скачать книгу бесплатно
– Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкiра здривiла, нитки не прiмкнеш, бо прiрвеси – вiкинь на гнiй та й плюнь – та й вже!
Приговорюючи до чобiт, Митро все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку крiзь шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не прiрвалася. Через те робота йшла пиняво, i Митро сердився.
– Залiзо не шкiра, та й зшуровуеси, що то говорити? Вже штири роки як купленi, бо штири вже цеi осенi, та вже iм чес. Але ще цу зиму мусi служити, хоть би там не знати що.
І латав, i бiсився, i сто разiв хотiв кидати у пiч або на гнiй.
Митриха сидiла на припiчку i латала дранки.
– Порозпадалиси на сiчку. Колопеньок не посiеш, бо треба iсти, полотенца не купиш, бо грейцiря нема, – прийде до такого, що мемо голi ходити. Залатай в однiм мiсцi, то просiчеси в другiм. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я iх i не перу як варт, але павутина все павутинов! Бог знае, як iх латати, з котрого боку братиси до них?
З отакими гадками сидiла Митриха над купою дрантя. Мiзерне ii лице пильно вдивлювалося в подертi сорочки i було безрадне. Грубе, пороздиране полотно iз затертими червоними вишивками подобало на одiж жовнярiв iз вiйни. А вона, як бiдна милосердна сестра, з сумом i резигнацiею хоч чим-тим хотiла помогти нещасливим раненим.
– Та ще зиму якось переходимо, але лiто, то вже Бог знае.
І водила сивою ниткою довкола латок i думала над сiрим життям своiм.
На печi лежала Митрова мама. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.
– Божечку, Божечку, найди менi смертi, най я так гiренько не валеюси! Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що-м нагрiшила… Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отот твердий камiнь, що го нiхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нi так тежко караеш?
І розпукалася вiд кашлю.
Коло баби сидiли дiти. Як баба синiла i заходилася вiд кашлю, то вони всi дивилися на бабу цiкавими очима i все показували пальцями на бабу та говорили: «Адi, адi, баба вже умирають». А як баба вiдкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дiтоньки, моя смерть забула за мене».
Але Митровi вже остогидло борикатися iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.
– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть-ко трохи босi, та, може, вас борше повiхаплюе.
Сiв коло стола.
– Та, може би-с, дала ми що iсти, газдине моя. Таже знаеш, що-м ще сегоднi нiчо у ротi не мав.
Митриха встала з припiчка i подала йому бараболю. Була застрашена, як вiвця.
Митро лупив бараболю, мачав у сiль i гриз хлiб.
– Вже ти мене годуеш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дiдька рогатого абощо… Тицьне тобi барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
– А що ж вона тобi, синку, зварить? Олiю нема, муки нема, та що вона тобi зварить?
– Ваше, мамо, говорене скiнчилоси. Сидiть собi на печi та кашляйте. Маеткiв вiд вас не посiв-ем, волiв i коров не забрав-ем, та й сидiть собi тихонько. Або лiпше собi погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаете тоi смертi, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову…
Баба хотiла заплакати, але закашлялася.
– Бiгме, оглухну, – казав Митро.
– Мой, ти, шибенику, чого ти чiпаешси гредок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навiки…
І почав бити хлопця.
Дiти заверещали, баба не переставала кашляти.
– Та на цу хату птах би не сiв, – говорив Митро.
– Але чого ти до дiтий прискiпавси, а вони що виннi, що чоботи здривiли?
– Ти, суко, поналiплювала-с iх та поначинювала, та ще гавкаеш за ними? Я вас усiх порiжу…
Пiдняв чобiт з-пiд лави i почав ним жiнку бити. Врештi затягнув на себе кожушину та й виходив iз хати.
– Аби я не дiждав вертатиси до цеi хати, – сказав уже на порозi.
– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаеш, що я пiду з дiтьми десь на край свiта?.. – навздогiн сказала йому жiнка.
* * *
Митриха топила в печi. Диму напхалося повна хата, i вона все втирала сльози. Дим очi виiдав.
Баба на печi стогнала.
– Коби-то лiто. Порозходили би си по роботi та й би не гризлиси накупi. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хатi. Боже, Боже, не тримай нi бiлше на свiтi, бо видиш, що нема як жити…
Дiти бiгали по хатi. Але як хто здубонiв у сiнях, то вони тiкали на пiч д’ бабi. Тодi тварi iх робилися помученi i пригнобленi. Все удавали спокiйних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злiзали з печi, аби гирцювати по землi.
Так голуби спускаються цiлим стадом на тiк. А як мужик рипне хатнiми дверми то вони покидають зерно i, перепудженi, злiтають пiд небо.
Шкода
У Романихи заслабла корова. Лежала на соломi i сумно дивилася великими сивими очима. Нiздрi дрожали, шкiра морщилася – дрожала цiла у горячцi. Пахло вiд неi слабiстю i болем страшним, але нiмим. В таких випадках найбiльше жаль, чому худобина не може заговорити i поскаржитися.
– То очi виде, що вона не буде. Може би, й помiг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повiлiзали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потiшить…
Так казав Ілаш, що знав до худоби.
– Ой Ілашку, видко, що не буде, але як ii не буде, та й мене не треба. Я цiлий свiй вiк змарнувала, аби коровки дочекатиси. Вiд чоловiка лишила-м си, син умер у воську, а я крiрвала та робила i нiч i день. Такi зимовi ночi довгi, а я до днини преду, аж ми пушки спухають, аж пiсок у очах стае. Лиш один Бог знае, як я тот грейцiр гiрко претала, заки напретала…
– То, видите, бiдному то все так, а хоть би-с руки зробив по лiктi, та й нiчо з того не буде! Уже так е, та й що дiяти? Треба якось так жити…
– Та й не знати, що своi головi робити та й що дiяти, та й хто би менi раду дав?
– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обiдець зробили. Або дайтеси на вiдпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагае.
– Ой, вже я си покликала i на днинку, i на Зарваницьку Матiр Божу i кличуси на Івана Сучавського.
– Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайлiпше.
І Ілаш пiшов.
Романиха сiла коло корови i пильнувала ii, аби не згибла. Давала iй, що мала найлiпше, але вона не хотiла нiчого iсти. Лиш дивилася на бабу i жалю iй завдавала.
– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишей стару бабу без лижки молока. Потiш нi хоть трошки.
І гладила корову по чолi i попiд горло i голосила над нею.
– Де, де я годна стегнутиси на другу?! Анi пушок зложити, анi гли прiмкнути вже-м не годна; де менi на старiсть за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха ii накрила своiм кожухом i чипiла над нею, розгорнена, на морозi. Сама дзвонила зубами, але не вiдступала.
– А може, це за грiхи так мене Бог карае? Бо не раз я через тебе, небого, нагрiшила! Десь межi трошки пiдпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я нiколи нiкому молока не желувала. Десь дитина занеможе, десь жiнка у злогах, а я йду з горнетком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нi тежко – бiдну одову. Нiчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пiзньоi ночi Романиха голосила над коровою. Кропила ii свяченою водою, але нiщо не помагало. Вона розтягла ноги на цiлу стаенку i гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обiймала, приговорювала, але таки нiчого не могла вдiяти.
Мiсяць освiчував стаенку через дверi, i баба видiла кожний рух корови. Вона врештi пiднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаенцi, як би прощалася з кожним кутом.
Потiм упала на солому i розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неi i шурувала ii вiхтем. Сама не знала, що з нею дiеться. Потiм корова зарикала голосно i почала бити ногами. Романисi зробилося горячо, жовто в очах, i закервавлена впала. Корова била ногами i роздирала бабу на кавалки.
Обi боролися зi смертю.
Новина
У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн жие, що дiе, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
– Дедю, ми хочемо iсти, – сказала старша, Гандзуня.
– То iжте мене, а що ж я дам вам iсти? Адi, е хлiб, та й начинейтеси!
Та й дав iм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голоi кiстки, коло того хлiба заходилися.
– Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай i земля вiкiнула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеi хати i чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татовоi бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли. Їли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знае, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр’я. Та й тепер, як вони iли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: «Мерцi», – i напудився так, що аж його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився, але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: «Мерцi!»
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув на пiч, аби iли. Як попоiли, то вiн сказав:
– Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.
Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiеi сили кинув у воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiдити. Як собi хочеш.
– Не топiть мене, не топiть!..
– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.
І Гандзуня пiшла.
– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.
– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…
Вернувся i пiшов до моста.
Портрет
Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…
Великий фотель тулив у собi старого пана. Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.
– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…
Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити. Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.
Як осiннiй листок на рвучiй водi.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…
Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.
Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi. Фотель скрипiв, ледве видержував.
– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…
Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
