скачать книгу бесплатно
Похiд Сагайдачного на Москву. 1618
Юрiй Володимирович Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
1618 рiк. Польський королевич Владислав Ваза здiйснив спробу захопити московський престол. Не маючи для цього необхiдних сил, поляки звернулися по допомогу до запорозьких козакiв. За участь у вiйськовiй кампанii запорожцi висунули низку умов. Польща погодилася з ними, й вже лiтом 1618 року двадцятитисячне козацьке вiйсько вирушило у землi Московського царства. Очолив похiд Петро Конашевич Сагайдачний, талановитий i успiшний полководець. Козацькi загони вихорем пронеслися московськими землями, захоплюючи одне мiсто за одним, i на початку осенi дiсталися Москви. Але штурм столицi так i не вiдбувся, кампанiя завершилася Деулинським перемир’ям. Сагайдачний iз своiм вiйськом прийшов у Киiв, де його проголосили гетьманом.
Юрiй Сорока
Похiд Сагайдачного на Москву
1618
© Ю. В. Сорока, 2010
© І. М. Алексеева, художне оформлення, 2016
Пролог
Нi для кого не е секретом, що iсторiя Украiни протягом останнiх рокiв стала каменем спотикання не лише для iсторикiв, археологiв i краезнавцiв нашоi краiни, але i для полiтикiв, i навiть для людей, якi не мають жодного стосунку до iсторичноi науки. Багато сторiнок минулого Украiни пiддаються найретельнiшому вивченню i висвiтлюються пiд вельми рiзноманiтними точками зору. Вiд ультраправих, що належать украiнським нацiоналiстам, до вкрай лiвих, космополiтичних, якi належать тим, хто позицiонуе Украiну не як суверенну державу, а як невiд’емну частину Росiйськоi iмперii. Але, незважаючи на полiтичнi баталii й пристрастi, що спалахують над подiями минулих столiть, iсторiя залишаеться наукою i створена для того, аби донести до майбутнiх поколiнь дiяння iх далеких предкiв, осмислити механiзми, якi впродовж столiть будували держави на сучаснiй картi свiту i формували культуру рiзних народiв.
Украiнi, яка лише нещодавно вiдсвяткувала 25-рiччя Незалежностi, дуже важко проводити власну культурну самоiдентифiкацiю. Повсюдно виникають спiрнi моменти у поглядах на спiльну iсторiю з державами, частиною яких ранiше були землi, якi нинi е територiею нашоi Батькiвщини. Особливо гостро вибудовуються тут вiдносини з Росiйською Федерацiею. Кожному вочевидь, що багато питань нашоi спiльноi з цiею краiною iсторii викликають украй болiсну реакцiю як з одного, так i з iншого боку. І якщо у поглядах на епоху Киiвськоi Русi все бiльш-менш спокiйно, то пора козацтва, яка охопила в Украiнi перiод XV–XVIII столiть, потребуе бiльш виваженого осмислення. За роки козацтва дуже багато подiй залишили слiд у народнiй пам’ятi. Це i Переяславська Рада, на якiй була затверджена протекцiя Московського царства над Украiною, i розкол Украiни, Руiна, що вiдбулися пiсля Ради. Це скасування Гетьманщини в 1764 роцi i зруйнування Запорозькоi Сiчi в 1775 роцi.
Але були i бiльш раннi подii, в оцiнках яких на даний час немае спiльноi точки зору. Мета цiеi книги – опис однiеi з таких подiй, походу гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного i двадцятитисячного корпусу украiнського козацтва, здiйснений спiльно з армiею польського королевича Владислава Вази в Московське царство в 1618 роцi.
Цей похiд у сучаснiй пресi i лiтературi трактуеться по-рiзному: вiд справжнього обурення – «кривавий слiд Сагайдачного» до захоплення: «примушування до миру Московщини». Потрiбно сказати, що подii, якi розгорнулися на пiдступах до Москви в серпнi—листопадi 1618 року, тривалий час замовчувалися iсториками спочатку Росiйськоi iмперii, потiм СРСР. Не вписувалися в iдилiчну картину «братiв навiк» очолюванi Сагайдачним запорожцi, якi нещадно грабували i вбивали пiдданих московського царя, палили iх мiста i села. Що ж сталося у серпнi 1618 року в Украiнi та Росii? Що змусило православних украiнцiв i москвинiв пiдняти зброю в кривавiй боротьбi один на одного? Щоб вiдповiсти на це питання, ми повиннi вiдправитися в минуле, на кiлька десятилiть до Московського походу Петра Сагайдачного.
Петро Конашевич Сагайдачний
Єст для чого гойныи слезы выливати,
Сердцы, усты и шатми жаль свой освЂдчати,
Бо ото смерть горкая невчесне порвала
Славного рь?цера, съ котрого похвала
Кролю пану и речи посполитой была,
Бо его слава въ многих краях земных слыла.
Славное войско годно такого гетмана…
Касiян Сакович
Березень 1622 року лише трохи встиг прогнати зиму, все ще залишаючи пiдноситися над Днiпром Киiв у полонi холодноi погоди, коли з-за стiн Киiвського Богоявленського братства прийшла в Украiну гiрка звiстка. Помер вiд ран, отриманих у битвi пiд Хотином, гетьман Запорозького вiйська Петро Конашевич Сагайдачний. Закiнчилося життя борця за православну вiру та права козацтва. Ратоборця, який усе свое життя витратив на те, щоб пiдняти прапор православ’я, що впав пiд ноги польському панству, стояв до смертi проти експансii Османськоi iмперii в Європу, був надiлений величезним авторитетом буйноi запорозькоi вольницi. Його смерть миттево кинула Украiну в лихолiття i все новi боi за саму можливiсть зберегти свою самобутнiсть, культуру i релiгiю. Ту культуру i релiгiю, яку з часу Берестейськоi унii 1596 року всiляко знищували польськi феодали пiд керiвництвом папського престолу католицькоi церкви. Ким же був цей чоловiк, якого ми пам’ятаемо, який пронiс iм’я гетьмана через чотириста рокiв зовсiм непростоi iсторii нашоi батькiвщини? Чиiм iм’ям названо фрегат, флагман ВМС Украiни? Про кого Якiв Собеський, його сучасник i предок майбутнього короля Речi Посполитоi, писав: «Був це чоловiк великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажно ризикував життям, у битвi був моторний, дiяльний, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив… на нарадах був обережний i у всяких розмовах неговiркий»? Кого ми прославляемо в гордих козацьких пiснях? Давайте спробуемо зрозумiти, що рухало цiею людиною i зрештою привело до необхiдностi очолити вiйськовий похiд на Москву.
Вiдсутнi жоднi сумнiви в тому, що Сагайдачний е однiею з найбiльш знакових фiгур серед блискучоi плеяди iсторичних особистостей, надiлених у свiй час булавою гетьмана Украiни i Запорозького вiйська. Безперечно, серед лiдерiв епохи козацтва були й iншi видатнi люди. Були Косинський та Наливайко, Павлюк та Остряниця, нарештi, Богдан Хмельницький. Кожен iз цих людей заслуговуе опису в окремiй книзi. Але саме Сагайдачний притягуе до себе погляди iсторикiв знову i знову.
Народився Петро Конашевич Сагайдачний в 1570 роцi, в маетку своiх батькiв, дрiбних украiнських шляхтичiв герба Побог, у Галичинi. Малою батькiвщиною гетьмана е село Кульчицi Перемишльськоi землi Руського воеводства Речi Посполитоi (нинi населений пункт Самбiрського району Львiвськоi областi). Рiд свiй предки Сагайдачного вели вiд шляхетного прiзвища Попелiв-Конашевичiв.
В юностi, як i личить синовi шляхтича, Петро Сагайдачний отримав дуже добру для свого часу освiту. Вiн навчався в Острозькiй школi на Волинi. Однокашниками майбутнього козацького гетьмана були деякi знаменитi пiзнiше люди. Одним iз них, безумовно, був Мелетiй Смотрицький, автор знаменитоi «Граматики». Ця книга, нi багато нi мало, стала основою церковнослов’янськоi граматичноi науки на наступнi два столiття, витримала безлiч перевидань, переробок i переказiв.
Для молодого Сагайдачного вкрай важило те, що Острозька школа була першою i кращою в Украiнi греко-слов’янською православною школою вищого рiвня. Курс навчання складався зi знаменитих «семи вiльних наук» доби Ренесансу – граматики, риторики, дiалектики, арифметики, геометрii, музики i астрономii. Вчителi, якi прищеплювали майбутньому гетьману основи поглядiв на свiтобудову, були кращими серед тих, хто в той час займався освiтою молодi.
Але залишилася позаду школа, за нею езуiтський колегiум. Попереду в Сагайдачного була едино прийнятна для шляхтича XVI–XVII столiть кар’ера, тобто вiйськова служба. Ми не будемо докладно зупинятися на роках життя Сагайдачного, якi вiн провiв на службi у польських магнатiв. Цей перiод тривав кiлька рокiв, але, судячи з усього, нiяк не позначився на людинi, яка бачила себе лiдером, а не пахоликом якогось шляхетного товариша[1 - У вiйську Речi Посполитоi шляхетнi воiни (лицарi) звалися товаришами. Пахоликами називали слуг (часто теж шляхетського звання), якi складали свиту товаришiв i заднi ряди побудови кавалерiйськоi фаланги.]. Далi з творiв знаменитого автора «Історii Запорозьких козакiв» Дмитра Івановича Яворницького дiзнаемося, що «десь близько 1601 року, з якихось сiмейних непорозумiнь, вiн подався на Сiч». Там i склалися майбутнi прiоритети в життi i полiтицi Петра Конашевича. Уже в раннi часи свого перебування на Сiчi Сагайдачний виявив велику, притаманну справжньому полководцю далекогляднiсть. Козаки досить швидко обрали його обозним, доручивши вiдати всiею артилерiею Сiчi. У 1605 роцi Сагайдачний стае на чолi Сiчi, отримуючи вiд запорозького братства пернач кошового отамана. Прикметно те, що цей пернач Петро Конашевич Сагайдачний тримав згодом у руцi кiлька разiв. І хоча в iсторii Запорозькоi Сiчi вiдомо безлiч iмен, яким випадала така висока честь, бiльшiсть iз цих людей жили набагато пiзнiше Сагайдачного. На початку сiмнадцятого столiття подiбних випадкiв було не так вже й багато. Буйна запорозька вольниця не прощала навiть дрiбних прорахункiв своiм старшинам. І у кошового отамана було набагато бiльше шансiв опинитися у водах Днiпра за недалекогляднiсть, нiж бути обраним на кошового повторно. Втiм, пернач не став вершиною життя Петра Конашевича. Попереду його чекала булава гетьмана.
Нам невiдома бiльш-менш достовiрна дата, коли Петро Конашевич Сагайдачний вперше був надiлений гетьманською владою. Є лише одна згадка про те, коли це сталося. Це рядки з «Історii русiв» архiепископа Бiлоруського Георгiя Кониського: «полки Малоросiйськi, погодившись з козаками Запорозькими, в 1598 году вибрали собi гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, i вiн перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а пiсля нього й всi колишнi Гетьмани в титулах своiх прибавляти вiйсько Запорозьке почали». Інших згадок про початок гетьманування Сагайдачного в сучаснiй iсторичнiй науцi не збереглося. Але «Історiя русiв», як нам вiдомо, е слабким аргументом, особливо, що стосуеться точних дат тих чи iнших подiй. Тому погодимося з тим, що гетьманом Сагайдачний став на початку сiмнадцятого столiття.
Раннiй перiод його дiяльностi на цiй посадi теж залишився маловивченим. Можемо припустити, що це був захист прикордонних земель Речi Посполитоi та Запорозькоi Сiчi вiд ногайських, кримських i бiлгородських татар, якi ще з кiнця XIV столiття терзали прикордоннi землi польсько-литовськоi держави своiми набiгами.
Бiльша кiлькiсть даних дiйшла до нас про так званий перiод морських походiв гетьмана Сагайдачного. Пiд його командуванням запорозькi козаки неодноразово здiйснювали морськi походи на Крим i пiвденно-схiдне узбережжя Чорного моря, виступаючи iз Запорiжжя досить численними флотилiями. У такi козацькi флотилii входили десятки, а iнодi й сотнi човнiв, прозваних чайками. Цi швидкохiднi кораблики, кожен з яких умiщував 50–70 чоловiк, були добре озброенi, i навiть мали артилерiю невеликих калiбрiв, у часи Сагайдачного стали досить вагомою силою на Чорному морi. Імперiя Османiв, яка до того часу звикла домiнувати в цих водах, повинна була не тiльки рахуватися з козаками, але i жорстоко страждала вiд iх набiгiв.
Першочерговим напрямком козацьких морських операцiй було узбережжя Туреччини, а також окупованi османами Балкани. У 1606 роцi козаки Сагайдачного захопили турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. У ходi операцii пiд Варною, крiм iнших трофеiв, козаками було захоплено кiлька турецьких галер iз продовольством, товарами й екiпажами. Пiд час цього походу Петро Сагайдачний змусив говорити про себе як у палацi iмператора Високоi Порти, так i при дворах багатьох европейських правителiв. Розлючений нахабством запорозьких козакiв султан, який вважав себе володарем половини свiту, наказав пiсля нападу на Варну провести цiлий ряд заходiв заради убезпечення iмперii вiд нападiв гетьмана Сагайдачного. У число цих заходiв входило будiвництво низки фортець, призначених стримувати козакiв. Дiйшло навiть до того, що турки перегородили Днiпро бiля острова Таванi (трохи вище входу в Днiпровсько-Бузький лиман) залiзними ланцюгами, блокуючи козакам вихiд у море. Проте навiть такi перешкоди не змогли зупинити «гулянь морем», якi частiшали з кожним роком. Вже в 1607 роцi запорожцi з Сагайдачним провели великий похiд на Кримське ханство, захопили i вщент спалили мiста Перекоп i Очакiв. У наступному 1608-му та на початку 1609 року Сагайдачний знову здiйснив морський похiд, маючи пiд своiм командуванням кiлька десяткiв чайок. Козаки увiйшли в гирло Дунаю i атакували Кiлiю, Белгород та Ізмаiл. Часом героiчних походiв назвали iсторики i дуже успiшнi для запорожцiв морськi походи 1612–1614 рокiв. Пiд овiяним славою штандартом Сагайдачного козацький флот завдав немало вiдчутних ударiв могутнiй армадi турецького капудан-пашi[2 - Капудан-паша – командувач султанським флотом Османськоi iмперii.]. Інодi з Сiчi виходило понад триста чайок, в яких розмiщувалося до 20 тисяч козакiв – колосальна для того часу кiлькiсть. У 1614 роцi козаки взяли штурмом Синоп, а також могутню, з потужними укрiпленнями, турецьку фортецю Кафу (нинi Феодосiя), в якiй знаходився один iз найбiльших центрiв работоргiвлi того часу. Чотирнадцятитисячний гарнiзон Кафи впав майже в повному складi. Слава Сагайдачного, як талановитого i дуже щасливого полководця, гримiла далеко за межами Запорозькоi Сiчi.
Найбiльш яскравим епiзодом життя великого гетьмана по праву вважаеться Хотинська битва. Восени 1621 року юний султан Осман ІІ, одержимий iдеею взяти пiд протекторат Рiч Посполиту, приеднавши ii до своiх i без того безмежних володiнь, повiв через Балкани та Волощину до Днiстра величезну по тим часам армiю. За рiзними оцiнками, ii чисельнiсть становила вiд двохсот тисяч воiнiв до пiвмiльйона. Варшава, яка тiльки рiк тому зазнала сильноi поразки вiд тих же туркiв у Молдавii пiд Цецорою, не змогла органiзувати гiдну вiдсiч Осману. Пiсля довгих дебатiв у сеймi, пошуку грошей на армiю i проголошення королем Сигiзмундом ІІІ посполитого рушення (шляхетного народного ополчення), незаперечним фактом стало те, що сили сторiн явно не рiвнi. І слабкою стороною виступала саме Рiч Посполита.
Тут полякам i допомiг Сагайдачний. І хоча на той час гетьманом Запорозького вiйська був не вiн, а Ясько Неродич-Бородавка, пiсля переговорiв з польською стороною (а переговори очолював саме Сагайдачний) козацька армiя чисельнiстю в сорок двi тисячi чоловiк виступила на з’еднання з поляками до Днiстра. Там, пiд стiнами древньоi фортецi Хотин, i вiдбулася пiвторамiсячна битва, в якiй козаки з честю перемогли армаду Османа ІІ, яка перевершувала iх чисельнiстю. Сагайдачному, який з безглуздоi випадковостi на самому початку бою був поранений отруеною стрiлою (за iншими даними, рушничною або пiстолетною кулею), залишалося жити всього кiлька мiсяцiв. Його органiзм не змiг упоратися з наслiдками поранення, i 20 березня 1622 року гетьмана не стало.
Звичайно, були в життi гетьмана Сагайдачного i невдачi, були вчинки, якi важко пояснити. Була боротьба за владу i фiзичне усунення полiтичних конкурентiв. Як i будь-яка iнша людина, яка живе на нашiй планетi, вiн мав своi свiтлi i темнi сторони. Якщо говорити про це, то, безумовно, важко пояснити нескiнченнi загравання Сагайдачного з польською владою. Коли вiн, свiдомо знаючи, що король не виконае даних обiцянок козакам щодо вiдновлення в Украiнi православноi iерархii та повернення козацтву дарованих ще Стефаном Баторiем привiлеiв, йшов на союз, заручившись лише усними запевненнями полякiв. Важко зрозумiти i сили, якi рухали Сагайдачним, коли вiн плiв iнтриги, якi, зрештою, призвели до страти гетьмана Неродича-Бородавки i замiни командування вiйська напередоднi вирiшальноi битви з турками в Хотинi.
Але чи вправi ми його за це засуджувати? Чи маемо право сказати, що тi або iншi вчинки гетьмана суперечили загальноприйнятим догмам моралi або громадськоi етики? Напевно, все ж нi. Але ми можемо спробувати зрозумiти. І зробимо це на прикладi такого епiзоду в життi гетьмана Сагайдачного i украiнського народу, який навiть нинi, як вже було сказано, трактуеться неоднозначно. Перейдемо до бiльш детального розгляду вiйськовоi кампанii 1618 року, а також причин, якi призвели королевича Владислава Вазу пiд стiни Москви в змаганнях за корону Московського царства, а украiнське козацтво i його гетьмана до рейду московськими землями. Але, звичайно, почнемо з передiсторii.
Іван IV Грозний: деспотичне правлiння i смерть. Причини, що призвели до Московськоi смути
Як часто трапляеться, що генiй i божевiльний е двi величини, що прагнуть один до одного, так само часто вiдбуваеться, що можновладець поеднуе в собi такi, здавалося б, непоеднуванi властивостi, як здатнiсть бути найбiльшим благом для свого народу i не менш грандiозним злом для нього. Саме таким чином можна коротко схарактеризувати Івана IV Рюриковича, якого ми всi знаемо пiд прiзвиськом Іван Грозний.
Іван Грозний був сином великого князя Московського Василя III i Олени Глинськоi. По батькiвськiй лiнii вiн походив з династii Івана Калити, по материнськiй – вiд татарського темника Мамая, який вважався родоначальником династii литовських князiв Глинських.
Бабуся Івана Грозного, за деякими даними, Софiя Палеолог, походила з роду вiзантiйських iмператорiв. Сам Іван IV виводив свое корiння вiд римського iмператора Августа, колишнього нiбито предка Рюрика, згiдно з вигаданою до того часу родовою легендою. Звичайно, теорiя походження князя вiд Августа, а з нею i сама варязька теорiя походження Русi мають стiльки слабких сторiн, що навряд чи можуть вважатися правдоподiбними. Як i iснування самого Рюрика в тому виглядi, в якому його створили придворнi бiографи Івана Грозного. Але у нас немае мети пускатися в полемiку про походження московського князя. Так чи iнакше, вiн залишив значний слiд в iсторii своеi краiни i багатьох iнших краiн.
Народився Іван Грозний в селi Коломенське пiд Москвою. Сталося це 25 серпня 1530 року. На трон Московського князiвства юний Іван сiв у досить ранньому вiцi, фактично будучи дитиною. Спочатку правлiння Івана IV в Московському князiвствi було чисто формальним, бо державою управляли його опiкуни – найбiльш впливовi бояри князiвства. Проте вже до п’ятнадцяти рокiв молодий цар показав, що не збираеться миритися з таким станом речей. Вiн досить швидко позбавився опiкунiв i став правити одноосiбно. І правити так, що змусив свiт поважати свою державу. Це в часи правлiння Івана Грозного Московське князiвство стало носити назву Московського царства, це при ньому були завойованi Астраханське i Казанське ханства. Саме пiд час царювання Івана IV були зробленi першi кроки з освоення Сибiру, а територiя самоi держави, чиiм спадкоемцем стала нинiшня Росiя, по площi стала перевищувати територiю всiх европейських краiн разом узятих. Крiм того, у 1558–1583 роках Іваном IV була проведена Лiвонська вiйна, пiд час якоi Москва боролася за вихiд до Балтiйського моря, а в 1572 роцi, в результатi наполегливоi багаторiчноi боротьби, був покладений кiнець нашестям з боку Кримського ханства. Безумовно, зовнiшня полiтика царя Івана Грозного викликае повагу i гiдна копiткого дослiдження i навiть спроб ii вiдтворити, що, на думку автора, неодноразово робило багато правителiв Росii, не виключаючи й сучасних. Але, на жаль, всi цi послiдовники московського царя не змогли уникнути i його помилок у внутрiшнiй полiтицi. А саме – жахливоi жорстокостi по вiдношенню до власного народу, безпрецедентного деспотизму i концентрацii влади в одних руках. До чого ж призвела така внутрiшня полiтика Москви пiсля смертi Івана Грозного?
Як щойно говорилося, за часiв Івана Грозного в Московському царствi було встановлено самодержавство в його найбiльш жорстокому проявi. Це виражалося у крайнiй централiзацii влади, яка душила найменшi прояви автономii на мiсцях i навiть мiнiмальний прояв особистоi свободи людей. Як пише вiдомий iсторик Н. Ейдельман, саме Іваном IV Грозним була створена така модель правлiння, при якiй можливо було керувати величезною державою не тiльки не пiдтримуючи, а навпаки, всiляко знищуючи паростки демократii. Звичайно, такiй владi потрiбнi були iнструменти з пiдтримання порядку.
Механiзмом з обслуговування влади Івана Грозного стало явище, вiдоме пiд назвою опричнина. На цьому хотiлося б зупинитися трохи докладнiше. Якщо коротко, то опричнина – це державний терор i система надзвичайних заходiв, спрямованих на придушення опозицii. «Не з самими боярами цар боровся за допомогою опричникiв», зустрiчаемо все в того ж Ейдельмана, «а з тими боярами, дворянством, духовенством i навiть простолюдинами, якi тим чи iншим чином вiдстоювали стародавнi права, староруськi, або, навiть можна сказати, европейськi цiнностi». З корiнням виривав Іван Грозний крамолу, яка полягала головним чином у тому, що хтось мiг засумнiватися в божественнiй сутностi царя. А саме: цар стоiть вище законiв. Вiн може при бажаннi вбити, покарати або помилувати. Прийняти або скасувати будь-який закон. І все це робиться виключно з Божоi волi. Яскраво характеризуе таку настанову приказка, яка навiчно закрiпилася в етицi росiянина: «Божих i великого князя слiв не могли змiнювати, а токмо неухильно виконуй».
Репресii, якi проводилися Іваном Грозним за допомогою опричникiв, вражають жорстокiстю. Опричники, одягненi з голови до нiг у чорне вбрання, верхи на вороних конях з чорною збруею iздили по мiстах i селах, змушуючи люд здригатися, передчуваючи iх наближення. До сiдла у кожного опричника були притороченi собача голова i мiтла, якi символiзували готовнiсть вимести зраду i загризти, як собака, ворогiв владики. Чорний колiр вбрання був не чим iншим, як символом чернечоi вiдчуженостi i вiдданостi царевi, як Богу. «Люди в чорному» були безжалiснi. Пiд час опричнини було знищено близько десяти тисяч людей, яких Іван Грозний, дотримуючись звичаiв свого часу, вiдразу ж заносив у свiй поминальний список, мовби знiмаючи з себе провину перед Богом за iхню смерть. Ще бiльша кiлькiсть пiдданих московського царя жорстоко калiчилася, позбавлялася нажитого майна i даху над головою.
Виходячи з подiй часiв опричнини, навряд чи варто дивуватися, що вiдразу ж пiсля смертi тирана Московське царство потрясли найсильнiшi полiтичнi катаклiзми. Борис Годунов, шляхом iнтриг успадкувавши корону пiсля смертi Івана Грозного в 1584 роцi, був бiльш м’яким монархом у порiвняннi зi своiм попередником. Однак вiн не змiг утримати вiд бунту приховану опозицiю, яка ранiше не могла не те що заявити про себе, а навiть подати слабкий голос. У Московському царствi виникла така ситуацiя, що пiд умiлим керiвництвом потенцiйного «доброзичливця» з числа ближнiх i далеких володарiв могла стати кiнцем iснування держави у тому виглядi, в якому ii залишив Іван Грозний.
Таким «доброзичливцем» для Москви стала Рiч Посполита – у той час найбiльш впливовий ii конкурент на Заходi. Саме у Варшавi з трибуни сейму вперше прозвучала думка про те, що корона, яка належала ранiше Івану Грозному, може стати непоганим доповненням королю Речi Посполитоi. Були озвученi й можливi кроки, якi могли призвести ставленика Речi Посполитоi на московський трон. Розглянемо, як це вiдбувалося.
Пише вiдомий радянський i украiнський iсторик, професор Володимир Голобуцький: «У 1601 роцi в Украiнi з’явилася загадкова особа. Через два роки ця особа, на той час обслуга при персонi князя Адама Вишневецького, зятя сандомирського воеводи Юрiя Мнiшека, на сповiдi стверджувала, що е не ким iншим, як царевичем Дмитрiем, який врятувався вiд убивць, посланих Борисом Годуновим у 1591 роцi в Углич (де насправдi загинув справжнiй царевич Дмитрiй). На цьому магнати Адам i його брат Костянтин Вишневецькi з допомогою Юрiя Мнiшека стали будувати великi полiтичнi плани». Що ж за плани будували вiдомi в Польщi i Литвi люди, влада яких не набагато поступалася владi короля? А скринька просто вiдкривалася: використовуючи царевича Дмитрiя, а насправдi слугу князя Вишневецького Григорiя Отреп’ева, якого пiзнiше назвуть Лжедмитрiем I, вони пропонували почати вiйну з Московським царством, повалити Бориса Годунова i вiддати московський престол Дмитрiю. Дмитрiй же, отримавши права на корону царя Московськоi держави, зобов’язався передати Варшавi землi Смоленщини i Сiверщини, прийняти польський протекторат, а в подальшому сприяти прийняттю Москвою унii з Рiччю Посполитою. Цей грандiозний проект мав своею метою створення колосальноi федерацii слов’янських держав пiд егiдою Варшави. І поляки вже мали подiбний досвiд ранiше. Досвiд доволi успiшний – пiсля пiдписання Люблiнськоi унii 1569 року до Польщi приедналися Велике князiвство Литовське i Украiна, що належала йому, значно посиливши вплив Польщi на свiтовiй аренi. Полегшувало поставлене завдання те, що, починаючи вiйну з Москвою, поляки справедливо розраховували на сприяння досить великих сил усерединi самого Московського царства. Адже, як було сказано, нi для кого не було секретом, що бiльшiсть колишнiх бояр i служивих дворян Івана Грозного з вiдвертою заздрiстю дивилися на вольностi польськоi шляхти i мрiяли про подiбний устрiй в Московii.
Усе ж, незважаючи на видиму простоту, на шляху реалiзацii плану посадити на престол Лжедмитрiя, у Вишневецьких i Мнiшека виникли деякi труднощi. Так, наприклад, канцлер i коронний гетьман Речi Посполитоi Ян Замойський не висловився на пiдтримку вiйни i мотивував це тим, що для такого кроку потрiбно заручитися сприянням сейму. Будучи людиною розумною i прагматичною, Замойський не мiг не розумiти, що Рiч Посполита, ослаблена протистоянням з Османською iмперiею, не цiлком готова до вiйни з Москвою. Однак тут у перебiг подiй втрутився польський король Сигiзмунд III Ваза. Вiн бажав, щоб задум по зведенню Отреп’ева на престол у Москвi був здiйснений. У короля були своi iнтереси у протистояннi з Москвою. І цi iнтереси по бiльшiй частинi зумовлювалися католицькою експансiею на схiд, яку проводив Рим за допомогою ордену езуiтiв, таемним членом якого був король Сигiзмунд.
Пiсля монаршого втручання рiшення було знайдено досить швидко: походу царевича Дмитрiя на Москву було дано статус приватного пiдприемництва. Король прийняв Отреп’ева навеснi 1604 року, визнав його спадкоемцем царського трону i пообiцяв йому сорок тисяч злотих на рiк з правом набору для своiх цiлей шляхетського вiйська. У тому ж 1604 року, 17 квiтня, Григорiй Отреп’ев прийняв католицтво, пiсля чого почався похiд Лжедмитрiя І на Москву. Його похiд поклав початок чотирнадцятирiчнiй громадянськiй вiйнi в Московському царствi. Тiй, яка отримала назву Смута i була закiнчена лише в 1618 роцi пiсля походу польського королевича й украiнського гетьмана Сагайдачного.
Смута. Участь у нiй украiнського козацтва. Передумови до походу Сагайдачного у 1618 роцi
У 1604 роцi вiйсько Григорiя Отреп’ева перетнуло кордон Московського царства, поклавши початок тривалiй i кривавiй громадянськiй вiйнi. Практично з перших днiв уторгнення загарбники почали здобувати безлiч перемог. Велика кiлькiсть мiст, таких як Моравськ, Чернiгiв, Путивль i деякi iншi, здалися Лжедмитрiю без бiльш або менш значного опору. Вислане назустрiч iнтервентам Борисом Годуновим вiйсько пiд керiвництвом московського воеводи Ф. І. Мстиславського було розбито бiля Новгород-Сiверського, що дозволило органiзаторам походу розраховувати на досить швидкий успiх. Довершила катастрофу смерть Годунова. Цар помер 13 квiтня 1605 року, пiсля чого армiя практично вiдразу зрадила його наступнику, 16-рiчному Федору Борисовичу, який був скинутий 1 червня цього ж року i 10 червня убитий разом з матiр’ю. 20 червня 1605 року пiд загальну народну радiсть Лжедмитрiй I трiумфально вступив у Москву. Московськi бояри на чолi з Богданом Бельським публiчно визнали його законним спадкоемцем трону. 24 червня рязанський архiепископ Ігнатiй, що ще в Тулi пiдтверджував права Дмитрiя на царство, став патрiархом. Таким чином, Григорiй Отреп’ев отримав офiцiйну пiдтримку православного духовенства, що було не менш важливим, нiж пiдтримка Боярськоi думи. Вже 18 липня в столицю була доставлена цариця Марфа, яка визнала в самозванцi свого сина, а незабаром, 30 липня, вiдбулося вiнчання «царевича Дмитрiя» на царство.
Царювання Лжедмитрiя I було ознаменовано орiентацiею московськоi полiтики в бiк Польщi, а також деякими спробами реформування внутрiшньополiтичного устрою держави. Однак блискавичнi перемоги Лжедмитрiя I закiнчилися так само швидко, як i почались. Невдоволення царем великоi частини боярства призвело до того, що вiдразу пiсля прибуття його до Москви князь Василь Шуйський, використовуючи посередникiв, почав поширювати чутки про самозванство царя. Вiдданий Лжедмитрiю I воевода Петро Басманов розкрив цю змову, i 23 червня 1605 року Шуйського схопили, пiсля чого засудили на смерть, помилувавши лише безпосередньо бiля плахи. Але Шуйський був далекий вiд каяття. Практично вiдразу пiсля несподiваного звiльнення вiд смертельноi небезпеки вiн продовжив збирати пiд своiми прапорами опозицiю новому царю.
На свою сторону Шуйський привернув князiв В. В. Голiцина та І. С. Куракiна. Заручившись пiдтримкою ратникiв новгородсько-псковського загону, який стояв пiд Москвою i готувався до походу на Крим, змовники органiзували державний переворот. В нiч з 16 на 17 травня 1606 року боярська опозицiя, скориставшись озлобленням москвичiв проти польських шляхтичiв, якi з’явилися до Москви на весiлля Лжедмитрiя I i не думали приховувати свого статусу нових господарiв Москви, пiдняла повстання, в ходi якого самозванець був убитий.
Перший етап громадянськоi вiйни був закiнчений, що зовсiм не означало, що порядок у державi, яка звикла жити пiд сильною рукою i тепер знемагала вiд анархii, буде швидко вiдновлений. Крiзь прозорi кордони Московського царства кинулися цiлi полчища шукачiв пригод, авантюристiв i «солдатiв удачi» всiх мастей. Найактивнiшу участь у тiй вiйнi взяли й украiнськi козаки. Вони воювали то на боцi польських феодалiв, жадiбних до землi московських бояр, то на боцi своiх отаманiв, метою яких був здебiльшого «хлiб козацький», тобто вiйськовi трофеi. Нi для кого не е секретом, що сама органiзацiя козацького вiйська взагалi, та Запорозькоi Сiчi зокрема, передбачала постiйну участь козацтва у вiйнах i збагачення за рахунок тих самих трофеiв. І в цьому планi запорожцi мало чим вiдрiзнялися вiд найманих ландскнехтiв, якi шукали свого вiйськового щастя, наймаючись на службу до монархiв i феодалiв Європи. Звичайно, сказане мною не зовсiм в’яжеться з тим поняттям «Запорозька Сiч», яким ми звикли трактувати цей феномен козацькоi республiки. Але хочу зауважити, що мова не йде про Сiч та ii роль у побудовi украiнськоi державностi. Мова йде лише про окремi, так би мовити, «iнiцiативнi групи» козакiв. Як пише Яворницький у своiй «Історii запорозьких козакiв», «…важливо лише те, що з появою Лжедмитрiя в Росii настав смутний час, а це завжди бажано було для всього козацького стану, яке шукало скрiзь здобич та вiйськову славу…» Що ж, хлiб козацький на те i хлiб козацький, щоб добувати його в бою. Тут хотiлося б зупинитися детальнiше на хронологii участi украiнського козацтва в московськiй Смутi, бо це допоможе нам зрозумiти причини появи двадцятитисячного козацького корпусу Сагайдачного пiд стiнами Кремля.
У Д. І. Яворницького зустрiчаемо цiкаву iнформацiю: «У той час, як запорозькi козаки повернулися з шведського походу на Низ, у них з’явився чоловiк, який потiм потряс основи росiйськоi держави i ледь не став причиною пiдпорядкування Росii польськiй коронi[3 - Назва Росiя з’явилася значно пiзнiше, в XVIII столiттi, тому до Московськоi держави початку XVII столiття його застосовувати не зовсiм вiрно. Однак Д. І. Яворницький писав саме так, очевидно, з практичних мiркувань – будучи i без того визнаним «крамольником», вiн не хотiв вступати в будь-якi конфлiкти з царською цензурою. (Примiт. авт.).], – це Лжедмитрiй I, або названий Дмитрiй царевич…»
Що з цього випливае? А те, що, готуючись до вторгнення в Московiю, Григорiй Отреп’ев намагався заручитися не тiльки пiдтримкою польськоi корони i магнатiв, але i пiдтримкою козацтва, розглядаючи його як вагомий силовий аргумент в майбутнiй вiйнi. І подальшi подii свiдчили, що його розрахунок виявився вiрним – украiнське козацтво показало себе в наступних боях набагато краще, нiж зарозумiла польська шляхта.
Спочатку армiя Лжедмитрiя I складалася з кiлькох тисяч полякiв, трьох тисяч пiдданих Годунова, якi перейшли на його бiк, i двох тисяч донських козакiв. Але вже в мiстi Севську до Лжедмитрiя приедналися дванадцять тисяч украiнських городових i запорозьких козакiв. Армiя бiльш нiж значна, особливо якщо взяти до уваги, що вiсiм тисяч iз козакiв були кiннотою, а чотирьохтисячний пiхотний загiн мав при собi дванадцять гармат. Як указують деякi джерела, Лжедмитрiй найбiльше зрадiв запорозьким козакам, бо багато чув про iхню мужнiсть i вiйськовi вмiння. Але навiть при такому станi речей Отреп’ев удавився першим млинцем. У битвi, яка вiдбулася в сiчнi 1605 року при селi Добриничах, неподалiк вiд Севська, вiйсько Лжедмитрiя I, в якому налiчувалося двадцять тисяч бiйцiв, зазнало поразки вiд шiстдесятитисячноi армii ратникiв царя Бориса Годунова пiд начальством князiв Федора Мстиславського i Василя Шуйського.
Почав бiй сам Лжедмитрiй I. Вiн з кавалерiею атакував один iз флангiв царського вiйська, зiм’яв i перекинув його, пiсля чого спрямував своi зусилля на центр побудованих укрiплень Шуйського i Мстиславського, прагнучи знищити стрiльцiв, якi там перебували, силами украiнських i донських козакiв. Проте стрiльцi мужньо витримали удар кавалерii. Прикриваючись рухомими укрiпленнями, якi були побудованi з саней обозу, вони зустрiли козакiв потужними мушкетними залпами, пiсля яких тi почали спiшний вiдступ, несучи досить вiдчутнi втрати. Слiдом за кiннотою почала вiдступати й пiхота Лжедмитрiя I, що могло б призвести до неминучоi катастрофи, якби в бiй не вступила запорозька артилерiя. Козацькi гармашi вiдкрили вогонь картеччю по стрiльцях, якi кинулися переслiдувати втiкаючих ворогiв. Цим вони врятували становище армii Отреп’ева. Правда, цiною власних життiв – майже всiх iх знищили розлюченi власними втратами стрiльцi. Повержений Лжедмитрiй I змушений був рятуватися втечею до мiста Путивль, звiдки пiзнiше i почав свiй переможний похiд на московський престол, до влади та безславноi смертi вiд рук бунтiвникiв Василя Шуйського.
Пiсля повалення Лжедмитрiя I, як свiдчать iсторичнi дослiдження, на територii Московського царства залишалося багато украiнських козакiв. У 1607 роцi вони були пiд прапорами самозванця Петра, донського козака з Мурома, який назвався сином царя Федора Івановича, народженим вiд його дружини Ірини. Петро, який визнавав своiм родичем покiйного Лжедмитрiя I, пiсля його загибелi вирiшив спробувати власного щастя i здобути московську корону. Для цього, об’еднавшись iз вiйськами князя Григорiя Шаховського, вiн виступив проти Василя Шуйського, який в той час був формальним царем. У розпорядженнi Петра були, крiм украiнських, донськi, волзькi i терськi козаки. Об’еднати сили з Шаховським Петро планував у Путивлi, куди i рушив з усiею армiею, захопивши i пограбувавши по дорозi мiсто Цареборисiв, назване на честь Годунова. Об’еднавшись у Путивлi з Шаховським, армiя чергового претендента на престол рушила до Тули, де була посилена за рахунок загонiв ще одного бунтiвника – Івана Болотникова. Однак далi Тули Петру просунутися не вдалося. Через кiлька днiв пiсля прибуття туди вiн був захоплений вiрними Шуйському людьми, в кайданах вiдправлений до Москви, де незабаром його й повiсили разом зi своiми невдалими прихильниками.
Решта украiнських козакiв вирiшила податися до Лжедмитрiя ІІ, який стояв табором в Орлi, маючи пiд своею рукою кiлька тисяч московських людей i чотири тисячi полякiв на чолi з князем Романом Ружинським. У загонi украiнських козакiв на той момент, за даними Д. І. Яворницького, налiчувалося близько трьох тисяч запорозьких i городових козакiв. Далi, як можемо здогадуватися, украiнськi козаки перейшли пiд начало Ружинського. Князь за наказом Лжедмитрiя II рушив на Москву. Витримавши пiд селом Кам’янкою, що знаходиться мiж Орлом i Болховом, бiй з царською раттю, Лжедмитрiй II продовжив похiд.
Бiй пiд Кам’янкою нам цiкавий тим фактом, що в ньому згадуеться про участь запорозьких козакiв. Саме запорожцям князь Ружинський наказав порубати двiстi нiмецьких ландскнехтiв, якi ранiше були на московськiй службi, на чолi з командиром Ламсдорфом. Причиною такого жорстокого вчинку стали таемнi переговори Ламсдорфа та Ружинського напередоднi битви. Пiд час переговорiв командир ландскнехтiв пообiцяв перейти пiд час бою на бiк полякiв, але з якоiсь причини не змiг здiйснити задуманого i до останнього захищав вiдхiд розбитих вiйськ Дмитра Шуйського i Василя Голiцина.
У мiру наближення Лжедмитрiя II, прозваного Тушинським Злодiем, до Москви, число його прихильникiв безперервно зростало. Зростала й чисельнiсть украiнського загону. За деякими даними, пiд час вступу самозванця в Тушино при ньому було вже тринадцять тисяч «запорозьких черкасiв», як називали москвичi украiнських козакiв.
З початком 1608 року запорожцi брали участь у кiлькох битвах проти воевод Андрiя Ртищева i Фоми Подщипаева. На початку сiчня в бою при селi Батневка украiнськi козаки завдали важкоi поразки воеводам. За записами московських очевидцiв, близько п’яти сотень ратних людей Ртищева i Подщипаева «були порубанi, як трава». Переляканi воеводи з рештками розбитого вiйська змушенi були спiшно вiдступати в Устюжну, де, сховавшись за мiськими укрiпленнями, пережили жорстоку облогу, яка закiнчилася лише 10 лютого. Цiкавий той факт, що пiсля того, як запорожцi, якi в силу свого характеру не любили довгих облог, пiшли з-пiд Устюжни, серед городян закрiпився звичай 10 лютого кожного року спiвати подячний гiмн Господу за порятунок вiд ляхiв. Звичай лишився до теперiшнього часу. Думаеться, багато неприемних моментiв довелося пережити мiщанам Устюжни, розглядаючи чубатих запорожцiв з висоти мiських стiн.
Не всi запорожцi, якi брали участь у громадянськiй вiйнi, взяли сторону Лжедмитрiя II. Так, вiдомий, наприклад, факт, що паралельно з козаками, що дiяли пiд проводом Ружинського, у володимирських землях сваволив досить великий загiн на чолi з якимось отаманом Наливайком. Цiлком можливо, родич того самого Северина Наливайка, якого кiлькома роками ранiше польська влада стратила за бунт в Украiнi. Козаки Наливайка лютували без усякоi мiри. Вони каменя на каменi не залишили вiд поселень, якi зустрiли на своему шляху, страчували кожного, хто насмiлювався чинити опiр. Їх саджали на палi, вiшали на гак за ребро, здирали з живих шкiру i просто вбивали, демонструючи лютий норов i дикi традицii, якi панували на вiйнах того часу. Жорстокiсть Наливайка так сколихнула Московське царство, що навiть Тушинський Злодiй, Лжедмитрiй II, був розгнiваний дiями козакiв. Вiн наказав схопити i стратити козацького отамана. У результатi Наливайко уникнув своеi долi лише завдяки заступництву литовського канцлера Лева Сапеги, йти проти волi якого Лжедмитрiй II не мiг. Вiн обмежився лише докорами Сапезi, пiсля чого козаки Наливайка ще довгий час продовжували сваволити, наводячи тваринний жах на люд Московського царства.
Восени 1609 року украiнськi козаки пiд командуванням якогось отамана Олевченка вели бойовi дii на Смоленськiй землi, виконуючи завдання, поставленi перед ними польською владою. Можна припустити, що в загонi Олевченка дiяли бiльше украiнськi городовi козаки, нiж запорожцi, так як вiдомо, що йшов цей загiн до московських кордонiв не iз Запорiжжя, а з Украiни. Зупинившись кiлькома таборами бiля Черкас, Переяслава та Канева, козаки Олевченка прислали гiнцiв до короля Сигiзмунда III, пропонуючи своi послуги для наступу на Смоленськ. Король з радiстю прийняв пропозицiю додати до своеi армii десять тисяч практично безкоштовних солдатiв, хоча в подальшому i розкаявся у своему рiшеннi. До цього пiдштовхувало те, що козаки, як з’ясувалося, зовсiм не збиралися пiдкорятися наказам польського командування, демонструючи цiлковиту окремiшнiсть. Вони просто iгнорували накази командирiв Сигiзмунда III i Сапеги, набагато бiльше прикладаючи зусиль для спустошення околиць i грабежу дворянських маеткiв, нiж до облоги Смоленська.
До 1610 року вiйна, яка ранiше все сильнiше i сильнiше затягувала Московське царство у вир руйнування та безвладдя, загрожуючи iснуванню держави як такоi, поступово змiнила свiй хiд. Деяке полегшення Москва отримала пiсля того, як Шуйський уклав зi Швецiею Виборзький договiр, згiдно з яким король Швецii Карл IX зобов’язався надати Москвi вiйськову допомогу в обмiн на Карельський повiт, на який давно претендувала Швецiя. Виконуючи зобов’язання, Карл IX надав у розпорядження воевод Шуйського п’ятитисячний загiн найманцiв, а також десятитисячний корпус «всякого рiзнорiдного наброду» пiд командуванням Я. Делагарди. Цi люди негайно посилили армiю Московського царства i вступили в бойовi дii з вiйськом Лжедмитрiя II. До кiнця весни самозванця зреклася бiльшiсть пiвнiчно-захiдних мiст Московii. До лiта чисельнiсть вiйськ, вiрних Шуйському, досягла 20 тисяч чоловiк, а 17 червня, у важкiй битвi бiля Торжка, московсько-шведськi сили примусили польсько-литовське вiйсько князя Зборовського, який до того часу очолював армiю, до вiдступу. Менше нiж через мiсяць, 11–13 липня, ратники i найманцi пiд командуванням Шуйського i Делагарди, розбили полякiв пiд Твер’ю. У подальших дiях Шуйського шведськi вiйська участi не брали. Винятком може бути лише невеликий загiн Христиера Зомме чисельнiстю в тисячу осiб.
