скачать книгу бесплатно
Дрiмотнi переплiскуе поля.
І поки котяться вогнi згори,
Густою прохолодою вiддаленi,
Осiнне поле спочива, дозрiвши
Дiвочими грудьми, немов плодами.
* * *
Щоб я не знемiг од щастя.
В руйнiвному ритмi,
Щоб радiсть мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночi
бувае вечiр. І потiм
ще ж день пригаса!..
Додам я:
– Хай буде це наша нiч.
ВЕСНЯНЕ
Усмiхаються глобусовi
Школярi на уроках,
І сонце,
Неначе глобус,
Усмiхаеться школярам,
А за вiкном
Реве повесiння,
Вантажене снiгом i кригою,
Та лiсом трiск iде —
Новi проростають пролiски.
* * *
1
Я чую – враз зiрвусь. Риданням поночi.
І перетягну горло, мов жгутом,
затисненим в кулак промiнням мiсячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
твiй крик самотнiй.
В вiкнi пливе подвоена рiка
мого прощання. Синь стае густою,
аж фiолетовою. І рушають зорi —
черлено-ярi п'янi близнюки.
Помру – дорання. Влiво заплива
моя кiмната. Коситься вiкно.
І так, як мiсяць утiка з-за хмари,
з-пiд брiв моi важкi втiкають очi.
Уже мое загоготiло небо.
У пару пневматичних молоткiв
ударило. Спливають сосон крони,
мов однокрилi ворони – в пiтьму.
І залоскоче серце язичок —
маленькою блакитинкою. Раптом
набухле серце пiдiйде пiд груди,
ти – мiж землею i його биттям
затиснений, i вдаришся, мов птаха,
заломиш груддям рятiвне крило.
Земля моя! Красо моя! Вкраiно!
Вiддаленiв твiй обрiй. Вiдгримiв.
Ти нiби й е. Але тебе немае.
Так нiби кратер залива грозою.
Востанне перехлюпнулась рiка
мого прощання.
2
На дальнiм березi – високi тiнi.
Високi сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
трiпоче полотном, палахкотiе
вiд жовтого до ярого i до
блакитно-синього. Стоять старцями
i остигають чорними серцями
високi тiнi. Дивно-невiдомi.
Ось Порив твiй. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це – Зневiра. Це – Завзяття.
А це твое прочорнене Прокляття.
Воно зiп'ялося, щоб гримкотiти – завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини – мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож – не втiкай, не варто.
Ще – кiлька слiв напутнiх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говорiть менi,
чи задаремно розколовся гнiвом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажiть менi. Я слухаю. Я весь
востанне виважусь на спiзнених порадах,
на нових кривдах i на ваших правдах.
Менi – нелегко. Таж i вам – невесело.
ДОДОМУ!
В iлюмiнаторi
вже труби заводськi
i терикони —
головою в хмари.
Аеродром!
Спалахують пожари
далеких домен.
Вже крила вечора
вiдлопотiли.
Замрiли зорi.
День гойднувсь i згас.
А ти гориш,
ти твориш, вiчно поривний,
о залiзнобетонний
мiй Донбас!
Йдем на посадку…
Спраглими грудьми
розкрилений
лiтак на землю падае.
Я скучив за тобою,
рiдний мiй,
моя важка,
моя вагома радосте.
* * *
Ми не першi, i не останнi
Пiд розгойданим небом стали…
Ми добою до бурi поставленi
Лицями славними.
Як могутнi дуби-запорожцi,
Нам кремезними бути хочеться..
Молодий у борнi не поточиться —
Молодий повен моцi!
Лиш високого неба,
Тiльки б льоту високого —
І спочину не треба,
Анi спокою.
Дружньо линути радi ми,
Занедбавши поради,
Промiж звичними правдами
До незвичноi правди.
Юнь вируюча! Молодосте!
Нерозважний Ікаре!
Виростаеш ти гордiстю,
Лiтами караною.
Хай не першi i не останнi —
Та завзяттям серця насталенi…
У мiжзорря! До дальнiх гаваней
Вирушаймо!
СВІТАНОК У ЛІСІ
Щось бризнуло попереду,
Наринуло i вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринiв поранок мiж дерев,
А зараз повiнь зринула
І лiс заворожила.
І солов'i, по горло в нiч
Загорненi, почувши шум
Свiтання, захлинаються,
аж згiркло в горлi.
Бреде в ранковiй синявi
Свiтанний гомiн. Дерева
Стоять, мов конi, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вiтер скоро осiдла,
І довгi поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрiчать
До себе сонце в гостi.
* * *
Захмелiв землею дуб,
Захмелiв коньячним духом,
Почорнiвши од натуги,
Золотавiе од дум.
Запорожець – нелинь-дуб
Край борiв отаборився.
Дiдьком гнаний, вiтер нiсся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвiн,
Облiтае у дзвiночках.
Тiльки мало дня i ночi,
Щоби видзвонився вiн.
Мало рокiв i столiть,
Мало зим i хуги мало,
Аби геть пооблiтало
Листя iз козацьких вiть.
Мало рокiв i столiть,
І зичливостi, i злостi.
Вiн стоiть, простоволосий!
Вiтер дме, а вiн стоiть.
Вiтер дме, а вiн стоiть.
І пiрнувши, наче в вiру,
В небi горнiм, в небi зiрнiм,
Як вогонь палахкотить.
Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускае.
Золота корона сяе.
Тiльки – вершник – без коня.
Синiй коню! Долинай.
Тiльки скоро! Долинай.
Бачиш – поруб? Долинай.
На сю пору.
