скачать книгу бесплатно
Подорож за тридев’ять свiтiв
Микола Сiкач
Це твiр для людей рiзного вiку, професiй i уподобань: для учнiв, студентiв i майстрiв своеi працi – полiтикiв, медикiв, iнженерiв, спортсменiв, тренерiв, винахiдникiв, рацiоналiзаторiв – для всiх людей, не байдужих до долi свого народу, своеi краiни. Вiн писався в перiод померанчовоi революцii в Украiнi до кiнця 2005 року. В ньому використанi деякi подii життя з автора, щоб хоч крихтами розповiсти про життя украiнцiв в „колгоспну” пiсля военну ( пiсля 1946 року) пору. В ньому виказана тривога за долю Землi, якщо розгориться пожежа вiйни, бачення бажаних змiн устрою мiсцевих i вищих органiв влади, мрii про розвиток технiки, медицини, спорту.
Микола Сiкач
Подорож за тридев’ять свiтiв
ЛИСТИ З КОСМОСУ
– Марiе, щось наш Коля зi школи затримуеться. Мав би вже бути дома. Готуй, мабуть, вечерю поки я трохи приберу у дворi.
Батько вийшов у двiр, поскладав дрова, змiв з порога, позбирав трiски бiля колоди, вимив руки i зайшов до хати. Вiн був мiцноi статури, зростом близько двох метрiв i виглядав по спортивному струнким. Йому нещодавно минуло 62 роки. Прямий нiс, на кiнчику якого була бульбочка, i кругле обличчя, iз завжди веселими усмiхненими до кожного спiвбесiдника, сiрими очима, що надавали його обличчю простоти, викликали довiру. Тому до нього, часто звертались за допомогою, i вiн нiкому не вiдмовляв. Кожну роботу вiн виконував швидко, вправно i легко, граючи м’язами спiтнiлого тiла. Любив закiнчити роботу чисто, акуратно i обов’язково помилуватися результатами своеi працi. Вiн любив порядок, чистоту та вiйськовий одяг. Вдома вдягав ношенi, але завжди чистi вiйськовi або мiлiцейськi сорочки. Скупий на слова, цей чоловiк в розмовах рiдко вставляв слово, але, якщо вже вставляв, то завжди до мiсця. Доброзичливий i уважний до дружини i своiх синiв – Миколи i Володьки, вiн все-таки був стриманий в ласках i нiжностi, хоча готовий був вiддати iм i душу i життя. Якiв, так звали цього чоловiка, вважався найсильнiшою людиною в селi. Коли треба було, часом, припинити бiйку, то вривався в гущу i розкидав забiяк, як мiшки з половою, до того-ж часто-густо розносив, взявши пiд пахви одразу двох здорових чоловiкiв, що неймовiрно брикалися, викручувалися та страшенно 99лаялися. Це викликало вибух реготу. Вирватися ще нiкому не вдавалося, це завжди принижувало забiяк, i саме за це Якова боялися як вогню.
Старший син Микола взяв вiд батька мiцну статуру, характер, вдачу, навiть ходу, а вiд матерi обличчя – великi карi очi з довгими чорними вiями, широкi чорнi брови, що майже зрослися на перенiссi i повнi, наче припухлi губи, на трохи вилицюватому обличчi, а ще розкiшний темний чуб, що закручувався над лобом як у баранця. Його обличчя не здавалося простим i вабило до себе загадковiстю та нiжнiстю. Люди з ним зближувалися дуже легко i пiсля недовгого спiлкування вже вважали його своiм другом.
Скоро посiдали за стiл, на якому з’явився щавлевий борщ та вареники з сиром i молоко. Найговiркiшим за столом завжди був 5-й рiчний Володька, молодший брат Миколи, що як краплина води був схожий на старшого брата. Микола часто приходив пiзно – то шкiльнi справи затримували, то залишався подивитись цiкавий фiльм в залiзничному клубi мiста, повз який ходив до школи та зi школи, долаючи щодня 8 кiлометрiв вiд села до мiстечка. З п’ятого класу Микола ходив до Щорськоi школи 1 1. Коли вiн навчався у другу змiну i не повертався завидно, батьки непокоiлись, ховаючи свою тривогу один вiд одного. Хоч нинi стояв вересень, але сутенiло досить рано i ночi були темними.
Ось i цього разу, без Миколи, вечеряли тихо, навiть малий Володька намагався не ляскати ложкою, поглядаючи на неговiрких батькiв. Вiн уже мав певний досвiд, з якого зробив висновок, що в таких випадках своiми розмовами вiн нiкого не розговорить, а «лящика» – так вiн називав легенького запотиличника, заробити може, тому вирiшив пiти спати. Надворi вже зовсiм стемнiло.
Раптом в хату вдарило яскраве свiтло.
– Пожежа! – вигукнула мати.
Батьки припали до вiкон. Двiр залило яскравим бiлим свiтлом. З другоi кiмнати вискочив Володька i теж прилип до вiкна.
– На полум’я не схоже, – заспокоював iх батько, – пiду у двiр – подивлюсь.
– Ми теж з тобою, – сказала мати.
І хата, i подвiр’я освiтлювались прожектором з неба. Враз яскравiсть свiтла почала зменшуватись i вгорi можна було розгледiти щось схоже, на сковорiдку з високою кришкою. Воно нерухомо висiло над подвiр’ям трохи вище хати. В повiтрi пахло паленим залiзом. Несподiвано в серединi променя з’явився срiблястий цилiндр, що швидко опускався вiд цього об’екту, але не впав, а завис над землею i поплив прямо в руки батька. Згас прожектор, i за хвилину об’ект тихо без вогнiв зник в небi. Всi стояли приголомшенi, боячись ворухнутися. Ходiмо до хати, – промовив батько. Замкнувши дверi i щiльно завiсивши вiкна, всi втупились в срiблястий красивий цилiндр. Цилiндр був сантиметрiв чотири в дiаметрi та сантиметрiв з тридцять у довжину. З одного кiнця цилiндр мав гладеньке дно, а другого – кришку, що вiдкручувалась. Всерединi було два аркушi паперу.
– Це ж лист Колi, його почерк, а це друкований – прошепотiла мати.
«– Тату, мамо, Володько, – писав Микола, – не хвилюйтесь, зi мною все гаразд. Я повертався зi школи, i бiля рiчки мене зустрiли астронавти – iнопланетяни. Вони менi сподобались i ми поговорили… Вони запросили мене вiдвiдати iхню планету, дечому мене навчити, щоб я не вiдставав у навчаннi i обiцяли повернути мене до вас рiвно через рiк – тобто 14 вересня 1999 року. Я погодився, тому, що вiрю iм. І ви повiрте. Сусiдам i в школi пояснiть, що мовляв, я термiново виiхав на Донбас до помираючого дiда Федосiя – батька мами, на станцiю Ясинувата, що я там пробуду стiльки, скiльки знадобиться, i що в школу там ходитиму. Цього листа заховайте i нiкому про нього не говорiть, особливо про це попередьте Володьку. І пам’ятайте – ви не бачили нiякого космiчного корабля. Я вас люблю, обнiмаю i цiлую. До побачення.»
Батьки зацiпенiли над цим листом. Навiть Володька притих, напружено дивлячись на татка i маму широко розкритими оченятами, в яких бринiли сльози i велике запитання – вiн вiдчув тривогу i небезпеку через своiх батькiв i не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться.
– Синку – батько пригорнув до себе Володьку, – Микола поiхав до дiда Феодосiя на Донбас. Зрозумiв?
– Тату, його забрали?
– Не питай, а слухай далi. І добре запам’ятовуй. Дiдусь захворiв, а допомогти йому нiкому, i вiн попросив нас вiдпустити Миколу до нього.
Мати хотiла непомiтно забрати зi столу блискучий цилiндр, але Володька помiтив цей рух i попросив показати йому цю «блискучу». Довелося батьковi говорити з Володькою як з дорослою людиною, переказуючи прохання Миколи – нiчого, нiкому i нiколи навiть не згадувати нi про свiтло згори, нi про «блискучу», нi про велику сковорiдку в небi, нi про лист брата. Володька почав повiльно кивати головою в знак згоди. Вiн був розумний хлопчик. Але нiчна пригода вже стомила його, i батько вiднiс Володьку до лiжка, обережно вклав майже сонного сина, вкрив ковдрою, поцiлував хлопчика i перехрестив, наче оберiгаючи цим хрестом дитину вiд всього недоброго, що може принести iй пригода цiеi ночi.
Сам повернувся до кiмнати. Другий лист тягнув до себе. Вiн був надрукований на доброму паперi.
«– Ми люди далекоi планети Юрмазi прилетiли до вас на планету Земля з добрими намiрами i нi в якому разi не хочемо завдати вам неприемностей. Ми зустрiлися з вашим сином так, щоб цього нiхто не побачив, познайомилися з ним i запропонували йому подорож на нашу планету з умовою, що рiвно через рiк ми його повернемо додому, i що вiн не вiдстане вiд своiх однокласникiв у навчаннi та складе iспити на атестат зрiлостi в 2000 роцi, або навiть в кiнцi 1999 року, якщо дозволять. Запевняемо вас, що Микола повернеться додому 14 вересня наступного 1999 року здоровим та мiцним i принесе у ваш дiм радiсть, достаток i спокiй. Цi листи варто сховати, щоб iх нiхто не побачив. Розраховуемо на ваше розумне терпiння, бажаемо вам сил, здоров'я i добробуту в хатi. Астронавти з планети Юрмазi – Аташон, Холд, Сироб».
ОСТАННІЙ ДЕНЬ НАДІЇ
Найтяжче було Володi. Його розпирали враження про подii тiеi страшноi ночi: про те яскраве свiтло з неба, про ту блискучу трубку, про той страшний лист старшого брата. І Петрусь, i Сашко, i Юрко мабуть пороззявляли б роти та попадали, якби про все дiзнались. Але вiн тримався i навiть заспокоював тата i маму. Кожного вечора Володя шепотiв батьку про якусь новину.
– Тато, ти нiчого не розказав тiтцi Надi? Дуже вона допитувалась у тебе про прожектор i розтринькала про це i тiтцi Галi, i Гашi, i Горошкам, а тi розносять по всьому селу. І в мене розпитували, але я нiчого iй не сказав.
Це був важкий рiк. Все одно, приiздили якiсь люди в чорних плащах та кореспонденти вiдомих i не дуже газет. Всi допитувались про подii тiеi ночi. Але всi трое стояли на своему, – може там щось таке i свiтило, але ми всi спали i нiчого не бачили, а якщо сусiдка бачила, то питайте у неi. Цi листи не давали спати вночi i працювати вдень, не давали думати про щось iнше, хоч це i було необхiдно. Батьки неначе подурiли. Був син i вмить його не стало. Була опора, надiя, помiчник та впевненiсть у майбутньому. Микола рiс мiцним, роботящим, чуйним – на радiсть батькам i заздрiсть недобрим сусiдам. Вiн був гордiстю батькiв, i ось його нема, а замiсть нього оцi страшнi листи. Володька бачив i вiдчував дитячим серцем змiни в поведiнцi батькiв та iх тугу, особливо матусину. Вiн став тихiшим, навiть обережним. І завжди, коли бачив, як котяться з маминих очей сльози, – чи то на городi, на якому порпалися майже весь день, бо треба було збирати огiрки, помiдори, копати картоплю та iншу городину, чи в хатi, – вiн обнiмав ii i починав заспокоювати, як це робив батько, хоч у самого оченята плакали.
– Звiдки взялись тi прибульцi, i чому вони звалились саме на нашу голову? Боже, якщо ти е на свiтi, збережи i поверни Миколку, – просив батько заховавшись, щоб його нiхто не почув i не побачив. А дружину вмовляв не хвилюватися даремно, бо що сталося, те сталося, i тепер iм залишаеться лише вiрити i Миколi, i отим астронавтам та виконувати iх поради.
Цiлий рiк, з тривогою i нетерпiнням, вони чекали цей день – 14 вересня 1999 року. І ось цей день настав.
Все валилось з рук, робота не йшла. Вони тинялися по хатi i подвiр’ю. Розумiли – «це» повинно статись, коли село засне. А коли стемнiло, самi поснули за столом, знесиленi довгим чеканням. Коли в хату зайшов Микола, вони спросоння навiть не повiрили вiдразу, що це вiн. А як впевнились в цьому, то зiтхнули з полегшенням – кiнець iх випробуванням, нарештi цей тяжкий рiк закiнчився, i виправдалися iх надii. Батьки обое разом встали i пiшли до Миколи з простягнутими руками. Мати тихенько причитала: «Здравствуй синку, наш рiдненький, дорогенький,» – вона впала на груди Миколи. Плечi ii здригались…
ПРОРОЦТВО МИКОЛИ
– Синку, вже тиждень як ти вдома, але ти частiше похмурий, нiж веселий. Може, на нас чогось сердишся, може ми тобi чимось не вгодили. Хай це ми не можемо прийти до тями пiсля зустрiчi з твоiми друзями. Так воно й не дивно. Такi новини жоднiй людинi на Землi навiть приснитися не могли, а ми не тiльки бачили, доторкнулися, вiдчули, а й жили з цими дивами майже шiсть годин. Та продовжуемо жити i будемо жити з ними уже до кiнця свого життя, бо втягнув ти нас, Миколо, в очiкування неймовiрних подiй i нашого онука з тiеi далекоi планети Юрмазi. Оце ми з мамою потроху все обмiрковуемо, обговорюемо, зважуемо. Казати, чи не казати людям про твою подорож, про те – яким ти став, про те, що з тобою трапилося. Про оцi дивнi комп’ютери, адже люди все одно iх побачать. Я вже не кажу про iнше – батько запитально дивився на сина.
– Татусю, рiдненький, заспокойся. Всiм я задоволений i менi з вами дуже добре, бо ви для мене найдорожчi, бо я вас дуже люблю. Просто я знайомлюсь з подiями на Землi, що вiдбулись за рiк моеi вiдсутностi, але уже не, як учень, а як досвiдчений дослiдник, що прилетiв з iншоi планети. Мене цiкавлять всi подii, де б вони не вiдбувалися i вiдбуваються зараз, особливо все, що стосуеться нашоi Украiни. А тут радiсного, самi бачите, мало. Ось чому менi не весело. А людям кажiть, що дiд Федосiй, у якого на Донбасi, я прожив цiлий рiк, помер, тому я i повернувся додому. Про корабель за минулий тиждень вас же нiхто не питав?
– Нi, синку, поки що не питали.
– І не спитають, бо наш гравiтон своiм енергетичним полем стер з пам’ятi людей все, що вони бачили пiд час приземлення його бiля нашоi хати.
– Гравiтон – це та тарiлка, що прилiтала? – запитав батько.
– Так, тату. А про комп’ютери кажiть, що я iх купив на грошi, отриманi за продану квартиру дiда Федосiя. Ну, а про те, що зi мною сталося, i про що я вам буду розповiдати, не варто нi з ким дiлитися. Поводьтеся так, наче нiчого особливого не трапилось. З Володькою я вже говорив про це, i вiн буде поводитись, як потрiбно.
– От i добре, ми з мамою теж такоi думки. То, може, нарештi, ти нам розкажеш, як зустрiвся з iнопланетянами i де ти був цiлий рiк?
– Так, тату. Розповiсти справдi е про що i до того ж стiльки, що не вистачить на моi спогади нi вашого, нi мого життя. Вибач, тату, я розумiю, що ви чекаете цiеi розмови, однак, чим бiльше я отримую iнформацii про життя людей на Украiнi, про полiтичнi чвари в парламентi, тим бiльше це мене приголомшуе, i я нiяк не мiг налаштуватися на розповiдь. Вiдтепер сподiватись на особливi новини нi з радiо, нi з газет не варто, бо йде повторення, тому я обiцяю вам цiкавi вечори – я вас поведу у своi мандри.
– Гаразд, – батько почухав потилицю, – Мама дуже тривожиться. Учора ти принiс зi Щорса кипу газет i журналiв, а сьогоднi вже вiддав iй усi на розпал печi.
Микола посмiхнувся.
– Я все це вже прочитав. А те, що менi потрiбно, занiс у пам’ять цього ящичка.
Микола лагiдно доторкнувся до бiлого корпуса комп’ютера.
– Це мiй помiчник, вчитель, порадник, моя енциклопедiя, мiй лiкар, тренер. На Землi такий зроблять рокiв через триста – чотириста.
– Коли ж ти встиг прочитати таку кипу, мамi ii пiдняти навiть було важко, а я ж бачив, як ти просто гортав сторiнки.
– Тату я читаю, як фотографую i все запам’ятовую, можеш мене перевiрити.
Батько з недовiрою подививсь на Миколу. Той висмикнув з кипи якусь газету i протягнув ii батьковi.
– Прочитай якийсь заголовок, а я тобi скажу, про що там йдеться, а можу повторити все слово в слово.
– Та це ж газета «Из первых рук», я таку ранiше купляв, бо шукав де б можна було придбати маленький тракторець, – взявши газету, промовив батько.
– Так знайшов щось потрiбне?
– Нi.
– А ти в цiй подивись роздiл 303 – там пропонуеться тракторець «Т-25».
Дивлячись на батька, Микола пирснув, бо у того на обличчi застигло радiсне здивування, губи розтяглись не то в посмiшцi, не то в гримасi здивування. З цим виразом на обличчi вiн гортав сторiнки газети. Нарештi вiн пiдвiв очi на Миколу.
– Точно, е така об’ява, – подив не сходив з обличчя батька, – Невже ти все це запам’ятав? – І батько кивнув на кипу преси, що лежала бiля печi.
– Так тату. Не дивуйся. Я уже не той, що був торiк. Мiй мозок задiяний бiльш нiж на 90 вiдсоткiв, замiсть 16 вiдсоткiв звичайноi людини. А цей комп’ютер дае менi можливiсть використовувати необхiднi знання людства нашоi планети та планети Юрмазi, на якiй я був. А це сила, як каже Володька, – Микола глянув на брата, що зосереджено щось малював, сидячи за столом, i нiяк не вiдреагував на реплiку.
– Тому, рiдненькi, я вже все знаю про мистецтво, культуру, спорт, технiку, науку. Я зараз можу стати чемпiоном свiту iз шахiв, боксу, боротьби, тенiсу i, взагалi, будь якого виду спорту, або переможцем iгор типу «Гладiаторiв», «Поля чудес», «Вгадай мелодiю» та iнших. А головне, – я можу захистити вас, себе, своi знання вiд будь якого насильства i зазiхань.
Насуплений Володька встав з-за столу, пiдiйшов впритул до Миколи, взяв його за ремiнь i з притиском видавив: – «Зараз-же розкажи менi про тарiлку та iнопланетян. Менi сподобались i Ата, i Холд, i Сироб. Про них розкажи. А то хвалишся чим попало.»
Микола ошелешено дивився на суворого братика. Таким рiшучим вiн його ще не бачив.
– Гаразд, гаразд, Вовчику, не сердься. Сьогоднi ввечерi, як припораемось, я вам почну про все розповiдати. А поки-що вiддам тобi подарунок школярiв Юрмазi для тебе.
Хвилин за п’ять Микола занiс у хату невеличку валiзу, схожу на дипломат, розкрив ii, поклав на столi перед Володькою i вiдкрив кришку. На горизонтальнiй площинi дипломата свiтилося три кнопки. На вертикальнiй панелi, по всiй площинi, було багато квадратикiв з рiзними символами. Микола натис на зелену кнопку, – вертикальна панель засвiтилася. В кожному квадратику з’явилось рухоме зображення – в одному грали в якусь гру з м’ячем; у другому пливла у водi велика, схожа на кита, тварина, в третьому – боролися двое могутнiх людей, в четвертому йшла, мабуть, вiйна – двi «тарiлки» стрiляли одна в одну вогняними променями.
Володька був в захватi, Микола поклав поряд «мишку» – так вiн називав пересувний манiпулятор, показав Володi як нею користуватись, а також як вимикати та вмикати комп’ютер.
– Ну а тепер освоюй цю технiку, а я сяду за свiй комп’ютер.
За годину Микола встав, потягнувся з задоволенням i пiдiйшов до батька, який ремонтував ручку швейноi машини. Вiн вимкнув радiо, котре голосом вiдомого депутата закликало вiдзначити 82 рiчницю Великоi жовтневоi Соцiалiстичноi революцii демонстрацiею на Хрещатику в Киевi i обурювалось, що адмiнiстрацiя Киева не дозволяе цього.
– Депутати скаженiють, б’ючи себе в груди, захищаючи народ, а його треба захищати вiд них, – з гiркотою в голосi промовив Микола.
– Чого це ти, синку, не хочеш слухати розумнi речi.
Син уважно подивився на батька, i не вiдповiвши на його реплiку, запитав:
– Хочеш, тату, я розкажу тобi, що буде далi з нашою краiною i нашим народом?
Батько давно чекав цiеi хвилини, вiн вiдчув, що син вирiшив розповiсти йому про те, чого нiхто на Землi не знав, – про свою подорож у космос.
– Менi здаеться, що я це знаю, бо на планетi, де я був, такi подii як оце в нас, пройшли десь рокiв триста тому. Коли я знайомився з iсторiею краiни Аурiка на планетi Юрмазi, то я не дуже порiвнював iх життя та наше, але ось тепер, слухаючи радiо, я знаходжу разючу схожiсть. Тому, гадаю, подiбним буде i наше майбутне.
– Ти, синку, спочатку розкажи, що то за планета така? – вставив батько.
– Планета Юрмазi, третя на орбiтi зiрки, що розташована в найближчому до нас сузiр’i. Там дуже схожа на нашу атмосфера, природа, а ii мешканцi подiбнi до нас, проте вищi. Їх зрiст десь метри два i бiльше. Дуже добрi, розумнi, чуйнi, фiзично розвиненi, а шкiра у них ледь блакитного кольору. Пiзнiше я тобi розповiм про них бiльше. Вони оберiгають нашу Землю вiд маленьких i злих iнопланетян, захищають ii вiд катастроф, на якi ми самi ii наражаемо. Але вiдкрито вони не втручаються в нашi суспiльнi завiрюхи, вiйни та iншi негаразди, а через таких як я, натякають людству про його долю.
– Ну й що ж там було на тiй далекiй планетi? – спитав зацiкавлений батько.
Микола, походжаючи по хатi, почав розповiдати.
– Приблизно двiстi вiсiмдесят рокiв тому за нашим земним часом, в краiнi Аурiка почала володарювати жорстока династiя. Вона була при владi майже столiття. Через безмежну владу, що передавалася у спадщину, хоч за конституцiею краiна була демократичною, перестарiлi правителi втратили мiру справедливостi, жорстокостi, дозволеного i недозволеного, порядного i непорядного. Вважаючи себе богами, але не тямлячи нiчого в науцi, технiцi, економiцi, вони зруйнували народне господарство i довели народ до зубожiння. Земна росiйська приказка «В семье не без урода» виявилась дiйовою i в тiй краiнi на тiй далекiй планетi. Один молодий правитель з владноi династii вирiшив пограти в демократiю. Закiнчилося це тим, що розбуджений народ скинув з «божого олiмпу» i самого правителя, i всю цю династiю. Сталося все те сто вiсiмдесят рокiв тому. Скинутi «на землю» представники правлячоi верхiвки зрозумiли, що вони зовсiм нездатнi iснувати без влади, i багатотисячна плеяда «богiв», «божкiв», «боженят» просто загине. Тому члени династii згуртувались i вирiшили за всяку цiну повернутись на той звичний iм «божий олiмп».
Вони вiдсахнулись вiд своiх же iдеалiв, розтоптали свiй прапор, почали хреститися i молитися, хоч уже двадцять iхнiх поколiнь пропагувало атеiзм. Вони стали перевертнями i, обдуривши народ, все-таки захопили владу.
Трохи вiдхекавшись, вiдчуваючи невпевненiсть свого становища, вони вирiшили перш за все змiцнити його, прийнявши закони, якi б забезпечили iх особисту недоторканiсть, законодавчо встановили собi та наближеним багато довiчних пiльг. Потiм почали грабувати, продавати свою краiну, збагачуючись всiма засобами, вiдомими i невiдомими ранiше, щоб забезпечити себе, своiх дiтей i онукiв, торуючи собi дорогу i притулок за кордоном на випадок, якщо доведеться тiкати вiд розгнiваного i обуреного народу, який вони люто ненавидiли i робили все можливе, щоб знищити його голодом i злиднями.
Так вони протримались чотири мiжвиборчих перiоди. А вибори в парламент у них, як i у нас проходили через чотири роки, доки всi люди не зрозумiли iх ворожостi. На п’ятий термiн iх прорвалось до олiмпу набагато менше, хоч зусиль i грошей вони доклали дуже багато. У хiд йшли неймовiрнi обiцянки, пiдкуп, фальсифiкацiя, шантаж, i насильство. Але в складi нового парламенту (щоб було зрозумiлiше далi в своiй розповiдi я буду використовувати земнi назви) бiльшiсть депутатiв була «iншоi кровi», i мета iх дiяльностi була зовсiм iнша. До речi половиною цих депутатiв були жiнки. Вони пропагували чеснiсть, скромнiсть, справедливiсть i безмежну вiдданiсть своему народовi. Вони вiдмовились вiдразу вiд усiх пiльг. Наприклад, житло в столицi мав право отримати депутат, якого тричi оберуть до парламенту. Ця частина депутатiв вiдмовилась вiд депутатськоi недоторканостi, мотивуючи це тим, що обранець повинен бути найчеснiшою людиною i нести вiдповiдальнiсть за скоений злочин або порушення закону в десять разiв суворiшу, нiж простий громадянин. Це були святi та безкориснi люди i вони на перших же засiданнях парламенту прийняли такi закони, за якими всi можновладцi, що крали, грабували, або сприяли цьому – тобто були причетнi до заподiяння шкоди своему народовi, були притягнутi до вiдповiдальностi. Їм не дали втекти за кордон, а прихованi ними за межами держави грошi були повернутi в краiну дуже своерiдним способом – всi династiйцi отримали таку ж пенсiю, як i всi смертнi, на неi вони прожити не могли i були змушенi забирати своi закордоннi вклади, i це iм допомогли зробити. Хто ж крав, переступивши через трупи своiх жертв, i за цi злочини не мiг вiдпрацювати навiть в неволi до кiнця життя, той вiддавав життя на потреби науки i держави.
– Синку, ти мабуть щось наплутав. Такого бути не може. Хто ж це добровiльне вiддасть свое життя на дослiди вченим? – здивовано похитав головою батько.
– А у них, тату, i не питали. Там досить цiкава процедура судочинства. Наприклад, членiв парламенту та уряду судить весь народ.
– Як, без суддiв i слiдчих? – скосив погляд батько.
– Нi татку, слiдство було, суд iз суддями теж, але останне слово говорив народ – за допомогою телевiзорiв. Така вже там була розроблена система голосування.
– Ну а в них було таке безробiття i такi злиднi, як оце у нас?
– Було й таке. Коли династiйцi душили народ, то так само, як у нас, спочатку зруйнували все виробництво. Аби забезпечити легкою i грошовитою роботою своiх жiнок, дiтей, онукiв, правнукiв i iншу рiдню, яким ранiше не треба було думати про заробiток, вони настворювали сотнi паразитичних, зовсiм не потрiбних народу мiнiстерств, департаментiв, вiддiлiв, iнспекцiй на утримання яких всi виробники та працiвники обкладалися такими податками, що виробництво зупинилося, i сiльське господарство прийшло в занепад. Ця зграя високих, привладних держбюджетникiв зовсiм не соромилась регулярно пiдвищувати собi заробiтну платню, щоб отримати пенсiю разiв у сто бiльшу за ту, яку вони самi призначили селянину чи робiтнику – годувальнику краiни. Для цього треба було спотворити пенсiйну систему i вона була спотворена. Таким чином, що було заплановано, то було i зроблено.
В цей же час династiйцi люто помстилися народу, провiвши грошову реформу. Таким чином вони знецiнили всi багаторiчнi заощадження людей, перетворивши в жебракiв мiльйони трудiвникiв. Але на цьому вони не заспокоiлись. Щоб видурити останнi крихти збережень були породженi сотнi шахрайських трастiв, якi справу i довершили – завели в злиднi весь народ краiни. Грошi опинились в руках махiнаторiв. Як i у нас, iх назвали новими багатiями, а тих, хто награбував найбiльше – олiгархами.
– Яке гидюче страшне слово – промовила мати.
– Це наче крокодили – зауважив батько.
– Нi, тату. Це не одне i теж. Алiгаторами називаеться один iз видiв крокодилiв, а в тiм i тi i тi – хижаки. Тiльки нашi олiгархи – хижаки в бiзнесi.
Потому цi багатii почали скуповувати цiлi галузi державного виробництва, природнi багатства держави i захоплювати владу. Так з’явились бандитський уряд i злочинна Верховна Рада.
Та новий парламент, до речi, з новим четвертим президентом, лiквiдував всi цi надбудови i, з великими труднощами, але все ж таки почав виправляти становище.
– А там i президенти обирались? – поцiкавився батько.
– Уяви собi – були там i президенти, i обирались вони, як i у нас на п’ять рокiв. Перший президент – Краво, був до обрання головним iдейним богом безбожних династiйцiв. А коли почалися першi вибори президента пiсля вiдставки династii, вiн перший потоптав своi iдеi i свiй святий династiйський бiлет, почав завзято молитися – i династiйцi второпали, що завзятiшого перевертня iм i не треба, тому i обрали його. Зрозумiло, що i вiн iх не пiдвiв. Другим президентом став Кучо – представник директорiв найпотужнiших пiдприемств краiни, якi родичались з династiйцями. Вiн дав життя директорам, про яке тi i не мрiяли, але династiйцiв не став утискувати – дуже був совiсний. Люди стогнали i вiд першого, i вiд другого. Тому на третiй президентський термiн ледь не прорвався запеклий династiець – так уже розлютились люди, але Кучо вистояв. Вiн трохи посмiливiшав, але династiйцiв все ж жалiв.
На четвертий термiн обрали практичного i енергiйного Рало. І ось тут корабель (тобто краiна Аурiка) пiшов вперед, ламаючи кригу застою i нерiшучостi. Рало не побоявся «наступити на хвiст», як кажуть, п’яти вiдсоткам заможного i владного населення, але забезпечив покращення життя всьому iншому населенню краiни. Новий парламент завдяки злагодженiй спiвпрацi з президентом Рало лiквiдував всi паразитичнi надбудови i непотрiбнi посередницькi структури.
Рало почав свою президентську дiяльнiсть з того, що провiв у життя волю народу висловлену пiд час референдуму, ще при президентi Кучо.
– Синку, що то таке референдум?
– Це, тату, опитування народу про його думку вiдносно дiяльностi, скажiмо, парламенту, уряду, президента.
– А чи буде у нас таке опитування?
– Обов’язково буде i дуже скоро. А, що – ти маеш щось сказати?
– Так. Я б порадив депутатам не битися, а працювати. Батько помовчав i продовжував:
