'язання,
завжди ставило проти графи
«заходи по естетичному вихованню ув'язнених»:
ведеться на високому iдейно-полiтичному рiвнi.
Однi тiльки пiдписи високого начальства
iм нагадували забутi шпичаки дроту.
* * *
Їх було двое – прибиральниця i двiрник.
Вони сидiли на Володимирськiй гiрцi —
там, де видно увесь Труханiв острiв,
Дарницю i навiть поближнi трамваi,
i жваво обговорювали замацану статтю
«Як ми готуемо пленум райкому».
Мiж ними спалахнула жвава дискусiя,
в якому районi мiста
пленуми проводяться якнайкраще.
Двiрник був настирливий,
але прибиральниця не здавалась:
по пам'ятi вона цитувала Брежнева.
Докази ii, майже незаперечнi,
таки справляли враження,
бо двiрник скiльки не опирався,
мусив був здатися.
З кишенi вiн дiстав
загорнений у газету снiданок —
цибулю, хлiб, кусень сала й пляшку води,
щедро розполовинив,
вiддавши iй бiльшу частину
хлiба, цибулi i навiть сала.
Поiвши й попивши,
прибиральниця дiстала з-за пазухи
зашмарованого вузлика,
висипала в жменю дрiб'язок,
пiднесла до очей
i стала пiдраховувати навпомац.
Напевне, вона збиралася
розрахуватися за снiдання,
але двiрник зробив королiвський жест:
мовляв, не треба платнi,
вiн сьогоднi частуе.
* * *
Тато молиться Богу,
тужить мама. Сестра
уникае порогу,
хоч вернутись пора.
Уникае – радiе,
повертае – мовчить.
Повечiр'я ще тлiе,
iще хвiртка рипить,
iще видно дорогу,
iще гусне жура.
Тато молиться Богу
i ридае сестра.
* * *
На Лисiй горi догоряе багаття нiчне
i листя осiнне на Лисiй горi догоряе,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр'iв твоiх,
твоiх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
