скачать книгу бесплатно
Дмитро Байда-Вишневецький
Юрiй Володимирович Сорока
Знаменитi украiнцi
Дмитро Байда-Вишневецький – славетний козацький лицар, визначний полководець, який на початку 1550-х рокiв заснував фортецю на островi Мала Хортиця на Днiпрi, згуртував навколо неi козакiв i цим поклав початок Запорозькiй Сiчi. Про його хоробрiсть i талант воiна складалися легенди. Байда-Вишневецький був непересiчною особистiстю i жив, як личить легендарнiй особi – яскраво, вiдважно i загинув як герой. В украiнськiй народотворчостi легенди про нього перетворилися на широковiдому думу про козака Байду, що уособлював i козацькi вольностi, i войовничий дух, i нечуваний героiзм у боротьбi з ворогом.
Юрiй Сорока
Дмитро Байда-Вишневецький
© Ю. В. Сорока, 2010
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2018
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
Пролог
Подii сивоi давнини наполегливо нагадують про себе у наше високотехнологiчне й стрiмке XXI сторiччя, знову й знову з’являючись перед нами крiзь неймовiрну товщу часу. Часу, котрий вкрив iх пеленою, зробивши недосяжним для фiзичного контакту нинi живучих з попереднiми епохами i далекими предками. Тi подii одночасно розбурхують нашу свiдомiсть, демонструючи нам безмежнiсть всесвiту, у якому ми живемо, й викликають живий iнтерес до людей, якi кохали i ненавидiли, смiялись i плакали, вiдчували радiсть i печаль задовго до того, як на крихiтнiй планетi пiд назвою Земля з’явились ми самi.
Є щось магiчне у тому, як з-пiд щiтки археолога з’являеться текст, написаний невiдомою рукою тисячi рокiв тому, або египетська гробниця вiдкривае своi дверi перед захопленими очима дослiдникiв, даруючи iм можливiсть вiдчути зв’язок епох роздiлених океанами часу. Є щось невимовно хвилююче у старовиннiй зброi, що вiдкривае себе нашим очам з вiтрин iсторичних музеiв у виглядi напiвзотлiлих мечiв i шабель, аркебуз i рушниць, за допомогою яких колись творилась iсторiя. Не менш сильне вiдчуття охоплюе небайдужого, коли вiн гортае старовину книгу, дивуючись барвистим фарбам рукопису, котрi не втратили своiх кольорiв за сотнi рокiв, коли людина читае слова, народженi в головi давно не iснуючого творця, слова якi оповiдають про сучасний автору свiт i його власне життя.
Але iснуе ще один рiзновид iсторичноi спадщини, не менш важливий, анiж експонати музеiв або стародавнi лiтописи. І це, безумовно, народний фольклор, найбiльш наближений до життя народу засiб зрозумiти минуле й вдихнути на повнi груди атмосферу давно минулих епох. Протягом своеi iсторii людство створило немало пам’яток усноi народноi творчостi. Серед них античнi мiфи, середньовiчнi саги, скази, билини й легенди. Особливе мiсце серед такого спадку займають народнi пiснi, що е у культурнiй спадщинi кожного народу. Вони оспiвують народних героiв, знаменитi подii, або й просто звичайне кохання чоловiка i жiнки. Украiнська нацiя мае у своему культурному спадку неймовiрну кiлькiсть таких пiсень. Кожен з нас чув iх. Інодi веселi й безтурботнi, iнодi сумнi й лiричнi, народнi пiснi примушують замислитись над долею нашого народу й зазирнути у часи, коли цi пiснi тiльки складались, не встигнувши перетворитись на iсторичну спадщину. Розглянемо ж одну з таких пiсень, котра своею появою завдячуе героiзму й самопожертвi однiеi людини, людини, котра, вийшовши за межi звичайноi iсторичноi постатi, перетворилась на своерiдний символ украiнського народу. А разом з тим спробуемо вiдтворити у пам’ятi образ того, хто став прикладом для створення народноi пiснi – пiснi про Дмитра Байду-Вишневецького.
Чи був Дмитро Вишневецький тим самим Байдою?
Напевне немае в сучаснiй Украiнi людини, принаймнi дорослоi, котра б не чула про славетного козака Байду, оспiваного в народнiй iсторичнiй пiснi. Таемнича постать народного героя, згадки про якого доносить до нас фольклор з глибини бiльш нiж чотирьохсот рокiв, примушуе знову й знову повертатись думками до тих часiв, коли серед украiнських степiв зароджувалось явище, що його пiзнiше дослiдники назвуть козаччиною.
В Цареградi на риночку
Та п’е Байда мед-горiлочку;
Ой п’е Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Так вже склалося, що слова цiеi iсторичноi пiснi, дата народження якоi припадае приблизно на середину XVI столiття, тим чи iншим чином використовувались безлiч разiв у творчостi, яка мала на метi висвiтлити життя козацького народу Украiни. Складаеться враження, що образ козака Байди – збiрний образ, котрий уособлюе в собi загальнi риси запорозького вiдчайдуха. Не раз вiн постае перед нами на полотнах картин або сторiнках лiтературних творiв. Ще з дитинства пам’ятаемо ми слова козака Василя з екранiзацii гоголiвськоi повiстi «Пропала грамота»:
Ой як стрiлив – царя вцiлив,
А царицю в потилицю,
його доньку в головоньку.
«Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!..»
І образ таемничого Байди асоцiюеться у нас з буйним степовим вiтром, засмаглими воiнами з оселедцями на головах, довгими вусами, широкими шароварами й кривими козацькими шаблями, з Запорозькою Сiччю й походами на ненависних татарських людоловiв. Ким же був цей чоловiк, та чи iснував вiн взагалi, ставимо ми собi запитання?
Виявляеться, легендарний Байда насправдi iснував. І був вiн не простим запорозьким козаком, а належав до кiл найвiдомiшоi украiнськоi шляхти свого часу. Ним був Дмитро Іванович Вишневецький, князь i потомок славетного Гедемiна. Та щоб позбутися сумнiвiв у тому, чи можливо поеднати подii, вiдображенi у пiснi, з давнiми iсторичними фактами, роздивимось бiльш прискiпливо, яке вiдношення фольклорний образ страченого в Цареградi козака Байди мiг мати до свого прообразу – князя Дмитра Вишневецького.
Вченi багаторазово дослiджували образ козака Байди, намагаючись поеднати цю загадкову особистiсть з реальною людиною, що проживала у той час. У працях цiлого ряду iсторикiв мали мiсце спроби розглянути цю проблему на iсторiографiчнiй основi. Певною мiрою питання iдентифiкацii легендарного козака Байди торкалися М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Голобуцький, Л. Винар, В. Сергiйчук. Також можемо бачити цiкавiсть до нього з боку таких вчених, як А. Скальковський i О. Стороженко. Саме Скальковський вперше взяв на себе вiдповiдальнiсть припустити, що образ Байди е не чим iншим, як поетичним вiдображенням постатi князя Дмитра Івановича Вишневецького. Хоча, заради справедливостi, потрiбно зауважити, що у роботах Скальковського вiдсутнi бiльш-менш переконливi аргументи на користь висунутоi ним теорii.
Далi пiшов у своiх працях М. Костомаров. Пiддавши аналiзу народний фольклор у своiй працi «Слов’янська мiфологiя», iсторик стверджував, що у «Пiснi про Байду» вимальовуеться образ народного героя XVI столiття князя Дмитра Вишневецького. Крiм того, вчений вперше з’ясував причину поваги козацькоi чернi до цiеi людини. Згiдно з версiею Костомарова, незважаючи на свое аристократичне походження, Вишневецький «не надто слухався верховноi влади i не зовсiм цiнував ii милiсть до себе, самовiльно ходив воювати, самовiльно поступав на службу до московського государя i самовiльно полишив ii». Князь Дмитро Вишневецький, на думку Костомарова, був бiльшою мiрою козаком, анiж представником польськоi шляхти, такоi ненависноi козакам. Створення iсторичних пiсень про Байду стало актом вшанування свiтлоi пам’ятi улюбленого отамана козакiв.
У працях Антоновича i Драгоманова, що стосуються питання, яке нами розглядаеться, бiльший акцент зроблено на те, аби показати велику кiлькiсть варiантiв пiсень про Байду.
Згiдно з точкою зору цих авторiв, пiснi про Байду могли оспiвувати не одну людину, а декiлькох. Науковцi зазначали, що iнодi в «Пiснi про Байду» герой зветься Дмитром, а в iншому варiантi його iменують паном Корецьким. Згiдно з дослiдженнями Антоновича i Драгоманова, на початку XVI сторiччя iснував шляхтич на iм’я Самуiл Корецький. Доля Корецького була багато у чому схожа з долею Дмитра Вишневецького. Пан Самуiл, як i Вишневецький, був двiчi полонений турками i зрештою ними закатований. На думку цих дослiдникiв, спочатку мали мiсце два варiанти iсторичних пiсень – один про Дмитра Вишневецького, а iнший – про Самуiла Корецького. І тiльки пiзнiше обидва варiанти злилися в одну думу. До того ж прiзвище Корецький певною мiрою схоже з iменем Корибут, а тому воно й потрапило до пiснi. Антонович та Драгоманов також намагалися з’ясувати походження iменi Байда. Вони не погоджувалися зi загальновизнаним значенням дiеслiв «байдикувати», «байдувати», вважаючи, що таке формулювання не пасуе жвавому князю Вишневецькому. Крiм того, iсторики вказували на билинний характер пiсень про Байду, якi в чомусь перегукуються з росiйськими билинами про подiбного героя.
Займався цiею проблемою також i Михайло Грушевський. Питанню визначення iсторичного пiдгрунтя «Пiснi про Байду» вiн присвятив доволi детальну iсторичну розвiдку. У нiй вчений, незважаючи на певнi сумнiви, все ж припускав можливiсть ототожнення козака Байди з iсторичною постаттю Дмитра Івановича Вишневецького. Крiм того, Грушевський, як Антонович i Драгоманов, намагався з’ясувати значення слова «байда». Однак, на вiдмiну вiд колег, Грушевський дотримувався думки, що словами зi спiльним коренем до нього все ж е «байдування», «байдикування», «байдики бити» в значеннi «лiнуватися». Вченим було зроблено висновок, що «байда» – «се байдикуваний, гулящий чоловiк – гуляка». Напевне саме тому Грушевський одночасно з висловленим припущенням стверджував, що таке прiзвище не мiг носити князь. На думку iсторика, саме у цьому мiсцi розриваеться зв’язок мiж iсторичною постаттю Дмитра Івановича Вишне-вецького та козаком Байдою.
Радянська iсторiографiя теж неодноразово робила спроби спiввiднести образ Байди з постаттю князя Дмитра Виш-невецького. Виразний представник цiеi школи, професор Володимир Голобуцький, автор багатьох розвiдок з iсторii Украiни XV–XVIII столiть, вважав, що особу Дмитра Виш-невецького надмiрно iдеалiзовано буржуазними iсториками, незважаючи на реальнi факти. Вчений проаналiзував «Пiсню про Байду» i погоджувався з Грушевським про значення слова «байда» як «гультяй». Порiвнюючи факти, викладенi у хронiцi польського мемуариста Мартина Бельського, з свiдченням тогочасного французького посла у Стамбулi, Голобуцький писав, що образ Дмитра Вишневецького, за трактовкою Бельського, надто прикрашений. На думку вченого, освiтленi в iсторичнiй пiснi подii е лише лiтературною гiперболою. Так, вказуе Голобуцький, в записках французького посла при султанському дворi вказуеться, що Дмитро Виш-невецький загинув зовсiм не такою смертю, яка описана в пiснi – його банально задушили. Багато iсторикiв радянського часу, погоджуючись з Голобуцьким, досить стримано ставились до ототожнення Байди i Вишневецького. В «Історii Украiни», яка побачила свiт 1943 року, автори, розглянувши певнi варiанти народних пiсень про Байду, дiйшли висновку, що, очевидно, «Пiсня про Байду» – борця проти турецько-татарськоi агресii – iснувала до появи Дмитра Вишневецького. Згiдно з iхнiм твердженням, варiант пiснi, пов’язаний безпосередньо з Вишневецьким, е бiльш пiзньою версiею твору. Тож можемо стверджувати, що iсторики радянських часiв, погляди яких багато у чому не спiвпадають у баченнi iсторii Украiни з бiльш раннiми авторами, теж не вiдкидали можливостi того, що Байда i князь Вишневецький – одна людина, хоча й притримувались думки, що князь був пiзнiше «пiдiгнаний» пiд образ народного героя.
Що стосуеться украiнськоi iсторичноi науки початку часiв незалежностi, то вона дещо вiдступила вiд iдеологiзацii образу Байди, але продовжувала рух у напрямку з’ясування iсторичноi правди. Той самий Володимир Голобуцький у своему творi «Запорозьке козацтво», який вийшов вже пiсля отримання Украiною незалежностi, багато в чому переглядае свое ставлення до Вишневецького. Як писав сам автор, його погляд на постать князя Вишневецького змiнився промiж 1957 роком, коли вийшла його праця «Запорожское казачество», i 1993 роком, коли побачила свiт оновлена робота «Запорозьке козацтво». В творi 1957 року Голобуцький, пiдкреслюючи полiтику украiнських, польських та литовських феодалiв щодо козацтва, навмисно применшив роль таких людей, як Дмитро Вишневецький, про що щиро зiзнався у новiй редакцii твору. Також у бiльш пiзньому творi вчений розглянув питання ототожнення iсторичноi постатi князя з легендарним козаком Байдою, зазначивши, що популярна пiсня про того, iгноруючи життя Дмитра Вишневецького, звертае увагу виключно на його смерть. У дискусiях зi своiми опонентами Л. Винаром та Я. Дзирою Голобуцький писав, що народнi пiснi е своерiдною подякою вiд украiнського народу Дмитру Вишневецькому за його боротьбу проти турецько-татарськоi агресii.
Бiльшiсть сучасних украiнських iсторикiв також вважають, що князь Дмитро Вишневецький – це той самий Байда. Серед них можемо зазначити таких науковцiв, як В. Сергiйчук, Т Чухлiб, Н. Яковенко, В. Шевчук i Д. Беляев. Наприклад, Наталiя Яковенко з’ясувала, що перша елегiя про смерть християнського лицаря була написана латиною усього через кiлька тижнiв пiсля загибелi Дмитра Вишневецького, i автором ii став нiмець йоган Зоммер. Також Яковенко писала: iснують прямi докази того, що князь Дмитро Вишневецький все життя був неодруженим. Вiн майже двадцять рокiв провiв у збройних походах у чоловiчому оточеннi. Такi факти, на думку Наталii Яковенко, зайвий раз вказують на його козацький спосiб життя. Пiдтримуе думку своеi колеги i Тарас Чухлiб. У його працях стверджуеться, що «Пiсня про Байду» наприкiнцi XVI сторiччя була широковiдома не лише в Украiнi, а також у болгар, полякiв, словакiв, сербiв, македонцiв та чехiв. Поширювалася пiсня у багатьох варiантах, але ii сюжет залишався незмiнним. Прототипом смiливця, який примудрився, будучи пiдвiшеним за ребро на гак, вбити турецького султана разом з родиною, на думку науковця, був не хто iнший, як князь Дмитро Вишневецький. Крiм того, Чухлiб зазначав, що лiтератор XVII сторiччя К. Семак у своiй книзi «Civis Bonus», яка вийшла у 1632 роцi, описав смерть Дмитра Вишневецького. Згiдно з цим середньовiчним твором, пiд час страти Вишневецький спробував вбити з лука турецького султана. На вiдмiну вiд Грушевського i Голобуць-кого, Чухлiб вважае, що староукраiнське слово «байдувати» е синонiмом слова «козакувати», тобто вести вiльне життя. Дослiджуючи iсторiю «Пiснi про Байду», вiн зазначив, що вже наприкiнцi 60-х рокiв XVI столiття кракiвський збирач пiсень професор М. Пiйонтек записав одну з перших версiй «Пiснi про Байду».
Отже з наведеного вище матерiалу ми можемо бачити, що рiзнi вченi протяом багатьох рокiв проводили спроби встановити «причетнiсть» князя Дмитра Вишневецького до поетичного образу козака Байди. І хоч працi кожного з цих науковцiв деякою мiрою не вiльнi вiд протирiч, можна стверджувати з великою долею ймовiрностi, що бiльшiсть з дослiдникiв погоджуються: саме страта Дмитра Вишневецького стала основою для створення знаменитоi iсторичноi пiснi про козака Байду. Саме князь Вишневецький був тим улюбленим народним героем, на якого намагались бути схожими козаки. Тож розглянемо в деталях життя i боротьбу князя, а також спробуемо осягнути, яку роль в розвитку козацтва й украiнськоi державностi вiдiграла ця людина, котру багато хто справедливо вважае першим гетьманом запорозького козацтва.
Першi документальнi згадки про Дмитра Вишневецького
Протягом довгого часу iсторична наука не могла нам з впевненiстю назвати бiльш-менш точну дату народження Дмитра Вишневецького. Першi документальнi джерела згадують про нього лише у 1545 роцi. У цей час, як вiдомо, королiвський комiсар Лев Патiй проводив люстрацiю Волинського воеводства. Саме документи тiеi люстрацii свiдчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до мiста Кременець, де перебував королiвський комiсар, i засвiдчив, що у Кременецькому повiтi вiн володiе маетками Кушнин, Пiдгайцi, окнин, Тараж, Камарин, Крутнiв i Лопушне. Хоча, як пiзнiше стало вiдомо, згiдно з матерiалами розмежування мiж Литвою i королiвством Польським, розмiри володiння Вишневецького були значно бiльшими. З опису, датованого 28 вересня 1546 року, дiзнаемося про маетностi олексин i «власну отчизну й дiдизну князiв Виш-невецьких, маетнiсть Крутнево i Бобровцi».
Згiдно з останнiми дослiдженнями вiтчизняних iсторикiв, рiк народження Дмитра Вишневецького 1516-й, або 1517-й. Називаеться навiть дата – 8 листопада, тобто день святого Дмитра. Однак, на нашу думку, цi дати можна вважати скорiше припущенням, анiж пiдтвердженою авторитетними джерелами iнформацiею, позаяк нiяких документiв з цього приводу не збереглось.
Мiсцем народження майбутнього козацького гетьмана був маеток його батькiв – мiстечко Вишневець Кременецького повiту. Записи, якi дiйшли до нас з сивоi давнини, свiдчать, що у 1494 роцi князь Михайло Вишневецький з нагальноi потреби змiцнити стару Вишневецьку фортецю, яку досить часто руйнували татарськi орди, звiв на ii мiсцi новий замок. Кам’яниця здiйняла своi високi мури на лiвому березi рiчки Горинь, на вершинi стрiмкоi гори. Вiдтодi Вишневець стае родовим гнiздом i славою могутнього роду князiв Вишневецьких, першим з котрих вважаеться Солтан Несвiзький, саме його почали iменувати Вишневецьким. Згiдно згадок родословних книг, Виш-невецькi походять з роду Гедимiновичiв – вiд сина великого князя Литовського Ольгерда Корибута-Димитрiя. Батько Дмитра, князь Іван Михайлович Вишневецький, з 1533 року перебував на посадi старости ейшиського i ворнянського, а з 1536 року став ще й пропойським i чичерським старостою. Помер вiн 1543 року. Мати, Анастасiя Семенiвна, була донькою Семена Олiзаровича i княгинi Острозькоi, сестри князя Костянтина, того самого поборника православ’я в Украiнi i фундатора однiеi з перших украiнських шкiл. Дмитро був старшим з синiв Івана Михайловича Вишневецького. Крiм нього у сiм’i, як повiдомляе родословна, було ще четверо дiтей: брати Сигiз-мунд, Андрiй, Костянтин i сестра Катерина.
Потрiбно акцентувати увагу на тому фактi, що князiвський рiд Вишневецьких був на той час одним з найбагатших i най-впливовiших родiв Великого князiвства литовського. Предками Дмитра по батькiвськiй лiнii були великий князь ольгерд гедимiнович, про якого вже згадувалось, а також князь Ягай-ло (Ягелло), котрий започаткував династiю польських королiв Ягеллонiв. Крiм цих двох вiдомих предкiв Дмитра Вишневець-кого, рiд гедимiновичiв подарував свiту надзвичайно велику кiлькiсть людей, котрi стояли бiля витокiв iсторii багатьох европейських краiн. разом з князями Вишневецькими вiд династii гедимiновичiв походили такi знаменитi князiвськi роди, як Сангушки, Корiатовичi, Курцевiчi, Трубецькi, мило-славськi, голiцини i Чарторийськi. Крiм того, як стверджуе вже згадуваний нами науковець любомир Винар, що мае у своему доробку багато присвячених iсторii Украiни праць, рiд Виш-невецьких мае безпосередне вiдношення до турово-пiнських рюриковичiв – роду, котрий вiв своi корнi ще вiд часiв Киiвськоi держави. Батько Дмитра, як вже говорилось, був правителем степових околиць Великого князiвства литовського i тримав уряди староств, якi на той час розташовувались на кордонi князiвства литовського i татарських кочовищ.
Можемо припустити, що з молодих лiт Дмитро Іванович отримав гарну освiту i добре вивчив вiйськову справу. На таку думку наштовхуе той факт, що шляхта XVI сторiччя надавала великого значення вихованню своiх нащадкiв саме у подiбному руслi. І якщо освiта молодому князю була потрiбна лише для того, щоб при нагодi похизуватись знанням творiв античних фiлософiв або богословiв раннього середньовiччя, то знання вiйськовоi справи мало пряме практичне застосування. Справа у тому, що гоноровi шляхтичi середньовiчноi польсько-литовськоi держави вважали гiдним для себе лише ведення вiйн. В жодному разi вiйськову кар’еру для людей, подiбних Дмитру Вишневецькому, не могли замiнити торгiвля або заняття будь-якою господарчою дiяльнiстю. Це було не лише позбавленою престижу, а й принизливою справою для золотоi шляхти, котра немов зiницю ока берегла своi лицарськi традицii. У випадку з Вишневецьким, окрiм цих традицiй, до обрання кар’ери полководця молодого князя спонукала ще й дiяльнiсть його дiда i батька, якi прославились тим, що усе життя оберiгали кордони князiвства Литовського вiд татарських набiгiв. Так, наприклад, вiдомо, що у 1512 роцi дiд Дмитра Вишневецького – князь Михайло Васильович зi своiми синами Іваном та Олександром стояв на чолi вiйська, котре вщент розбило татарську орду пiд Лопушною. Цей епiзод цiкавий нам ще й тим, що вiн, скорiш за все, увiв в оману iсторика XIX столiття М. Маркевича, котрий стверджував, що князь Дмитро виступив на iсторичну арену ще у 1513 роцi, на короткий час прийнявши вiд козакiв гетьманську булаву. очевидно, що твердження Маркевича не може бути вiрним, оскiльки в такому разi на момент смертi Дмитру Вишневецькому мало бути бiльше вiсiмдесяти рокiв, що малоймовiрно. Можна припустити, що Дмитро Іванович приймав участь у бойовищах у 30-х роках XVI столiття в складi вiйська свого батька, але, на жаль, мусимо визнати, що жодних документальних пiдтверджень цьому не збереглося.
Наступного разу в документах XVI сторiччя Дмитро Виш-невецький згадуеться 1546 року. В польських архiвах збереглись даннi щодо судового процесу, пiд час якого князь Виш-невецький оскаржував правомiрнiсть належностi маеткiв у мiстi Вiльно, котрi нiбито були власнiстю князiв Чарторий-ських. Як суд вирiшив справу про маетнiсть у Вiльно, згадок не залишилось, але вiдомо, що у наступному, 1547, роцi Дмитро Вишневецький отримав маетки на Брацлавщинi – невеличке селище Вонячин. Не виключено, що отримання цього феоду й стало наслiдком того самого судового процесу.
Наступнi кiлька рокiв життя князя iсторична наука не висвiтлюе. Можливо, наступного, 1548, року у Дмитра Вишневецького виникли певнi непорозумiння з владою князiвства Литовського. Принаймнi про це говориться у Голобуцького: «його було притягнуто до вiдповiдальностi за кривду, заподiяну селянам, що належали королевi Бонi». Що саме вiдбулося тодi, нам достеменно не вiдомо, але поза всяким сумнiвом, Голобуцький мае тут на увазi Бону Сфорца, дружину Сигiзмунда I, польську королеву, доньку мiланського герцога Джанi Галеаццо Сфорца та Ізабели Арагонськоi. З великою долею ймовiрностi можна припустити, що князь Вишневецький мав якiсь територiальнi суперечки з королевою. Адже отриманий ним лише рiк тому маеток Вонячин знаходився поблизу подарованого королевi чоловiком мiста Бар[1 - Вiдомо що у 1537 роцi Бона Сфорца за дозволом короля викупила цей феод у магнатiв Одровонжiв. Тодi мiсто носило назву Рiв. Було перейменоване у Бар на честь iталiйського мiста, в якому вона народилася.]. І хоча Люблiнська унiя, яка поеднала Литву з королiвством Польським, була ще попереду, фактично князiвство Литовське знаходилось пiд польською протекцiею ще вiд 1386 року, коли литовський князь Владислав II Ягайло оженився на дванадцятирiчнiй польськiй королевi Ядвiзi, доньцi Людовiка I, тобто пiсля Кревськоi унii, котра передбачала об’еднання Литви i Польщi в едину державу. За умовами унii Владислав ІІ Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщi свою великокнязiвську казну, а також повернути до польськоi корони усi вiдторгненi на той час вiд неi територii. Але головним наслiдком Кревськоi унii стало рiшення назавжди приеднати до Польщi землi Литви i Литовськоi Русi. Таким чином, в серединi XVI столiття влада польських королiв поширювалась i на землi, котрими володiв князiвський рiд Вишневецьких.
За таких умов конфлiкт з Боною Сфорца, котра вiдрiзнялась, згiдно свiдоцтв сучасникiв, далеко не спокiйним норовом, мiг закiнчитись для князя Вишневецького вкрай поганими наслiдками. Але як би там було, Дмитро Вишневецький вирiшив цi проблеми – окрiм короткоi згадки про конфлiкт з Боною, немае жодних свiдоцтв того, що вiн зазнав якихось переслiдувань з боку Кракова.
Взагалi, про початковий перiод життя майбутнього козацького гетьмана вiдомо не надто багато. Але поступово його дiяльнiсть по захисту кордонiв князiвства ставала все бiльш масштабною. Пiсля смертi батька велика частина службових обов’язкiв Івана Вишневецького перейшла до Дмитра. Так, вiдомо, що до початку 1550 року князь Дмитро став старостою канiвським i черкаським. З цього перiоду, власне, й розпочинаеться дiяльнiсть Дмитра Вишневецького як першого в iсторii Украiни козацького гетьмана. Але перед тим як перейти до цього, хотiлося б зупинитись на процесах, якi призвели до появи козакiв на пiвденно-схiдних кордонах князiвства Литовського i Речi Посполитоi, що пiсля Люблiнськоi унii 1569 року стала спадкоемицею Литовськоi держави.
Поява козацтва на землях Украiни. Козацькi ватажки, попередники Дмитра Вишневецького
Якщо розглядати дiяльнiсть Дмитра Вишневецького на королiвськiй, царськiй службi або як козацького гетьмана, неможливо оминути увагою саме явище козаччини, що за часiв князя Вишневецького саме зароджувалась i набирала силу у боротьбi з польським панством i турецькою експансiею на землях, котрi колись належали Киiвськiй русi. Ким же були тi люди, котрi зрештою обрали Вишневецького своiм ватажком, пiд чиiм командуванням починали битви й одержували перемоги?
Серед багатьох теорiй появи украiнського козацтва значне мiсце належить етимологiчнiй. Така теорiя була побудована на висновках захiдних iсторичних дослiдникiв. Польськi iсторики Павло Пясецький, Самуель Твардовський та Вiспасiан Каховський виводили термiн «козак» вiд слова «коза», зважаючи, очевидно, на спритнiсть козакiв пiд час бою. Украiнський лiтописець Григорiй Граб’янка, а за ним i росiйський iсторик олександр рiгельман вбачали в останнiх нащадкiв стародавнiх хозарських племен. До прихильникiв гiпотези про походження украiнських козакiв вiд чужоземних народiв слiд додати росiйського iсторика М. М. Карамзiна, який вважав попередниками козацтва половцiв i чорних клобукiв. Росiйський iсторик В. М. Татищев висував припущення про те, що козаки були вихiдцями з Кавказу. Цю його версiю повторили Г. Ф. Мiллер i П. І. Симоновський. Однак, дозволивши собi не погодитись з вищезгаданими науковцями й не вступаючи в полемiку, що знаходиться за межами цього твору, розглянемо теорiю виникнення козацтва, яку обстоював Михайло Грушевський.
Центром козаччини, як свiдчить М. Грушевський, було середне Поднiпров’я, яке входило в XIV–XV сторiччях спочатку до складу Киiвського князiвства, а пiзнiше – до Киiвського воеводства Великого князiвства Литовського. Скорiш за все, слово «козак» мае тюркськi коренi. Воно означало «сторож» або «воiн» i було доречним для назви тiеi частини украiнцiв, якi знаходились на охоронi кордонiв. Життя на кордонi Литви й татарських земель у той час було важким i небезпечним – степ приносив в Украiну все новi й новi орди жадiбних до грабунку кочовикiв. Але разом з тим вiльне степове життя давало людям почуття свободи, загартовувало характер i формувало з мешканцiв цiеi мiсцини ту саму могутню силу, котра в серединi XVII сторiччя на повний голос заявить про свое право на власну державнiсть, струсне основи Речi Посполитоi й перекроiть мапу Європи. Але це вiдбудеться пiзнiше. Натомiсть до самого кiнця XIV столiття територiя по обидва боки Днiпра була перетворена на пустку. Все суспiльне життя було зосереджене у мiстах, в котрих литовськi феодали побудували фортецi. На правому березi це Киiв, Канiв, Черкаси, Житомир, Брацлав i Вiнниця, на лiвому – Остер i Чернiгiв. Пiд захистом мурiв цих фортець i жила невелика кiлькiсть населення, що забезпечувала iх функцiонування. Головним чином це були селяни, котрi жили в постiйному страху перед нападами татар. Такi умови iснування примушували мешканцiв Поднiпров’я мати пiд рукою певне озброення, коней, приймати участь у походах литовських феодалiв проти кочовикiв. Усi господарськi роботи, що проходили поза стiнами фортець, велись озброеними людьми. Як свiдчить европейський мандрiвник, котрий у XV столiттi побував в Поднiпров’i, «люди цi, виходячи на роботу, несуть на плечi рушницю, а при боцi мають шаблю або тесак».
Певною мiрою такi заходи допомагали мешканцям дикого краю забезпечувати себе вiд нападiв, але жити постiйно бiля фортечних мурiв вони не могли. Особливо за умови, що край по обидва боки Днiпра був надзвичайно багатий природними ресурсами. Родюча земля, повнi дичиною лiси й рiчки, у яких водилась велика кiлькiсть рiзноманiтноi риби, давали людям можливiсть, за умови розумного господарювання, жити не лише вiльно, а й заможно. Таку землю просто неможливо було залишити пусткою, тож з кожним роком тi, кого згодом будуть називати козаками, заселяли все бiльшi площi Поднiпров’я. З’являлись так званi уходи – мiсця для промислу риби та звiрини. Набувало розвитку бортництво. Для господарювання в уходах мешканцi краю мусили об’еднуватися в озброенi ватаги, щоб у разi потреби бiльш ефективно протистояти нападам татар. Для цiеi ж цiлi будували вони засiки, невеличкi фортецi й польовi укрiплення.
Треба зауважити, що не лише украiнцi Поднiпров’я промишляли по берегам Днiпра. Статус прикордонних земель призводив до того, що мiсця цi викликали подiбний iнтерес з татарськоi сторони. З посиленням ватаг украiнських уход-никiв, такий iнтерес татар почав викликати конфлiкти, якi подекуди переростали у невеличкi степовi вiйни. Це вже не були спроби оборонитися вiд набiгiв кочовикiв. Скорiше, такi дii носили характер наступальних дiй, як пише М. Грушевський – «луплення татарських чабанiв».
З плином часу освоення природних багатств середньоi i нижньоi течii Днiпра посилювалось. Ватаги уходникiв або, як iх ще iменували, – лугарiв, степовикiв i бортникiв, охоплювали своею дiяльнiстю все бiльшi територii. Вони доходили до днiпрових порогiв, а також рiчок Ворскли, Самари й Орелi. Жили уходники тут вiд весни до глибокоi осенi. Пустка, що утворилася у цих мiсцях ще в XIII столiттi з падiнням Киiвськоi держави, з кожним роком все бiльше обживалась людьми, якi не мали над собою жодноi влади i гартували в боях з татарами свою волю. Саме цi люди, на думку М. Грушевського, й склали основу козацтва.
Серед степовикiв i уходникiв, як можемо здогадатись, опинялись люди рiзних нацiональностей та суспiльноi приналежностi. У спогадах, залишених про них сучасниками наприкiнцi XV i на початку XVI столiття, згадуються, окрiм украiнцiв, поляки, московiти й татари. Також маемо згадки, що серед людей у пониззi Днiпра знаходились люди шляхетського звання. однак, скорiш за все, iноземцi й люди з правлячих класiв у той час були лише незначною домiшкою серед загального складу козацтва, бiльша частина якого складалась з люду, котрий здавна проживав на пiвденно-схiдних кордонах Киiвськоi Русi й на той час прийняв пiдданство Великого князiвства Литовського, тобто з селян i мiщанства Руськоi Литви, тих, кого пiзнiше назвуть украiнською нацiею.
Процес формування козацького стану з цiеi маси степовоi вольницi проходив доволi швидко. На початку XVI столiття можна було побачити лише зародки такого процесу, а кiлькома десятирiччями пiзнiше польськi й литовськi джерела вже повiдомляють про свавiльства козакiв i iхнi конфлiкти з мiсцевими феодалами. Саме у цей час значно посилився приплив у Поднiпров’я сiльського населення з захiдних земель Польщi й Литви. Причини такого явища були як у погiршеннi умов проживання пiд владою польських i литовських землевласникiв, так i у полiпшеннi становища на прикордоннi, де, завдяки дiям козацтва, небезпека вiд нападу кочовикiв значно послабилась.
Що до погiршення умов проживання, то причиною цього була панщина, запроваджена польськими й литовськими землевласниками в Галичинi, на Волинi й у Полiссi. Ще у 1466 роцi у Польщi з’явився власний порт Гданськ на Балтiйському морi, тож вона змогла через нього вести жваву торгiвлю з Європою i навiть вiддаленими землями Оттоманськоi Порти. За десятилiття, що пройшли з тiеi пори, шляхта на сеймах встигла протягти закони, за якими шляхетне майно не обкладалося податками, полегшувався рух сухопутними шляхами для вивозу продуктiв господарювання i торгiвля. Тому потяглися до Гданська довгi валки з лiсом, волокном, медом, воском, а головне – хлiбом. Хлiбом, який тепер став не лише продуктом харчування, а й засобом збагачення магнатiв, набуття ними благ, без яких неможливо почувати себе цивiлiзованою людиною. Золото потекло в кишенi землевласникiв, змушуючи iх розширювати свою торгiвлю i як наслiдок цього – фiльварки, якi й виробляли продукцiю для тiеi самоi торгiвлi. Поступово панщина все бiльше посилювала тиск на селянство захiдноi Украiни. Землi, котрi споконвiку годували селян, поступово ставали власнiстю магнатiв, а самi вони дивились на колись вiльне селянство Украiни як на своiх рабiв. За таких умов переiзд на прикордоннi землi був чи не единим виходом для багатьох iз селян.
Тим часом вiдносини князiвськоi влади Литви з кримським ханом, васалами якого були татарськi князьки з прикордонних з Украiною земель, залишали бажати кращого. Посилення конфронтацii ординцiв з козаками дратувало хана, який все ще вiдчував себе господарем усiх колишнiх земель Киiвськоi Русi. Вiдомо навiть, що наприкiнцi XV столiття Литва, не вбачаючи можливостi обороняти вiд татар землi, що iй належали, погоджувалась сплачувати з Киiвськоi, Подiльськоi i Волинськоi землi хану данину, що не практикувалось у князiвствi ще вiд часiв князя Вiтовта. Така поведiнка кримського хана теж значною мiрою допомогла в процесi становлення козацтва у Поднiпров’i. Урядовцi прикордонних провiнцiй Литви i Польщi, маючи необхiднiсть без допомоги центральноi влади й на власний розсуд захищати дорученi iм землi, почали самостiйно органiзовувати оборону. Значною мiрою така оборона формувалась саме з лугарiв, степовикiв i уходникiв, тобто козацтва. Кому ж ще доручити вiйну з татарами, як не людям, котрi вже багато рокiв за власною iнiцiативою ведуть ту саму вiйну?
Спроби органiзацii козацькоi мiлiцii на берегах Днiпра спостерiгались аж до часiв, коли на iсторичнiй аренi з’явився князь Дмитро Вишневецький, але почались значно ранiше. Вiдомо, що наприкiнцi XV столiття козаки вже неодноразово привертали до себе увагу князiвськоi i королiвськоi влади. Так, наприклад, за повiдомленням кримського хана Мен-глi-Гiрея Великому князю Московському Івану III, у жовтнi 1494 року московське посольство на чолi з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до волоського господаря Стефана, поблизу днiпровськоi переправи «из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали». Очолював козацький загiн, за повiдомленням московського боярина, черкаський воевода Богдан, який невдовзi зруйнував турецьку фортецю Очакiв, як базу, створену османами для дiй проти козакiв. Киiвськi та черкаськi козаки були також причетними до багатьох сутичок з татарами у пониззi Днiпра взимку 1502–1503 рокiв. Дещо пiзнiше, у 1524 роцi, король Польщi Сигiзмунд I доручив правителям Великого князiвства Литовського створення постiйного козацького корпусу. Крiм iншого, король зауважував, що вiн вже не вперше звертае свою увагу на козакiв i iх можливе використання на службi у корони. І треба сказати, що Сигiзмунд I планував дещо бiльше, анiж просто створити загiн козацькоi мiлiцii. У його плани входило формування двохтисячного загону (для порiвняння, у кавалерiйську хоругву польського вiйська входило 200–400 воякiв). Козаки, котрi мали поступити на королiвську службу, повиннi були скласти гарнiзони кiлькох фортець по Днiпру i отримували за це королiвське жалування. З незрозумiлих причин цей задум короля так i не було виконано. Як i наступний, що його 1533 року подав на розгляд сейму черкаський староста Євстафiй Дашкевич.
На кiлька рокiв пiзнiше, пiсля численних скарг кримського хана на напади козакiв, ситуацiя змiнилась для козацтва на краще. Сигiзмунд I, який на ремствування хана вiдповiдав, що напади на татарськi володiння викликанi агресiею проти украiнських земель князiвства Литовського, ясно вiдчував, що загроза масштабноi кампанii збоку татар проти Литви й Польщi стае все бiльш реальною. Вже у 1541 роцi, як свiдчать документи тiеi епохи, вiд Сигiзмунда I в Поднiпров’я прибув урядовець, якому було доручено створити реестр козакiв киiвських, черкаських i канiвських, доручивши iх посиленому контролю з боку старост. Припускаемо все ж, що такий крок Сигiзмунда I бiльше був спрямований на утримання козацтва вiд бойових дiй проти татар, анiж на iх заохочення. Але наступник Сигiзмунда I, король Сигiзмунд II Август, вирiшив дещо змiнити попереднiй план свого батька – вiн не намагався перешкоджати дiяльностi козакiв, натомiсть залучаючи iх на королiвську службу. За дорученням короля коронний гетьман вербував загони козацтва саме для таких цiлей, для яких колись хотiв iх комплектувати Євстафiй Дашкевич. Цi козаки отримували особливий статус. Вони не пiдкорялись владi старост, а безпосередньо перебували пiд владою призначеного сеймом «старшого й суддi усiх низових козакiв». Спочатку в козацькому загонi, котрий i став пiзнiше основою для реестрового козацького вiйська, нараховувалось усього 300 козакiв, i завданням, яке перед ними ставила влада, було стримування вiд свавiльства решти козацтва. Але, як зазначае М. Грушевський, це були далеко не всi наявнi козацькi сили, а з огляду на те, що влада змушена була надати козакам, записаним до реестру, особливий статус, логiчно припустити, що особливу юрисдикцiю й пiдпорядкування спецiальному козацькому суду отримали й решта козакiв Приднiпров’я. Таким чином, пише Грушевський, це найперше козацьке вiйсько, хоч i не виконало своеi функцii по придушенню козацького свавiлля, але воно зiграло немалу роль у формуваннi козаччини в майбутньому.
Так коротко можна описати появу козацтва на теренах Украiни. Отже, ми бачимо, що до часу, коли в пониззi Днiпра з’явився князь Дмитро Вишневецький, процес створення нового суспiльного класу пiд назвою козацтво, було майже завершено. Майбутньому козацькому гетьману залишилось лише закiнчити формування вiйськових пiдроздiлiв i заявити про себе на теренах Речi Посполитоi, Московського князiвства, Оттоманськоi Порти i Кримського ханства. Однак розцiнювати Вишневецького як першого козацького ватажка було б помилкою. Дещо ранiше, на початку XVI столiття, на iсторичнiй аренi з’явились Євстафiй Дашкевич, що його ми вже згадували ранiше, а також Предслав Ляндскоронський. Доля обох воевод так чи iнакше була пов’язана з козаччиною, тому у деяких джерелах саме iх iменують першими козацькими гетьманами. Але, хоча вiдомо, що Дашкевич i Ляндскоронський, перебуваючи на чолi прикордонних староств, неодноразово органiзовували козацькi походи проти татар, iх навряд чи можна вважати гетьманами козацтва. Скорiше людьми, котрi на певному етапi своеi дiяльностi зверталися за допомогою до козакiв, одночасно залишаючись королiвськими службовцями. Все ж коротко зупинимось на цих особистостях.
Євстафiй Дашкевич, троюрiдний небiж Яна Ходкевича, одного з представникiв магнатства Великого князiвства литовського, народився на житомирщинi 1472 року. Вiдомо, що на початку XVI столiття Дашкевич перебував на службi у московського Великого князя Івана ІІІ. Саме пiд час цiеi служби Дашкевич брав участь у повстаннi михайла Тлин-ського 1508 року. Суть повстання полягала в тому, що Ілин-ський, пiдтримуваний московським князiвством, мав намiр вiддiлити вiд литви Украiну та Бiлорусь. Пiсля поразки повстанцiв у битвi пiд гомелем князь глинський змушений був тiкати до москви, де й отримав вiд князя боярство, а разом з ним великi земельнi маетностi. Дашкевичу ж не залишалося нiчого iншого, як повернутися в Украiну i поступити на службу до князя литовського. Вiрогiдно, Дашкевича за участь у повстаннi не було покарано, позаяк дуже скоро ми бачимо його на посадi старости канiвського, а вже з 1514 року вiн призначений i черкаським старостою.
Оборона пiвденних кордонiв литовськоi держави вiд нападiв кримських татар вимагала вiд старости багато зусиль, оскiльки, як вже говорилося, великий князь не надто переймався наданням допомоги прикордонним старостам. Напевне, саме тому Дашкевич почав залучати до вiйськових експедицiй козакiв. Уперше про це згадуеться на початку XVI столiття. Дiйшовши згоди з козацтвом, Дашкевич спiльно з козаками органiзував два походи на землi московського князiвства. Перший з цих походiв вiдбувся 1515 року i був спрямований на Сiверщину, а другий, 1521 року, – на Москву.
Вiдомо, що пiд час тих походiв землi вiд Воронежа до Москви сильно постраждали вiд дiй козакiв i кримських татар, котрi теж приймали участь в походах. Пiсля 1521 року, повiдомляють iсторичнi джерела, Євстафiй Дашкевич попав у татарську неволю, але перебував там зовсiм недовго. Вже у 1523 роцi вiн на чолi украiнських козакiв вперше напав на Очакiв i зруйнував його. Звiдтам козаки на чолi з Дашкевичем пiшли у Крим i спустошили там Гiзлев, Карасубазар i Ак-Мечеть. Продовжувалась спiвпраця старости з козаками й надалi. Так, у 1528 роцi разом з Предславом Лянцкоронським i великим загоном козакiв вiн знову атакував Очакiв i там тричi розгромив татарськi загони. У 1531 роцi саме пiд командуванням Євстафiя Дашкевича козаки вiдбили напад на Черкаси, здiйснений кримським ханом Саадат-Гiреем. Неодноразово приймав Євстафiй Дашкевич участь у битвах з татарами i пiсля того, здобувши авторитет у козацькому середовищi. Помер вiн у 1536 роцi, залишивши по собi пам’ять оборонця кордонiв Украiни. Образ Дашкевича ми бачимо на вiдомiй роботi видатного польського художника Яна Матей-ка. Створений уявою автора XIX столiття, Дашкевич дивиться на нас крiзь вiки розумними ясними очима з-пiд високого чола й хутряноi козацькоi шапки. Зодягнений у кольчугу i жупан, з мушкетом у руках, стародавнiй прикордонний староста чатуе на ворога.
Рiк народження iншого представника литовського прикордонного воiнства XVI столiття, Предслава Ляндскорон-ського, невiдомий. Однак з огляду на те, що вiн приймав участь у походах спiльно з Євстафiем Дашкевичем, можемо припустити, що Лянцкоронський народився на початку останньоi чвертi XV столiття. На iсторичнiй аренi вiн з’явився 1506 року. Даних про його дiяльнiсть збереглось не надто багато. Але i цього достатньо, щоб пiдтвердити приналежнiсть Лянцкоронського до одного з найвпливовiших украiнських можновладних родiв. Батько його був сенатором сейму. Одружившись на доньцi Костянтина Острозького, Лянцкоронський пов’язав себе родинними стосунками з сiм’ею найвiдомiшого украiнського просвiтителя свого часу. Крiм того, вiн став свояком великого князя литовського Олександра І, що теж забезпечувало йому значний вплив у суспiльствi. Визнання його як полководця прийшло до Предслава Лянцкоронського в 1512 роцi, пiд час вiйни Великого князiвства Литовського з Кримським ханством. Будучи на посадi кам’янецького старости, Лянцкоронський зiбрав пiд своi штандарти, окрiм жовнiрiв i шляхти, значну кiлькiсть козакiв. Разом з князем Костянтином Острозьким вiн став на чолi украiнсько-польського вiйська, яке завдало нищiвноi поразки кримськiй ордi. Цей похiд принiс йому таке визнання, що, як пише Д. Яворницький, у Польщi та Литвi Предслава Лянцкоронського почали шанувати як найлiпшого полководця свого часу, «який багато подорожував рiзними краiнами Європи та Азii, вивчив усi бойовi прийоми кращих европейських та азiатських полководцiв». В майбутньому цю славу йому ще не раз вдавалося пiдтвердити новими блискучими перемогами.
