скачать книгу бесплатно
Бiй пiд Крутами. 1918
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
Роки нестримною ходою продовжують свiй рух, усе далi й далi вiдкидаючи нас у часi вiд подiй початку XX сторiччя, коли у полум’i революцii народжувалась Украiнська Народна Республiка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посiяти в серцях справжнiх украiнцiв надiю на вiдродження колишньоi величi козацькоi Гетьманщини, вчинити вiдчайдушну спробу продемонструвати свiтовi, що Украiна е самостiйною державою.
У нашiй книзi мова пiде про знаменитий за своею трагiчнiстю i героiзмом бiй пiд Крутами. Не буде перебiльшенням сказати, що цей бiй, а також значення, яке вiн мав у боротьбi за незалежнiсть Украiни, посiдають одне з чiльних мiсць у новiтнiй iсторii Украiнськоi держави.
Ю. В. Сорока
Бiй пiд Крутами
Пролог
Роки нестримною ходою продовжують свiй рух, усе далi й далi вiдкидаючи нас у часi вiд подiй початку XX сторiччя, коли у полум'i революцii народжувалась Украiнська Народна Республiка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посiяти в серцях справжнiх украiнцiв надiю на вiдродження колишньоi величi козацькоi Гетьманщини, вчинити вiдчайдушну спробу продемонструвати свiтовi, що Украiна е самостiйною державою.
Напевне УНР не була iдеальним державним утворенням. Надто мало часу було вiдведено для того, щоб вона скористалася з унiкальноi можливостi, яку отримала внаслiдок революцii у Росii. Але насамперед вона не була iдеалом тому, що iсторiя демонструе нам – iдеальноi держави не iснуе як такоi. Свiт не знав i не знае iдеалу, тож завжди той чи iнший народ, утворюючи iнститут державноi влади, припускаеться помилок, якi потiм доводиться долати за допомогою титанiчних зусиль. Не уникли таких помилок i творцi Украiнськоi Народноi Республiки. Надто мало досвiду державотворення було у тих людей. Надто грандiозним було завдання поновити украiнську державнiсть, зруйновану Росiйською iмперiею ще у XVIII сторiччi. Будувати завжди безмiрно важче, значно легше руйнувати й осуджувати. Та все ж мусимо зауважити: усi, хто осуджував, були стороннiми спостерiгачами, порядними або непорядними арбiтрами давнiх подiй. Однак не стороннi спостерiгачi, котрi беруться виносити вирок iстинним борцям за незалежнiсть, е творцями iсторii. Такими творцями е тi, хто, незважаючи на обставини, стае на захист Батькiвщини i до останнього виконуе свiй обов'язок.
У нашiй книзi мова пiде про знаменитий за своею трагiчнiстю i героiзмом бiй пiд Крутами. Не буде перебiльшенням сказати, що цей бiй, а також значення, яке вiн мав у боротьбi за незалежнiсть Украiни, посiдають одне з чiльних мiсць у новiтнiй iсторii Украiнськоi держави. Знаходили «Крутянськi Фермопiли» вiдголосок у працях iсторикiв, публiцистiв, полiтологiв, а також письменникiв i поетiв. Про трагiчнi подii початку 1918 року створено сотнi полум'яних поетичних рядкiв, а славетний украiнський поет Павло Тичина закарбував iх на скрижалях народноi пам'ятi:
На Аскольдовiй могилi
Поховали iх —
Тридцять мучнiв украiнцiв,
Славних, молодих…
На Аскольдовiй могилi
Украiнський цвiт! —
По кривавiй по дорозi
Нам iти у свiт.
На кого посмiла знятись
Зрадника рука? —
Квiтне сонце, грае вiтер
І Днiпро-рiка…
На кого завзявся Каiн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свiй коханий край.
Вмерли в Новiм Заповiтi
З славою святих. —
На Аскольдовiй могилi
Поховали iх.
Читаючи цi, сповненi душевного болю рядки, мимоволi ставиш перед собою питання: ким же були тi «славнi, молодi» люди, смерть яких оспiвав поет? За що загинули i якi обставини привели iх на Аскольдову могилу у Киевi, щоб навiки поховати там, покривши невмирущою славою. Що вчинили вони героiчного, достойного того, щоб перший президент самостiйноi Украiни Михайло Грушевський назвав iх героями?
Для того щоб дати вiдповiдь на усi цi питання, спробуемо зiбрати докупи рiзноманiтнi iнформативнi джерела, спогади очевидцiв i судження iсторiографiв, якi стосуються подiй, що вiдбулись 29 сiчня 1918 року на вiдтинку залiзничного шляху мiж Нiжином i Бахмачем, у районi нiкому невiдомоi станцii Крути.
Слiд сказати, що бiй пiд Крутами довгий час був своерiдним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською
iсторичною наукою, а пiсля набуття Украiною незалежностi довгий час обростав мiфами i вигадками, що на них багата як зарубiжна, так i вiтчизняна iсторiографiя. І лише кiлька рокiв тому з'явилися бiльш-менш справедливi оцiнки подiй, якi вiдбулись на Чернiгiвщинi 29 сiчня 1918 року, а у 2006 роцi навiть було встановлено пам'ятний знак на мiсцi проведення бою. Розпочавши аналiз iз ситуацii, яка склалась в охопленiй революцiею, а потiм громадянською вiйною Росiйськiй iмперii, спробуемо зрозумiти, що ж призвело до падiння Украiнськоi Народноi Республiки, i неупереджено поглянути на один з найбiльш трагiчних епiзодiв цього падiння – бiй пiд Крутами.
Жовтнева революцiя 1917 року в Росii, ii передумови та перебiг
Побутуе думка, що початок XX сторiччя Росiйська iмперiя, у складi якоi на той час перебувала Украiна, зустрiла, демонструючи значне економiчне зростання. Так мiркувало в той час багато европейських та росiйських аналiтикiв. Наприклад, французький економiст Едмон Терi ще в 1914 роцi заявляв, що коли б Росiя розвивалася так само, як мiж 1900-м i 1912 роками, то, ймовiрно, до середини XX сторiччя Росiйська iмперiя могла б «домiнувати в Європi як у полiтичному, так i в економiчному та фiнансовому вiдношеннi».
Звичайно, було б неправильно заперечувати той факт, що всього за п'ятдесят рокiв свого розвитку капiталiзм iстотно просунув Росiю вперед в економiчному, головним чином у промисловому, вiдношеннi, адже усiм вiдомо, що незадовго до початку Першоi свiтовоi вiйни Росiйська iмперiя посiдала п'яте мiсце у свiтi (пiсля Францii) за загальним рiвнем виробництва промисловоi продукцii. При цьому темпи зростання промисловостi Росii в 90-х роках XIX сторiччя i у передвоеннi роки були досить високими. Вищими, нiж, наприклад, у США. І все ж, незважаючи на таку в цiлому позитивну динамiку, вiдставання Росii вiд передових краiн Заходу було досить значним. У першу чергу в iндустрiальному вiдношеннi. Такий стан справ зберiгався i навiть посилювався в перше десятилiття XX сторiччя. Вiдомий учений, творець перiодичноi системи елементiв Д. І. Менделеев оцiнював вiдставання Росii, наприклад вiд США, як десятикратне. А за показниками випуску основних видiв промисловоi продукцii на душу населення Росiя в 1913 роцi була на рiвнi Іспанii, тодi найбiльш вiдсталоi краiни в Європi.
З огляду на це можемо сказати, що росiйський капiталiзм так i не змiг вирiшити завдання iндустрiалiзацii краiни. Все, що вiн змiг зробити, це лише закласти ii основи. При цьому iндустрiальний прогрес був куплений надто великою цiною, зокрема руйнацiею села. В цiлому, тут можемо бачити тi процеси, що iх пiзнiше повторила у бiльш потворному виглядi радянська влада. Капiталiстичнi методи господарювання також не торкнулися найбiльшого в свiтi державного сектору, представленого, головним чином, державними заводами, якi працювали на оборону. Нi для кого не секрет, що царська Росiя не мала розвиненого машинобудування, навiть товарами народного споживання промисловiсть Росii, всупереч загальнопоширеним уявленням, забезпечувала народ далеко не повнiстю. Наприклад, однiею з найбiльш розвинутих галузей виробництва у той час була текстильна промисловiсть, проте сiльське населення iмперii у величезнiй масi своiй носило домотканий одяг. А що стосуеться технiчних новинок i досягнень, якi тодi широко використовувались у Європi, тут справи йшли ще гiрше. Капiталiзм не встиг перебудувати на буржуазний лад сiльське господарство – головну галузь народного господарства Росii. У ньому все ще переважали форми примiтивного капiталiзму, не кажучи вже про засилля залишкiв крiпацтва – одного з найгiрших проявiв архаiчного феодалiзму. Саме тут слiд шукати причину подальших революцiйних подiй, котрi згодом струснули будову Росiйськоi iмперii.
Коли мова заходить про економiку Росii перед початком Першоi свiтовоi вiйни, найчастiше ми чуемо, що в передвоеннi роки, тобто з 1909-го по 1913 рiк, Росiя щорiчно вивозила на експорт вiд дев'яти до чотирнадцяти мiльйонiв тонн зернових, тобто була великим експортером зерна. Крiм того, на основi порiвняння особистого споживання мiського населення в Росii i США у 1913 роцi видно, що Росiйська iмперiя за цими показниками майже не поступалася американцям. Однак подiбне порiвняння не вiддзеркалювало справжнього стану речей. Насправдi величезна частина сiльського населення iмперii систематично недоiдала, жила в бiдностi, злиднях, була приречена на неосвiченiсть i неуцтво. До того ж, у 1911 роцi вибухнув черговий неврожай, який охопив двадцять губернiй европейськоi частини Росii, в тому числi й деякi райони Украiни. Тодi, згiдно з офiцiйними даними, голодували i потребували продовольчоi допомоги близько двадцяти мiльйонiв чоловiк. З огляду на цей факт зрозумiло, що експорт зернових Росiя здiйснювала за рахунок недоспоживання, недоiдання широких народних мас, а не через надлишок сiльськогосподарськоi продукцii. «Самi недоiмо, а вивеземо» – саме такою була теза творцiв економiчноi полiтики того часу.
А далi ситуацiя лише погiршувалась. Монополiстична концентрацiя промисловостi i фiнансiв Росiйськоi iмперii з початком Першоi свiтовоi вiйни досягла справдi величезних масштабiв. Одночасно з цим вiйна, успiхи у якiй були для Росiйськоi iмперii бiльш анiж сумнiвними, призвела до дезорганiзацii промисловостi. Так, вiдомо, що з 9750 наявних в iмперii великих пiдприемств до 1917 року не дiяло 3884. Не кращим чином справи йшли й у сiльському господарствi, де збiр зернових культур зменшився у порiвняннi з 1913 роком на 260 мiльйонiв тонн. Перебували у станi колапсу транспорт та багато iнших галузей промисловостi.
Ще однiею з причин майбутньоi революцii можемо назвати, окрiм занепаду сiльського господарства i промисловостi, земельне питання, яке не менш гостро стояло у переважнiй бiльшостi европейських регiонiв iмперii, в тому числi й в Украiнi. Станом на 1905 рiк у Росiйськiй iмперii тридцять тисяч великих помiщикiв володiли сiмдесятьма мiльйонами десятин землi, у той час як десять з половиною мiльйонiв селянських дворiв, якi нараховували близько ста десяти мiльйонiв чоловiк, мали у своему розпорядженнi сiмдесят п'ять мiльйонiв десятин. Провiвши нехитрi розрахунки, отримуемо результат: на одну помiщицьку родину припадало в середньому двi тисячi десятин землi, а на селянський двiр – вiд семи до п'ятнадцяти десятин. Проте навiть такий результат не висвiтлюе справжнього стану речей – документи тiеi епохи свiдчать, що у половини селянських родин було в користуваннi по однiй десятинi. А якщо взяти до уваги той факт, що на початку XX сторiччя саме земля годувала селян, залишаючись единим джерелом прибутку, стае зрозумiлим – питання перерозподiлу земельних ресурсiв напередоднi революцii стояло винятково актуальним.
Третiм чинником, який призвiв до революцiйноi ситуацii, безумовно, стала вже згадувана нами Перша свiтова вiйна. Неодноразовi мобiлiзацii, що iх проводила влада царськоi Росii, намагаючись утримати своi позицii на фронтах, ще бiльше погiршували становище селянства. Вiдомо, що до 1917 року серед селян нараховувалось 30 % безкiнних, 34 % безiнвентарних, 15 % безпосiвних дворiв. Народ зубожiв, а вiйна вимагала все нових жертв, якi, втiм, не покращували ситуацii на фронтах. Бойовi дii викликали величезнi втрати, чим i зажили недоброi слави в народi.
Як наслiдок усього, про що згадувалось вище, в столицi Росiйськоi iмперii Петроградi у 1917 роцi вiдбулась так звана Лютнева революцiя. Цар Микола II змушений був зректись престолу, передавши повноваження Тимчасовому уряду. Росiя розпочала шлях до падiння iмперii i появи на ii просторах нових державних утворень.
Однак у лютому 1917 року низка революцiйних потрясiнь, якi мали струснути величезну краiну, лише починалася. Дуже скоро з'ясувалось, що новий уряд не мiг вирiшити проблем, якi стояли перед краiною, а економiка вперто агонiзувала й далi. І хоч випуск валовоi продукцii промисловостi скоротився на початку 1917 року, в порiвняннi з 1916-м, на 36,4 %, з березня по жовтень 1917 року було зупинено ще 800 пiдприемств. Рiзко скоротилася виплавка чавуну, сталi, видобуток вугiлля i нафти. До осенi на Уралi, в Донбасi та iнших промислових центрах не працювала половина iснуючих пiдприемств. Це призвело до того, що, незважаючи на мобiлiзацiю, серед населення почалось масове безробiття. Одночасно зростала дорожнеча продуктiв харчування. Реальна заробiтна плата робiтникiв упала на 40–50 % у порiвняннi з 1913 роком. Не покращували стану справ i численнi спроби уряду владнати ситуацiю за допомогою випуску в обiг нових грошових знакiв. І якщо вiд початку Першоi свiтовоi вiйни до лютого 1917 року прирiст грошовоi маси в державi склав понад 8,2 мiльярда карбованцiв, то в лютому – жовтнi цього ж року ця цифра сягнула 9,5 мiльярда карбованцiв, а кредитна емiсiя покривала 65,5 % видаткiв бюджету. Швидко зростав i державний борг Росiйськоi iмперii, який до жовтня 1917 року налiчував уже понад 50 мiльярдiв карбованцiв, з яких iноземним державам Росiя заборгувала понад 11,2 мiльярда карбованцiв.
Саме у цей момент, пiдкреслюючи неспроможнiсть Тимчасового уряду опанувати ситуацiю та його слабкiсть, по всiй краiнi почали масово створюватись новi органи управлiння – так званi Ради робiтничих та солдатських депутатiв. І якщо у березнi 1917 року в мiстах i губернiях Росiйськоi iмперii iснувало близько шестисот Рад, то напередоднi жовтневого заколоту дiяло вже 1429 подiбних зiбрань. Серед них 706 являли собою об'еднанi Ради робiтничих i солдатських депутатiв, 235 були Радами робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, 33 – Радами солдатських депутатiв. Першi 974 Ради становили всеросiйську органiзацiю, керовану Центральним Виконавчим Комiтетом Рад робiтничих i солдатських депутатiв першого скликання. Решта 455 були селянськими Радами i об'еднувалися у Ради селянських депутатiв обраним на І Всеросiйському з'iздi Рад селянських депутатiв Комiтетом.
Поява Рад призвела краiну до фактичного двовладдя. Крiм Рад були створенi фабрично-заводськi комiтети, професiйнi спiлки, загони робiтничоi мiлiцii та червоноi гвардii. Почалося швидке зростання чисельностi соцiалiстичних партiй, а iхне керiвництво, вiдчуваючи майбутню можливiсть перехопити владу, масово поверталось з емiграцii та заслання, у яке його спровадив ранiше царський уряд. І найбiльш рiшучими дiями на цьому теренi вiдзначилась, безумовно, бiльшовицька партiя В. Ульянова (Ленiна) – РСДРП(б). Майбутнiй вождь свiтового пролетарiату краще за iнших прорахував користь вiд стрiмких i рiшучих дiй, що й дало своi результати – бiльшовики, якi мали у своему складi на час Лютневоi революцii близько 24 тисяч чоловiк, на кiнець квiтня 1917 року налiчували вже понад сто тисяч «багнетiв».
За кiлька мiсяцiв до жовтневого перевороту у своiх «Квiтневих тезах» В. Ленiн, не закликаючи до негайного повалення Тимчасового уряду, висунув вимоги демократичноi перебудови державного ладу i переходу всiеi влади в руки Рад, якi тодi ще не контролювалися бiльшовиками. Саме цiеi пори краiною прокотилася цiла низка полiтичних криз.
Першою була квiтнева криза, викликана публiкацiею 18 квiтня (1 травня) ноти мiнiстра закордонних справ Мiлюкова. У нiй голова МЗС Тимчасового уряду повiдомляв про намiр Росiйськоi iмперii вести вiйну далi до переможного кiнця. Необережне висловлювання мiнiстра призвело до створення 5 (18) травня першого коалiцiйного Тимчасового уряду на чолi з князем Г. Є. Львовим. До складу цього уряду, разом з кадетами i октябристами, увiйшли меншовики І. Г. Церетелi та М. І. Скобелев, а також есери О. Ф. Керенський i В. М. Чернов. На деякий час Ленiн мусив приховати своi амбiцii – на Першому Всеросiйському з'iздi Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який вiдбувся 3 (16) червня в Петроградi, бiльшовики мали лише 105 голосiв, у той час як меншовики – 248, а есери – 285. Унаслiдок цього з'iзд бiльшiстю голосiв прийняв резолюцiю про довiру Тимчасовому уряду.
Незважаючи на рiшення з'iзду, бiльшовики продовжували дiяти. Вже 18 червня (1 липня) розпочалась червнева криза, пiд час якоi близько 500 тисяч робiтникiв i солдатiв вийшли на демонстрацiю пiд гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть вiйну!», «Геть десять мiнiстрiв-капiталiстiв!». Однак i цей, органiзований бiльшовиками на чолi з В. Ленiним захiд зазнав поразки, що призвело 2(15) липня до липневоi кризи. Подii розгорталися
все стрiмкiше. 4(17) липня прихильники Тимчасового уряду розстрiляли в Петроградi демонстрацiю робiтникiв i солдатiв, якi вимагали переходу влади до рук Рад. У вiдповiдь на претензii бiльшовикiв контрольований есерами i меншовиками ВЦВК Рад заявив: «Ми визнали Тимчасовий уряд урядом порятунку революцii. Ми визнали за ним необмеженi повноваження i необмежену владу».
Тимчасовий уряд розпочав репресii проти бiльшовикiв, закриваючи деякi iхнi газети i ухваливши заарештувати й судити В. Ленiна. Той разом iз колегою по партii Зинов'евим змушений був перейти на нелегальне становище: пiд виглядом фiнського косаря переховувався до серпня у селищi Розлив, пiсля чого втiк до Фiнляндii.
Тим часом у Петроградi 24 липня (6 серпня) закiнчилося формування другого коалiцiйного уряду пiд головуванням О. Керенського, а вже наступного дня розпочався так званий Корнiловський заколот.
Суть заколоту полягала в тому, що 25 серпня (7 вересня) верховний головнокомандувач росiйськоi армii генерал Лавр Георгiйович Корнiлов послав вiйська, зокрема 3-й кiнний корпус генерала Кримова, на Петроград, зажадавши вiдставки Тимчасового уряду та виiзду Керенського з краiни. Мiнiстри-кадети, у свою чергу, 27 серпня (9 вересня) подали у вiдставку на знак солiдарностi з Корнiловим. У вiдповiдь на заколот Керенський оголосив Корнiлова бунтiвником i усунув з посади верховного головнокомандувача, приготувавшись до протистояння. Тим часом ЦК РСДРП(б) звернувся до робiтникiв i солдатiв Петрограда iз закликом стати на захист революцii. За три днi до загонiв червоноi гвардii записалося 15 тисяч петроградських робiтникiв. Окрiм червоногвардiйцiв проти вiйськ Корнiлова були вiдправленi солдати революцiйних частин петроградського гарнiзону i моряки Балтiйського флоту. Крiм того, бiльшовицькi агiтатори розкладали зсередини вiрнi Корнiлову частини. Слiд зауважити, що кожне слово посланцiв Ленiна знаходило розумiння серед людей, втомлених довгою i кровопролитною вiйною. Так, вони стомилися i хотiли лиш одного – покинути зброю i повернутись до своiх домiвок. Хiба ж могли солдати, котрi слухали бiльшовицьких агiтаторiв, здогадуватися що тi зовсiм скоро кинуть iх у вир ще кривавiшоi вiйни?
А Петроград активно готувався до оборони. Завдяки спiльним зусиллям бiльшовикiв i Тимчасового уряду до ЗО серпня (12 вересня) рух корнiловцiв було зупинено. Генерал Кримов застрелився, а генерали Корнiлов, Лукомський, Денiкiн, Марков, Романовський, Ерделi та iншi були заарештованi. Ранком 31 серпня (13 вересня) у Петроградi було оголошено про придушення заколоту.
Корнiловський заколот зiграв у першу чергу на руку саме бiльшовикам i В. Ленiну. Вiн призвiв до радикалiзацii Рад та iх переходу на бiк бiльшовикiв, якi тепер вiдчули, що цiлком здатнi взяти владу в Росiйськiй iмперii до своiх рук. На захист такого твердження свiдчить хоча б такий факт: якщо на час заколоту бiльшовики контролювали Ради Іваново-Вознесенська, Риги, Кронштадта, Орехово-Зуева, Красноярська, Катеринослава i Луганська, то в результатi перевиборiв до Рад, кампанiя на користь яких була розгорнута бiльшовиками пiсля заколоту Корнiлова, вони отримали бiльшiсть ще й у Радах Брянська, Самари, Саратова, Царицина, Мiнська, Киева, Ташкента та iнших мiст. Станом на 1 (14) вересня ВЦВК Рад отримав вiд 126 мiсцевих Рад вимогу взяти владу, i навряд чи слiд пояснювати, якою полiтичною силою така вимога була iнiцiйована. І хоча Ради селянських депутатiв були бiльшовизованi поки що меншою мiрою, до iхньоi думки не надто прислухались – бiльшовики знову висунули гасло «Вся влада Радам!».
У змаганнi за електорат значною мiрою допомагали бiльшовикам такi гасла, як «Мир – народам», «Земля – селянам», «Фабрики – робiтникам». Удаючись до банального популiзму, РСДРП(б) успiшно застосовувала цi формули, добре розумiючи, чого найбiльше потребуе стомлена вiйною i полiтичною кризою краiна. І вибiр бiльшовикiв виявився правильним. Завдячуючи саме iхнiм зусиллям, Тимчасовий уряд вiд початку вересня 1917 року почав агонiзувати.
1 (14) вересня Тимчасовий уряд, не чекаючи на рiшення Установчих Зборiв, проголосив Росiю республiкою. Зi свого складу уряд видiлив Директорiю, або Раду П'яти, на чолi з О.Ф. Керенським. Зазначена Рада не мала в своему складi кадетiв, яких було звинувачено в iнспiрацii Корнiловського заколоту. ВЦВК, що перебував пiд контролем есерiв i меншовикiв, скликав 14 (27) вересня Демократичну нараду, яка включала делегатiв вiд Рад, профспiлок, органiзацiй армii i флоту, кооперацiй, нацiональних установ тощо. Рiшенням Демократичноi наради 25 вересня (8 жовтня) було створено новий коалiцiйний уряд у складi 6 мiнiстрiв-капiталiстiв i 10 мiнiстрiв-соцiалiстiв.
Справжнiй крах Росiйськоi iмперii розпочався дещо пiзнiше. На початку жовтня Керенський зробив нову спробу замiнити «ненадiйнi» вiйськовi частини, якi перебували у столицi. Скорiш за все, не розумiючи, до яких наслiдкiв ця спроба призведе, голова Тимчасового уряду видав наказ про вiдправлення на фронт двох третин Петроградського гарнiзону. І наслiдки не забарились – наказ Керенського вiдразу ж спровокував конфлiкт мiж урядом та столичними полками, якi, звичайно ж, не бажали вирушати на фронт. Саме з цього конфлiкту, як стверджував згодом Лев Троцький, фактично i розпочалося повстання, яке згодом радянська пропаганда нарече Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiею. Але про все за порядком.
Одразу пiсля виходу наказу Керенського депутати петроградськоi Ради вiд гарнiзону апелювали до Ради, робоча секцiя якоi виявилася так само мало зацiкавленою в ротацii вiйськових частин, як i самi солдати. 18 жовтня Рада представникiв полкiв, за пропозицiею Троцького, прийняла резолюцiю про непiдкорення гарнiзону Тимчасовому уряду. Згiдно з цим рiшенням, виконуватися могли тiльки тi накази штабу вiйськового округу, якi були пiдтвердженi солдатськоi секцiею петроградськоi Ради.
Слiд сказати, що намiр очолити збройне повстання бiльшовики висловили ще на VI з'iздi партii, на початку серпня 1917 року. Але тодi загнана в пiдпiлля бiльшовицька партiя була позбавлена можливостi пiдготувати заколот. Робiтники, якi спiвчували бiльшовикам, були роззброенi, а iхнi вiйськовi органiзацii – оголошенi поза законом. Крiм того, Тимчасовий уряд, розумiючи всю небезпеку, яку таiли пiдконтрольнi бiльшовикам полки петроградського гарнiзону, дали наказ iх розформувати. Можливiсть знов озброiтися з'явилась у бiльшовикiв лише в днi Корнiловського заколоту, але одразу пiсля його придушення тi, хто готував збройний путч, на деякий час зменшили активнiсть, покладаючи надii на мирний розвиток подiй. Лише в 20-х числах вересня, пiсля того, як бiльшовики очолили петроградську i московську Ради, пiсля провалу Демократичноi наради, В. Ленiн знову заговорив про повстання, тож 10 (23) жовтня Центральний Виконавчий Комiтет прийнятою резолюцiею поставив питання необхiдностi збройного перевороту на порядок денний. 16 (29) жовтня розширене
засiдання ЦБК, за участю представникiв районiв, пiдтвердило свое рiшення. Ще ранiше, 9 (22) жовтня 1917 року, правi соцiалiсти внесли на засiдання петроградськоi Ради пропозицiю створити Комiтет революцiйноi оборони для захисту столицi вiд нiмецькоi регулярноi армii, яка у той час небезпечно наблизилась до столицi. За задумом iнiцiаторiв створення Комiтету, новостворений орган повинен був залучити й органiзувати робiтникiв для активноi участi в оборонi Петрограда. Бiльшовики швидко скористались такою сприятливою для них нагодою, вбачаючи у нiй можливiсть легалiзацii робочоi червоноi гвардii, ii озброення та навчання.
Здобувши бiльшiсть у петроградськiй Радi, лiвi соцiалiсти фактично вiдновили в краiнi двовладдя, i протягом двох тижнiв двi влади вiдкрито мiрялися силами: Тимчасовий уряд наказував полкам виступити на фронт, а Рада призначала перевiрку наказу i, встановивши, що продиктований вiн не стратегiчними, а полiтичними мотивами, наказувала полкам залишатися в мiстi. Командувач вiйськового округу забороняв видавати робiтникам зброю з арсеналiв Петрограда й околиць, а Рада виписувала ордер, i зброя видавалася.
У вiдповiдь на такi дii бiльшовикiв Тимчасовий уряд спробував озброiти своiх прихильникiв гвинтiвками з арсеналу Петропавлiвськоi фортецi, але iнформацiя про цi дii швидко поширилась мiстом, i Рада використала своi повноваження для припинення видачi зброi. Закрiплюючи свiй успiх, 21 жовтня Рада солдатських депутатiв у прийнятiй резолюцii визнала себе единою легiтимною владою. У вiдповiдь на такий крок Керенський намагався викликати до столицi вiйська з фронту i з вiддалених вiйськових округiв, але досить скоро вiн зрозумiв, що його задум приречений на провал. Вiйськових частин, якi зберiгали вiрнiсть Тимчасовому уряду, було тепер ще менше, нiж у серпнi. І хоч командири дивiзiй i полкiв виконували накази Керенського, представники петроградськоi Ради зустрiчали колони воякiв на далеких пiдступах до столицi, пiсля чого однi з них повертали назад, iншi поспiшали до Петрограда уже як прихильники Ради.
Зауважимо, що до збройного повстання у жовтнi 1917 року готувались не лише очолюванi В. Ленiним бiльшовики. iхнi опоненти – правi соцiалiсти i кадети – теж призначали повстання. Спочатку його датою було 17, потiм 20 i 22 жовтня. Керенський, якого, безумовно, повiдомили про такi плани, невпинно готувався протистояти заколотникам. Але переворот, який стався в нiч на 25 жовтня, став несподiванкою для всiх. Скорiш за все, це вiдбулось тому, що Тимчасовий уряд уявляв його собi зовсiм iнакше. Всi чекали повторення липневих подiй, озброених демонстрацiй полкiв гарнiзону, колон робiтникiв на вулицях i майданах, тiльки цього разу з намiром заарештувати уряд i захопити владу. Але, як ми знаемо, нiяких демонстрацiй не вiдбулось, та й гарнiзон майже не був задiяний. Загони робiтничоi червоноi гвардii i матросiв Балтiйського флоту просто завершували давно розпочату петроградською Радою роботу з перетворення двовладдя на единовладдя. Вони швидко звели розведенi за наказом Керенського мости, роззброiли виставленi урядом караули, взяли пiд свiй контроль вокзали, електростанцiю, телефон i телеграф. Усе це сталося без единого пострiлу, спокiйно i методично. Члени Тимчасового уряду на чолi з Керенським, якi тiеi ночi були на своiх робочих мiсцях, довго не могли зрозумiти, що вiдбуваеться: в Зимовому палацi вiдключили телефони, припинив дiяти телеграф, нарештi пропало свiтло.
Невеликий загiн юнкерiв на чолi з народним соцiалiстом В. Б. Станкевичем спробував був вiдбити телефонну станцiю, але зазнав невдачi. Не досягли успiху й iншi спроби протистояти бiльшовикам. Тож на ранок 25 жовтня (7 листопада) пiд контролем Тимчасового уряду залишався лише Зимовий палац, оточений загонами червоноi гвардii, яка готувалась до штурму.
Незважаючи на те, що вiйська проiгнорували вимоги Керенського прийти на допомогу, сили захисникiв Тимчасового уряду були досить потужними, як для оборони окремо взятоi будiвлi. Вони складалися з чотирьохсот бiйцiв третьоi Петергофськоi школи прапорщикiв, п'ятисот бiйцiв другоi Оранiенбаумськоi школи прапорщикiв, а також двохсот багнетiв ударного жiночого батальйону i двохсот донських козакiв. Були у розпорядженнi Керенського також окремi юнкерськi й офiцерськi групи з Миколаiвського iнженерного, артилерiйського та iнших училищ, загiн «Комiтету калiк воiнiв i георгiiвських кавалерiв», загiн студентiв, батарея Михайлiвського артилерiйського училища – всього до двох тисяч бiйцiв, яких було посилено кулеметами, чотирма броньовиками i шiстьма гарматами. Рота самокатникiв за постановою батальйонного комiтету пiзнiше була вiдведена з позицiй, однак до цього часу гарнiзон палацу посилився ще на триста бiйцiв за рахунок батальйону iнженерноi школи прапорщикiв.
Близько 19-i години 25 жовтня в Зимовий палац пройшов комiсар Петроградського вiйськово-революцiйного комiтету Григорiй Чудновський з групою парламентарiв. Вiд iменi повсталих йому було доручено пред'явити Тимчасовому уряду ультиматум з вимогою здатися. Цiкавим е той факт, що Чудновський був знайомий з командирами залоги Зимового палацу Пальчинським i Рутенбергом, тож коли юнкери хотiли його заарештувати, Пальчинський наказав вiдпустити парламентера. Дещо пiзнiше Чудновський ще раз проходив у палац для ведення переговорiв, а далi заговорила зброя. О 21-й годинi вiдбувся знаменитий холостий пострiл з носовоi гармати крейсера «Аврора». Крiм того, Зимовий палац, було обстрiляно з гармат Петропавлiвськоi фортецi. Близько 1-i години ночi 26 жовтня (8 листопада) Чудновський утрете з'явився у Зимовому палацi, цього разу разом з Антоновим-Овсiенком. Тепер вiн очолював основнi сили штурмуючих.
Про вирiшальнi подii, якi вiдбулись пiд час штурму останнього вогнища спротиву Тимчасового уряду, згадуе у своiх споминах Антонов-Овсiенко. Все розпочалося з перестрiлки, яка спалахнула 25 жовтня одразу пiсля настання темряви. Безладна стрiлянина бiля палацу тривала майже годину. Згодом штурмуючi вiдкрили кулеметний вогонь по захисниках Зимового палацу. Юнкери вiдповiли вогнем з дерев'яних барикад, якi звели для захисту вiд ворожих куль. На кiлька хвилин стрiлянина вщухла, пiсля чого кулемети штурмуючих заговорили знову. Щiльнiсть вогню з обох сторiн посилилась, пiсля чого пролунали гарматнi пострiли з Петропавлiвськоi фортецi i, нарештi, холостий пострiл «Аврори». Одразу пiсля початку артилерiйського обстрiлу броньовики, якi були поблизу Зимового палацу, припинили вогонь. За кiлька хвилин припинили опiр i юнкери на барикадах, а бiйцi жiночого ударного батальйону здалися в полон, унаслiдок чого бiльшовики на чолi з Антоновим-Овсiенком змогли проникнути у ворота i на сходи палацу. Але, як виявилося, святкувати перемогу було ще зарано – одразу пiсля цього юнкери посилили вогонь, змушуючи нападникiв повернутись на попереднi позицii. Пiсля того як заколотники вiдступили, гарматний обстрiл тривав i далi, i лише пiсля кiлькох влучень артилерiйських снарядiв у будiвлю частина юнкерiв здалася.
Нарештi бiльшовики змогли прорватися у бiчнi ворота, за якi точилась така запекла боротьба. Однак тут на них чекала несподiванка – сходи виявились забарикадованими захисниками Тимчасового уряду. Для того щоб обiйти барикаду сходами, штурмуючi згаяли майже годину, i лише пiсля цього юнкери оголосили про цiлковите припинення опору.
Жертви були мiнiмальнi. Втрати штурмуючих – п'ять матросiв i один солдат убитими, а також кiлька десяткiв легко поранених. З боку захисникiв Зимового палацу, за словами Антонова-Овсiенка, нiхто серйозно не постраждав. Одразу пiсля закiнчення штурму всiх захисникiв Зимового палацу було роззброено i вiдпущено по домiвках.
Близько 2-i години ночi, пройшовши до Малоi iдальнi, в якiй розташовувалися на той момент члени Тимчасового уряду, Антонов-Овсiенко оголосив про припинення iхньоi дiяльностi. Мiнiстри Керенського були заарештованi i вiдправленi до Петропавлiвськоi фортецi, звiдки через кiлька днiв iх звiльнили. Так закiнчився бiльшовицький переворот, який нова влада згодом назве Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiею i багато рокiв буде пiдносити радянському народу як одну з найбiльш доленосних подiй нового часу. Не було знаменитого штурму Зимового, який кожен з нас бачив у кiно, не було гнiву повсталого народу. Мало мiсце звичайне захоплення влади. А попереду роки громадянськоi вiйни, голоду, хвороб i репресiй.
Початок громадянськоi вiйни
Створення Центральноi Ради, ii перший i другий унiверсали
Саме жовтневий переворот, як не дивно, зiграв на руку Украiнi й iншим поневоленим народам Росiйськоi iмперii, дозволивши iм розпочати свою iсторiю з нового листа й отримати незалежнiсть. Несподiвано зникла сильна рука самодержця, котра утримувала украiнцiв у покорi росiйськiй коронi ще вiд часiв Петра І i Катерини II. Нова влада, яка тепер була у Петроградi, мала таку кiлькiсть власних невирiшених проблем, що просто фiзично не могла контролювати Киiв i припинити його спроби вийти з-пiд контролю росiйськоi влади. Розпочиналась громадянська вiйна.
З найбiльш важливих причин громадянськоi вiйни в сучаснiй iсторiографii визнаються протирiччя, якi збереглися на просторах колишньоi Росiйськоi iмперii пiсля Лютневоi революцii. Цi протирiччя мали передусiм соцiальний, полiтичний та нацiонально-етнiчний характер. Як ми могли бачити на початку книги, цi протирiччя накопичувались задовго до жовтневого перевороту i лише з послабленням впливу влади на ситуацiю у краiнi змогли нарештi з'явитися на поверхнi.
Слiд сказати, що «пролетарська революцiя» вiд початку розглядалася лiдерами бiльшовикiв як розрив громадянського миру, разом з яким повинна розпочатися громадянська вiйна. Ця вiйна, на iхню думку, мала стати проявом вищоi фази класовоi боротьби, тобто боротьби мiжнародного пролетарiату i буржуазii. Тому бiльшовики не тiльки були готовi до ведення громадянськоi вiйни, вони бажали наблизити ii початок в силу теоретичних постулатiв свого вчення. Ще на початку Першоi свiтовоi вiйни у 1914 роцi ними було висунуте гасло «Перетворимо iмперiалiстичну вiйну на вiйну громадянську!». І хоча пiсля перемоги Лютневоi революцii В. Ленiн прибрав гасло про громадянську вiйну з перелiку найближчих планiв бiльшовицькоi партii, говорити про те, що ii не було в планах бiльшовикiв, було б помилкою. Скорiше це вiдбулось через той факт, що В. Ленiн напередоднi жовтневого перевороту плекав надii, що Тимчасовий уряд добровiльно вiддасть владу в краiнi бiльшовикам. На захист такоi гiпотези можемо навести висловлювання росiйського iсторика, професора Європейського унiверситету в Санкт-Петербурзi Бориса Колоницького. Науковець наголошуе, що «культурно i психологiчно бiльшовики i пiсля зняття даноi тези готовi були розпочати громадянську вiйну задля перетворення свiтовоi вiйни на свiтову революцiю, i вже до вересня 1917 року курс на "збройне повстання" i на "громадянську вiйну" був повернутий». Не останню роль вiдiграли й полiтичнi амбiцii В. Ленiна та його адептiв. Прагнення бiльшовикiв будь-що утриматися при владi, встановити диктатуру партii i будувати нове суспiльство виходячи зi своiх теоретичних засад зробило громадянську вiйну неминучою.
Громадянська вiйна супроводжувалася широким втручанням низки iноземних краiн у внутрiшнi справи Росii. Саме iноземнi держави часто пiдтримували нацiонально-визвольний рух у певних регiонах, використовуючи прагнення народiв колишньоi iмперii до незалежностi з метою поширення на них свого впливу. А якщо згадати той факт, що початок громадянськоi вiйни у Росii збiгся з продовженням Першоi свiтовоi вiйни, стае зрозумiлим, що кiлькiсть краiн, якi хотiли здобути власнi дивiденди з полiтичноi нестабiльностi у Росii, була чимала. Це, зокрема, Австро-Угорська iмперiя i Нiмеччина, Османська iмперiя та Британiя зi своiми численними домiнiонами. Здiйснювали вiйськову iнтервенцiю на територiю колишньоi Росiйськоi iмперii Італiя i Грецiя, Сербiя i Румунiя, навiть Японiя i Китай намагались покращити свое мiжнародне становище за рахунок охопленоi революцiею Росii.
Що ж до украiнських теренiв, тут теж не обiйшлось без втручання iноземних вiйськ, у першу чергу нiмецьких. Використовуючи прагнення украiнцiв побудувати власну державу, ослаблена вiйною Нiмеччина поспiшила скористатися iз сприятливих обставин.
Ранiше ми розглядали ситуацiю у Росiйськiй iмперii напередоднi початку Першоi свiтовоi вiйни, тож спробуемо тепер проаналiзувати становище, яке склалось того часу в Украiнi. І хоча Украiну меншою мiрою, анiж росiйськi губернii iмперii, торкнулись сумнозвiснi подii часiв Столипiна, котрi вирiзнялись доволi жорстокими репресiями проти селянського руху, початок новоi вiйни був болiсним для украiнцiв. На думку багатьох iсторикiв, для украiнських народiв Росiйськоi i Австро-Угорськоi iмперiй ця кривава бiйня пройшлася, «як ножем по серцю», примушуючи представникiв одного народу вбивати одне одного в армiях ворогуючих держав. І якщо на початку вiйни ареною бойовищ були головним чином Галичина, Буковина i Прикарпаття, то станом на лютий 1917 року Киiв i частина Центральноi Украiни теж стали прифронтовими мiсцевостями. Що ж стосуеться захiдних регiонiв, тут узагалi справи йшли вкрай погано. Боротьба за Львiв i Тернопiль перетворила Галичину на театр кровопролитних бойових дiй – вiд Брусиловського прориву влiтку 1916 року до Луцького «мiшка». З почуттям приреченостi йшли украiнцi до вiйська, чiтко усвiдомлюючи, що Украiна менше за iнших зацiкавлена у подальшому веденнi вiйни.
Царська Росiя прагнула взяти пiд свiй контроль Галичину, яка ще вiд половини XVIII сторiччя перебувала пiд владою Австро-Угорщини. При цьому на прiоритети самих украiнцiв, само собою, не зверталось жодноi уваги. У контекстi такого твердження е надзвичайно цiкавим один документ, що його царська влада випустила, намагаючись привернути до себе захiдних украiнцiв.
Знаючи настроi украiнськоi частини населення Галичини i виходячи з «iсторичних прав Росii на Галичину як вiдторгнуту ранiше частину Киiвськоi Держави», головнокомандувач росiйськоi армii, великий князь Микола Миколайович 18 серпня 1914 року випустив звернення до населення Галичини:
РОСІЙСЬКОМУ НАРОДУ
Брати! Твориться Суд Божий! Терпляче, з християнським смиренням, протягом столiть, нудився росiйський народ пiд чужоземним ярмом, але нi лестощами, нi гонiнням не можна було зламати в ньому сподiвань волi. Як бурхливий потiк рве каменi, щоб злитися з морем, так немае сили, яка зупинила б росiйський народ у його поривi до об'еднання. Так не буде бiльше пiд'яремноi Русi! Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла i князiв Данила i Романа, скинувши ярмо, поставить стяг единоi i нероздiльноi Росii. Так здiйсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачiв землi Руськоi. Хай допоможе Господь царственому своему помазанику, Імператору Миколi Олександровичу всiеi Росii, завершити справу Великого Князя Івана Калити. А ти, багатостраждальна братська Русь, встань на стрiтення росiйськоi ратi. Звiльняються росiйськi брати! Всiм вам знайдеться мiсце на лонi Матерi-Росii. Не ображаючи мирних людей, якоi б не були вони народностi, не вважаючи свого щастя на утиск iноземцiв, як це робили шваби, звернiть меч свiй на ворога, а серця до Бога, з молитвою за Росiю i за росiйського царя.
Зречення царем Миколою II престолу стало для Украiни саме тим сигналом, на який вона очiкувала багато рокiв – подii весни 1917 року, нарештi, пробудили серед украiнських полiтикiв бажання боротися за украiнську автономiю. Першою звiсткою про революцiю у Петроградi була телеграма члена Державноi Думи Бубликова, послана в Украiну по «лiнii шляхiв сполучення», а простiше кажучи, залiзницею. У телеграмi повiдомлялось про падiння самодержавства i мiстився заклик зберiгати спокiй i порядок. Але жодних iнших офiцiйних повiдомлень не було, i ще цiлих три днi Киiв i вся Украiна перебували в полонi рiзного роду чуток. Тiльки пiсля рiшення головнокомандувача Пiвденно-Захiдного фронту генерала Брусилова командувач Киiвського вiйськового округу Ходорович дозволив газетам надрукувати повiдомлення про подii в столицi. Киiв, а згодом i решта Украiни дiзналися про Лютневу революцiю.
Придушена на час вiйни полiтична дiяльнiсть усiляких, спрямованих на здобуття автономii нелегальних органiзацiй i партiй вiдразу ж вiдродилася i «закипiла», у прямому i переносному сенсi. Про створення новоi незалежноi держави тодi, тобто ранньою весною 1917 року, мова ще не велась. Але досить скоро самостiйницькi настроi в Украiнi почали зростати. Як наголошував вiдомий полiтичний дiяч часiв УНР Ісак Мазепа, марксист i автономiст одночасно, перед вiйною в Украiнi «майже не було помiтно проявiв якого-небудь широкого, масового нацiонального руху, коли… ледве блимав маленький вогник полiтичноi активноi украiнськоi iнтелiгенцii». Самi тiльки назви партiй говорять про рiзноманiття течiй та iхнiх лiдерiв: Украiнська демократична партiя, Украiнська радикальна партiя, Радикально-демократична украiнська партiя, Революцiйна украiнська партiя, Товариство украiнських поступовцiв, Союз визволення Украiни (останнiй iснував як у росiйськiй, так i в Австро-Угорськiй iмперiях), Народна соцiалiстична партiя, Украiнська партiя есерiв та багато iнших…
Пiсля отримання повiдомлення про революцiю у Петроградi 3 березня 1917 року за юлiанським календарем у Киiвськiй мiськiй думi зiбралися представники громадських органiзацiй i партiй. У ходi засiдання вони обрали виконавчий комiтет, який складався з дванадцяти представникiв рiзних полiтичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всiх революцiйних партiй i органiзацiй сподiвались використати свiй шанс, адже з падiнням царського уряду вони дiстали можливiсть виступати легально i брати участь у громадському та полiтичному життi. Виконавчий комiтет, поповнений згодом численними коалiцiями, протягом перших трьох мiсяцiв пiсля початку Лютневоi революцii фактично був вищою владою в Киевi й передав ii лише створенiй пiзнiше Украiнськiй Центральнiй Радi. Подiбним чином розвивалась ситуацiя i в iнших регiонах Украiни. Усюди створенi виконавчi комiтети
(губернськi, крайовi, територiальнi) на мiсцях очiкували на розвиток подiй у столицi, тобто у Петроградi. У Киевi в цей перiод, названий iсториками перiодом «тимчасового безвладдя», iнiцiативу в своi руки взяло Товариство украiнських поступовцiв. Щоб не створювати прецедент «партiйно-полiтичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирiшено ввести представникiв вiд соцiал-демократiв, украiнських соцiал-революцiонерiв, украiнцiв-вiйськових, украiнцiв-робiтникiв, кооператорiв, студентiв, православного духовенства, повпредiв вiд рiзних товариств i навiть гурткiв «любителiв Украiни». Буквально за кiлька днiв товариства i гуртки «перейменували» себе в полiтичнi партii, створюючи, таким чином, низку нових украiнських органiзацiй, кожна з котрих отримувала для свого представника мiсце в Центральнiй Радi. Це призвело до того, що «облiковий склад» Ради зростав день у день, i, таким чином, завдяки постiйному ii поповненню, кiлькiсть членiв Ради швидко збiльшилася до шести сотень, як про це повiдомляла сама Рада.
Офiцiйною датою створення Украiнськоi Центральноi Ради (УЦР) вважаеться день 22 березня 1917 року, коли вона випустила свiй перший документ, який дiстав назву «Звернення до украiнського народу». У зверненнi в чiткiй формi було висловлено бажання створити автономну Украiнську республiку у федеративному союзi з Росiею. В цi ж днi на полiтичний олiмп Украiни-Русi зiйшов Михайло Сергiйович Грушевський. На особистостi першого голови Центральноi Ради, якого зараз нерiдко називають першим президентом Украiни, хотiлось би зупинитись дещо детальнiше.
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в мiстi Хелм (тепер м. Хелм, Польща). Його батько був учителем мiсцевоi греко-католицькоi гiмназii, що, безумовно, вплинуло на майбутнiй вибiр ученого. Юнацькi роки Грушевський провiв на Кавказi, де навчався у Тифлiськiй гiмназii. З 1886-го по 1890 рiк майбутнiй академiк навчався на фiлологiчному факультетi Киiвського унiверситету. За свою студентську працю «Нарис iсторii Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV столiття» молодий науковець був вiдзначений керiвництвом унiверситету. Вiн отримав золоту медаль i був залишений працювати при унiверситетi. Пiсля цього Михайло Грушевський публiкував статтi в «Киiвськiй старовинi», «Записках Наукового товариства iменi Шевченка», видав два томи матерiалiв в «Архiвi пiвденно-захiдноi Росii» (частина VIII, т. І i II), працював над iншими iсторичними дослiдженнями. Передмова до цих матерiалiв склала магiстерську дисертацiю Грушевського, яка вийшла у Киевi в 1894 роцi i мала назву «Барське староство». У 1906 роцi Харкiвський унiверситет надав Грушевському ступiнь почесного доктора росiйськоi iсторii. 1908 року, залишаючись i далi професором Львiвського унiверситету та головою «Наукового товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Киiвському унiверситетi, але дiстав вiдмову.
