скачать книгу бесплатно
Арахнофобiя
Ю. В. Сорока
Арахнофобiя – це не лише медичний термiн. Арахнофобiя – це жах, з яким зустрiчаешся у реальному життi, а вiн висушуе твою душу розумiнням: потвора зовсiм поряд. Вона чатуе. Вона готова напасти у той момент, коли ти очiкуеш на небезпеку найменше. І тодi тебе нiкому буде захистити. Окрiм людини, котра сама пройшла рукотворне пекло й загартувала свою душу у горнилi чужоi вiйни. Отже спробуемо пройти тим шляхом, який пройшов львiвський приватний детектив Ярослав Савицький, i осягнути холодну жорстокiсть, на яку може буде здатною людина…
Юрiй Сорока
Арахнофобiя
Частина 1
Роздiл 1
Вибух пролунав гучно й моторошно. Потворна квiтка з вогню й темно-сивого диму виросла поряд, викидаючи зненависть розпеченого металу i вбивчоi вибуховоi хвилi. На кiлька хвилин цей гуркiт видалив зi свiдомостi звуки оскаженiлих кулеметних черг i людськi крики, такi слабкi й немiчнi на тлi могутнiх голосiв зброi. Ярослав ще встиг побачити, як за кiлька крокiв вiд нього хтось з бiйцiв упав на засипаний купами битоi цегли тротуар, пiсля чого швидкi черги «калашникових» змусили його приникнути до землi i шукати порятунку саме там, де щойно снаряд 125-мiлiметровоi танковоi гармати розiрвав на шматки кiлькох людей. Смердючий дим пiк легенi, а руки час вiд часу наштовхувались на якiсь бруднi слизькi клаптi. Але вiн лiз усе далi й далi, добре розумiючи, що саме там його порятунок – спецназ, не переймаючись тим, що в руiнах дев'ятиповерхiвки могли перебувати цивiльнi, розпочав такий шалений кулеметний обстрiл, що стало зовсiм скрутно. Ось i воронка. Їi краi з потрiсканого асфальту й вапнякового щебеню здалися Ярославу рятiвною гаванню серед рукотворного пекла. Вiн одним кидком перекинув треноване тiло через край воронки й затих, притискаючись спиною до холодноi глини, вiд якоi все ще курився смердючий сивий дим. На хвилину можна було перевести подих. Ярослав недбало стер з автоматного ствола багно i звiв механiзм «пiдствольника». Прислухавшись, вiдмiтив, що до черг спецназiвських автоматiв долучилися поважнi й басовитi швидкострiли ДШК. Очевидно, стрiляли з вiкон будинку – саме там напередоднi Ярослав бачив два важких кулемети, що iх установлювали моджахеди Іси. На кiлька хвилин спецназiвцi зупинилися. Але тiльки на кiлька хвилин – невiдомо звiдки на тлi яскраво-блакитного неба вималювався хижий силует гелiкоптера i по позицiях чеченських кулеметникiв ударили НУРСи. За хвилину все було скiнчено. Ярослав зрозумiв, що залишився наодинцi з кiлькома десятками озвiрiлих вiд власних втрат росiйських «контрактникiв». І вони справдi не примусили на себе довго очiкувати – бiгли короткими перебiжками, ховаючись за розбитими автомобiлями, поваленими деревами i купами мотлоху, що ним засiяла вулицi Грозного вiйна. Ярославу було добре видно iхнi обвiшанi кулеметними стрiчками i спорядженням постатi у бронежилетах на голе тiло, чорнi бандани на головах, вимащенi чорною фарбою обличчя. Вiн видихнув, звiвся на повний зрiст i, спрямувавши автомат у бiк наступаючих, натиснув спусковий гачок. АКМС коротко гавкнув тричi й замовк. Ярослав поглянув на автомат i спересердя вилаявся – затвор безсило застиг у середньому положеннi. Вiн присiв на одне колiно i щосили рвонув залiзний хоботок затворноi рами, намагаючись викинути з магазина несправний патрон. Марно. Навкруги зацвьохкали кулi. Ярослав вихопив з пiхов ножа i кiлька разiв ударив його рукiв'ям по рамцi затвора. Потроху вона почала змiщуватись назад. І саме цiеi митi, затуляючи своею постаттю сонячне свiтло, над воронкою, що в нiй причаiвся Ярослав, з'явився росiйський солдат. Середнiй на зрiст, у брудних камуфльованих штанях, бронежилетi й чорнiй хустинi на головi, з розкритим у криковi кривим ротом i кулеметом ПКМ напереваги. Здавалося, Ярослав за кiлька сантиметрiв вiд себе побачив розжарений ствол кулемета, вiд якого йшов ледь помiтний димок, i вкриту подряпинами жерстяну скриньку для кулеметноi стрiчки. Вiн у безсилiй лютi замахнувся автоматом, який з незрозумiлоi насмiшки фортуни перетворився на непотрiбний шматок металу й пластику, i… прокинувся.
– Ви себе добре почуваете? – долетiв до Ярослава спiвчутливий жiночий голос, раптово виносячи його з пекла вуличного бою до затишного салону двоповерхового «Неоплану».
Кiлька хвилин вiн сидiв мовчки, вiдкинувшись на спинку сидiння, пiсля чого перевiв погляд на дiвчину, котра знаходилась поруч.
– Що з вами? – на ii вродливому обличчi читалася турбота.
– Все добре, – Ярослав пiсля таких снiв нiколи не вiдрiзнявся бажанням спiлкуватися. Особливо з незнайомими людьми. – Не переймайтеся.
– Але…
– Просто не переймайтеся, от i все! – Голос Ярослава став рiзким i холодним.
Попутниця ображено знизала плечима:
– Я й не переймаюсь. Просто ви стогнали пiд час сну i… ви спiтнiли, вiзьмiть ось, – вона протягнула кiлька серветок.
Ярослав подякував i взяв серветки. Обличчям у нього дiйсно текли ряснi струмочки поту.
– Кондицiонер працюе погано, – мовив вiн просто для годиться.
– Може, й ваша правда, – пхикнула супутниця, – але менi досить прохолодно.
Поволi напруження, яке завжди охоплювало його пiсля снiв про вiйну, почало спадати. Вiн перевiв погляд за вiкно. Там, за тонованим склом, швидко спливали сiльськi пейзажi схiдноi Польщi. Рiвнi ряди кукурудзи на полi, охайнi дерева лiсосмуги, вiддiленi вiд гудронованоi стрiчки автомагiстралi червоно-бiлим вiдбiйником. Трактор якогось фермера бiля поля, на причiп якого робiтники вантажили сухе гiлля дерев, що залишилося, очевидно, пiсля лiтньоi чистки лiсосмуги.
– Прошу уваги шановного панства, – ожив над головою Ярослава динамiк, умонтований у невеличку панель поряд з решiточкою кондицiонера i бiлою чашкою свiтильника. – Вас турбуе водiй. За десять кiлометрiв – Корчова i кордон. Прошу пiдготувати документи, необхiднi для проходження митного огляду.
Ярослав перевiв погляд з вiкна на супутницю, котра почала зосереджено порпатись у своiй невеличкiй сумочцi. Їi личко зi зсунутими докупи бровами й мiцно стиснутими вустами, яке виказувало серйознiсть i значущiсть моменту, несподiвано розсмiшило Ярослава. Йому навiть стало дещо прикро за тон, яким вiн щойно розмовляв iз людиною, котра щиро спiвчувала йому.
– Давно вдома не були? – запитав вiн задля того, аби хоч якось розпочати розмову.
Дiвчина кинула на нього погляд i продовжила пошуки. Незабаром iз сумки почали з'являтися мобiльний телефон, кiлька пляшечок з парфумами, косметичка, пляшка з «пепсi», запальничка, кiлька блокнотикiв, невелика парасолька, пачка серветок, жувальна гумка i, нарештi, паспорт. Вона з полегшенням перевела подих.
– Надто довго. Близько двох мiсяцiв.
– Для вас два мiсяцi – великий термiн? – з посмiшкою запитав Ярослав.
– Так. Особливо, коли не маеш змоги побачити рiдних тобi людей.
– Я хотiв би попросити вибачення у вас, – несподiвано для себе вимовив Ярослав. – Я був не надто люб'язним.
– Не варто. Я не повинна була надокучати запитаннями.
Автобус почав знижувати швидкiсть i за хвилину неспiшно котився вулицями Корчовоi – маленького мiстечка, розташованого на кордонi Польщi й Украiни. Невеличкi, але досить зручнi котеджi, окресленi охайними подвiр'ями та живоплотом, байдужно поглядали на автобус, котрий, немов пароплав тiсним каналом, пропливав вузькими, вимощеними брукiвкою вулицями.
– Як щодо пропозицii познайомитися? – поглянув на дiвчину Ярослав.
– Наталка, – просто вiдрекомендувалась вона.
– Дуже приемно, Наталко. А я Ярослав, – вiдповiв вiн, ледь-ледь потискаючи руку новiй знайомiй. – Дозвольте поцiкавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи вiд родичiв?
– Не вгадали.
– Що ж тодi?
– Я працюю у Польщi.
– Навiть так…
– Саме так. І я волiла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшавi?
– Був у друзiв. Користуючись нагодою, вирiшив деякi справи.
Несподiвано Наталка засмiялася.
– Розмова двох шпигунiв, вам не здаеться? Як це схоже на украiнцiв, котрi повертаються додому. Там, у Варшавi, ми з вами були б набагато щирiшими, адже там ми були б майже рiдними – мало того, що украiнцi, ще й львiв'яни.
– Але я вам не казав, що живу у Львовi! – зробив здивований вигляд Ярослав.
– Це зайве. Я народилась i прожила у Львовi двадцять п'ять рокiв. Цiлком достатньо для того, аби вiдчути, що поряд земляк.
– Що ж, мушу зiзнатися – ви не помилились.
– Отже, чим ви займаетесь?
Ярослав удавано зiтхнув.
– Буду вiдвертим. Я… назвемо це – спецiалiст iз надання деяких юридичних i оперативних послуг.
– Отже, ви детектив?
– Так, на приватних засадах.
Наталка пхикнула.
– Приватний детектив. Вважала, що ви зустрiчаетесь лише у книгах.
– Як бачите, нi. Я цiлком реальний, можете доторкнутись.
– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.
– Тодi вiдвертiсть за вiдвертiсть! Як пiдкорюете Варшаву ви?
Наталка знизала плечима.
– Моя професiя, на жаль, значно менш таемнича й екстравагантна. Я журналiст. Працюю в одному з незалежних видань.
Автобус ледь чутно хитнуло. Вiн пригальмував, пропускаючи повз кiлька авто, що мчали назустрiч, пiсля чого повернув лiворуч i повiльно покотився до митного термiналу пункту перетину кордону Корчова – Кракiвець. За хвилину зупинився, стомлено зiтхнувши пневматикою гальм. Водiй вiдчинив переднi дверi, впускаючи до салону кiлькох польських службовцiв у бездоганних одностроях.
– Ось i кордон, – почув Ярослав легке зiтхання сусiдки, – кiлька годин, i ми будемо у Львовi.
– Таки скучили за домiвкою, – посмiхнувся вiн.
– Надзвичайно.
Раптом поляки, якi повiльно прямували салоном, збираючи паспорти туристiв для перевiрки вiзового режиму, почали голосно розмовляти, почувся тупiт, пiсля чого водiй увiмкнув мiкрофон, за допомогою якого робив зазвичай оголошення для пасажирiв.
– Ярославе Савицький, бiля автобуса вас очiкують друзi, – долинуло, потрiскуючи, з динамiка над головою.
– Щось пiдказуе менi, що Ярослав Савицький – це саме ви, – Наталка подивилася на нього насмiшкувато. – До побачення, львiвський Джеймсе Бонде!
– А менi щось пiдказуе, що вiдпочити з дороги не посмiхаеться, – Ярослав устав iз сидiння, вiдчинив дверцята скриньки для ручного багажу, розташованi пiд стелею, i пiдхопив свою невелику спортивну валiзу. – Дякую за спiвчуття i серветки, моя прекрасна супутнице. Маю надiю, ще зустрiнемось.
– Хто знае. Але якщо доведеться, залишаю за собою право отримати вiд вас матерiал для сенсацiйного повiдомлення у пресi. Я журналiст, а ми вмiемо бути надокучливими!
– Неодмiнно, – Ярослав ще раз посмiхнувся i простягнув руку для прощання, – за спiвчуття такоi красунi жодна плата не може бути великою. До побачення.
Роздiл 2
Федько мало не пританцьовував вiд нетерплячки неподалiк вiдкритих навстiж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, вiн кинувся до нього, викликаючи пiдозрiлi погляди кiлькох польських прикордонникiв, якi стояли неподалiк.
– Ну, нарештi! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очiкую на тебе мало не вiд ранку!
Ярослав потиснув тендiтну, схожу на дiвочу руку колеги i насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навiть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз вiн виглядав не просто знервованим. У його виглядi було те нетерпiння, яке з'являлося зазвичай перед великою i складною роботою.
– Тобi було добре вiдомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумiю, ти про все домовився i все влаштував.
– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зiтхнув i змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!
Федько Несторенко не був надто вправним у бiйцi, вiн панiчно боявся зброi i зовсiм не вмiв стрiляти. А за наявностi вiльного часу мiг годинами просиджувати за комп'ютерними iграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чiтко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свiй бiзнес. І навiть не тiльки тому, що Федько був ходячою енциклопедiею всiх можливих законiв i кодексiв Украiни, Росii й Польщi (хоча такого блискучого юриста мрiяла б бачити у своему штатi фiрма зi значно бiльшим впливом, анiж приватний пiдприемець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовiрний дар – умiння домовлятися з людьми, котрим волею долi було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичноi павутини.
– Нам справдi потрiбно поспiшити! – крикнув Несторенко i розчинився у склянiй призмi прикордонного поста.
Все пройшло, як i очiкував Ярослав, швидко i без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструе солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискiпливий погляд на Ярослава, пiсля чого завченим рухом ударив печатку. За кiлька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на украiнському боцi кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже украiнською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключi вiд авто.
– Ну, тепер я вже на сто вiдсоткiв зрозумiв, що ми поспiшаемо, – зважив Ярослав на долонi в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навiженому» доручено сiсти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.
– Так, Ярику! – Федько майже бiгцем подався до правих дверей срiблястого легковика, котрий завмер поряд iз кiлькома могутнiми ваговозами на великому паркувальному майданчику. Нетерпляче схопився за ручку. – У неi лiтак за три години, i вона, я вважаю, зовсiм не в тому станi, щоб довго очiкувати.
Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобiль, двiчi бадьоро вiдгукнувшись дзвiнким спiвом, пiдморгнув помаранчевими вогнями, i Федько плигнув у салон. Слiдом, неспiшно закинувши валiзу на задне сидiння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зiрвався з мiсця, пiдкотився до виiзду на магiстраль i, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидiння й болiсно зморщити пику. Ярослав, швидко перемикаючи швидкостi, розiгнав авто до сотнi кiлометрiв на годину, ледь вiдхилив бiчне скло, припалив цигарку i лише пiсля цього подивився на помiчника.
– А тепер давай усе по черзi. У кого лiтак i чим я завдячую такому нетерпiнню?
Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потiм – на оббивку сидiння. Але швидко опанував себе.
– Їi звуть Барбара Красовська.
– Гарне iм'я.
– Вона полячка, з Варшави…
– Справдi полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.
– Менi продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».
Ярослав кинув на нього погляд i посмiхнувся:
– Не ображайся.
– На тебе? Бог милував! Краще слухай. Панi, здаеться менi, надзвичайно стривожена. Це м'яко кажучи. У неi, якщо вiрити ii словам, пропала близька людина. Надзвичайно близька.
– Коханець?
– Чоловiк.
– Розумiю. Федоре, чоловiки iнодi пропадають. Затямиш це, коли сам будеш зважувати на шальках терезiв свое вiльне життя одинака, – пожартував Ярослав.
– Так. Але тут iнший випадок.
– Грошi?
– Не знаю. Схоже, вiн пропав не сам. З ним були двое друзiв дитинства.
– А це вже цiкавiше.
– Стривай, далi буде ще цiкавiше! – замахав руками Нестеренко.
– Я завжди слухаю тебе уважно.
– Не сказав би. Та зараз не про твое зверхне до мене ставлення. Двох друзiв зниклого знайдено вчора. Точнiше iхнi знiвеченi трупи. iм перерiзали горлянки, а автомобiль, у якому вони знаходилися, спалили.
– Це все?
– Майже. Менi залишилося додати, що Барбара Красовська – мiльйонерка i вона хоче, щоб цiею справою зайнявся саме ти.
Ярослав пожбурив недопалок у вiкно i, зручнiше вмостившись на сидiннi, натиснув педаль акселератора, втопивши ii у пiдлогу. Несторенко зiтхнув i похапцем защепив пасок безпеки.
