скачать книгу бесплатно
Облога Бушi
Михайло Старицький
Роман «Облога Бушi» Михайла Старицького розповiдае про подii iсторичного минулого, коли украiнський народ вiдстоював свою гiднiсть, обороняючись вiд полякiв. Вiдвага та незламна воля украiнських селян вражае: аби не здатися, коли сили стають нерiвними, вони пiдпалюють бочки з порохом, знищуючи i ворогiв, i себе. У романi гостро поставленi проблеми вiйни та миру, через кохання польського князя Антося i украiнськоi дiвчини Мар’яни автор показуе, що звичайним людям немае потреби щось дiлити i сваритися, що вiйни творяться правлячою верхiвкою. Твiр неодмiнно зацiкавить справжнiх любителiв iсторii, його лейтмотивом е прагнення до припинення вiйн заради любовi i взаемоповаги.
Михайло Старицький
ОБЛОГА БУШІ
(Історична повiсть з часiв Хмельниччини)
Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу,
Та не дали нi себе, нi вiри святоi ворогам на поругу!
(Із народноi думи)
І
Це було в самий розпал великоi трагедii, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню украiнського духу, на його буття, – трагедii, що охопила пожарищами всю Украiну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд ii руiнами закiнчилася. Це було тоi доби, коли розпанахана Украiна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав своi потуги в Литву. Це було тоi доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов’янською кров’ю краiни, аби сплюндрувати iх упень i повернути геть усе на руiну. Це було тоi доби, коли два кревних народи, призначенi на дружне та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стяги, стали «у дiдiвську славу дзвонити»… Це було восени 1654 року.
На пiвдень вiд Могильова, за двое гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своiми зубчатими мурами, своiми бiйницями-баштами. Край п’яти тiеi скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша, – цебто торговий майдан, – з одного боку тулилось до стрiмчастоi скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам’яною загатою. Отой замок «Орлине гнiздо» з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маеткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаiв украiнських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своiх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлоi з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до староi Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо свое лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброiли добре як вартову надднiстрянську стражницю.
Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм’я Покрови Пресвятоi Богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.
Стояв хмурий, глибокоi осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.
Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови iм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаiтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саетова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.
В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам’янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi.
Із широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине:
«Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!»
Церква свiтлом сяе. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже пiвклубами чорнiе, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки.
Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi iм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоiть Михайло Завiсний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен до могучого дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним стоiть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне.
В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов’язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап’ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками.
Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зриваеться з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсилоi жiночоi муки.
Попереду скраю стоiть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неi у глазетовiм кораблику – ii подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з неi не зводить очей.
Орися стоiть перед образом великомученика Степана; ii струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здаеться легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криеться непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; па мармуровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пишае дитяча краса.
Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; iй мрiеться далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.
«Так, постраждати за вiру, за правду, за своiх друзiв-братiв, – дума вона, – непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi – порожнi слова, поглум над знудженим серцем… Там тiльки i спокiй, i щастя – у сяяннi довiчного неба».
Вона придивляеться пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять iй у душу; але тi очi знайомi, ii серце з ними зжилося, iх промiнь тiльки й грiв ii душу самотню… Та це ж не святого стражденника очi, а очi ii коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив ii, безталанну, i забув своi присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя ii с тямок…
«Що це я? – кинулась раптом Орися. – У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!» І вона почала ревно молитись.
А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: «Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенiе!»
Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в епiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв:
– Братiе i друзi моi, хреста цього оборонцi, на нем же розп’яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступае година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Украiну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!
– Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.
– Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай крие вас вiд стрiл i напастей покров пресвятоi богородицi, заступницi нашоi перед престолом Всевишнього! – велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.
Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм – значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам’ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.
Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: «Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi». Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожноi башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.
Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державноi вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.
Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум’ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воiнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своею батавою i до неi обернувся тихою мовою:
– Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!
– Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! – вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
– До сеi пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоiть за пiвмилi; пан Яскульський – ‘ i пройда, i зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву – на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воевода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину – орлине Чарнецьких гнiздо.
– Так, так, – пiдмiцнив сивобородий дiдусь, – учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.
– Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграi, розлiзлись загони татарськi, – додав хорунжий.
– Знати, наважились вони, – вiв далi сотник, – або перерiзати нас усiх до единого, або забрати, як бидло, живцем: нас – пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер – на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.
– Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада. – Хiба через наш труп переступлять поганцi!
– Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну, – прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
– Дорого, дiду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
– Добрий козак.
– Слухайте ж, панове, мою другу рiч, – знову почав сотник, i тиша запанувала. – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали iх тут в iпермицерii наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаемо ми затримати злочинцiв?
– А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за едине вухо зухвало. – А скiльки приходиться на козака тiеi поганi?
– Та голiв двiстi на християнську душу… – вiдповiв сотник.
– Гм! Не дуже багато! – зареготавсь оселедець. – Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньоi доби таку купу; ну, а щоб iм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?
– Так, так! – вiдiзвались деякi весело. – А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
– Так, стало буть, панове, на тому й стоiмо, щоб затримати iх тут, та й квита, – по-моему, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, – сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
– Даймо, – вставив старий козарлюга, – що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.
– Тим паче, – додав сивий дiд, – що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
– Так слухайте ж мого наказу, – еказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. – Всiми своiми потугами, наскiльки в нас е, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; iм розвернути своiх потуг буде нiде, а ми iх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!
– Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
– Нащо й краще! – пiдмiцнили чупруни.
– Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiеi позицii виб’ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…
– Чого не продержатись? Продержимось! – пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
– А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, – провадив сотник. – Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
– Не дамося живцем! – покрикнула грiзно жонота.
– Зумiемо вмерти, – вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, – i святинi нашоi в руки поганцiв не кинемо!!
– Батькова дочка! – зауважив кобзар.
