скачать книгу бесплатно
Чигиринськi походи. 1677–1678
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
Походи турецькоi армii та ii союзникiв на Правобережжя i до Чигирина, а також битви, якi вiдбулися в межах тiеi операцii османського вiйська, дiстали назву Чигиринських походiв 1677–1678 рокiв.
У цiй книжцi нами, на основi iсторичних джерел та робiт украiнських i закордонних вчених, зроблена спроба висвiтлити Чигиринськi походи, що, злившись iз сiрою стрiчкою украiнськоi Руiни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою украiнськоi iсторичноi науки й освiтлювалися головним чином росiйськими вченими. Цi походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народнiй пам’ятi.
Ю. В. Сорока
Чигиринськi походи. 1677 – 1678
Пролог
Історiя Украiни XVII столiття надзвичайно багата на подii, якi круто змiнювали долю нашоi батькiвщини. Настiльки круто, що навiть на початку XXI столiття iхне вiдлуння змушуе нас знову i знову прискiпливо приглядатися до перiоду, який у европейськiй iсторii став рубежем закiнчення епохи Ренесансу i початку Нового часу. Серед тих подiй особливо вирiзняються козацькi повстання пiд проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута, Дмитра Гунi й Якова Остряницi, зрештою Хмельниччина, яка прокотилася, немов яскрава зоря по небосхилу, утворивши на мапi Європи нову державу – козацьку Гетьманщину. Ту Гетьманщину, яка з гордiстю змогла заявити про себе малим i великим володарям Європи та Азii: я не провiнцiя Речi Посполитоi, я – Украiна.
Але пам'ятае iсторiя Украiни протягом XVII сторiччя й такi сторiнки, про якi вiдомо значно менше, анiж про повстання козацьких ватажкiв та Нацiонально-визвольну вiйну пiд проводом Богдана Хмельницького. Майже всi цi подii належать до перiоду, що в сучасну iсторiографiю увiйшов пiд назвою Руiна, тобто до часiв громадянськоi вiйни, яка розгорiлася на теренах створеноi Богданом Хмельницьким Гетьманщини одразу пiсля смертi великого гетьмана i тривала, за оцiнками деяких учених, до 1687 року. Цей перiод Руiни й досi залишаеться недостатньо вивченим, хоча слiд зазначити, що в останнi роки зроблено в цьому напрямку чимало. Дослiдження та iсторичнi розвiдки сучасних учених, якi, використовуючи джерела з архiвiв Речi Посполитоi, Шведського королiвства, Московського царства та Османськоi iмперii, щораз вище пiдiймають завiсу невiдомостi, даючи нам змогу зазирнути в минуле i по-новому оцiнити деякi сторiнки з iсторii Украiни другоi половини XVII сторiччя. Такими сторiнками е походи турецькоi армii та ii союзникiв на Правобережжя i до Чигирина, а також битви, якi вiдбулися в межах тiеi операцii османського вiйська й дiстали назву Чигиринськi походи 1677–1678 рокiв.
У цiй книжцi нами, на основi iсторичних джерел та робiт украiнських i закордонних вчених, зроблена спроба висвiтлити Чигиринськi походи, що, злившись iз сiрою стрiчкою украiнськоi Руiни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою украiнськоi iсторичноi науки й освiтлювалися головним чином росiйськими вченими. Цi походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народнiй пам'ятi не лише в Росii, де боротьбу армii воеводи Ромадановського проти турецькоi навали освiтлювали пiд своiм кутом зору, а й у пам'ятi украiнського народу.
Розкол Украiни на лiвобережну i правобережну. Руiна
Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року стала для Украiни трагiчною подiею. Несподiвано для всiх зникла сильна рука, яка, створивши Козацьку республiку, тримала вiйськову старшину в покорi, не даючи iй можливостi розтягнути здобутки великого гетьмана на шматки. Гетьманування Івана Виговського i Юрiя Хмельницького е, безперечно, цiкавими епiзодами з точки зору розумiння тих процесiв, якi призвели Украiну до розколу, але в межах цього твору немае необхiдностi розглядати iх прискiпливо. Тож пропустимо цi фрагменти вiтчизняноi iсторii i перейдемо до подiй, якi спричинили розкол.
Як вiдомо, наступником Юрiя Хмельницького на Правобережжi став Павло Тетеря-Моржковський. Рiк народження першого гетьмана Правобережжя нам невiдомий, однак вiдомо, що вiн був вихiдцем з киiвськоi православноi шляхти. У молодi роки Павло Тетеря навчався в Киiвськiй академii, пiсля чого був членом Львiвського Успенського братства. Достеменно вiдомо, що напередоднi початку Нацiонально-визвольноi вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького Тетеря перебував на посадi писаря мiського суду у Володимирi-Волинському. Одразу пiсля початку повстання в 1648 роцi Павло Тетеря перейшов на бiк Хмельницького, згодом одружився з донькою гетьмана i вже за кiлька рокiв змiг стати однiею з найбiльш наближених до Хмельницького фiгур у Генеральнiй канцелярii козацького вiйська. Ще з 1649 року Тетеря перебував на посадi полкового писаря Переяславського полку, а з 1653 року вже очолював полк. Саме Павло Тетеря, як згадуеться в документах тiеi доби, у складi украiнськоi делегацii брав участь у пiдготовцi Березневих статей 1654 року, проти яких виступила велика частина украiнського козацтва й духовенства. Продовжився злет полiтичноi кар'ери Павла Тетерi i пiсля смертi Хмельницького. У 1657–1659 роках вiн перебував на посадi генерального писаря i проводив пiдготовку Гадяцькоi угоди та Слободищенського трактату.
Здобувши нарештi гетьманську булаву, Павло Тетеря повiв полiтику дещо вiдмiнну вiд тiеi, яку проводив його попередник Юрiй Хмельницький. Пiд час своеi дiяльностi на посадi гетьмана Тетеря цiлковито спирався на пiдтримку короля Яна Казимира та польського уряду. На цiй хвилi поляки, метою яких було приеднання до корони Лiвобережноi Украiни, вирiшили використати лояльнiсть украiнського гетьмана для повалення на Лiвобережжi прихильного до Московського царства режиму. І хоча нова вiйна несла новi бiди народу Украiни, Тетеря й не думав опиратися намiрам польськоi влади. Натомiсть вiн швидко заручився пiдтримкою надзвичайно популярного в козацькому вiйську Івана Богуна, якого поляки задля участi в походi навiть погодилися вiдпустити з Мальброку, де той вiдбував ув'язнення вже два роки. Пiсля того як Богун погодився очолити козацький корпус, гетьман Тетеря приеднав своi полки до польського вiйська i був готовий виконувати накази Яна Казимира. І досить скоро такi накази надiйшли – знищуючи все на своему шляху, козацько-польське вiйсько вирушило до Днiпра, форсувало його i дiйшло до Глухова, обложивши фортецю, що ii утримували московськi ратники i козаки Івана Брюховецького, про якого йтиметься нижче. Однак, слiд зауважити, на цiй нотi успiхи Яна Казимира i Павла Тетерi закiнчилися – здобути мiсто вони так i не змогли. Розпочався вiдступ, який досить скоро перетворився на панiчну втечу. Саме завдяки невдалому походовi на Лiвобережжя позицiя гетьмана Тетерi захиталась остаточно. Щоправда, i до початку походу його становище в Украiнi було не надто мiцним. Це вiдбулося, скорiш за все, з тiеi причини, про яку вже було сказано, – надмiрна лояльнiсть до полякiв, пануванню яких на теренах Украiни настав кiнець лише десять рокiв тому. Тож поведiнка полякiв на украiнських землях у 1664 роцi, коли вiдбувся вищезгаданий похiд на Лiвобережжя, лише прискорила подii, викликавши цiлу низку народних повстань. А ще за рiк до того почалося сходження на полiтичний олiмп колишнього служки Богдана Хмельницького i майбутнього гетьмана Лiвобережжя Івана Брюховецького.
У той час на Лiвобережжi, як нiколи ранiше, загострилися соцiальнi суперечностi мiж козацькою черню, селянством i мiщанством, з одного боку, та багатими козаками i вiйськовою старшиною – з другого. Вiйна, що ii принесли сюди Ян Казимир i Павло Тетеря, дала змогу демагогам, серед яких особливо вiдзначався саме Іван Брюховецький, висунутись iз маси козацькоi чернi i розпочати запеклу боротьбу за гетьманську владу. Тонко вiдчуваючи переваги моменту, Брюховецький позицiонував себе як захисник простого народу, а отже силою, яка б привела його на вершину лiвобережного полiтичного олiмпу, вiн обрав Запорозьку Сiч, серед мешканцiв якоi мав певну популярнiсть ще вiд часiв гетьманування Юрiя Хмельницького. Що ж до особистих якостей Брюховецького, то тут маемо зауважити, що, на думку багатьох iсторикiв, вiн бiльшою мiрою вирiзнявся хитрiстю, честолюбством, егоiзмом та поверховим розумiнням суспiльного життя, анiж властивостями, що мають бути притаманнi полiтичному й вiйськовому дiячевi. На Чорнiй радi, що вiдбулася пiд Нiжином у червнi 1663 року, саме цi риси дали змогу колишньому служцi Хмельницького посунути зi свого шляху iнших претендентiв на гетьманську булаву i бути обраним у гетьмани Лiвобережноi Украiни. Залишаеться додати, що це було зроблено за пiдтримки московського вiйська, командири якого отримали вказiвку пiддержати Брюховецького i поквапилися чiтко виконати царський наказ.
Одразу пiсля обрання гетьманом Лiвобережжя Іван Брюховецький почав дiяти вкрай агресивно й жорстоко – прибрав зi свого шляху колишнiх конкурентiв на гетьманську булаву. Подii розвивалися так стрiмко, що багато хто з дослiдникiв порiвнюе наслiдки Чорноi ради 1663 року зi своерiдною революцiею в козацькому середовищi – Брюховецький, закрiплюючи успiх, дав дозвiл бiднотi грабувати й фiзично знищувати представникiв заможного козацтва. У короткi строки всi ключовi посади на Лiвобережжi опинилися в руках прибiчникiв нового гетьмана, за допомогою шабель яких вiн i зiйшов на вершину владного олiмпу.
Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лiвобережноi Украiни подiею не менш сумною, анiж смерть Богдана Хмельницького. З перших днiв новий гетьман визначив прiоритети у власнiй «зовнiшнiй полiтицi». Згiдно з ними вiн ясно дав зрозумiти, що законним володарем Украiни вiднинi вважаеться московський цар, а вiн як гетьман не претендуе навiть на найменшу автономiю вiд Москви i можливiсть проводити незалежну полiтику. У своему слiпому поклонiннi владi пiвнiчного сусiда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дiйшло до того, що в обмiн на будинок у Москвi i одруження на боярськiй доньцi Брюховецький почав називати себе «нижайшою пiднiжкою царськоi величностi», а згодом пiдписав так званi Московськi статтi, котрi ще мiцнiше прив'язали Украiну до майбутньоi Росiйськоi iмперii.
Отже, як бачимо, еднiсть украiнськоi Гетьманщини з приходом до влади Тетерi i Брюховецького опинилася пiд загрозою. Аналiзуючи подii, що вiдбулися протягом середини 60-х рокiв XVII столiття, навряд чи буде помилкою сказати, що дii як Брюховецького, так i Тетерi вiдображали занепад полiтичного життя в Украiнi. І занепад цей, який, власне, й дiстав назву «Руiна», мав надзвичайно згубнi наслiдки. Саме Тетеря i Брюховецький вiдмовилися вiд широких державницьких планiв, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, i вели народ – один пiд владу московського царя, другий – пiд протекторат короля i шляхти. Розкол Украiни, розпочатий пiд час Чорноi ради, поглиблювався.
На фонi цього розколу Украiну почали потрясати заворушення, якi рiвною мiрою послаблювали владу як Івана Брюховецького на Лiвобережжi, так i Павла Тетерi на Правобережнiй Украiнi. Проте мусимо додати, що на правому березi Днiпра подii розвивалися значно трагiчнiше. Загони повстанцiв тут активно винищували шляхту, яка поверталась у своi колишнi володiння на Подiллi, Брацлавщинi i рештi Правобережжя. Поляки ж, у свою чергу, чинили жорстокi розправи над повсталими. Не надто прискiпливо намагаючись зрозумiти, хто винен у бунтi, а хто нi, вони примушували Правобережжя, яке лише недавно пережило важку вiйну, в черговий раз вкриватися кривавими рiками. На тлi цих сумних подiй показали себе новi постатi, якi очолили рух повсталих козакiв та селян, такi як кошовий отаман Запорозькоi Сiчi Іван Сiрко, брацлавський полковник Василь Дрозденко, герой вiнницькоi облоги 1651 року Семен Височан та багато iнших. За короткий час цi козацькi ватажки змогли згуртувати навколо себе людей, невдоволених полiтикою Тетерi, й повели збройну боротьбу. У квiтнi 1665 року загони повстанцiв завдали армii Павла Тетерi нищiвноi поразки, тож, не маючи пiдтримки бiльшостi украiнського населення, гетьман Правобережжя був змушений тiкати до Польщi. Яскраво характеризуе Павла Тетерю як людину той факт, що пiд час втечi вiн не забув прихопити гетьманськi клейноди i вiйськову казну. Так ганебно закiнчилася дiяльнiсть дрiбного кар'ериста, який, ставши гетьманом випадково, дбав лише про задоволення своiх меркантильних i амбiтних iнтересiв.
Не затримався скористатися з повстання на Правобережжi й Брюховецький, вирушивши зi своiми вiйськами на колишнi володiння Тетерi. Спочатку вiн захопив Черкаси та ще кiлька невеликих мiст. Однак всi наступнi дii армii лiвобережного гетьмана продемонстрували, що вiн не в змозi оволодiти ситуацiею, що й призвело до великих втрат у його вiйську. Вiйну з польсько-татарськими вiйськами, бiльшою частиною яких командував Стефан Чернецький, Брюховецький програв. У повстанцiв Киiвщини i Брацлавщини теж були досить великi втрати, i в кiнцi 1665 року вони зазнали остаточноi поразки. Ситуацiя вказувала на те, що невдовзi Рiч Посполита зможе вiдновити свiй вплив на Правобережжя, зруйнувавши, таким чином, все, що побудував колись Богдан Хмельницький. Саме в цей час на полiтичному горизонтi Украiни з'явилася людина, котра вiдчувала в собi силу поеднати розiрвану протистоянням Украiну i, вдавшись до союзу iз сильною третьою стороною, покiнчити нарештi з розбратом i громадянською вiйною. Цiею людиною, безперечно, був Петро Дорошенко.
Гетьманування Петра Дорошенка i його спроби залучити Османську iмперiю до боротьби за незалежнiсть гетьманщини вiд Речi Посполитоi та Московського царства
Як повiдомляе нам видатний украiнський iсторик Олена Апанович у своiй працi «Гетьмани Украiни i кошовi отамани Запорозькоi Сiчi», Петро Дорошенко народився 1627 року в Чигиринi. Вiн походив iз старовинного козацького роду, який на той час уже дарував Украiнi одного з володарiв гетьманськоi булави. Цим предком був дiд майбутнього гетьмана, Михайло Дорошенко. Вiйськова й полiтична дiяльнiсть Михайла Дорошенка, талановитого органiзатора, адмiнiстратора й полководця, припадала на 20-тi роки XVII столiття. Вiдомо, що вiн у статусi полковника одного з реестрових полкiв брав участь у Хотинськiй битвi 1621 року, де був не раз овiяний славою, коли стримував пiд керiвництвом Петра Конашевича Сагайдачного атаки потужного турецького вiйська. Пiсля закiнчення Хотинськоi кампанii i смертi гетьмана Сагайдачного Михайло Дорошенко стае органiзатором кiлькох походiв на Кримське ханство, пiд час одного з яких вiн здiйснив ризикований перехiд козакiв через озеро Сиваш, i, нарештi, був обраний гетьманом Вiйська Запорозького. Загинув Михайло Дорошенко 1628 року, усього через рiк пiсля народження онука Петра, але, поза всяким сумнiвом, вiдiграв вирiшальну роль у становленнi особистостi майбутнього гетьмана. Вiдомо також, що польський сенатор Якiв Собеський характеризував Михайла Дорошенка як «полковника з доброю репутацiею у козакiв за його хоробрiсть i завжди прихильного до польського короля i Речi Посполитоi», а турецький iсторик Наiма називав його «славним i хоробрим вождем».
Не менший вплив на молодого Петра мав i батько, Дорофiй Дорошенко, який обiймав посаду полковника в реестровому козацькому вiйську. Петро Дорошенко, безсумнiвно, цiнував таку славну родинну традицiю i з гордiстю згадував своiх лицарських предкiв. Що стосуеться молодих рокiв Петра Дорошенка, то тут iнформацiя, що дiйшла до нас крiзь сторiччя, дуже обмежена. Майже немае даних про те, яку освiту здобув майбутнiй гетьман, хоча маемо сказати, що лiтописнi джерела сповiщають: Дорошенко добре знав латинську та польську мови, був непогано обiзнаний iз тогочасною наукою та лiтературою. Вiйськовий талант майбутнього гетьмана заявив про себе досить рано – у неповних тридцять рокiв вiн став полковником Прилуцького полку, а потiм полковником Черкаського та Чигиринського полкiв, брав участь у боях пiд проводом Богдана Хмельницького. Виконував Дорошенко й важливi доручення Богдана Хмельницького, вiв переговори з польським та шведським урядами, при цьому продемонструвавши здiбностi талановитого дипломата.
Брав Петро Дорошенко участь i в походi гетьмана Юрiя Хмельницького та воеводи Шереметева пiд Чуднiв, який вiдбувся 1660 року. Вiдомо, що пiсля того як верхiвкою козацького вiйська було вирiшено йти на переговори з поляками, саме Дорошенко вiв перемовини з провiдником польського вiйська Єжи Любомирським i готував пiдгрунтя Слободищенського трактату.
Продовжилося кар'ерне зростання майбутнього гетьмана i в подальшому. За часiв гетьманування Павла Тетерi, 1663 року, Петро Дорошенко вже перебував на посадi генерального осавула, а з 1665 року, на додаток до цiеi посади, вiн удруге отримав пернач черкаського полковника.
Народнi повстання, вiд яких захиталася влада Тетерi в Правобережжi, безумовно зiграли на користь Петра Дорошенка. Одразу пiсля втечi Павла Тетерi, коли медведiвський сотник Степан Опара, спираючись на пiдтримку загонiв повсталого селянства, проголосив себе гетьманом, Дорошенко дiстав нагоду показати себе як хороший полiтик i розважливий державний дiяч. Вiдомим е той факт, що Опара, не розраховуючи на пiдтримку лiвобережних полкiв i гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Криму, для чого й почав переговори з ханом. Але в дорозi вiд Перекопу до Богуслава, де стояв на той час табором Степан Опара, татарських мурз, яких було уповноважено вести переговорний процес з козацтвом, перехопив i схилив на свiй бiк Петро Дорошенко. Внаслiдок цього виступ Степана Опари був приречений на поразку. Одразу пiсля зради татар, якi й захопили гетьмана-невдаху в полон, його, разом iз кiлькома найближчими старшинами, видали польському уряду. Пiсля арешту Опара деякий час перебував в ув'язненнi в Марiенбурзькiй фортецi, а в серединi жовтня 1665 року був страчений у Варшавi або, згiдно зi свiдченнями iнших джерел, у королiвськiй ставцi пiд мiстечком Рава Мазовецька.
Не краща доля очiкувала й на iншого претендента на гетьманську булаву – вже згадуваного нами Василя Дрозденка. Пiсля того як останнiй оголосив себе правонаступником Павла Тетерi й пiдняв повстання на Правобережжi, вiн був взятий у полон козаками Дорошенка i розстрiляний.
Нарештi 10 жовтня 1665 року правобережнi полковники, зiбравшись на малу старшинську Раду, обрали Петра Дорошенка наказним гетьманом Правобережноi Украiни. А вже на початку сiчня 1666 року загальна козацька Рада в Чигиринi пiдтвердила вибiр старшини. Булава правобережного гетьмана остаточно залишилася за Дорошенком, на якого в Украiнi, розiрванiй на шматки громадянською вiйною, покладалися великi надii.
І мусимо сказати, що значною мiрою новий гетьман тi надii виправдав. Украiнська Гетьманщина, фактично розiрвана на двi частини i вкрай спустошена вiйськовими дiями, якi тут безкiнечно точилися протягом останнiх 17 рокiв, раптом вiдчула на чолi держави сильну людину. І не лише сильну, а таку, яка дбае про неi, а не лише про своi власнi амбiцii. Реально оцiнюючи свое становище, Петро Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися змiцнення своеi влади на Правобережжi i лише пiсля цього повернути своi погляди на лiвобережну частину Гетьманщини. Для цього вiн мав на метi заручитися пiдтримкою з боку народних мас, передусiм козацтва, яке на той час, безумовно, становило в Украiнi домiнуючий клас. Невдовзi зусиллями гетьмана i його прибiчникiв, з метою стабiлiзувати внутрiшне становище Правобережноi Украiни, було створено регулярне двадцятитисячне вiйсько з найманих частин – так зване сердюцьке вiйсько. Зауважимо, що створення пiхоти сердюкiв було своерiдним ноу-хау гетьмана Петра Дорошенка. Цi полки набиралися з козакiв та iнших охочих людей, в тому числi iноземцiв – найчастiше сербiв чи молдаван. Є пiдстави вважати, що сердюки були особистою гвардiею гетьмана Дорошенка i одержували платню безпосередньо вiд нього, а гетьман, у свою чергу, мiг спиратися на цю вiйськову силу не менш безпечно, анiж польська корона покладалася на свое знамените кварцяне[1 - Кварцяне вiйсько – наймане вiйсько шляхетськоi Польщi в XVI–XVIII ст. Уперше створено в Речi Посполитiй в 1562 роцi за часiв правлiння Сигiзмунда II Августа. Кварцяне вiйсько утримувалося за рахунок четвертоi частини (кварти) прибуткiв вiд королiвських маеткiв (звiдси i його назва).] вiйсько. У середньому в кожному сердюцькому полку налiчувалося вiд чотирьохсот до п'ятисот козакiв i несли вони службу по охоронi гетьманськоi резиденцii, вiйськових складiв i вiйськовоi артилерii, а також виконували накази гетьмана. Заради справедливостi мусимо зауважити, що в мiру зростання неприязнi до Петра Дорошенка з боку народних мас, сердюкiв часто-густо почали використовувати для придушення народних виступiв. Саме через цей факт, до якого приедналося невдоволення вiд високих витрат на утримання цього вiйська, ставлення до сердюкiв в Украiнi було далеким вiд iдеалiстичного. Однак навряд чи створення сердюцькоi пiхоти можна записати до прорахункiв гетьмана Дорошенка – адже важкi часи вимагають жорстких рiшень, а користь вiд появи цiлком дiездатноi армii, яка могла протистояти ворогам гетьмана, значно перевершувала шкоду вiд недолiкiв ii органiзацii.
Немало зробив Петро Дорошенко i для змiцнення економiки краiни, яка потерпала вiд наслiдкiв багаторiчноi вiйни. Для змiцнення фiнансовоi системи Гетьманщини Дорошенко встановив на украiнському кордонi нову митну мережу, а в Чигиринi було створено монетний двiр, який почав карбувати власну монету. Крiм того, успiшно запроваджуючи полiтику колонiзацii незаселених земель, Дорошенко на степовому кордонi утворив новий полк, який дiстав назву Торговицький. Загалом можна стверджувати, що гетьманування Петра Дорошенка могло б привести Гетьманщину до стабiльностi й процвiтання. Але, як видно, не судилося цьому бути – у полiтику гетьмана несподiвано втрутилися зовнiшнi чинники, першим iз яких слiд назвати Андрусiвську угоду мiж Московським царством i Рiччю Посполитою.
Назву Андрусiвськоi угоди дiстало пiдписане за спиною украiнськоi влади перемир'я мiж Польщею i Москвою, яке мало на метi закiнчити вiйну, почату Москвою проти Польщi в межах виконання Березневих статей 1654 року. Укладання Андрусiвськоi угоди вiдбулося 30 сiчня 1667 року в селi Андрусове пiд Смоленськом.
Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед украiнського суспiльства. І якщо для полякiв, якi через заколот Єжи Любомирського проти королiвськоi влади просто фiзично не могли продовжувати вiйну, мир iз Москвою був украй необхiдний, – з боку Московського царства вiн став черговою спробою зменшити автономiю Гетьманщини. Досить сказати, що Андрусiвський договiр, порушивши умови Переяславськоi ради 1654 року та iнших договорiв з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким i навiть цiлком лояльним до Москви І. Брюховецьким, офiцiйно закрiпив насильницький подiл украiнськоi етнiчноi територii на двi частини – Правобережну i Лiвобережну Украiну, якi мали вiдтепер перебувати у складi Московського царства i Речi Посполитоi. Звiсно, що проти Андрусiвського миру рiшуче виступив гетьманський уряд Петра Дорошенка. Але що залишалося гетьману, противниками якого раптом стали обидва значно могутнiшi за нього сусiди, як не розпочати пошук союзникiв серед iнших сильних держав? Тож, напевне, не буде помилковим твердження, що саме Андрусiвська угода i повне iгнорування iнтересiв украiнськоi Гетьманщини урядами Московського царства i Речi Посполитоi пiд час пiдписання перемир'я i стало головною причиною майбутньоi експансii Оттоманськоi Порти в Украiну, яка й призвела до Чигиринських походiв 1677–1678 рокiв.
Отже, пiсля пiдписання мiж Московською державою та Рiччю Посполитою Андрусiвського перемир'я 1667 року Петро Дорошенко вирiшив укласти союз iз Кримським ханством i перейти разом з Правобережжям пiд полiтичний протекторат Османськоi iмперii. Виконуючи розроблений план, у травнi 1667 року гетьман Дорошенко активiзував пiдготовку до походу проти Речi Посполитоi. У полковi та сотеннi мiста були розiсланi гетьманськi унiверсали про мобiлiзацiю козакiв, мiсцем збору яких було призначено Корсунь. Крiм того, до Стамбула вирушило посольство Дорошенка, яке мало намiр засвiдчити готовнiсть Гетьманщини прийняти протекцiю султана. Як i слiд було очiкувати, султан Магомет IV цiлком позитивно поставився до такоi пропозицii. У серпнi того ж року гетьман Дорошенко застерiг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрi в минулому перебували в його пiдданствi, але тепер «заховалися пiд опiку султана». Розпочиналася чергова козацько-польська вiйна, цього разу з участю такого потужного гравця, як Османська iмперiя. І наслiдки ii початку не забарилися. Уже у вереснi 1667 року об'еднане украiнсько-турецьке вiйсько, розпочавши вiйськовi дii в Галичинi, змусило польський уряд визнати широку автономiю Правобережноi Украiни i встановити кордон мiж Гетьманщиною i Рiччю Посполитою по рiчцi Горинь. Тож не буде помилкою стверджувати, що кампанiя по посиленню впливу гетьманськоi влади на Правобережжi закiнчилася блискуче.
Настала пора втiлювати в життя iншi замисли гетьмана. А це, нi мало нi багато – об'еднання розiрваних частин Козацькоi держави. Одразу ж пiсля того, як позицii Петра Дорошенка на Правобережжi були змiцненi, вiн, виконуючи заздалегiдь визначений план, звернув свiй погляд на Лiвобережжя, що його, за допомогою своiх ставленикiв, все мiцнiше прибирало до рук Московське царство. На початку лiта наступного 1668 року гетьман Дорошенко на чолi вiрного йому вiйська вирушив на Лiвобережжя. Слiд зауважити, що час для наступу на Лiвобережну Украiну був обраний Дорошенком надзвичайно вдало. На Лiвобережжi саме набирало обертiв антимосковське повстання, викликане свавiллям царських воевод i поведiнкою Івана Брюховецького, який, будучи висуванцем козацькоi чернi, зрадив ii iнтереси на користь московського нобiлiтету. В ходi цього повстання, у вiйськовому таборi пiд Опiшнею, що на Полтавщинi, козаки вбили гетьмана Брюховецького, i 8 червня 1668 року Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всiеi Украiни.
Однак, незважаючи на таку швидку перемогу, гетьманування Дорошенка на Лiвобережнiй Украiнi тривало не надто довго. Розумiючи, що вiдбуваеться змiцнення гетьманськоi влади в Украiнi, Московське царство i Рiч Посполита, кожен зi свого боку, взялися пiдривати ii шляхом пiдтримки численних суперникiв Дорошенка в боротьбi за гетьманську булаву, а також раптовою вiйськовою агресiею на правому боцi Днiпра. Тож Дорошенку не залишалось нiчого iншого, анiж, призначивши наказним гетьманом Лiвобережжя Дем'яна Многогрiшного, повернутися на Правобережжя.
Утiм, як з'ясувалося, Многогрiшний не був тiею людиною, яка могла б якщо й не продовжити роботу Дорошенка на Лiвобережжi, то принаймнi втримати там вiйськову присутнiсть гетьмана. Наступ московських вiйськ пiд командуванням Григорiя Ромадановського на Нiжин i Чернiгiв призвiв до того, що Многогрiшний запанiкував. Врештi, зваживши на вiдсутнiсть вiйськовоi допомоги вiд Петра Дорошенка, а також на тиск промосковськи налаштованоi частини козацькоi старшини та православного духовенства, Дем'ян Многогрiшний був змушений пiти на переговори з царським урядом. У ходi переговорiв Многогрiшний публiчно вiдрiкся вiд союзу з Петром Дорошенком i погодився спiвпрацювати з Москвою, завдяки чому 17 грудня 1668 року на старшинськiй Радi, що вiдбулась у Новгородi-Сiверському був обраний так званим «сiверським гетьманом».
Проте офiцiйна позицiя, яку озвучив пiд час переговорiв у Новгородi-Сiверському Дем'ян Многогрiшний, зовсiм не свiдчила про фактичне припинення його зв'язкiв iз Дорошенком. І не лише зв'язкiв, а й пiдтримки полiтики гетьмана. І такий стан речей пiдкреслили пiдписанi за результатами переговорiв мiж московським урядом i Многогрiшним Глухiвськi статтi 1669 року. Згiдно з умовами статей, московськi воеводи вiдтепер залишалися лише в п'яти украiнських мiстах – Киевi, Переяславi, Чернiговi, Нiжинi й Остерi. Крiм того, пiд булавою козацького гетьмана мало перебувати реестрове вiйсько кiлькiстю у тридцять тисяч козакiв, а податки вiднинi мали збиратися козацькою старшиною, а не московськими урядовцями. І хоча гетьман Украiни, як i ранiше, не мав права зноситися самостiйно з володарями третiх краiн, а права селянства на отримання козацьких привiлеiв було обмежено, можемо твердити, що Глухiвськi статтi значною мiрою повертали Московське царство i Гетьманщину до Березневих статей 1654 року, скасовуючи пiдписану Брюховецьким Московську угоду.
На початку 1669 року Петро Дорошенко, що до цього часу домiгся союзу з запорожцями та Іваном Сiрком, який вкотре перебував на посадi кошового отамана Запорозькоi Сiчi, змiг розбити вiйська чергового кандидата на гетьманську булаву – колишнього висуванця вiд партii запорозькоi старшини Петра Суховiя, а також союзних йому кримських татар. Ситуацiя складалася так, що слiд було остаточно визначитися з протекцiею Османськоi iмперii, якоi кiлька рокiв домагався Дорошенко, маючи на метi вберегти Украiну вiд зазiхань Польщi та Москви. Тим часом в Украiну iз Стамбула повернулися посли гетьмана Дорошенка, разом з якими прибув турецький чауш. Одразу пiсля прибуття делегацii (орiентовно 10–12 березня 1669 року) в Корсунi зiбрали козацьку Раду, пiд час якоi було ухвалено «держати з турками дружбу». Як зауважуе потомок гетьмана, вiдомий украiнський iсторик Дмитро Дорошенко, «справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозицiя, й що самi турки, так само як i Москва, не дуже радi були бачити на гетьманствi людину сильноi волi й з твердими принципами; через те турки тримали в себе «про запас» Гедеона-Юрiя Хмельницького, який попав був у татарський полон, i взагалi не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцiю, хоч формально султан дав на це згоду, i тепер мiж Царгородом i Чигирином iшли живi дипльоматичнi зносини, а при султанському дворi перебував постiйний украiнський резидент».
Не важко здогадатися, що в середовищi украiнського козацтва, яке значною мiрою завдячуе своему виникненню саме боротьбi з мусульманською експансiею, кроки гетьмана Дорошенка на зближення з Туреччиною вiтали далеко не всi. Не додавали гетьману популярностi в народi й чутки, поширюванi московськими шпигунами. Цi чутки сповiщали, що Дорошенко продав Украiну в турецьке ярмо, й закликали козацтво до опозицii гетьману. Лiтом 1669 року Петро Суховiй, якого все ще не полишали думки про здобуття гетьманськоi булави, знову повернувся в Украiну на чолi загонiв кримських татар. Пiдлеглi колишнього запорозького писаря напали на Дорошенка й узяли його вiйсько в облогу неподалiк вiд села Кононча на Черкащинi. Як оповiдае лiтопис, з Дорошенком, який не сподiвався нападу, було всього двi тисячi козакiв i Петро Суховiй мав того дня цiлком реальнi шанси здобути нарештi омрiяну булаву. І лише присутнiсть у ставцi Дорошенка турецького посла, який наказав татарам негайно припинити бiй, врятувала гетьмана. Щоправда, спроби вiдiбрати владу у Дорошенка не припинились i надалi – вiрнi Суховiевi козаки незабаром виголосили наказним гетьманом Михайла Ханенка, i протистояння продовжилось.
За таких умов стало зрозумiлим, що подальше зближення з Османською iмперiею неминуче, навiть якщо для цього доведеться пiти на певнi поступки, долаючи недовiру султана до гетьмана Дорошенка. Однак, перед тим як зробити такий ризикований крок, Дорошенко провiв ще одну спробу порозумiтися з поляками. Слiд сказати, що, незважаючи на протистояння з Рiччю Посполитою, Дорошенко все ще пiдтримував певнi вiдносини з ii урядовцями, листуючись iз коронним гетьманом Яном Собеським. Майбутнiй польський король вiддавав вiйськовому й полiтичному таланту Петра Дорошенка належне, тож до останнього намагався прихилити украiнського гетьмана на свiй бiк. Вiдгукнувшись на прохання Собеського, гетьман Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронацiйний сейм своiх послiв, якими стали полковник Петрановський та генеральний осавул Тарасенко. Своiм посланцям гетьман доручив провести переговори з поляками, якi по зреченнi вiд престолу Яна Казимира вибрали нового короля Михайла Вишневецького. Пiд час переговорiв старшини мали, за задумом Дорошенка, домагатися повноi автономii Украiни в складi Речi Посполитоi, тобто повернення до статей Гадяцького трактату 1658 року. Однак мiсiя Петрановського й Тарасенка, як невдовзi з'ясувалося, не мала жодноi надii на успiх. Як доповiли гетьмановi посли, повернувшись iз Польщi, серед польського полiтикуму iхня мiсiя викликала лише глуху стiну нерозумiння. Тож поляки, як оповiдае Д. Дорошенко, «збули послiв самими лише комплiментами».
Незважаючи на такий холодний прийом, влiтку 1670 року Рiч Посполита все ж дала згоду на переговори з козаками. На переговорах, якi розпочалися незабаром в Острозi, Петро Дорошенко виставив умови, подiбнi до зафiксованих у Гадяцькому трактатi. Ними стали: повне скасування церковноi унii в межах цiлоi Речi Посполитоi, повна автономiя Украiни в межах давнiх Киiвського, Брацлавського й Чернiгiвського воеводств (очевидно, малося на увазi, що Андрусiвська умова буде анульована), свободу науки, школи й друку. Зрозумiло, що на такi умови польський уряд, який не вiдчував в особi Петра Дорошенка великоi загрози для себе, не побажав пристати. Поглибило непорозумiння й те, що несподiвано прислав своiх послiв до Острога i Ханенко, пропонуючи значно бiльш вигiднi полякам умови пiдданства. Тож, порадившись, 2 вересня 1670 року польськi делегати заключили договiр iз Ханенком. Згiдно з умовами договору, Польща визнавала Михайла Ханенка гетьманом Правобережноi Украiни, а вiн, у свою чергу, визнавав себе пiдданим польського короля на умовах автономii самоi лише козацькоi частини населення Украiни.
Таке рiшення сейму означало для Дорошенка остаточний розрив з Рiччю Посполитою. Щоправда, як засвiдчують джерела, подii, якi вiдбулися в Острозi, значно пiдвищили його популярнiсть серед козацькоi бiдноти, котра пiсля визнання Ханенка польською владою вiдступилася вiд нього i повернулась обличчям до гетьмана. У вiдповiдь на королiвський лист, у якому Вишневецький вимагав, щоб козаки визнали своiм гетьманом Михайла Ханенка, козацька Рада, котра вiдбулась у Корсунi на початку 1671 року, вiдповiла цiлком передбачуваною ухвалою. Козаки декларували повне довiр'я до гетьмана Дорошенка й вiдправили Вишневецькому вiдповiдний лист. Одночасно з посланням королю Речi Посполитоi був вiдправлений другий колективний лист. Це послання було адресовано козакам лiвобережних полкiв. Представники Корсунськоi ради намагалися схилити лiвобережне козацтво на бiк Дорошенка, сповiщаючи, що в особi гетьмана украiнський народ мае «справжнього доброго вождя, який про те тiльки й дбае, щоб Украiна нiколи не була роздвоена й розрiжнена».
Тим часом Петро Дорошенко готувався до рiшучого протистояння з Рiччю Посполитою i для цього проводив вiдчайдушнi спроби пошуку всiх можливих союзникiв. Для цього вiн спробував домовитися з курфюрстом Саксонським i Бранденбурзьким Фрiдрiхом-Вiльгельмом, намагаючись залучити його до антипольськоi коалiцii. Але тут на гетьмана очiкувало розчарування – дорогою його лист було перехоплено i документ опинився на столi в короля Вишневецького. Крiм того, як наголошуе Дмитро Дорошенко, гетьман звертався до Москви, до Многогрiшного, навiть до бунтiвного Степана Разiна, намагаючись домогтися вiд них пiдтримки. Однак, як з'ясувалося, реальну допомогу могла надати тiльки Оттоманська Порта. Спочатку за наказом султана до украiнського гетьмана прибуло вiддiлення бiлгородських татар, у подальшому обiцяючи збiльшити контингент. Наступний 1671 рiк минув у дрiбному протистояннi посланого Дорошенком Остапа Гоголя з поляками й пiдроздiлами Ханенка, а восени поляки розпочали масовану атаку на Подiлля, й дуже скоро ними було захоплено майже всi тутешнi ключовi мiста: Брацлав, Могилiв, Бар, Меджибiж i Вiнницю. Трималося лише полкове мiсто Кальник, дочекавшись приходу на допомогу значного вiддiлення гетьманського вiйська на чолi з полковником Петрановським.
Але на цьому успiхи полякiв скiнчилися. Наприкiнцi 1671 року Османська iмперiя нарештi почала виконувати домовленостi й на допомогу Петровi Дорошенку вирушили близько тридцяти тисяч татар i кiлька тисяч турецьких воякiв. Утiм, чисельнiсть турецького вiйська дуже швидко була збiльшена i за Подiлля i Брацлавщину розпочались активнi бойовi дii. Польський коронний гетьман Ян Собеський боявся саме такого розвитку подiй. І недаремно. На початку травня 1672 року султан Магомет IV з великим вiйськом перейшов Дунай, а далi й Днiстер i пiдступив до Кам'янця на Подiллi, маючи на метi здобути неприступну фортецю над Смотричем, яка досi бралася лише один раз – ii спромiгся захопити литовський князь Вiтовт у далекому XIV столiттi. Тож поки полки Дорошенка громили Ханенка пiд Батогом, турецьке вiйсько взялося за Кам'янець-Подiльський, демонструючи, що вiдступати не мае намiру. І ця облога, яка показуе нам усю серйознiсть становища, що в ньому за якихось кiлька рокiв опиниться Чигирин, заслуговуе на те, щоб бути описаною детальнiше.
Облога Кам'янця-Подiльського турецькою армiею в 1672 роцi
У книзi вiдомого польського письменника Генрiка Сенкевича «Пан Володиевський» е цiкавi рядки, якi стосуються неприступного Кам'янця-Подiльського. Цi слова, вкладенi письменником в уста турецького султана Османа II, сповiщають, що на запитання султана: «Хто ж укрiпив цю цитадель?», його пiдлеглi вiдповiли: «Це зробив сам Бог!» – «Тодi нехай ii Бог i бере!» – мовив Осман i вiдмовився штурмувати фортецю над Смотричем. Проте, через п'ятдесят один рiк пiсля появи тут Османа II, у серпнi 1672 року вiйськове щастя вiдвернулося вiд захисникiв Кам'янця-Подiльського.
Ще в березнi 1672 року перед султанським палацом в Адрiанополi було виставлено бунчуки, що знаменувало: в Османськiй iмперii оголошено чергову священну вiйну з невiрними. Одночасно з цим, у межах пiдготовки до великого й тривалого походу, було органiзовано масову заготiвлю продовольства. На початку лiта з-пiд Адрiанополя, отримавши султанський наказ йти на допомогу Петру Дорошенку в землi Правобережжя, вирушив полковник Абдурахман, а за кiлька днiв – сам султан. Переправившись через Дунай, турецька армiя пiшла вздовж долини рiчки Прут – точно тим самим шляхом, яким iшли 1621 року вояки Османа II. За два мiсяцi, а саме 3 серпня 1672 року турки почали будувати мiст через Днiстер у районi Жванця. 12 серпня мiст було збудовано, i турецькi вояки вступили на територiю Речi Посполитоi.
Слiд додати, що одразу пiсля форсування Дунаю до султанськоi армii приедналися вiйськовi загони молдавського та волоського господарiв, загальною чисельнiстю в шiсть тисяч воякiв. Коли ж султанська армiя переправлялася через Днiстер, до неi приеднали своi сили кримський хан Селiм-Герай з частиною орди – близько десяти тисяч легкоi кiнноти, а також гетьман Петро Дорошенко з трьома тисячами козакiв, якi вже покiнчили з Ханенком i були готовi виконувати свою частину домовленостей iз Оттоманською Портою. Хоча формально походом на Кам'янець командував сам султан Магомет IV, реальним головнокомандувачем був талановитий полководець великий вiзир Ахмед Кюпрiлi.
Передовi частини туркiв швидко оволодiли Жванцем, який був слабо укрiплений, i продовжили свiй шлях на пiвнiч – незважаючи на допомогу з Кам'янця-Подiльського, пiсля короткого бою Іероним Лянцкоронський, який командував гарнiзоном Жванця, був змушений вiдступити iз Жванця.
Що ж до готовностi Кам'янець-Подiльськоi фортецi до майбутньоi облоги, навряд чи ii можна назвати задовiльною. Перед такою грiзною силою, яка прийшла на Подiлля, Рiч Посполита в той час була фактично беззахисною. Коронний гетьман Ян Собеський, добре розумiючи, що не мае нiякоi можливостi для ведення вiйни в полi, зробив ставку в майбутньому протиборствi на потужнi укрiплення Кам'янця-Подiльського. Для цього вiн пiдготував план, згiдно з яким поляки мали пiдготувати мiськi укрiплення з розрахунком затримати тут турецькi сили i дати можливiсть королю зiбрати кварцяне вiйсько та посполите рушення. У межах розробленого плану Собеський мав намiр пiдтягнути до Кам'янця всi гарнiзони з ближнiх фортець та мiст, за винятком хiба Меджибожа, Бара i Брацлава. Крiм того, коронний гетьман дав розпорядження Ханенку, зобов'язавши його надiслати на пiдтримку Кам'янця-Подiльського пiвтори тисячi козакiв. Але цим планам, як уже зазначалося, завадив Петро Дорошенко.
Отже, можемо сказати, що баланс сил був аж нiяк не на користь полякiв. Окрiм великоi кiлькостi пiхотних i кавалерiйських полкiв, турецька армiя мала у своему складi потужну артилерiю, загалом близько 100 гармат, з них 26 – важких. Турецьке командування, дiючи за розробленим заздалегiдь планом, вважало найпершим зi своiх завдань саме оволодiння Кам'янцем. Турки не гiрше за Яна Собеського розумiли, що падiння фортецi дало б змогу безперешкодно просуватися у глиб Правобережжя i навiть Польщi.
Натомiсть гарнiзон кам'янецькоi фортецi складався всього з двохсот чоловiк найманоi пiхоти. Щоправда, дещо врятувало ситуацiю те, що крiм них, пiсля поразки пiд Четвертинiвкою, пiдтягнули до Кам'янця-Подiльського два малочисленнi полки пiхоти по 150–200 чоловiк кожний. Наприкiнцi липня, в останнiй момент, до Кам'янця прибув полк пiхоти в кiлькостi п'ятисот жовнiрiв, найнятих кракiвським бiскупом Тржебiцьким. Ще гiршим було становище в кавалерiйських пiдроздiлах кам'янець-подiльськоi залоги. Тут у складi трьох кавалерiйських хоругв напередоднi облоги залишилось лише 70 жовнiрiв, решта ж розiйшлася хто куди через несвоечасну виплату грошового утримання. До цього можемо додати 24 драгуни Єжи Володиевського, який прибув до Кам'янця-Подiльського, залишивши за наказом Потоцького невеличкий форпост, що його утримував у Хребтiiвi, а також 30 сердюкiв полковника Мотовила i 80 жовнiрiв ротмiстра Мокрицького. Тобто всього регулярного вiйська у гарнiзонi Кам'янця-Подiльського налiчувалося менше анiж 1500 чоловiк. Крiм того, було надзвичайно мало артилерiйськоi обслуги – всього шiсть квалiфiкованих гармашiв. Окрiм гарнiзону виявили бажання стати на захист мiста вiд туркiв близько 500 чоловiк шляхетського ополчення, здатних до оборони.
