скачать книгу бесплатно
Принц Джон, у свою чергу, ненавидiв i зневажав уцiлiлих представникiв саксонськоi знатi i не минав за будь-якоi нагоди ii принизити. Вiн розумiв, що саксонськi дворяни разом з усiм iншим саксонським населенням вороже ставляться до його замiрiв, боячись подальшого обмеження своiх давнiх прав, якого вони могли чекати вiд такого свавiльного володаря, яким був принц Джон.
Принц виiхав на арену у супроводi свого почту, верхи на баскому конi сiроi мастi i з соколом на руцi. На ньому було розкiшне пурпурово-золоте вбрання, на головi – хутряна шапочка, оздоблена самоцвiтами, з-пiд якоi спадали на плечi довгi кучерi. Вiн iхав попереду, голосно розмовляючи й обмiнюючись жартами зi своiм почтом, i, як то ведеться в членiв королiвськоi родини, кидав вiдвертi погляди на красунь, що сидiли у верхнiй галереi. Навiть тi, хто вбачав на обличчi принца вираз жорстокостi, розпусти, зверхнього i вкрай байдужого ставлення до iнших людей, не могли не погодитися, що йому властива певна привабливiсть; риси його обличчя, правильнi вiд природи, завдяки вихованню набули привiтного та люб’язного виразу, який нерiдко може здаватися справжньою душевною добротою. Такий вираз обличчя занадто часто – i цiлком даремно – здаеться оточуючим ознакою мужностi й щирого серця, тодi як пiд цiею личиною ховаеться легковажна байдужiсть i розбещенiсть людини, яка, незалежно вiд своiх душевних якостей, вважае себе вищою за iнших завдяки знатному походженню, багатству або iншим сумнiвним благам.
Проте бiльшiсть глядачiв не обтяжували себе такими серйозними роздумами. iм варто було побачити розкiшну хутряну шапочку принца Джона, його мантiю, оторочену соболиним хутром, його сап’яновi чоботи iз золотими шпорами i, нарештi, його вмiння триматись у сiдлi, як вони, не тямлячись вiд захвату, привiтали його гучними криками.
Принц роз’iжджав по аренi. Раптом його увагу привернула сварка, зчинена претензiями Ісаака на краще мiсце. Пильнi очi Джона одразу ж розгледiли еврея, проте набагато приемнiше вразила його зiр вродлива донька Сiону, що боязко тулилася до свого старого батька. Та й справдi, навiть на смак такого вибагливого кавалера, яким був принц Джон, Ребекка нiчим не поступалася англiйським красуням. Вона мала навдивовижу гарну фiгуру, i схiдне вбрання не приховувало ii чарiв. Жовтий шовковий тюрбан личив до смаглявого вiдтiнку ii шкiри, очi сяяли, тонкi брови вигиналися гордими дугами, бiлi зуби блищали, мов перли, а густе чорне волосся спадало на груди й плечi, прикритi довгою симарою з пурпурового персидського шовку з вигаптуваними на ньому барвистими квiтами; спереду симара була усипана золотими застiбками та перлами. Весь образ дiвчини таiв у собi таку принаду, що Ребекка могла змагатися з будь-якою красунею з тих, що сидiли поруч. ii сукня була застебнута перламутровими пряжками; три верхнi були розстебнутi, оскiльки день видався спекотний, i на оголенiй шиi сяяло дiамантове колье з коштовними пiдвiсками; страусова пiр’iна, прикрiплена до тюрбана дiамантовим аграфом[133 - Аграф – коштовна пряжка або застiбка на одязi.], також одразу впадала в око, i хоча гордовитi красунi з верхньоi галереi змiряли еврейку презирливим поглядом, кожна з них потайки заздрила ii красi та багатству.
– Клянуся лисиною Авраама, – мовив принц Джон, – ця еврейка – взiрець тих чарiв i чеснот, через якi втратив розум наймудрiший iз царiв. Як ви гадаете, прiоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш iще мудрiший брат Рiчард не може вiдвоювати, – ця дiвчина гарна, мов сама наречена з Пiснi пiсень.
– Троянда Сарону i Лiлея Долин[134 - Троянда Сарону i Лiлея Долин… – образи з Пiснi Пiсень Соломона.], – вiдповiв прiор. – Однак, ваша свiтлосте, вам слiд пам’ятати, що вона всього лише еврейка.
– Авжеж, – кинув принц, не звернувши анi найменшоi уваги на його слова. – А ось i мiй еврейський капшук з грiшми! Маркiз червiнцiв i барон срiбнякiв гиркаеться через почесне мiсце з обiдранцями, в яких, мабуть, i пеннi нема за душею. Клянуся святим Марком, мiй грошовитий приятель i його гарненька евреечка зараз матимуть мiсця на верхнiй галереi. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобi, дружина чи донька? Що це за схiдна гурiя, яку ти тримаеш пiд пахвою, наче скриньку з грiшми?
– Це моя донька Ребекка, ваша свiтлосте, – вiдповiв Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вiтання принца, в якому поеднувалися i глум, i люб’язнiсть.
– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним смiхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобi чи дружина, ii слiд вшанувати, як того заслуговуе ii краса i твоi заслуги. Гей, хто там сидить нагорi? – продовжував вiн, озираючи галерею. – Саксонськi хлопи? Ач, як розсiлися! Виженiть iх геть звiдти! Нехай звiльнять мiсце для мого князя лихварiв i його прекрасноi доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращi мiсця синагоги вони повиннi дiлити з тими, кому синагога належить!
Ця зухвала i груба промова була звернена до Седрiка Сакса з його почтом та до його союзника i родича Етельстана[135 - Етельстан – iм’я iсторичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда.] Конiнгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королiв, надзвичайно шанували всi сакси – уродженцi пiвнiчноi Англii. Проте разом iз королiвською кров’ю предкiв Етельстан успадкував вiд них i чимало вад. Вiн був високий на зрiст, мiцноi статури, у розквiтi лiт; але його вродливе обличчя було таке мляве, очi дивилися так безживно i невиразно, рухи були такi повiльнi, а сам вiн – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзi, яких було чимало i якi, подiбно до Седрiка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватiсть пояснюеться не браком мужностi, а сумирною вдачею. На думку iнших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалi запоi призвели до того, що вiн втратив усi своi кращi риси, окрiм смiливостi i млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись i звiльнити мiсце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, i не подумав скоритися принцовi. Проте вiн не знав, як вiдповiсти на цей наказ. Вiн обмежився тим, що не зробив нiчого. Не ворухнувшись, вiн широко розплющив своi банькатi сiрi очi i зиркнув на принца з таким подивом, який мiг би видатися смiшним. Але принцовi Джону було не до смiху.
– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розумiе мене! – сказав вiн. – Де Брейсi, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що iхав з ним поруч. То був командир загону вiльних стрiлкiв-кондотьерiв, тобто найманцiв, що не належали до жодноi нацii i залюбки служили будь-кому, хто iм щедро платив.
Навiть у почтi принца залунали обуренi вигуки. Але сам де Брейсi, професiя якого притлумила в ньому делiкатнiсть, певно, виконав би наказ принца скорiше, нiж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися вiд зброi, – якби Седрiк з блискавичною швидкiстю не вихопив свiй короткий меч i одним ударом не вiдрубав сталевий наконечник списа.
Обличчя принца Джона налилося кров’ю. Вiн люто вилаявся i вже збирався висловити погрозу, але змовчав – i тому, що придворнi заходилися вмовляти його та заспокоювати, i тому, що натовп привiтав вчинок Седрiка гучними вигуками схвалення.
Принц кинув на глядачiв розлючений погляд, нiби шукаючи беззахисну жертву, на якiй можна зiгнати злiсть. Вiн помiтив того стрiльця у зеленому каптанi, який щойно погрожував Ісааковi. Побачивши, що цей парубок голосно i вiдкрито висловлюе свое схвалення Седрiку, принц спитав його, чого вiн так розходився.
– А я завжди кричу «ура», – вiдповiв йомен, – коли бачу вдалий прицiл або влучний удар.
– Еге! – мовив принц. – Мабуть, ти й сам стрiлок хоч куди?
– Не гiрший вiд будь-якого лiсничого, – сказав йомен.
– Вiн за сто крокiв влучить у мiшень Уота Тiрела[136 - Мiшень Уота Тiрела… – Вiльгельм ІІ (Рудий) був убитий пiд час полювання; Уолтер Тiрел, який супроводжував короля на цьому полюваннi, втiк за кордон. Вважаеться, що саме вiн здiйснив злочин, але довести це нiхто не змiг.], – кинув хтось iз заднiх рядiв, але хто саме – принц не побачив. Цей натяк на долю його дiда, Вiльгельма Рудого, i розлютив, i налякав принца Джона. Проте вiн обмежився тим, що наказав стражникам приглядати за цим хвалькуватим йоменом.
– Клянуся святою Гризельдою, – додав вiн, – ми побачимо, чого вартий цей шанувальник чужих заслуг.
– Не маю нiчого проти, – вiдповiв йомен iз властивою йому незворушнiстю.
– А ви чого не встаете, саксонськi хлопи? – закричав розлютований принц. – Клянуся Всевишнiм, буде так, як я сказав, i еврей сидiтиме поруч з вами!
– Як це так? Нехай ваша свiтлiсть не гнiваеться, але нам зовсiм не випадае сидiти поруч зi шляхетними особами, – мовив Ісаак; хоч вiн i посварився через мiсце iз занепалим та розореним представником родини Мондiдье, проте не наважився б зазiхати на привiлеi заможних саксонцiв.
– Іди туди, брудна собако, я тобi наказую! – вигукнув принц Джон. – Інакше я накажу, щоб твою шкуру зiдрали й видубили на кiнську збрую.
Почувши таке застереження, Ісаак ступив на вузькi крутi сходи, що вели до верхньоi галереi.
– Побачимо, хто насмiлиться його спинити, – сказав принц, пильно дивлячись на Седрiка, який вочевидь готувався зiпхнути еврея зi сходiв. Але блазень Вамба, несподiвано втрутившись, запобiг цьому лиховi: вiн скочив уперед i, ставши мiж своiм хазяiном та Ісааком, вигукнув:
– Дайте-но я спробую! – i, витягши з-пiд плаща чималий кусень свинини, тицьнув його пiд нiс Ісааковi. Звiсно, вiн прихопив iз собою цю поживу на той випадок, якщо турнiр затягнеться довше, нiж може витримати його апетит. Ісаак, угледiвши цей осоружний для нього предмет i бачачи, що блазень здiймае в нього над головою свою дерев’яну шпагу, заточився назад, спiткнувся i сторчма покотився по сходах. Ця сцена викликала шалений вибух реготу в глядачiв, та й сам принц Джон i його почет аж зайшлися вiд смiху.
– Ну, братику принц, давай менi приз, – сказав Вамба. – Я перемiг ворога в чесному двобоi: мечем i щитом, – продовжував вiн, вимахуючи шпагою в однiй руцi i шматком свинини в iншiй.
– Хто ти такий i звiдки, славний вояче? – крiзь смiх промовив принц Джон.
– За походженням я дурень, – вiдповiв той, – звати мене Вамба, я син Бовдура, який був сином Телепня, а той, у свою чергу, був нащадком олдермена.
– Звiльнiть мiсце для еврея в передньому ряду нижньоi галереi, – сказав принц Джон, потайки радiючи, що трапилася нагода вiдмiнити початкове рiшення. – Адже не годиться саджати переможеного поруч з переможцем! Це проти всiх правил лицарства.
– Атож, не слiд садити шахрая поруч з дурнем, а еврея – поруч зi свинею.
– Ну, спасибi, друже, – вигукнув принц Джон, – ти мене розсмiшив на славу! Гей, Ісааку, ану позич менi жменьку червiнцiв!
Збентежений цим проханням, Ісаак довго порпався у своiй хутрянiй торбинi, що висiла в нього на поясi, i намагався визначити, скiльки монет вмiститься у жменi; але принц поклав край його ваганням: схилившись до еврея, вiн вихопив торбину з його рук, витяг звiдти кiлька золотих монет, кинув iх Вамбi i поскакав далi уздовж бойового поля. Глядачi почали кпити з еврея, а принца осипали такими схвальними вигуками, наче вiн вчинив почесне i благородне дiяння.
Роздiл VIII
Ось пролунав сурми тривожний спiв,
До бою закликаючи бiйцiв.
Луна пiшла i небом i землею;
І лицар забороло опустив,
Рушаючи на смертних ворогiв.
«Паламон i Арсит»
Об’iжджаючи арену, принц Джон раптом притримав коня i, звернувшись до абата Еймера, заявив, що геть забув про головний клопiт цього дня.
– Святi на небi! – сказав вiн. – Чи знаете ви, сер прiор, що ми забули обрати королеву любовi й краси, яка своею бiлою ручкою роздаватиме нагороди! Щодо мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. В мене немае нiяких забобонiв.
– Пресвята Дiво, – прошепотiв прiор, з острахом звiвши очi до неба, – за еврейку! та ж пiсля цього нас закидають камiнням i виженуть геть з турнiру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вiнець. До того ж, клянуся моiм святим покровителем, Ребекка поступаеться красою чарiвнiй саксонцi Ровенi.
– Та чи не все одно, – вiдповiв принц, – саксонка чи еврейка, собака чи свиня! Що менi з того? Нi, оберемо Ребекку, хоча б для того, щоб подражнити саксонських хлопiв.
Почувши це, навiть принцiв почет обурився.
– Це кепський жарт, мiлорде, – мовив де Брейсi. – жоден лицар не пiднiме списа, якщо завдати такоi образи шляхетному товариству.
– І це вельми необачно, – сказав один з найстарших i найвпливовiших дворян у почтi принца, Вальдемар Фiтцурс. – Така витiвка може перешкодити здiйсненню задумiв вашоi свiтлостi.
– Сер, – зверхньо мовив принц, зупинивши коня i повертаючись до вельможi, – я запросив вас перебувати у моему почтi, а не давати менi поради.
– Кожен, хто йде за вашою свiтлiстю тими шляхами, якi ви зволiли вибрати, – стиха вiдповiв Вальдемар, – мае право давати вам поради, оскiльки вашi iнтереси i безпека тiсно пов’язанi з нашими власними.
Це було сказано таким тоном, що принц визнав за краще поступитися.
– Я пожартував, – сказав вiн, – а ви накинулися на мене, мов змiiне кубло! Чорти б вас узяли, та обирайте кого хочете!
– Нi, нi, – мовив де Брейсi, – залиште трон вiльним, i нехай той, хто здобуде звання переможця, сам обере прекрасну королеву. Це пiдвищить цiннiсть перемоги i навчить прекрасних дам ще бiльше цiнувати любов благородних лицарiв, якi можуть так iх прославити.
– Якщо переможцем вийде Брiан де Буа-Жiльбер, – сказав прiор, – я вже знаю, хто буде королевою любовi й краси.
– Буа-Жiльбер – славний воiн, – сказав де Брейсi, – але тут е чимало лицарiв, сер прiор, якi не побояться змагатися з ним у мистецтвi бою.
– Тихiше, панове, – сказав Вальдемар, – нехай принц займае свое мiсце. І глядачi, i бiйцi чекають з нетерпiнням – ми й так спiзнилися, час починати.
Принц Джон ще не був королем, проте завдяки Вальдемару Фiтцурсу[137 - Вальдемар Фiтцурс – вигаданий син реальноi особи, Реджинальда Фiтцурса, одного з дворян, якi вбили Бекета (Бекет, Томас (Фома Бекет), 1118?—1170 – архiепископ Кентерберiйський; Генрiх ІІ, батько принца Джона, спровокував убивство Бекета в його власному соборi у Кентерберi, тому клятва в устах принца звучить особливо цинiчно.).] вiн уже мав неабиякий клопiт з першим радником-фаворитом, який хоч i згоден служити правителю, та лише на свiй власний розсуд. Принц був схильний виявляти впертiсть у дрiбницях, але цього разу змирився. Вiн сiв у свое крiсло i, коли почет зiбрався довкола нього, подав знак герольдам оголосити правила турнiру. Правила цi були такими.
П’ять лицарiв-призвiдцiв викликають на бiй усiх бажаючих.
Кожний лицар – учасник турнiру мае право вибрати собi супротивника серед п’яти призвiдцiв. Для цього вiн повинен доторкнутися списом до його щита. Дотик тупим кiнцем означае, що лицар битиметься тупою зброею, тобто списом з пласким дерев’яним наконечником, або «зброею чемностi», – в такому разi небезпечним було хiба що зiткнення вершникiв. Але якби лицар доторкнувся до щита вiстрям списа, це мало означати, що вiн бажае битися до смертi, як у справжньому бою.
Пiсля того як кожний з учасникiв турнiру переломить спис до п’яти разiв, принц оголосить, хто з них вийшов переможцем у сьогоднiшньому змаганнi, i накаже видати йому приз – бойового коня надзвичайноi краси i сили. На додачу до цiеi нагороди переможець здобував особливу честь – самому обрати королеву любовi й краси.
Насамкiнець оголосили, що наступного дня вiдбудеться загальний турнiр, у якому зможуть взяти участь усi присутнi лицарi. iх подiлять на двi рiвнi партii, i вони битимуться чесно i мужньо, поки принц Джон не дасть знаку до закiнчення бою. Пiсля цього обрана напередоднi королева любовi й краси увiнчае лицаря, якого принц визнае найсмiливiшим з усiх, лавровим вiнцем зi щирого золота.
На третiй день призначалися змагання у стрiльбi з лукiв, бiй бикiв та iншi розваги для простолюду. Таким святом принц Джон сподiвався купити прихильнiсть того самого люду, який вiн так жорстоко кривдив своiми необачними та безглуздими витiвками.
Тепер мiсце майбутнього змагання являло собою розкiшне видовище. У похилих галереях зiбрався весь цвiт багатства i знатностi, що був на пiвночi Англii та в середнiй ii частинi; барвисте розмаiття одягу цiеi публiки тiшило зiр, приемно контрастуючи з темним i бляклим вбранням заможних мiщан та йоменiв, якi, з’юрмившись нижче галерей уздовж усiеi огорожi, нiби утворювали темну облямiвку, що пiдкреслювала блиск i розкiш верхнiх рядiв.
Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрiсть, щедрiсть, славнi лицарi!» У вiдповiдь на цей заклик з галерей полетiли золотi та срiбнi монети. Герольди вели лiтопис турнiру, i лицарi не шкодували грошей для тих, хто увiчнить iхню славу. В подяку за отриманi подарунки герольди вигукували: «Любов до прекрасних дам! Смерть ворогам! Честь щедрому! Слава хороброму!» Глядачi з простолюду вторили iм радiсними вигуками, а сурмачi тим часом розтинали повiтря войовничим спiвом своiх iнструментiв.
Коли весь цей гамiр стих, блискуча юрма герольдiв покинула арену. Тепер самi лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушнiстю статуй стояли бiля ворiт з обох кiнцiв поля.
На цей час увесь обгороджений простiр бiля пiвнiчного входу на арену заповнили лицарi, що виявили бажання взяти участь у змаганнi з призвiдцями. З верхнiх галерей здавалося, наче там вируе цiле море трiпотливих пiр’iн, сяючих шоломiв i довгих списiв; емблеми завширшки в долоню, прикрiпленi до списiв, коливалися i майорiли на вiтрi, пожвавлюючи i без того мальовничу картину.
Нарештi ворота розчинилися, i п’ять лицарiв, обраних за жеребкуванням, повiльно в’iхали на арену; один попереду, решта за ним по двое. Всi вони були прекрасно озброенi, i саксонський лiтописець, оповiдь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описуе iхнi девiзи, кольори, навiть гаптування на чепраках iхнiх коней. Проте нам немае потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного iз сучасних поетiв, автора дуже небагатьох творiв:
Тих лицарiв давно немае,[138 - Тих лицарiв давно немае… – За словами Скотта, це один з неопублiкованих уривкiв з поезiй Семюела Колрiджа (1772–1834).]
Іржа iх панцир роз’iдае,
А душi вiдiйшли до раю.
Їхнi герби безслiдно зникли зi стiн замкiв, а самi замки перетворилися на зеленi пагорби i вбогi руiни. Там, де iх колись знали, тепер iх не пам’ятають, о нi! Багато поколiнь змiнилося i було забуто в тих краях, де правили цi можновладцi. Тож яке дiло читачевi до iхнiх iмен i лицарських девiзiв!
Втiм, не вiдаючи про те, яка безодня забуття чекае на iхнi iмена й дiяння, бiйцi виiхали на арену; вони притримували своiх баских коней, змушуючи iх ступати повiльно, щоб похизуватися красою iхньоi ходи i своiм наiзницьким мистецтвом. І тiеi ж митi з-поза пiвденних наметiв, де сидiли музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалiв i дзвонiв, i виникало таке враження, нiби призвiдцi водночас посилали i вiтання, i виклик лицарям, якi до них наближалися. На очах у глядачiв п’ять лицарiв перетнули арену, в’iхали на пагорб, де стояли намети призвiдцiв, роз’iхалися в рiзнi боки, i кожен злегка доторкнувся тупим кiнцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачi з простолюду, а втiм, i багато хто зi шляхетних осiб – кажуть, навiть деякi дами, – були трохи розчарованi тим, що лицарi забажали битися тупою зброею. Є й тепер люди, якi приходять у захват вiд найжахливiших трагедiй. А тодi такi любителi турнiрiв цiкавилися ними тiею мiрою, якою ця розвага була небезпечною для ii учасникiв.
Сповiстивши про своi мирнi намiри, лицарi вiд’iхали в iнший кiнець арени й вишикувалися в шеренгу. Тодi призвiдцi вийшли зi своiх наметiв, сiли на коней i, очолюванi Брiаном де Буа-Жiльбером, з’iхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.
Заспiвали сурми i рiжки, i бiйцi поскакали назустрiч одне одному. Сутичка тривала недовго: вмiння i талан призвiдцiв були такi, що супротивники Буа-Жiльбера, Мальвуазена i Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменiля, замiсть того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнiшим, анiж впасти з коня: останне можна було розглядати як випадковiсть, а перше свiдчило про невмiння лицаря володiти зброею. Тiльки п’ятий з бiйцiв пiдтримав честь своеi партii: вiн стявся з iоанiтом, обое переламали списи i розiйшлися, причому жоден не здобув перемоги.
Крики глядачiв, вигуки герольдiв i звуки сурм сповiстили про славу переможцiв i поразку переможених. Переможцi повернулися до своiх наметiв, а переможенi, насилу пiдвiвшись iз землi, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвiдцями про викуп своiх коней i обладунку, якi, за законами турнiру, вiдiйшли у власнiсть переможцiв. Один лише п’ятий лицар трохи затримався i погарцював по аренi, дочекавшись оплескiв публiки, що, безперечно, тiльки збiльшило приниження його товаришiв.
Друга й третя партii лицарiв виiхали на арену слiдом за першою. Однак перемога лишалася на боцi призвiдцiв. Жодного з них не вибили iз сiдла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тодi як iхнi супротивники постiйно зазнавали поразки. Тому та частина глядачiв, що не спiвчувала призвiдцям, дещо засмутилася, бачачи iхнiй незмiнний успiх. Четвертими за чергою виiхали трое лицарiв; вони оминули щити Буа-Жiльбера i Фрон де Бефа i викликали на бiй трьох iнших – тих, що виказали менше спритностi й сили. Але така обачнiсть iм не допомогла. Успiх не зрадив призвiдцiв. Один з iхнiх супротивникiв був вибитий iз сiдла, а двое iнших схибили, тобто припустилися помилки у прийомi бою, який вимагав точностi i сильного удару списом, причому спис мiг вдарити по шоломi або щитi супротивника, переломитися вiд сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.
Пiсля четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачiв залунали невдоволенi вигуки; рiч у тiм, що з-помiж п’яти призвiдцiв Мальвуазена i Фрон де Бефа простолюд не любив за iхню жорстокiсть, а iнших, окрiм Гранменiля, – за iхне iноземне походження.
Розв’язка турнiру нiкого так не засмутила, як Седрiка Сакса. В кожному успiху норманських лицарiв вiн вбачав нове приниження честi Англii. Сам вiн замолоду не навчився лицарського мистецтва володiти зброею, хоча й не раз виказував мужнiсть i вiдвагу на полi бою. Тепер вiн допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарськоi науки. Здавалося, Седрiк хотiв, щоб Етельстан спробував вiдiбрати лаври переможцiв у тамплiера i його товаришiв. Проте Етельстан, попри свою силу i хоробрiсть, був такий лiнивий, а ще позбавлений славолюбства, що не здобувся на зусилля, якого чекав вiд нього Седрiк.
– Англii сьогоднi не пощастило, мiлорде, – з притиском мовив Седрiк. – Чи не схиляе це вас узяти в руки списа?
– Я битимусь завтра, – вiдповiв Етельстан. – Вiзьму участь у m?lеe. Сьогоднi вдягати панцир нi до чого.
Ця вiдповiдь завдала Седрiковi подвiйноi образи: по-перше, йому було не до душi норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, ця вiдповiдь виказала цiлковиту байдужiсть Етельстана до честi своеi батькiвщини. Та позаяк це сказала людина, до якоi Седрiк плекав глибоку пошану, вiн не дозволив собi зробити зауваження щодо ii мотивiв чи вад. Втiм, його випередив Вамба, який поквапливо докинув слiвце до розмови:
– Атож, ясна рiч! – мовив вiн. – Бiльше честi бути першим серед ста, нiж першим iз двох, хоч воно й тяжче.
Етельстан прийняв цi слова як похвалу, але Седрiк, зрозумiвши приховану думку блазня, зиркнув на нього суворо й багатозначно. На щастя для Вамби, час i обставини перешкодили хазяiновi його покарати.
Перерва все ще тривала; було чути лише вигуки герольдiв:
– На вас чекае любов прекрасних дам, ламайте списи в iхню честь! Вперед, славнi лицарi! чарiвнi очi споглядають вашi подвиги!
Час вiд часу лунали пронизливi звуки фанфар, що оголошували торжество переможцiв i виклик на бiй. Серед натовпу почулося невдоволення: мовляв, стiльки чекали цього свята, а дивитися нема на що. Старi лицарi i дворяни пошепки обмiнювалися зауваженнями, згадували своi перемоги, нарiкали на те, що дух воiнства скоро зовсiм зникне, i всi, як один, сходилися на тому, що зараз бiльше немае таких красунь, якi колись надихали бiйцiв на перемогу. Принц Джон зi своiм почтом почав обговорювати майбутнiй бенкет i заявив, що приз слiд вiддати Брiану де Буа-Жiльберу, який одним i тим самим списом скинув з коней двох супротивникiв, а третього перемiг.
Зрештою, пiсля того як сарацинськi музики ще раз зiграли марш, на пiвнiчному кiнцi арени з-за огорожi пролунав самотнiй звук сурми, що означав виклик. Усi повернулися в той бiк, аби побачити, що воно за лицар, який сповiщае про свою появу. Ворота спiшно вiдчинили, i лицар в’iхав на арену.
Наскiльки можна було судити про людину, закуту в панцир, цей боець був трохи вищий середнього зросту, радше тендiтноi, нiж мiцноi статури. На ньому був сталевий панцир iз золотою насiчкою; девiз на щитi зображував молодий дуб, вирваний з корiнням; пiд ним був напис iспанською мовою: Desdichado,
