Норма

скачать книгу бесплатно

Норма
Софi Оксанен

Карта свiту
Софi Оксанен – одна з найвiдомiших фiнських письменниць сучасностi. Їi тексти перекладено 48 мовами свiту, i в однiй лише Фiнляндii розпродано бiльше пiвмiльйона ii книг. Їi попереднiй роман «Коли голуби зникли» вийшов у 2015 роцi, права на його переклад були проданi бiльш нiж у 30 краiн.

«На перонi вона присiла на лавку, на яку мати не сiдала. Метро примчало тим самим шляхом. Мама жбурнула взуття та сумочку пiд лавку, а потiм ii вже не стало».

Новий роман Софi Оксанен – це магiчна розповiдь про Норму, яка потрапляе в рiзноманiтнi пригоди через свою особливiсть. Вона застрягла в сiтцi шахрайства та змов, звiдки вона мае вирватися.

Софi Оксанен

Норма

© Sofi Oksanen, 2015

© Л. О. Лiстус, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

«Один»

Якщо все буде добре, у серпнi зможемо насолоджуватися смачною iжею та здоровим сном, турбуватися лише про вiдпочинок. Змалюемо собi майбутне, в якому ти отримаеш все, про що навiть i мрiяти не наважувалася. Тодi моя мiсiя буде виконана, i платою за твое нове життя буде не жалкувати про мене.

Пiсля похорону нiщо вже не було таким, як ранiше, хоча Норма хотiла завiрити себе в протилежному, залишаючи позаду гостей та прослизаючи на стежку, що вела до сходинок кладовища. Мати б не образилася на те, що вона вже замовила таксi. На iнше Норма не звертала увагу: напiвзнайомi родичi, iнтриги спадкоемцiв та доля будинку Наакка, в якому мiж карельськими пирiжками та бутербродами прорiзалися спряженi бабусею iз власних спогадiв зауваження. Вона зараз з радiстю залишить весь цей фарс та повернеться до буденного життя, вiдразу зайнявшись вирiшенням питань, пов’язаних зi смертю матерi. Нарештi завершиться уникнення всього, що ii нагадуе. Вона вже не буде запiзнюватися на роботу – поiде на таксi, а не на метро, та не розридаеться, коли залiзнi вiстря гребiнця заплутаються у волоссi. Вона не забуватиме достатньо iсти та пити, i не вiдмовиться вiд звичного життя, яке вони з мамою разом збудували такими величезними зусиллями, i яке зараз руйнуеться повнiстю. Вона готова, як зазвичай, йти на роботу вже наступного ранку: iдеально випрасувана сорочка, в сумочку покладенi дитячi масла для укладки волосся, «дiазепам» та «постафен» для заспокоення думок i тiла, а на днi валiзи дорожня версiя спрею для волосся «Елнетт». Вiн мае запах нормального робочого дня i ним користуються жiнки, життя яких органiзоване i впорядковане; саме такою вона почне бути.

Натягнувши на себе панцир, щоб пережити новий день, вона пiде пiшки на стацiю метро «Сьорнеiнен». Влившись у потiк людей, дозволить ескалатору вести себе на платформу, потiм у тунель метро, як будь-якого iншого дня. Потiк повiтря гойдатиме подоли спiдниць, люди сидiтимуть у своiх телефонах та читатимуть безкоштовнi газети, i нiхто з них вже бiльше не згадае про трагедiю, яка трапилася на тому самому перонi. Лише вона буде думати i буде готова зустрiти атмосферу метушнi на роботi, яка продовжувалася вже мiсяцями через переговори про спiвробiтництво; i вона зрозумiе, що в життi бiльше нiчого не зупинилося, окрiм серця ii мами.

Таксi не було. Норма обперлася об огорожу цвинтаря та для полегшення свого стану надала «бензодiазепiновi» та «скополамiновi» владу формувати зараз «басейн» ii буття. Вона вже протверезiла вiд похорону. Вона не чула анi брехливi спiвчуття, анi лицемiрнi жалiсливi емоцiйнi слова. У неi не запаморочилося в головi, i не нудило, i не було панiки, хоча деякi пiдходили дуже близько й обiймали. Вона поводилася, як примiрна дiвчинка, i нарештi була готова скинути сонячнi окуляри, якi почали сушити носа i вiдбивати виступаючий пiт, але, як тiльки вона проштовхнула iх до своеi сумочки, до неi пiдiйшов незнайомий чоловiк виразити своi спiвчуття.

Норма знову натягнула окуляри. Сльози ще не встигли висохти.

– Іншi хотiли б вже просуватися далi.

Норма попрямувала в бiк ресторану, де вiдбувалися поминки, i схопивши край капелюха, стягнула його з голови. Чоловiк не пiшов, а потягнувся за ii рукою. Норма не вiдповiла на його жест, iй було не до спiлкування iз незнайомцем. Однак чоловiк не розгубився i сам схопив долоню Норми.

– Виконавчий директор Ламберт, – представився чоловiк. – Макс Ламберт. Старий друг Вашоi матерi.

– Не пам’ятаю, щоб вона колись про Вас говорила.

– А Ви матерi про всiх своiх друзiв розповiдали? – засмiявся чоловiк. – Це було давно. У нас з Анiтою було багато пригод у дитинствi.

Норма вивiльнила свою руку. Його хватка вiдлунювала у пальцях, наче проти бажання зроблене клеймо на шкiрi, i вiн використовував минулий час, говорячи про маму. Це звучало неправильно. Норма ще перебувала в iншiй реальностi, да i чоловiк не був схожий на неньчиного друга. Життя Норми та Анiти Росс було вiдокремленим, а соцiальнi контакти обмежувалися колом спiвробiтникiв. Вони чудово знали невелике коло знайомих одна одноi. Цей чоловiк туди не входив.

Волосся у нього було зачесане назад. Щось у виглядi видавало його вiк. Зморшки пiддалися сильному впливу промiння сонця, а мiшки пiд очима сильно тиснули на очi. Прослiдковувалося серйозне вживання горiлки, а засмага покрила пошарпанi кров’янi судини. Випите напередоднi пиво тхнуло, змiшавшись iз потом, стiкаючим зi скронь. На чоловiковi був одягнений вчорашнiй костюм, колiна були мiшкуватi, весь його зовнiшнiй вигляд був обвислим та погано вписувався у гробовий спокiй хвойних дерев, не дивлячись на те, що говорив вiн ввiчливо; костюм, до речi, був чорний, а тканина виглядала дорогою. Лосьйон пiсля голiння був свiжий, марки «Коурос», вiн очевидно не простояв роками у нього на поличцi, а шампунь такий, який використовують у перукарнях. На цьому тлумачення Норми зупинилося. Їi нiс заклало вiд лiкiв та суму. Протинудотнi пластирi за вухами качали «скополамiн» в судини рiвномiрно. Вона не змогла прочитати чоловiка детальнiше. Побачивши його хвостик iз слабкого кудрявого закрученого у штопор волосся, вона почала непокоiтися та дивитися час на мобiльному телефонi, бо машина вже мала приiхати. Чоловiк дiстав зi свого карману сонячнi дзеркальнi окуляри та натягнув iх на голову.

– Можу запропонувати Вас пiдвезти?

– Нi, дякую, таксi ось-ось приiде.

Смiхом нагадуючи гравця, вiн пiдсунувся до неi дуже близько. Щось у його голосi звучало, нiби говiр тих блазнiв, котрi завжди вирiзняються серед балаканини численних туристiв, голоснiшi за iнших, та якi розповiдають своi анекдоти, з яких смiються навiть тодi, коли не до всiх вони доходять.

– Було б добре якнайшвидше зв’язатися. Я буду займатися вирiшенням сумних справ, щоб Ви могли продовжувати свое життя.

Чоловiк дiстав вiзитiвку iз футляра, темнi плями на якому видавали те, що вiн мiг бути срiбним, та поклав свою картку в Нормину руку. Ланцюг, що крутився на зап’ястку, виблискував на сонцi. Вiн, напевне, виграв цей футляр у грi в карти, або вкрав – кiнематографiчнi варiанти продовжували виринати в Норминiй головi. Чоловiк не мiг бути ii батьком замiсть Рейо Росса, бо мама не була такою людиною, яка не розповiла б про можливе iснування у Норми братiв або сестер. Чоловiк помилився з похороном.

Маргiт подзвонила, коли таксi вже було бiля району Каллiо. Норма вiдповiла пiсля шостого сигналу. Вiзитiвка Ламберта лежала на колiнах, i жiнка клацала ii куточки, схиляючись до iдеi повернутися назад. Картон картки був в’юнкий та дорогий, колiр – кремовий, лiтери – золотi. Не вистачало його посади та адреси. Подумавши трохи, Норма спитала у тiтки, чи не пригадуе вона iм’я Макса Ламберта.

Ім’я не мало жодного вiдголоску в пам’ятi Маргiт. Отже, висновок Норми, що вiн прийшов не на той похорон, був правильний, i вона вже опускала скло в машинi, щоб вiддати картку на милiсть вiтру.

– Почекай, ти маеш на увазi екс-чоловiка Хелени? – спитала Маргiт.

Норма здригнулася. Вона достатньо сильно заспокоiла себе для похорону. Тому i не змогла поеднати все мiж собою: у маминоi найкращоi подруги було таке саме прiзвище, як i у чоловiка, який представився напередоднi.

– З якого це дива Макс Ламберт прийшов би на похорон Анiти Росс? – спитала Маргiт. – Це неможливо.

– Я бачила його ранiше. А зараз його там немае?

– А ти не пам’ятаеш, з якоi причини Хелена та Ламберт розлучилися? Твоя мати нi за що у свiтi не хотiла б бачити цього чоловiка тут.

На фонi розмови звучала заспокоююча проповiдь священника та дзеленькання тарiлок. До того, як Маргiт почула iм’я Ламберта, ii голос був гiрким, а тепер вiн вiдбивав стурбованiсть. Вона говорила про Хелену шанобливо, наче мама могла почути iхню розмову, i на якусь мить ненька знову була живою, в цiй розмовi, яка все ще дотримувалася ii бажань. Нiхто iнший не говорив про Хелену так, як мати.

– З тих рокiв вийшло пару хороших дiтей, а все iнше – лише горе. Уяви собi, через що пройшла та жiнка.

Маргiт зробила маленький ковток чогось, стакан задзвенiв.

– Забудь все це, ти помилилася.

Чудернацький чоловiк Хелени. Мати не могла терпiти, коли Хелену ображали, однак вона не говорила про те, щоб пiти i провiдати ii. Хоча, за останнiй рiк вона-таки бувала в мiстi Куопiо частiше, нiж ранiше, i Нормi залишалося лише здогадуватися про стан Хелени. Вона нiколи про це не питала. Середовище лiкарнi завжди наводить на думку про те, що долi у всiх рiзнi, i вона досить багато чула про них вiд мами. Це пригнiчувало. Хоча сама Норма не була знайома з Хеленою, вона не пам’ятала, чи взагалi колись ii бачила. Тiльки зараз вона зрозумiла, що не отримала вiд Маргiт пiдтвердження, що Хелену сповiстили про мамину смерть, та чи iй достатньо добре роз’яснили ситуацiю.

– Вiд цих друзiв лише однi прикрощi.

– Друзiв… Яких друзiв?

Маргiт знову почала прискорюватися, але «дiазепам» уповiльнив артикуляцiю слiв та заповнив рот тiтки ватою. Тодi Норма подумала, чи у змозi ще Маргiт впiзнати Ламберта. Чоловiк вiдправився у Швецiю разом iз Рейо Россом десятки рокiв тому i нiхто цю парочку не бачив у селищi Наакка з тих пiр. Вони не приiхали навiть на похорони власних батькiв.

– Ти маеш на увазi Рейо? У Рейо Росса е родичi? Може Ламберт приiхав з кимось iз Россiв?

– Росс? Не смiши! Було та загуло. Нiчого туди копати.

Тiтка скорiш за все була права. Мама подумала б так само. Вона хотiла тримати тих людей там, де iм належить, тобто у минулому. Але, якщо нiхто не пiдтримував зв’язок анi з Рейо, старим другом Ламберта, анi з Хеленою, то звiдки Ламберт дiзнався про нещасний випадок? Норма не пам’ятала, що саме було написано в некролозi, та чи було там щось про похорон. Цим займалася Маргiт. Газетна новина про цей випадок не згадувала маминого iменi: «Жiнка померла, впавши пiд потяг на станцii „Сьорнеiнен“. Полiцiя не знайшла доказiв пограбування».

Норма клацнула, видавлюючи смужку з нових таблеток, та кинула картку в сумку. Запит номера вказав, що той був скритий або передплачений, та й адресу знайти неможливо. Мама б знала, що робити. У неi завжди були вiдповiдi на всi проблеми, незалежно вiд того, знала вона чоловiка чи нi. Не дивлячись на те, що удавана веселiсть лiтнього радiо не пасувала до сьогоднiшнього дня, Норма попросила водiя таксi зробити звук голоснiше. Їй було вже за тридцять i вона звикла, що мама вирiшувала все ще до того, як проблеми занадто закручувалися.

Мати не залишила б ii турбуватися про сумнiвних виконавчих директорiв, якi переймаються власним волоссям, слiдуючи законам електричного струму.

Марiон глянула на Альвара, який непомiтно в знак заперечення похитав головою. Дiвчини не було на панахидi. Ламберта також. У думках Марiон злилася, бо вона хотiла поговорити з Нормою першою.

– Ще кави?

Жiнцi, яка задала це питання, було десь близько п’ятдесяти рокiв i вона складала враження людини, яка весь час була десь в iншому мiсцi. Стримана посмiшка з’явилася на ii обличчi i залишилася на ньому навiть тодi, коли вона помилково пiшла в чоловiчий туалет та наткнулася на дверi.

– Гарна церемонiя. Саме таку Анiта хотiла б.

Знайомий тон Альвара розвiяв необхiднiсть себе представляти. Вiн поводився так, наче вони були старими друзями покiйноi та довiрився тому, що жiнка не посмiла б розпитувати бiльше, потайком звинувачуючи свою хитку пам’ять.

– Ми не знали, як вчинити, – мовила панi. – В офiсi ритуальних послуг сказали, що в подiбних випадках зазвичай роблять кремацiю. Ми вирiшили зробити похорон таким через мамин стан. Вона б дуже засмутилася, якби ми не зробили все традицiйно.

Сестра. Отже, це була сестра Анiти – Маргiт. Жiнка стояла у могили бiля матерi Анiти. Зовнiшнiй вигляд Еллi Наакка був тендiтним та вiдстороненим, дiйсно настiльки безладним, як розповiдала Анiта.

Стара жiнка, похитнувшись, здригнулася i пiддалася пориву ридання, коли на гроб почали кидати землю i обтрушувати руки, наче давали втiху якомусь далекому знайомому. Вона не впiзнала Маргiт i не могла усвiдомити, що була на похоронах власноi дочки. Це заспокоiло Марiон, але вона все ж таки сподiвалася, що жiнка зрозумiе, що вiдбуваеться, бо вона хотiла бачити сльози.

Альвар опустив руку на плече Маргiт та забрав у неi глечик з кавою.

– Я можу допомогти з обслуговуванням. Кiнець поховальноi церемонii був досить красивим.

– Ми так i не розповiли матерi, що трапилося. Якщо будете з нею говорити, не здумайте згадувати про розлив мозковоi кровi, – сказала Маргiт. Ви, напевно, з пошти. Товариш Анiти по роботi?

Марiон вручила чашку кави своему братовi, щоб дати трохи часу подумати, але Альвар вже встигнув погодитися. Анiта, очевидно, не розповiла про свое звiльнення i про нову роботу в перукарнi «Туккатайка». Це не було чимось екстраординарним, бо люди постiйно втрачають роботу, тому вона, напевно, не хотiла пояснювати й описувати нове робоче мiсце цiй групi людей. Пiд час приймання iжi у промовах згадувалися сходи будинку Наакка та iнша нiкчемнiсть – не бiльше за смiття. У словах було дуже мало спiльного iз справжнiм життям Анiти. Марiон помiтила, що пригнiчений гнiв знову пiднiмаеться у ii грудях. Людей, якi не знали покiйну, не повинно було бути на проводi ii у вiчне життя. Це ii розлютило б. Вона хотiла б, щоб гостi пили вино, танцювали, щоб звучала «Абба» i щоб була Хелена, а не Ламберт. Коли священник читав промову, Ламберт шепотiв Марiон, що вони з братом марно турбувалися i все йшло чудово. Нiхто не згадав про те, що трапилося з Хеленою i нiхто не пам’ятав Ламберта, навiть Марiон або Альвара. Час зробив свое дiло.

– Ми не могли розпiзнати, що Анiта носила в собi щось подiбне, – продовжувала Маргiт.

– Депресiя може бути пiдступною, – визнав Альвар.

– Ви теж нiчого не помiчали?

– Ну, може останнiм часом Анiта була трошки бiльш вiдлюдкуватою, – сказав чоловiк i подивився на Марiон, щоб отримати пiдтвердження. Вона нiчого не говорила. Вона була не в змозi. Вона намагалася намацати в кишенi носовички, але вони скiнчилися. Альвар дав iй серветку. Марiон приклала ii до очей.

– Анiта нiколи не була соцiальною людиною, – сказала ii сестра. – Менi самiй потрiбно було дзвонити iй частiше i питати про справи.

– Як тримаеться Норма? – спитав спiврозмовник.

– Їй, напевно, зараз найскладнiше.

– Норма хоче займатися всiма справами сама.

– Якщо ми можемо якось допомогти…

– Дякую, буду мати на увазi. Було б непогано поговорити з колегами Анiти, але я не можу нiкого впiзнати, – сказала Маргiт i розповiла, як дзвонила на поштове вiддiлення серед усiеi метушнi та просила передати iнформацiю про похорон, але жiнка, яка вiдповiла на дзвiнок, не знала, про кого йшла мова.

– На поштi великий плин кадрiв, – визнав Альвар.

Розмова почала рухатися в неприемному напрямку, брат мiг довести цю вигадану iсторiю до кiнця. Марiон обережно вiдiйшла подалi та вiн непомiтно кивнув iй, продовжуючи подавати каву. Здавалося, що Маргiт зовсiм забула, що колеги Анiти пiдходили у потоцi гостей за першою та другою чашками кави. Глечик кави був спритним ходом Альвара, оскiльки вiн вдало мiг лавiрувати серед усiх запрошених.

Родичi чоловiчоi статi стояли так само, як i пiд час поховання: не звикнувши до своiх костюмiв та скуто, схрестивши руки за спиною.

Ламберт робив те ж саме. Чоловiча звичка показувати свою побожнiсть. Вона йому не личила бiльш за всiх на похоронах Анiти, бо виглядала несправжньою. Проходячи крiзь натовп гостей, Марiон уловлювала слова, якi вiдбивали приголомшенiсть та збентеження, а також здивованiсть тим, що нiхто не мiг нiчого передбачити – наче хтось iз них мiг робити подiбне до того. Як рiдко всi бачили Анiту пiсля ii переiзду до Гельсiнкi! Марiон розумiла, навiщо всi цi люди прийшли сюди: хтось, скорiш за все, для того, щоб полегшити погане самопочуття, через власну жалюгiднiсть, iншi – поплiткувати з односельчанами про трагедiю, яка спiткала родину Наакка. Реакцiя людей на насильницьку смерть завжди була однаковою, особливо, коли причина не до кiнця вiдома. Марiон спочатку ще намагалася спiймати Норму, але потiм цього блюзнiрства було вже досить i вона пiшла.

Норма вийшла з машини, вiдiрвала з-за вух та з лiктiв скополамiновi пластирi i запалила цигарку. Скоро вона перевдягне похоронний одяг i викине його в смiття, вiдрiзавши все те горе, яке принiс цей день; вiдкрие пляшечку червоного вина, яке зберiгалося в кухоннiй шафi для полегшення очiкування завтрашнього дня. Треба тепер тiльки ступити за ворота. Останнiми тижнями це було найскладнiшим кроком.

Дванадцять рокiв тому все було iнакше. Цi самi ворота радiсно вiтали iх з мамою вдома i наче самi вiдчинялися, а переiзд у мiсто здавався найкращою iдеею в свiтi. Вирiшальний крок було зроблено, коли Норма отримала свою випускну шапочку i будинок Наакка зi своiми гнiтючими вiдносинами з оточуючими залишився позаду. Ідеальнi квартири були знайденi в одному будинку, i вони думали, що iм дуже пощастило. Вони вiдсвяткували це iздою туди-сюди на метро.

Дванадцять рокiв по тому цей самий представник урбанiстичного життя переiхав маму через день пiсля ii повернення з Тайланду. Норма не могла не думати, чи була вона в змозi якось це попередити. Чи могла вона прочитати знаки у ходi думок мами, якби подзвонила iй у той вечiр? Якби вона пiднялася на кiлька сходинок вгору до неi в гостi?

Вона не пiшла у кафе, а провела нiч з випадковим супутником. Саме в той час мама вiдправила iй свое останне повiдомлення: «Завтра вечеряемо? Отримаеш сувенiри з Тайланду». Норма прочитала його лише наступного ранку. Якщо мати i дзвонила б, дочка б не вiдповiла. Норма намагалася хоча б на мить забути атмосферу робочого мiсця, бо так цього потребувала. Весь тиждень був наповнений спостереженням за нею начальника та виразами обличчя менеджменту, який прослизав повз неi на сходи за черговою дозою нiкотину, а також особою двiрника, який повертався з виконання своiх справ та чомусь почав уникати мiсце для курiння. Це прийняли за пророкування поганого ходу переговорiв. Думка про те, як iй прийшлося б переживати цi напруженi подii разом з мамою вiдразу по поверненню додому, душила. Вона зосередилася на келиху, незначному чоловiковi, на порожнiй митi в своiй головi. Вона мала побачити маму наступного ранку.

Коли Норму покликали посеред робочого дня, вона подумала, що це стосуеться переговорiв про спiвробiтництво i жваво ввiйшла в кiмнату, готова показати себе з найкращоi сторони, але ii зустрiла двiйка полiцайок. Вiд завитих локонiв цих жiночок пахло березовим шампунем та здоровим способом життя, великими дозами вiтамiну; волосся Норми було скручене i в той же час у неi спалахнула думка, що вона пережила б цi переговори, залишившись неушкодженою. Пiзнiше iй стало незручно. В той момент iй слiд було думати про щось iнше, а не про те, що людину, яка тiльки що пережила трагiчну втрату матерi, не можуть звiльнити.

Новина швидко розлетiлася по всьому офiсу i ii сумочку заповнили картки з номерами центрiв допомоги у кризових ситуацiях. Найближчий колега прошепотiв, що про це написали в газетi. Зазначалося, що водiями в метро вибирали людей, якi могли пережити стрес, викликаний падiнням на рейки людей, бо в данiй професii рано чи пiзно таке трапляеться.

Розмови про водiя нагадали Нормi, що це була остання людина, яка бачила маму живою, в останню ii секунду, останнiй крок, останнiй подих. Очевидно, все вiдбулося дуже швидко i чоловiк не змiг цьому запобiгти. Але все одно цiею людиною повинна була бути Норма, а не водiй, не незнайомцi на перонi.

Коли погляд староi жiнки, блукавши, зупинився на Марiон, вона усвiдомила, що зробила помилку. Все вiдбулося дуже швидко: стара встала несподiвано спритно i спробувала плюнути в ii напрямку. Священник, який сидiв поряд, здригнувся, голови повернулися в сторону Еллi Наакка. Пiсля моменту тишi всi почали прикривати неприемний iнцидент брязкотом чашок з кавою та нагрiбанням у тарiлки iжi.

– Вона скорiш за все прийняла тебе за Хелену, – сказав Альвар.

Брат виник бiля неi непомiтно i почав вiдводити завмерлу Марiон в сторону дверей. У неi пересохло в ротi, а руки тряслися. Саме тому вона не хотiла бачити нiкого, хто пам’ятав Хелену.

– Я не так вже i схожа не неi, – прошепотiла вона братовi.

– Звичайно нi, i нiхто тут не пов’язуе тебе з нею.

Альвар мимохiдь обтрусив ii волосся.

– Забуть про цей випадок. Мати Анiти божевiльна.

Погляд Еллi Наакка був гострий, засуджуючий. Вона вже усвiдомила, що була на похоронах власноi дочки i винуватила в усьому Хелену, немовби хотiла сказати, що без компанii цiеi недоумкуватоi жiнки з Анiтою цього не трапилося б. Але Марiон розумiла, що то лише здогадки. Вона науявляла вже занадто багато, бо Еллi Наакка не зрозумiла, що трапилося. Марiон наблизилася до староi лише для того, аби бути в змозi сказати Ламбертовi, що вона хоча б спробувала. Вона була впевнена, що не витягнула б нiчого з Еллi Наакка i що та вже не впiзнала б ii.

– Спробуй зараз заспокоiтися. Пам’ятай, навiщо ми сюди прийшли. Тут е хоча б хтось, хто бачив Анiту в компанii? – спитав Альвар.

Марiон прочистила голову. Вони винюхували на похоронах Анiти i це було хворим вчинком. Марiон глянула на братовi зiницi. Нормальнi. Щойно напруженi зморшки завжди говорили про те, що вiн впiзнав когось, з ким в дитинствi бився, або когось, хто спiвав про «схиблену» Хелену. Тому вiн був у змозi залишатися тут тверезим та розмовляти з тими людьми чемно. Коли таксi приiде i Марiон поiде звiдси, Альвар залишиться за дверима ресторану, стоячи в колi курцiв, крутитиме знайдену в карманi флягу, витончено знайде зв’язок iз якимось родичем i вдало роз’яснить все, що його цiкавить. Ламберт буде задоволений i дасть синовi додатковi бонуси. Марiон вони не дiстануться, якщо тiльки не рахувати власноi перукарнi.

Альвар помiтив пальцi сестри, якi розкремсали серветку, i забрав у неi паперовi залишки. Пiдлога виглядала, наче там покрутилася курка пiд час лiньки.

– Тобi щось потрiбно?

– Нi, я в порядку.

– Зроби промову для Анiти пiзнiше, можливо, вже вдома. Скажу Ламбертовi, що ти виконала це найкращим чином.

Вiкно було вiдкрите: пилюка з вулицi вкрила пiдвiконня i вона долетiла аж до одягу, який валявся на диванi. Блузи Маргiт заховали мамине плаття. Посад у кухоннiй мийцi був слiдами перебування там Маргiт, не мами. Із програвача виглядав диск Сувi Тераснiска, який теж належав цiй жiнцi. Запах «Шалiмару» змiнився тiтчиним пiслязапахом. Квартира вже не була маминим домом, i Норма почала гадати, чи не зробила вона помилку, давши тiтцi закоренитися тут i повнiстю займатися похороном. Вона прийняла пропозицiю допомогти, бо сама не була в змозi зайти до квартири пiсля першоi спроби. Вона не могла витримати вигляду цього мiсця, який поставав з порогу: помешкання виглядало так, наче мама просто кудись вискочила i скоро повернеться. Тому Норма попросила тiтку знайти неньчину улюблену сукню, дозволила iй вiдкрiпити вiд краю дзеркала бiлет на концерт «Абби» та взяти духи «Шалiмар» з тумбочки – зiбрати речi, якi мама хотiла б в труну. Вона дозволила тiтцi робити все, що мало бути ii власним завданням, бо та нiчого про маму не знала. Тiльки Норма знала, навiщо iй з собою «Шалiмар». Тiльки вона знала, як мама прокинулася в лiкарнi пiсля пологiв вiд запаху бергамоту та лимону i раптово зрозумiла, що все складеться добре, що вони впораються навiть тодi, коли робитимуть це удвох, i iм не потрiбен анi Рейо, анi хто-небуть iнший.

Пiзнiше мама впiзнала той самий запах у сiльськiй аптецi i, не звернувши увагу на цiну, купила парфуми. Це був запах найбiльшого повороту в ii життi. Норма закурила цигарку. Вона сама дозволила тiтцi заплутати мiсце злочину. Помiтивши, що думае про мамину оселю як про мiсце злочину, вона здригнулася i так само iнстинктивно вiдмахнула волосся, наче хотiла змахнути цю думку. Вона силомiць намагалася знайти рацiональне обгрунтування неньчиному вчинковi i хотiла бачити сумнiви, де iх не було. Скорiш за все природним поясненням була спроба Макса Ламберта наблизитися до неi.

Норма вiдкрила кришку маминого ноутбуку i вiдразу ii закрила. В комп’ютерi нiчого з ii молодостi бути не могло, i пошук був би просто копанням у минулому. Вона зберiгала фотоальбоми часiв юностi у шафi, а зараз полиця була порожньою. Нарештi, альбом знайшовся на нiчному столику, причому на ранiше заповнених сторiнках видiлялися порожнини. Маргiт i сюди приспiла першою. За тiтчиним свiдченням, мама не залишила листа, i Норма повiрила, хоча тепер вона не розумiла, навiщо. Мама не розповiла Маргiт про свое звiльнення та нову роботу. Маргiт не знала власну сестру так, як Норма. Вона не змогла б шукати у правильному мiсцi, i Нормi почало здаватися, що тiтка супроводжувала апатичну племiнницю заради знищення доказiв, якi стосувалися Ламберта. Норма була близькою до того, щоб подзвонити iй та випитати про зниклi фотографii. Схопилася за трубку, але передумала, i поклала ii знову до сумки. У тiтки було право забрати деякi свiтлини, i гнiв був безпiдставним. На Маргiт був великий тягар, пов’язаний iз проведенням похорону та органiзацiею оренди квартири ще на червень та липень, аби не поспiшати iз ii звiльненням, та у жiнки було, де ночувати у разi Норминого бажання, щоб та пiдмiнила ii на довше.

Норма поклала комп’ютер у сумку разом iз знайденими на столi кодами доступу до банкiвських рахункiв, запалила нову цигарку i почала переглядати альбом. Тiтка забрала свiтлини, на яких бiля мами були бабуся i сама вона, та залишила сумiснi фото Хелени й мами молодими та Хелени з ii дiтьми на руках. Марiон пiдлiтком була дуже схожа на свою матiр у молодостi. Божевiлля настигло мамину подругу пiзнiше. На фото у Хелени був прямий погляд та мила посмiшка. Норма перегорнула сторiнку, де виступила остання прогалина. Вона вже пiднялася, коли в очi кинулася фотографiя, де двi пари проводили радiсний лiтнiй день: тiтка та Рейо Росс дивилися в камеру, обпершись один на одного. Бiля них стояла молодша версiя чоловiка, котрого вона сьогоднi зустрiла, який оповив Хелену своiми руками. Пiд цим фото було моментальне фото, зроблене на «Полароiд». Там вже старiша версiя того самого чоловiка посмiхалася разом з Марiон i тримала на руках немовля. На зворотнiй сторонi звивистим почерком був написаний текст. Його написав Альвар. Вiн сам зробив фотографiю i просив маму невдовзi приiхати.