скачать книгу бесплатно
Ти хочеш яблуко?
Ірина Стефанюк
Вiн i вона… Свiт емоцiй ii очима. Зародження i розвиток почуттiв… Історiя кохання у кожного своя i неповторна, а цiнностi – незмiннi у всiх. Як утримати та зберегти стосунки? Вiдкривайте книгу, iз задоволенням читайте i знаходьте вiдповiдь…
Ірина Стефанюк
Ти хочеш яблуко?
Коханому чоловiковi, дорогим донечкам i з низьким уклiном батькам присвячуеться
Чи мрiеш ти спинити час?
Можливо це лише в душi у нас…
Де хвилi спогад не стихають.
Зворушливi думки тримають
Глибоко в пам'ятi приемнi ноти,
Якi, без сумнiву, закладають
В майбутне кроки…
Сонячне промiння освiтило обличчя. Вона посмiхнулася, солодко потягнулася, швидко пiдвелася з лiжка, накинула довгий пеньюар i пiдiйшла до вiкна. Глянула на мiсто – там пробуджувалося життя… Так i в неi вiдновлювалася внутрiшня радiсть… Жага починати новий день… Скiльки часу сплинуло, як не було цього вiдчуття, коли вранцi не хотiлося навiть розплющувати очей? Раптом навернулась сумна згадка… та через частинку секунди вiдштовхнула ii. І вже вдруге сьогоднi посмiшка з'явилася на обличчi жiнки.
Тут пролунав нiжний телефонний дзвiнок. Поспiшила зняти трубку, не хотiла, щоб вiн довго чекав.
– Привiт, милий!
– Привiт, кохана! Я тебе розбудив?
– Нi, я вже прокинулася. Як ти?
– Маю декiлька хвилин перед нарадою, а потiм затягне круговерть. За вiдпустку набралося стiльки всього!
– Ти не повинен все переробити вiдразу! – зауважила.
– Так, але працюю для наших iнтересiв! Ланочко, не забудь про святкову вечерю в мами. А ти встигнеш забрати дитину?
– Ну, звичайно, зайду пiсля роботи в садочок.
Квiти пiдбереш ти?
– А подарунок ти! Твiй вибiр завжди гарний.
– Роберте, в тебе золота мама! Якщо iй щось i не сподобаеться, то про це нiхто не здогадаеться, i всi будуть певнi, що це саме те, про що вона мрiяла все життя.
– Чомусь ти ii знаеш краще, нiж я, хоч вона i моя мама!
– Наша! Ти забувся! – виправила зi смiхом Лана.
– Ну, добре-добре… Повертаюсь до роботи. До вечора! Люблю тебе! – І я люблю тебе! Гарного дня!
Вимкнула телефон i присiла на лiжко. Провела рукою по шовковому простирадлу ще теплому вiд сну… Який вiн був нiжний… Промайнула думка: «Я щаслива. Я знову почуваю себе коханою…» Вщипнула себе за руку i вголос промовила: «Це реальнiсть. Вiн сказав, що любить». Вiдпустка справдi пiшла iм на користь, i загадане збулося.
Озирнулася навколо. В спальнi все гармонiювало мiж собою. Спокiйна пастельна колiрна гама кiмнати утворювала затишок. Пiсочний вiдтiнок шовкових шпалер заспокоював. Килимок iз великим пухнастим ворсом лагiдно та м'яко пестив ступнi, коли босонiж проходила по ньому. Круглi свiчки в обрамленнi застиглого воску чекали на комодi, коли знову запалиться iх серцевина та вiддасться тепло навколишнiй атмосферi. В цiй кiмнатi все надихало на вiдпочинок. Вони домовилися, що в спальнi не мiсце телевiзору, хiба може звучати музика. Їй подобалася класика, i тому щоранку вмикала улюблену радiохвилю. – О! Саме зараз, це для мене грае Шопен!!! – Вона пiдкрутила гучнiше мелодiю.
«Вальс дощу» розлився на всю квартиру. Легкою ходою вона зайшла у вiтальню. На столi у високiй прозорiй вазi красувались бiлi гладiолуси. Чим подобалися цi квiти? Мабуть, своею благороднiстю.
Щось було в них величне… А, можливо, й тому, що на першому побаченнi Роберт подарував iй букет гладiолусiв.
Вiн iшов Набережною, несучи оберемок бiлих квiтiв, як найдорожчий скарб. Ми зустрiлися, дивились у вiчi одне одному. Вiн стояв iз простягнутими гладiолусами, перетягнутими бiлою широкою атласною стрiчкою.
– Це для мене? – не втрималася.
– Це… для тебе! Я сам, сам зв'язував. Тобi подобаеться?
Вiн був такий зворушливо милий! І справдi хвилювався, чи його творiння виглядае красиво.
– Дякую! Як приемно… Ти даруеш найоригiнальнiший букет… …А познайомилися ми за день до тiеi зустрiчi. Був концерт танцювального колективу «Блiц». На сценi драмтеатру готувалося справжне шоу за участi дiтей. Свого роду iх рiчний звiт – чого навчилися i що вмiють. (Я сама ранiше займалася танцями, тричi на тиждень бiгала на заняття. Нас вимотували по повнiй програмi: розтяжки, фiзичнi навантаження… Щоб легко танцювати, ми докладали багато зусиль. Але ми виступали i мали успiх!) Із радiстю я пiшла на концерт, запрошення дiстала моя подруга. Мiсця нашi, правда, були не поруч – через прохiд. Я вмостилася в крiслi в очiкуваннi задоволення. Був повен зал. В мiстi, мабуть, не було людини, яка б не чула про «Блiц». Для Ужгорода то була подiя, бо, якщо не з родини хтось займався в цьому колективi, то дiти знайомих чи сусiдiв танцювали в ньому.
Я шукала поглядом знайомi обличчя. Через вiльне мiсце сидiла iнтелiгентна лiтня жiнка. Пролунав уже третiй дзвiнок. І раптом почула збоку приемний баритон: «Дозвольте пройти! Вибачте, що турбую!» Я пiдвелася, щоб дати дорогу i… завмерла… Молодий чоловiк зупинився… Нашi погляди злилися… На якусь мить все навколо стихло, не було чути нi шуму залу, нi оплескiв… Я бачила лише його бездоннi темнi очi, вдихала незнайомий приемний запах… Мое серце нiби зупинилося… Чоловiчий погляд мене пронизував!
– Роберте, проходь швидше, не заважай людям! – нахилившись у наш бiк, прошепотiла жiнка збоку. І час рушив далi. Чоловiк присiв поруч, не зводячи погляду з мене. Мое серце билося так гучно, що здавалось в залi чути стукiт!
– Чому ж так довго? Ледь не запiзнився, – притишено запитала сусiдка поруч.
– Вибач, мамо! Робота, бiганина, – i поцiлував ii в щоку.
«Такоi теплоти мiж сином i матiр'ю не часто зустрiнеш!» – подумалося менi.
Почався виступ дiтей. Танцi в стилi джаз-модерну змiнювались хiп-хопом, афроджазом, контемпорарi. Шалений успiх мали юнi танцюристи у схiдному танцi. Проте сценiчне дiйство вiдбувалося нiби на другому планi, а в центрi моеi уваги був цей чоловiк.
Я сканувала його боковим зором. На зрiст, мабуть, вищий за мене на сiм-десять сантиметрiв, отже, близько ста вiсiмдесяти п'яти. Хороша спортивна статура, напевне займаеться якимось спортом. Брюнет, зачiска стильна: коротко пiдстрижене з бокiв i ззаду волосся, а чубчик укладае гелем. Одягнений зi смаком: твiдовий пiджак, добротнi джинси та джинсова сорочка. А вiк? Гм… Напевно, старший за мене, на вигляд йому рокiв тридцять. Чоловiчий млосний, солодкуватий аромат мене огорнув, я вдихала на повнi груди. Менi все подобаеться в ньому!
Легкий дотик лiктя… Вiдчуття його плеча, коли трiшки посунувся в мiй бiк… Як же приемно!
Шоу на сценi завершувалося. Вийшли на уклiн усi учасники, тренери та керiвник «Блiцу». Глядачi пiдвелися. Злива оплескiв, оберемки квiтiв! Слова подяки… «Ну ось, зараз усi розiйдуться… Вiн пiде…» – подумала я.
– Ми можемо зустрiтися? – почула збоку його нiжний голос.
Як вiн був близько…
– Запрошення на побачення? – грайливо запитала я.
– На класичне побачення з квiтами. Завтра опiвднi на початку липовоi алеi! Пропозицiя приймаеться?
Я зачекала хвильку, i, збентежено розтягуючи першi слова, промовила:
– Якщо iз квiтами! Тодi домовились!
– А як же Вас величають? – уже веселiше запитав.
– Лана – вiдповiла.
– Лана – як нiжно! А мене…
Я не дала можливостi договорити, перебила його: – Знаю, знаю. Я чула! Роберт!
– У такому разi – дуже приемно познайомитися!
– Менi теж… – iз теплотою в голосi вiдповiла я. – До зустрiчi!
– Чекатиму з нетерпiнням!
Я посмiхнулася на прощання i рушила до виходу. А в головi дзвенiло: «О, так, так! У мене завтра побачення! Хай живе «Блiц!» Вiн подарував менi зустрiч iз цим чоловiком!»
Звуки крапель «Вальсу дощу» обiрвали моi спогади… Треба випити теплоi води… Котра ж година? На стiнному годиннику показувало дев'яту. Довго сьогоднi спала. Та це й недивно. Ми пiзно повернулися iз подорожi додому. Перелiт, потiм переiзд вночi машиною, добре, хоч за кермом був водiй Роберта, вiн i зустрiв нас в аеропорту. А як себе почувае Роберт – невiдомо… І не скаже, буде бадьоритись та говорити, що все гаразд. По приiздi завжди потрiбен хоч би день налаштування на звичайний ритм життя. До обiду ще повно рiзних справ, бо потiм на роботу!
Як же я скучила за своiм сонечком малим! Бачились i розмовляли ми з донечкою практично щодня скайпом, але обiйняти i пригорнути до себе – це зовсiм iнше i неможливо замiнити нiчим! Робертова мама просто обожнюе едину внучку! Вiдразу ж i передзвоню.
– Доброго ранку, мамо! – ввiмкнула телефон на гучномовець i так вирiшила обiйти квартиру.
– Доброго, дорога! З приiздом! Як ви там? – я любила ii спокiйний турботливий голос.
– Дякую! Все добре! Сердечно вiтаю Вас iз Днем народження! Здоров'я Вам i радостi, мамо!
– Спасибi, Ланочко! Першою мене вiтала Катеринка i подарувала картину- шедевр! Оголосила вчора, що йде творити, зачинилася сама в кiмнатi. Чаклувала близько пiвгодини. Вийшла, витерла рукою лоба i сказала: «Бабусю, чому ж ти не питаеш, чи я втомилася, чи все зробила, що задумала?» Я все перепитала i почула у вiдповiдь серйознi слова: «Ця картина варта таких зусиль! Але чекай дня, що прийде!» – І що то за шедевр? – смiялась я. – Їй чотири рочки, а говорить, як дорослий митець.
– Посеред великого аркуша – яскраво-жовте сонце усмiхаеться i навколо промiння! А як вручала подарунок, то промовила: «Мила бабусю! Хай це сонечко буде щодня у твоему життi!» Я бiльш, нiж упевнена, коли Катеринка вiтала, то по обличчю мами стiкали сльози вiд розчуленостi та дитячоi любовi. І зараз вона схлипнула вiд переповнених емоцiй.
– Катеринка пiшла в садочок охоче?
– Уже дочекалася нарештi вашого приiзду! Знае, що сьогоднi заберете ii швидше, бо ввечерi святковий торт! Отож, запрошую!
– Дякуемо, мамо! Ми б прийшли i без запрошення!
– Тодi до зустрiчi!
– До вечора!
Уже лунае iнша мелодiя. «Повiтря» Бетховена… Нова програма в айфонi для визначення музики досить допомагала менi у розпiзнаваннi творiв класикiв. Якщо ранiше майже на кожну другу композицiю вмикала програму, то тепер все рiдше шукаю пiдказку. Так доречно i своечасно Роберт угадав iз подарунком – сучасним телефоном! І як здорово, що розширюються технологii на благо людства!
А зараз час для водних процедур. У просторiй ваннiй кiмнатi повiльно скинула шовковий пеньюар i ретельно вдивилася в образ у дзеркалi. Локони кольору темного шоколаду плавно спадали на плечi. Великi карi очi, довгi вii… Уже проглядались ледь помiтнi зморшки. «Ну, все ж таки не дiвчинка, але молода i приваблива!» – майнуло мимоволi. Струн ка постать. Свiжа середземноморська засмага нада вала тiлу спокусливостi. Провела рукою вiд пiдборiддя до невеличких грудей, якi бiлiли на тлi загорiлого тiла, до тонкоi талii, по пiдтягнутому животику, iдеальних сiдничках… Вiдчула в собi солодке бажання любовi… Обличчя в дзеркалi розквiтло… «Життя прекрасне!» – промовили ii вуста… Вона пiдняла руки догори, приемно потягнулася i склала руки в намасте: «Добрий ранок, новий день!» Запах лiсових трав шампуню та крем-мила наповнив ванну кiмнату. Оливковий лосьйон зволожив шкiру… Тiло дихало свiжiстю.
В комфортному трикотажному костюмi заходилася готувати снiданок: свiжо вичавлений апельсиновий сiк, вiвсяна каша з сухофруктами. Заварила каву. «Яка ж смачна! Хороша якiсть!» – зауважила подумки, i, попиваючи напiй, милувалася (вже вкотре) iхнiм новим помешканням. Розмiрковувала: «Чому ж нове, якщо перебралися сюди вже пiвроку тому? Напевно, так буде в iхнiй сiмейнiй iсторii: та квартира i ця – нова. При згадуваннi староi квартири в неi коливались двоякi почуття: сум i радiсть…
Вона виросла там. У мiцнiй дружнiй сiм'i… Музика звучала в хатi безперервно: якщо мама не грала на фортепiано, то крутилася вiнiлова пла тiвка на програвачi. Гм… Скiльки спiвпадiнь! Музика познайомила батькiв i мене з Робертом! А мiсце зустрiчi?!
Тато мiг до нескiнченностi повторювати iсторiю знайомства з мамою. Вiн тодi проходив строкову службу в однiй iз вiйськових частин Ужгорода. На святкування з нагоди Дня Перемоги в драмтеатрi зiбралися всi в формi, яку прикрашали вiдзнаки. «При повному парадi!», – так гордо тато називав цей варiант вiйськового одягу. Пiсля офiцiйноi урочистостi розпочався концерт. Один виступ змiнювався iншим: оркестр, опернi спiваки, дiтки, а потiм на сцену вийшла… вона… Грацiозно вклонилася залу, усмiхнулася i подивилася на глядачiв i на нього… Вiн ухопив блиск ii очей! Ця жiнка подарувала усмiшку йому, лише йому! Поправила свое хвилясте шатенове волосся з неймовiрною чарiвнiстю i попрямувала до роялю. Довга чорна сукня з розсипом блискучого камiння окреслювали ii тендiтний стан. Неземна краса! А потiм заграла… Виявилось, що вiн любить слухати класику! Тато казав, що нiколи в життi так сильно та енергiйно не плескав у долонi, а «Браво!» кричав найголоснiше. «Що робити? Який план дiй? – думав вiн, спрацьовував вiйськовий менталiтет. – Не можна втрачати момент, все залежить вiд мене!» Хутко пiдвiвся з мiсця. Намiтились два варiанти. Перший: вiдразу йти знайомитись за кулiси; другий: пiдiйти елегантно. Зваживши секунду, вирiшив дiяти згiдно з другим планом. Артисти – люди витонченi, отже потрiбно культурно. Кулею полетiв до магазину, вибрав коробку «Стрiла». Назва цукерок звучала, як почуття, що пронизали серце батька. У руцi найкращий букет, вибраний на квiтковому базарi, що недалеко вiд драмтеатру, i… тато був у повнiй готовностi та впевненостi в своiх намiрах. За мить вiн стояв за лаштунками сцени, дочекався ведучого та без вступу звернувся:
– Де зараз пiанiстка в довгому платтi?
– А Ви, власне, що хотiли? Хто Ви iй будете?
На що батько без коливань вiдповiв:
– Я майбутнiй чоловiк!
– Ну, якщо так, то пройдiть он до тiеi гримерноi.
Знайдете ii там!
– Дякую, Ви мене врятували!
Тато пiдiйшов до дверей, тричi постукав. Пролунало милозвучно: «Вiдчинено, заходьте!» Гримерна кiмната була маленькою, але яскраво освiтленою.
Смiливо ввiйшов. І… раптом уся рiшучiсть кудись подiлася! Вiн не очiкував вiд себе такоi скутостi… А зблизька ця жiнка виглядала ще привабливiшою. В неi було напрочуд гармонiйне обличчя: виразнi брови, великi темно-коричневi очi, нiс iз дрiбним ластовинням та яскраво-червонi губи. Пiд сценiчним макiяжем вiн бачив ii природну красу. Вона стояла, немов молода цариця: горда постава, розправленi плечi, пiднята голiвка, красивi груди гойдались вiд подихiв.
Декiлька секунд збентеження… І тато взяв себе в руки, зiбрався духом. Зробив декiлька крокiв назустрiч, кашкет повiсив на вiшак, опустився на колiна i, дивлячись прямо у вiчi незнайомцi, голосно продекламував:
– Вiзьмiть мою руку! Дарую Вам мое серце! Ваше життя буде зi мною солодким! – лiва рука з пiднятим лiктем тримала цукерки та квiти, а праву руку приклав до грудей.
Приголомшена раптовiстю ситуацii, жiнка не змогла збагнути, чи це розiграш, чи щиросердечна пропозицiя? Але цей високий красивий офiцер у бiлiй формi з низкою нагород був таким елегантним, що iй захотiлось пiдiграти йому. Вона простягнула руку. Тато з трепетом пiднiс ii пальцi до вуст i нiжно поцiлував… Все вiдбувалось, як у фiльмах, неймовiрно!
– Кавалер пропонуе дамi руку та серце? – щирий та приемний жiночий смiх заполонив усю гримерку.
Вiн насолоджувався ii смiхом i милувався нею.
Вона, не витримавши, запитала:
– Ви серйозно чи жартуете?
– Обiцяю Вас оберiгати й шанувати!
У вiдповiдь лунав знову смiх.
– Я не пiднiмусь, допоки не дасте згоди! – наполягав батько.
Своею напористiстю вiн пiдкоряв маму.
– Гаразд… Та я не кажу – нi, але й не кажу – так! Я подумаю…
– Даю Вам час на роздуми до вечора. Запрошую Вас до ресторану «Скала»! – лише тодi галантно пiдвiвся батько. – О котрiй годинi визначайте Ви!
– Мене влаштовуе сьома вечора.
– Кожну хвилину до сьомоi буду мрiяти про Вас!
З офiцерською вишколенiстю вклонився, здiйняв кашкета, прокрокував до виходу й тихо зачинив за собою дверi.
Що це було? Мама розповiдала, що потiм довго дивилася на зачиненi дверi та не могла прийти до тями. В серединi вирував фонтан емоцiй, а в головi безлiч запитань! Хто вiн? Звiдки? Цей чоловiк у вiйськовiй формi мене не знае, та, навiть, не спитав, як звати?! Хоч мое iм'я Марiя йому, напевне, сподобаеться! А його як звати? І е рiзниця у вiцi, точно бiльше 10 рокiв! Але що значать лiта! От i iй немало – 30 буде! Позаду Івано-Франкiвське музичне училище, Львiвська консерваторiя, робота в музичнiй школi, виступи, гастролi… Та вечори проводила самотньо. Подруги повиходили замiж, у всiх сiм'i, дiти, домашнi клопоти… В неi, звичайно ж, були хлопцi, з якими зустрiчалася довго, пiдтримувала стосунки. Але душа прагнула iншого, чекала на щось краще… На принца на бiлому конi? «Так цей чоловiк не на бiлому конi, зате у бiлiй формi! Можливо, це знак!» – весело пiдказувало серце.
А ввечерi була уже каблучка… І вiдповiдь: «Так!» Володя й Марiя танцювали, розмовляли, довго сидiли уже в порожнiй рестораннiй залi. Свiтанок зустрiли разом…
