скачать книгу бесплатно
Закоханий чорт
Олекса Стороженко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Закоханий чорт» Олекси Стороженка – фантастичне пригодницьке оповiдання***. Молодий чорт Трутик закохався у юну вiдьму, яка у минулому була звичайною дiвчиною i тепер прагне врятувати свою душу. Для твору характерна жива народна мова i сюжетний динамiзм, перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Се така баба..», «Вчи лiнивого не молотом, а голодом» тощо.
Олекса Стороженко
ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ
І
Тiльки й бачив я рiдний край, поки рiс, а там, як оддали у службу, так i пiшов, не по своiй волi, блукати по свiту, як те перекотиполе, що вiтер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.
Хоч i лучалось менi деколи навiдуваться у рiдну Украiну, так чи довго ж то спочинеш пiд теплим ii крилом?.. І знов на край свiта мандруеш до чорта з рогами! Зате ж лiт у шiсть, а може, й бiльше, як iз Курськоi губернi уiдеш у Харкiвську, то так тобi стане легенько, мов на крилах тебе пiдняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Украiна теперечки якось Московщиною дивиться – замiсть шинкiв проклята кабащина, постоялi двори на московський звичай; скрiзь по дорозi тягнуться московськi однокiннi телеги, одна до другоi попричеплюванi як фiги на личку; куди не глянь – усе пилипони[1 - Пилипони – так називали в народi росiян-сектантiв.] з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через рiчку Харкiв, то хто б не сказав, що се божа сторона!..
Тут зараз починаеться отой великий бiр, що високi сосни аж хмару пiдпирають. Оце ж вам i Основа, де батько наш Квiтка збив собi з своiх повiстей такий мiдний човен, що до вiку вiчного буде плавать по плюгавiй рiчцi Летi. Отут же i вольна; сюди ж то харкiвськi мiщани i народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу i задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у недiлю i по празниках, скiльки збираеться народу! Верстов на п’ять, а може, i бiльш, уподовж дороги гуля мiщанство: дiвчата у стрiчках, у стьожках, молодицi у парчевих очiпках, у кармазинах, у глазетi; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами пiдперiзуванi; а скiльки ще того лакейства у фраках та у сюртуках – мов та нiмота! Іншi збились бiля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо смiеться; другi посiдали купками, снiдають, кружляють горiлку, теревенi гнуть, спiвають, регочуться, аж луна округи йде. iдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилiзеш з тарантаса i пiдiйдеш до якого-небудь товариства. «Хлiб та сiль, люди добрi!» скажеш. «Спасибi, – одкажуть i просять: – Сiдайте, не погребуйте хлiбом божим!» Сядеш було до гурту, вип’еш корячок горiлки, з’iси шматок сала, побалакаеш i свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так i загомонять: «Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураетесь!» Бувае й таке, що яка-небудь молодиця, червона як макiвка, схопиться, обiйме та й поцiлуе на прощання. «Се, – каже, – щоб не скоро забули нашу хлiб-сiль!» Смiху такого наробить вража молодиця – так усi i покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втiшнi та швидкi тii харкiвськi молодицi – нехай iм легенько iкнеться!
Проiхавши кiлька верстов бором, станеш пiднiматься на гору. Тут вже темна соснина почина мiшаться з дубом, липою, клениною, усе стае густiше, густiше; дерево переплелось вiтами – як те волосся; орiшник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальше iдеш, тим краща врода: пiшли i долинки з прогалинами, як рута, зеленими, i яри з проваллям, що як глянеш, то у головi закрутиться. Мiй боже милий! що за лiс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, i старих, скорчених, похнюпих, що вже вiку свого доживають. Інше, зламане хуртиною i опалене блискавкою, стоiть собi край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь – все тебе чаруе, привiтае, усе тобi всмiхаеться. Здаеться, сама рiдна наша Украiна вийшла тобi назустрiч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком iз темного лiсу, то промовить пiснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе граеться з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесенько вiтерцем. Так тобi весело, так легенько, мов у раю!.. Душа млiе, серце труситься, токотить, буцiм що до тебе промовляе; не розбереш, що воно розказуе, а слухаеш – не наслухаешся, як не наслухаеться мати своеi дитини, бо та мова солодша для неi од медовоi речi найрозумнiшоi людини.
II
Од’iхавши од Харкова верстов двадцять, лiс почина рiдiти. З високоi гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвiницями, садками i левадами – геть-геть розкинулось по долинi. За селом блищать течii, затоки й озера Мжi. Потекла вона улiво промiж кущiв верболозу i вiльхи, а напроти гладко стелиться з могилами широкий степ.
Сивiе старенький, як море, мрiе-мрiе, поки не зiйдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очi, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво.
Проiхавши Мерехву i перебравшись через плеса Мжi, виiдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я пiд Москву, палити городи i забирати у неволю хрещений люд. Скiльки оком кинеш – скрiзь по дорозi, як гадюка, сунуться хури: назустрiч везуть шльонку, кожi, сiль, рибу; скриплять татарськi гарби, запряженi буйволами i верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, iдуть купцi у Крим, у Бердянське, iдуть пани i туди, i вiдтiль, женуть табуни, гурти, отари, iде народ на заробiтки у степи iк морю. Лiтом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут дiеться… крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багнi; народ бичуеться, топиться по балках, по перетiчках. Бодай i не згадувать!.. Отут би простягти залiзну колiю! Потекла б по нiй золота рiчка живущоi i зцiлющоi води.
