Етика

скачать книгу бесплатно

Етика
Бенедикт Спiноза

«Етика» – один з найвiдомiших творiв видатного голландського фiлософа португальського походження Бенедикта Спiнози (лат. Benedictus de Spinoza, порт. Bento de Espinosa, 1632-1677). *** Людина, що мислить, е частиною Бога, який, на думку автора, позбавлений антропоморфiзму. Таким чином, фiлософiя «Етики» – матерiалiзм. До iнших творiв Спiнози належать «Короткий трактат про Бога, людину та ii щастя», «Трактат про вдосконалення розуму», «Богословсько-полiтичний трактат» та «Основи фiлософii Декарта, доведенi геометричним способом». Бенедикт Спiноза е засновником вчення про едину субстанцiю, що подiляеться на два основних атрибути, – протяжнiсть i мислення.

Бенедикт Спiноза

ЕТИКА

Частина перша

БОГ

ВИЗНАЧЕННЯ

I. Пiд самопричиною[1 - Causa sui.] я розумiю те, сутнiсть чого мiстить в собi iснування або те, природа чого не може уявлятись iнакше як iснуючою.

II. Та рiч називаеться в своему родi скiнченною, котра може бути обмежена iншою рiччю такоi ж природи. Наприклад, тiло називаеться скiнченним, тому що ми завжди уявляемо iнше, бiльше тiло. Так, мислення обмежуеться iншим мисленням. Але тiло не обмежуеться мисленням, а мислення – тiлом.

III. Пiд субстанцiею я розумiю те, що iснуе в собi i уявляеться само собою, тобто те, уявлення чого не потребуе уявлення iншоi речi, з котрого воно повинно було б утворитися.

IV. Пiд атрибутом я розумiю те, що розум уявляе про субстанцiю як щось, що становить ii сутнiсть.

V. Пiд станом[2 - Модусом, modus.] я розумiю видозмiни[3 - Affectiones.] субстанцii або те, що е в iншому, за допомоги чого воно також уявляеться.

VI. Пiд Богом я розумiю абсолютно нескiнченну iстоту, тобто субстанцiю, що складаеться з нескiнченних атрибутiв, з котрих кожен виражае вiчну й нескiнченну сутнiсть.

Пояснення

Я кажу абсолютне, а не в своему родi нескiнченне. Бо що е нескiнченним тiльки в своему родi, вiдносно того ми можемо заперечувати нескiнченнi атрибути; що ж е абсолютно нескiнченним, то мiстить в сутностi своiй все, що виражае сутнiсть та не мiстить в собi жодного заперечення.

VII. Та рiч називаеться вiльною, котра iснуе з однiеi тiльки потреби своеi природи i вiдноситься до дiяльностi тiльки сама собою; необхiдна ж або, краще сказати, вимушена рiч та, котра вiдноситься до iснування i дiяльностi iншими вiдомим i визначеним способом.

VIII. Пiд вiчнiстю я розумiю саме iснування, наскiльки воно уявляеться неодмiнно випливаючим вже лише з визначення вiчноi речi.

Пояснення

Бо таке iснування, як вiчна iстина, уявляеться як сутнiсть речi i тому не може бути пояснене тривалiстю або часом, хоча б ми уявляли собi тривалiсть, що не мае нi початку, нi кiнця.

АКСІОМИ

I. Все iснуюче iснуе або в собi, або в iншому.

II. Те, що не може бути уявлене за допомоги iншого, мае бути уявлене само собою.

III. З даноi певноi причини неодмiнно випливае дiя, i навпаки, якщо немае певноi причини, то неможливо, щоби була дiя.

IV. Пiзнання дii залежить вiд пiзнання причини i мiстить ii в собi.

V. Речi, котрi не мають нiчого спiльного мiж собою, не можуть бути зрозумiлi за допомоги одна одноi, або поняття однiеi речi не мiстить в собi поняття iншоi.

VI. Істинна iдея мае бути згiдна зi своiм змiстом (cum suo ideato).

VII. Що може бути уявлене неiснуючим, сутнiсть того не мiстить в собi iснування.

ТЕЗА І

Субстанцiя за природою передуе своiм станам (модусам).

Доведення

випливае з визначень 3 i 5.

ТЕЗА ІІ

Двi субстанцii, що мають рiзнi атрибути, не мають нiчого спiльного мiж собою.

Доведення

випливае також iз визначення 3. Бо кожна субстанцiя мае iснувати в собi i уявлятись сама собою, або уявлення однiеi не мiстить в собi уявлення iншоi.

ТЕЗА ІІІ

З тих речей, котрi не мають нiчого спiльного мiж собою, одна не може бути причиною iншоi.

Доведення

Якщо вони не мають нiчого спiльного, то, таким чином (по аксiомi 5), не можуть бути зрозумiлi взаемно, а тому (по аксiомi 4) одна не може бути причиною iншоi, – що i треба було довести.

ТЕЗА IV

Двi або багато рiзних речей рiзняться мiж собою або вiдмiннiстю атрибутiв субстанцiй, або вiдмiннiстю iх станiв (модусiв).

Доведення

Все iснуюче iснуе або в собi, або в iншому (по аксiомi 1), тобто (за визначеннями 3 i 5) поза розумом не iснуе нiчого, окрiм субстанцiй та iх станiв. Отже, поза розумом немае нiчого iншого, що би могло рiзнити багато речей мiж собою, окрiм субстанцiй, або, що те ж саме (за визначенням 4), iх атрибутiв i iх станiв, – що i треба було довести.

ТЕЗА V

У природi речей не може бути двох або декiлькох субстанцiй тiеi ж самоi природи або того ж самого атрибута.

Доведення

Якби було декiлька рiзних субстанцiй, то вони повиннi були б рiзнитися або вiдмiннiстю атрибутiв, або вiдмiннiстю станiв (за попередньою тезою). Якщо лише вiдмiннiстю атрибутiв, тодi можна припустити, що може бути лише одна субстанцiя з одним i тим же атрибутом. Якщо ж вiдмiннiстю станiв, то – оскiльки субстанцiя за природою передуе своiм станам (за тезою 1) – розглянута без станiв, а сама по собi, тобто (за визначенням 3 i по аксiомi 6) розглянута правильно, вона не може бути уявлена вiдмiнною вiд iншоi, тобто (за попередньою тезою) не може бути кiлькох субстанцiй, а лише одна, – що i треба було довести.

ТЕЗА VI

Одна субстанцiя не може бути створена iншою субстанцiею.

Доведення

У природi речей не може бути двох субстанцiй з однаковим атрибутом (за попередньою тезою), тобто (за тезою 2) таких, котрi б мали щось спiльне мiж собою; тому (за тезою 3) одна не може бути причиною iншоi, або одна не може походити вiд iншоi, – що i треба було довести.

Королларiй

З цього випливае, що субстанцiя не може бути створена чимось iншим. Бо у природi речей немае нiчого, крiм субстанцiй та iх станiв, як випливае з аксiоми I i визначень 3 i 5. Але вона не може бути створена й iншою субстанцiею (за попередньою тезою). Отже, субстанцiя абсолютно не може бути створена чимось iншим, – що i треба було довести.

Інакше

Це ще легше довести абсурднiстю протилежного. Бо якщо б субстанцiя могла бути створена чимось iншим, то пiзнання ii мало б залежати вiд пiзнання ii причини (за аксiомою 4), а тому (за визначенням 3) вона не була б субстанцiею.

ТЕЗА VII

До природи субстанцii належить iснування.

Доведення

Субстанцiя не може бути створена чимось iншим (за королларiем попередньоi тези); вона, таким чином, повинна бути причиною самоi себе, тобто (за визначенням 1) сутнiсть ii обов'язково мiстить в собi iснування, або до природи ii належить iснування, – що i треба було довести.

ТЕЗА VIII

Будь-яка субстанцiя е неодмiнно нескiнченною.

Доведення

Існуе лише одна субстанцiя з одним i тим же атрибутом (за тезою 5), i до ii природи належить iснування (за тезою 7). Отже, за своею природою вона буде iснувати скiнченною або нескiнченною. Але вона не може бути скiнченною. Бо (за визначенням 2) вона мала би бути обмеженою iншою субстанцiею такоi ж природи, котра також неодмiнно мала б iснувати (за тезою 7); тому iснували б двi субстанцii з однаковим атрибутом, що абсурдно (за тезою 5). Таким чином, iснуе нескiнченна субстанцiя, – що i треба було довести.

Схолiя І

Оскiльки бути скiнченним насправдi становить частково заперечення, а бути нескiнченним – абсолютне твердження iснування будь-якоi природи, то вже з однiеi тези 7 випливае, що будь-яка субстанцiя мае бути нескiнченною.

Схолiя ІІ

Я не маю сумнiвiв, що багатьом, котрi плутано розмiрковують про речi i не звикли пiзнавати речi за допомоги iх першопричин, буде важко зрозумiти доведення тези 7; особливо тому, що вони не створюють вiдмiнностi мiж видозмiнами субстанцiй i самими субстанцiями i не знають, яким чином вiдбуваються речi. Звiдси випливае, що вони приписують субстанцiям початок, котрий, як вони бачать, мають речi у природi. Хто не знае iстинних причин речей, той все змiшуе i без жодноi протидii з боку розуму уявляе собi дерева, що так само говорять, як люди, i уявляе, що люди можуть утворитися так само з каменiв, як iз насiння, i що будь-якi форми можуть змiнюватися в котрi завгодно форми. Так само й тi, котрi змiшують божественну природу з людською, легко приписують Богу людськi пристрастi, особливо коли вони не знають, яким чином пристрастi виникають в душi. Але якби люди вивчали природу субстанцii, то анiтрохи не сумнiвалися б в iстинi тези 7; навiть вона була б для всiх аксiомою i належала б до загальноприйнятих понять. Бо пiд субстанцiею вони розумiли б те, що iснуе в собi i уявляеться само собою, тобто те, пiзнання чого не потребуе пiзнання якоi-небудь iншоi речi; а пiд видозмiнами – те, що е в iншому, так що уявлення iх утворюеться вiд уявлення тiеi речi, в котрiй вони iснують. Тому ми можемо мати iстиннi iдеi про видозмiни неiснуючих, оскiльки, хоча вони насправдi i не iснують поза розумом, все-таки сутнiсть iх мiститься в iншому так, що вони можуть бути уявленi за його ж допомоги. Істина ж субстанцiй поза розумом знаходиться тiльки в них самих, оскiльки вони уявляються за допомоги самих себе. Отже, якщо хто-небудь скаже, що вiн мае ясне i чiтке, тобто iстинне, уявлення про субстанцii i тим не менш мае сумнiви, чи iснуе така субстанцiя, то це буде однаково, якщо б вiн сказав, що вiн мае iстинне уявлення i тим не менш мае сумнiви, чи не помилкове воно[4 - Як це очевидно для будь-кого досить уважного.]; або якщо хтось стверджуе, що субстанцiя може бути створена, то цим вiн також стверджуе, що хибна iдея стала iстинною. Абсурднiше цього не можна нiчого собi й уявити. Тому необхiдно визнати, що iснування субстанцii, як ii сутнiсть, е вiчною iстиною. А звiдси ми можемо зробити висновок iншим способом, що iснуе лише одна субстанцiя однiеi i тiеi ж природи, – що я вважав вартим зусиль довести тут. Але щоб зробити це як слiд, необхiдно зауважити: 1) що iстинне визначення кожноi речi не мiстить i не виражае нiчого, окрiм природи речi, котра визначаеться. З чого випливае, 2) що жодне визначення не мiстить i не виражае якого-небудь вiдомого числа iндивiдуумiв, оскiльки воно нiчого iншого не виражае, окрiм природи речi, котра визначаеться. Наприклад, визначення трикутника не виражае нiчого iншого, окрiм простоi природи трикутника, але воно не виражае якого-небудь вiдомого числа трикутникiв. 3) Необхiдно зауважити, що для кожноi iснуючоi речi неминуче мае бути яка-небудь певна причина, з котроi вона iснуе. 4) Нарештi, слiд зауважити, що ця причина, з котроi яка-небудь рiч iснуе, або мае мiститись у самiй природi i визначеннi iснуючоi речi[5 - Саме тому, що до природи ii належить iснування.], або мае бути поза нею. З цих тез випливае, що якщо у природi iснуе яке-небудь вiдоме число iндивiдуумiв, то неминуче мае бути причина, чому iснуе саме стiльки iндивiдуумiв i чому не бiльше i не менше. Якби, наприклад, у свiтi iснували двадцять осiб (для бiльшоi ясностi я припускаю, що вони iснують одночасно i що ранiше за них не iснувало iнших), то для того, щоб пояснити, чому iх iснуе двадцять, не достатньо було б показати причину людськоi природи загалом, але, крiм того, необхiдно було б показати причину, чому iснуе саме двадцять, а не бiльше i не менше, оскiльки (за зауваженням 3) щодо кожноi з них мае iснувати причина, чому вона iснуе. Але ця причина (за зауваженнями 2 i 3) не може мiститись у самiй людськiй природi, оскiльки iстинне визначення людини не мiстить в собi двадцяткового числа.

Тому (за зауваженням 4) причина, чому iснують цi 20 осiб i, отже, чому iснуе кожна з них, неодмiнно мае iснувати поза кожною iз них; а звiдси слiд зробити абсолютний висновок, що все те, природа чого може мiстити декiлька iндивiдуумiв, неминуче повинно мати зовнiшню причину, чому вони iснують. Оскiльки iснування належить до природи субстанцii (як вже показано в цiй схолii), то ii визначення безумовно мае мiстити в собi iснування, i, отже, вже з одного ii визначення маемо зробити висновок про ii iснування. Але iз ii визначення (як ми вже показали в зауваженнях 2 i 3) не може випливати iснування декiлькох субстанцiй. Отже, з нього випливае, що iснуе лише одна субстанцiя однiеi i тiеi ж природи, – що i було запропоновано довести.

ТЕЗА ІХ

Чим бiльше рiч мае реальностi або iснування, тим бiльше атрибутiв належить iй.

Доведення

випливае iз визначення 4.

ТЕЗА Х

Кожен iз атрибутiв однiеi субстанцii мае бути уявлений за допомогою себе.

Доведення

Бо атрибут е тим, що розум сприймае про субстанцiю як складову ii сутностi (за визначенням 4), тому (за визначенням 3) вiн мае бути уявлений за допомогою себе, – що i треба було довести.

Схолiя

З цього випливае, що хоча два атрибути можуть бути уявленi, вони вiдмiннi, тобто один iснуе без допомоги iншого, однак iз цього ми не можемо зробити висновок, що вони становлять двi iстоти або двi рiзнi субстанцii. Бо природi субстанцii властиво, щоб кожен iз ii атрибутiв уявлявся сам собою, оскiльки всi атрибути, котрi вона мае, були завжди разом в нiй, i один iз них не мiг бути створений iншим; але кожен iз них виражае реальнiсть чи буття субстанцii. Отже, зовсiм не було абсурдом приписувати однiй субстанцii декiлька атрибутiв; навiть нiчого не може бути яснiше того, що кожна iстота мае бути уявлена пiд яким-небудь атрибутом i що чим бiльше вона мае реальностi або буття, тим бiльше мае i атрибутiв, котрi виражають i необхiднiсть, i вiчнiсть, i нескiнченнiсть; отже, нiчого не може бути яснiше того, що абсолютно нескiнченна iстота обов'язково мае визначатись (як ми висловились у визначеннi 6) як iстота, що складаеться iз нескiнченних атрибутiв, кожен з котрих виражае вiдому сутнiсть, вiчну й нескiнченну. Якщо ж хто-небудь запитае, за якою ознакою ми можемо розпiзнати вiдмiннiсть субстанцiй, то нехай прочитае наступнi тези, котрi показують, що у природi речей iснуе лише одна субстанцiя i вона абсолютно нескiнченна, тому марно було б шукати таку ознаку.

ТЕЗА ХІ

Бог, або субстанцiя, що складаеться iз нескiнченно багатьох атрибутiв, кожен з котрих виражае вiчну i нескiнченну сутнiсть, неодмiнно iснуе.

Доведення

Якщо заперечуеш це, то уяви собi, чи можливо, щоби Бог не iснував. Це означало б (за аксiомою 7), що сутнiсть його не мiстить в собi iснування; але це (за тезою 7) абсурдно. Таким чином, Бог неодмiнно iснуе, – що i треба було довести.

Інакше

Для кожноi речi мае бути показана причина або пiдстава як того, чому вона iснуе, так i того, чому вона не iснуе. Наприклад, якщо iснуе трикутник, то мае бути причина або пiдстава, чому вiн iснуе; якщо ж вiн не iснуе, то також мае бути причина або пiдстава, котра перешкоджае тому, щоб вiн iснував, або котра знищуе його iснування. Але ця пiдстава або причина мають мiститись або в самiй речi, або за ii межами. Наприклад, пiдставу, чому не може iснувати квадратне коло, вказуе сама його природа; саме тому, що це мiстить в собi протирiччя. Чому, навпаки, субстанцiя iснуе, випливае також iз ii природи, котра саме мiстить в собi iснування (за тезою 7). Але пiдстава, чому iснуе коло або трикутник, або чому вони не iснують, випливае не iз iх природи, а iз порядку всiеi тiлесноi природи. Тому що iз нього мае випливати – або щоби трикутник неодмiнно iснував, або щоби було неможливо, аби вiн iснував. І це само собою зрозумiло. З цього випливае, що неодмiнно iснуе те, щодо чого немае жодноi пiдстави або причини, котра перешкоджала б, щоб воно iснувало. Отже, якщо не може бути жодноi пiдстави або причини, котра б перешкоджала, щоби Бог iснував, або котра б знищила його iснування, тодi цiлком можна зробити висновок, що вiн неодмiнно iснуе. Але якби iснувала така пiдстава або причина, тодi вони мали би бути або у самiй природi Бога, або поза нею, тобто в iншiй субстанцii i з iншою природою. Тому що якби вона була з такою самою природою, тодi цим самим можна було б припустити, що Бог iснуе. Але субстанцiя, котра була б iншоi природи, не мала б нiчого спiльного iз Богом (за тезою 2) i тому не могла б анi дати, анi знищити його iснування. Отже, якщо пiдстава або причина, котра знищувала би божественне iснування, не може iснувати поза божественноi природи, тодi вона неодмiнно мае перебувати, якщо Бог не iснуе, у самiй його природi, котра саме тому мiстила б в собi протирiччя. Але стверджувати це про iстоту абсолютно нескiнченному, найвище досконалу абсурдно; таким чином, нi у Боговi, нi поза Богом немае пiдстави або причини, котра б знищувала його iснування, i тому Бог неодмiнно iснуе, – що i треба було довести.

Інакше

Мати можливiсть не iснувати е безсилля, i навпаки, мати можливiсть iснувати е могутнiсть (як це зрозумiло само собою). Отже, якщо те, що вже неодмiнно iснуе, е лише скiнченними iстотами, то значить, що скiнченнi iстоти могутнiшi за iстоту абсолютно нескiнченну; а це (як зрозумiло само собою) абсурдно. Отже, або нiщо не iснуе, або ж неодмiнно iснуе i е абсолютно нескiнченною iстотою. Але ми iснуемо або в нас, або в iншому, що неодмiнно iснуе (див. аксiому 1 i тезу 7). Отже, абсолютно нескiнченна iстота, тобто Бог (за визначенням 6), неодмiнно iснуе, – що i треба було довести.

Схолiя

В цьому останньому доведеннi я хотiв показати iснування Бога a posteriori для того, щоб доведення можна було легше зрозумiти, а не тому, щоб iз тiеi ж самоi пiдстави iснування Бога не випливало a priori. Бо iз твердження «мати можливiсть iснувати е могутнiсть» випливае, що чим бiльше реальностi властиво природi якоi-небудь речi, тим бiльше вона мае в собi сил, щоб iснувати; тому абсолютно нескiнченна iстота, або Бог, мае в собi абсолютну силу iснування, i тому вiн абсолютно iснуе. Проте багато хто, можливо, ледве зрозумiе очевиднiсть цього доведення, оскiльки вони звикли бачити тiльки тi речi, котрi вiдбуваються через зовнiшнi причини, i тi речi, котрi вiдбуваються швидко, тобто котрi легко iснують, здаються iм i такими, що швидко гинуть; навпаки, тi речi вони вважають важчими для виконання, тобто не настiльки легкими для iснування, для котрих, на iх думку, багато що потрiбно. Але щоб звiльнити iх вiд цих забобонiв, менi не потрiбно показувати, в якому сенсi вiрна наступна теза: що швидко вiдбуваеться, то швидко i гине, а також i те, чи дiйсно вiдносно цiлоi природи все однаково легко чи нi; але достатньо буде лише зауважити, що я говорю не про речi, котрi вiдбуваються через зовнiшнi причини, а про однi субстанцii, котрi (за тезою 6) не можуть бути викликанi жодною зовнiшньою причиною. Бо речi, котрi вiдбуваються через зовнiшнi причини, складаються вони з багатьох частин або небагатьох, всiм, що е в них досконалого або реального, зобов'язанi зовнiшнiй причинi, i тому iх iснування походить вiд одноi досконалостi зовнiшньоi причини, а не iх власноi. Навпаки, субстанцiя всiм, що вона мае досконалого, не зобов'язана жоднiй зовнiшнiй причинi; тому ii iснування мае походити вiд однiеi ii природи, котра е нiчим iншим як ii сутнiстю. Отже, досконалiсть не знищуе iснування речi, але, навпаки, дае його; недосконалiсть же знищуе його, i тому нi в чиему iншому iснування ми не можемо бути бiльш впевненi, нiж в iснуваннi абсолютно нескiнченноi i досконалоi iстоти, тобто Бога. Дiйсно, оскiльки його сутнiсть виключае будь-яку недосконалiсть i мiстить в собi абсолютну досконалiсть, то цим вона усувае будь-яку причину сумнiвiв в його iснуваннi i дае найвищу впевненiсть в ньому, що, я думаю, буде зрозумiло i для посередньоi уваги.

ТЕЗА ХІІ

Не може бути правильно зрозумiлим жоден атрибут субстанцii, з котрого випливало би, що субстанцiя може бути роздiлена.

Доведення

Бо частини, на котрi подiлялася б уявлена субстанцiя, або збережуть сутнiсть субстанцii, або нi. Якщо перше, тодi (за тезою 8) кожна частина мае бути нескiнченною i (за тезою 6) причиною себе i (за тезою 5) мае складатися iз рiзного атрибута, а тому iз однiеi субстанцii може скластися iх кiлька, що (за тезою 6) абсурдно. До цього слiд додати, що частини (за тезою 2) не мали нiчого спiльного зi своiм цiлим, i цiле (за визначенням 4 i тезою 10) могло б iснувати i бути уявленим без своiх частин; у безглуздостi цього не сумнiваеться нiхто. Якщо ж припустити друге, тобто що частини не збережуть природи субстанцii, тодi з цього випливало би, що коли вся субстанцiя роздiлилася б на рiвнi частини, то вона втратила б природу субстанцii й перестала б iснувати, що (за тезою 7) абсурдно.

ТЕЗА ХІІІ

Абсолютно нескiнченна субстанцiя неподiльна.

Доведення

Бо якби вона була подiльна, то частини, на котрi вона була б роздiлена, або збережуть природу субстанцii абсолютно нескiнченною, або нi. Якщо перше, то, значить, буде кiлька субстанцiй з однiею i тiею ж природою, що (за тезою 5) безглуздо. Якщо ж прийняти друге, то це значило б (як вище), що абсолютно нескiнченна субстанцiя може перестати iснувати, що (за тезою 11) також абсурдно.

Королларiй

З цього випливае, що жодна субстанцiя i, отже, жодна тiлесна субстанцiя, оскiльки вона – субстанцiя, не може бути подiльною.

Схолiя

Що субстанцiя неподiльна, ще простiше можна зрозумiти вже з того, що природа субстанцii не може бути уявлена iнакше як нескiнченною i що пiд частиною субстанцii не може бути уявлено нiщо iнше, окрiм скiнченноi субстанцii, – що (за тезою 8) мiстить в собi явне протирiччя.