скачать книгу бесплатно
Сповiдь
Валерiй Шевчук
«Сповiдь» Валерiя Шевчука – це мiфiлогiчно-пригодницька повiсть, головний герой якоi перетворюеться на вовкулаку, аби спокутувати скоене ним зло***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.
Валерiй Шевчук
Сповiдь
Роздiл І
ЛЮТЬ
До сповiдi
Восени 17… року на одному iз шляхiв Гетьманщини можна було побачити мандрованця у порванiй одежi, хоч колись, здаеться, це був пишний стрiй. До грудей йому прилiпилася пошарпана, суха квiтка, а йдучи, вiн весь час озирався, нiби страшився переслiдування. Цей дивний чоловiк села здебiльшого оминав, а коли дiстався Гапонiвки, зупинився. Стояв на горбi й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокiй долинi, по тому сiв на каменя i на хвилю замислився. Погляд його спочив на старiй дерев'янiй церквi, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечiр, довга тiнь вiдкинулася вiд мандрованця – сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтiло, оточене зусiбiч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвiн; чоловiк став навколiшки й помолився. Заплющив очi й ворушив губами – вряди-годи по його виснаженому тiлi прокочувався дрож.
Тим часом на долину наповзала сутiнь, хати звiдсiля вже видавалися бiлими, накритими солом'яними капелюхами головами, якi мiрно похитувались у смерку, готовi покотитися в безвiдь.
Вiн розплющився: дорогою йшли з церкви люди, i йому дивно стало бачити, якi вони звiдси дрiбнi. Тяглися, нiби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дiтлахи. Мандрованець сiв на землю бiля каменя, сперся спиною, пiдгорнув пiд себе ноги й завмер.
Люди доходили хат, тi всмоктували з iхнього гурту чоловiка, жiнку й кiлька дiтлахiв. Здавалося, хати вечеряють цим сутiнком i людьми – вiд того стiни поколихувалися, нiби дихали.
Чоловiк сидiв отак довго. Може, трохи й передрiмав, i лише коли зовсiм споночiло, здригнувся i скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тодi вийшов на стежку, що перерiзала горба. Проминув кiлька ясенiв та крислатого дуба i, спустившись в долину, опинився бiля церкви. Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловiк обiйшов ii довкола, нiби принюхувався i щось вивiдував, але не зустрiв анi душi. Тодi пiдступив до розчинених дверей i, повагавшись, ступнув досередини.
Панотець саме виходив iз царських ворiт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колiнах i молився, але, побачивши попа, хутко зiрвався на рiвнi. Схилився, щоб поцiлувати священику руку, й панотець з вiдразою побачив, яке брудне в прибульця волосся – в ньому заплуталися шматочки сосновоi кори, сiно й повзала нужа.
– Хто ти, сину? – спитав пiп, i прибулець зирнув на нього гостро й вивiдчо.
– Той, хто потребуе сповiдi, панотче, – сказав хрипким, застуженим голосом.
Тодi помiж них нiби пробiгла iскра. Нiби впiзнали один одного, хоч обидва вiдали: це омана. Нiколи не зустрiчалися i нiколи не спiлкувалися. Але iскра помiж них пройшла: непомiтний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосiб перелився в панотця, i той раптом злякався. Застережно подумав, що в церквi ще мали залишатися дяк i паламар, тому й озирнувся, нiби сподiвався пiдтримки. Але нi дяка, нi паламаря не було, не було й церковного сторожа – анiкогiсiнько! «Чи ж вони змовилися?» – подумав панотець i знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тодi йому здалося, що в церковнi дверi, в той отвiр iз ночi, безвидно зайшов сюди хтось третiй, уступив у все ще освiтлений свiчками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворiв.
– Стривай! – сказав панотець несподiвано захриплим голосом. – Маю перекинутися кiлькома словами з паламарем.
Розповiдь прибульця
Сталося це тодi, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осiнь, повiтря тремтiло неспокiйною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тодi забув навiть про писарськi обов'язки в сотеннiй канцелярii, окрiм того, дивнi почуття заволодiли мною; мабуть, у кожного таке бувае в молодостi. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привидiлося: щось мене незабаром стурбуе, хтось бiля мене крутиться, стежить за мною, щось менi мае статися. Дурне це було почуття, бо всi веселi навколо ходили i, хоч як я придивлявся, нiхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все мiстечко в рух прийшло вiд сподiванки бучного весiлля. Отож я вiдганяв такi думки: на вiйну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постiйну колотнечу з турками; зрештою, мiй батько, сотенний писар, мiг би подбати, щоб надi мною великоi загрози не нависало. Отож я мiг би вiльно дихати, гуляти з парубками, загравати до дiвчат – все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим бiльше що назрiвала неабияка розважка – женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немае?…
(Пiзнiше я про це згадував часто: шелестiв дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвiллю, я тулився до неi, врившись у листя, в головi стояв дивний бiль, а може, гучала висока нота – наче заспiвав церковний спiвак, затягнув i забув спинитися. Але це сталося потiм, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрiй бабиного лiта.)
Мене забрав iз хати сотниченко, було нас тодi семеро, сiли ми за стола, i сотниченко налив нам горiлки. Ми випили, по-молодецькому заспiвали парубочоi, а тодi рушили до молодоi. Весiльна мати вже зiбрала бабiв i почала бгати коровай. Баби також спiвали, тодi спiвало, здавалося нам, усе сотенне мiстечко. Я знав: виймати коровай випаде менi, i вiд того радiсно завмирало серце. Вiдчував хвилювання й пiднесення, хотiв забути дурнi передчуття – гульнути менi запраглося!
Став бiля печi й сказав урочисто:
– Старосто, панi пiдстаросто! Всi в хатi радiсно вiдгукнулися:
– А ми радi слухать!
– Благословiть коровай з печi виймать! Благословiте другий раз i третiй раз коровай з печi виймать!
Всi вiдповiли хором:
– Бог благословить усi три рази!
Я нахилився до печi: запахло печеним тiстом, попелом, знайомим духом пiчного жерла; менi раптом здалося, що там у глибинi пробiгло кiлька вогникiв, як золотi змiйки, – на мить скувала мене дивна знесила. Але тiльки на мить, я потяг до себе лопату i вийняв солодке випечене тiсто, що дихнуло менi у вiчi як живе. Це повернуло менi урочистий настрiй i добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усi в хатi засмiялися, смiявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стiл.
Ой попiд лiсом
Шугроньки грають,
До терену припадають,
А в тiм теренi
Свiтлонька,
А в тiй свiтлоньцi
Улянка…
Ми спiвали всi семеро, йдучи вулицею, а за нами бiгли дiти, вiтали нас люди, яких зустрiчали, ми вiтали i iх. Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шарудiло в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серцi, що мене турбуе й непокоiть? Я подумав: не минае воно, чудне запаморочення, а вiд чого воно й чому? Заспiвав голоснiше й хотiв забутися про все, хотiв гулянки чесноi i свята радiсного. Саме в цей час ми й зайшли до двору молодоi.
Нас зустрiв ii батько, посадовив за стола, i ми знову по-молодецькому випили. Вiдбули обiд, гомонiли, смiялися й жартували. Молода цвiла: нiколи не була ще така гарна, а я знав ii вiд дитинства. Можливо, був надмiр збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати – не хотiв я вiддаватися темному настрою.
(Пiзнiше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гiлки, довкола нiмо витиналися голi дерева, оксамитнi стовбури, кора в дощових сутiнках оживае, я вiдчував, як дихають сосни, як чеше хмари гiлля, нiби гребiнець, дере й розчiсуе сiрi шматки вовни, готуючи пряжу, вичiсуе дрiбнi краплi, i тi сиплються на принишклу осiнню землю.)
– Просили батько й мати, i я прошу – приходьте, дядьку, на весiлля!
Менi стоiть у вухах дзвiнкий, щасливий голос сотниченка. Був вiн парубок доладний, хiба що пихатий, але я не мав до нього нi заздростi, нi урази, бо й не смiв iх мати. Але коли в людини дивно сплiтаеться весiльне пiднесення й тривожний бiль, чи ж може вона щиро веселитися?
Кiлька рокiв тому я покинув клас фiлософii в Киiвськiй академii, ще не вивiтрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рiдному мiстечку, я викидав iз приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знiмемо i поставимо серед майдану. Не хотiли ми жити нудно, душа волi прагла й розваг. Що там мудрiсть свiтова, коли в тiлi кров грае, що там розважнiсть, коли вуста не можуть утримати усмiху, отож i дивувався я: не можу до ладу вiддатися радощам.
(«Дитячi пустощi, – думав я пiзнiше, вгортаючись у листя, бо допiкала менi мокра земля й негода, – так само перехiднi, як i юначi бешкети. Все це до часу, а тодi серйозний робишся, поважний, а часом i смутний». Дощ сипав, як пiсок, пахло корiнням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотiлося. «Смуток мiй прийшов, – думав я, – вiд якого й до розпачу близько!»)
Вечеряючи у суботу ввечерi, ми також спiвали. Бiля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хмiль плутав нашi мислi та язики. Було тепло, як улiтку; я дивився поверх голови нареченого – там далi вулиця слалася i на нiй було повно людей: однi стояли в кружку, а iншi йшли. Дiти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, – всi ошатно вдягненi, i нi в кого не скимлiла знiчено душа. Всi усмiхненi i спокiйнi, так дивно, так задоволено спокiйнi – невже тiльки одного мене гризла в той день стума?
(«Так, – гадав я пiзнiше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, i уривки думок пливли, як кольоровi спалахи. Так, це тiльки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвiса». Тiло мое дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голiй, холоднiй землi).
Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок i чотирьох чоловiкiв – двох старост, дружка, тобто мене, й пiддружого – ми пiшли до молодоi по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темiнь, i ми голосно спiвали:
Ой димно нам, димно,
Що й бояр не видно,
Тiльки одне видно,
Да й те за горами…
Вулиця дихала спокоем теплоi осенi, нiжно пахло зiв'ялим листям i димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всi пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хмiль. Молодiсть водила нами, i кожен iз того немалу утiху мав – один я був серед них нiби мiчений.
Наречена нас уже чекала. Але бачила тiльки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навiть: темна, палка, оксамитова нiч дивилася на сотниченка, i вони обое млiли од вiдчуття великоi тайни, до якоi причащалися. Дивився на них, по-дружньому усмiхаючись, й подумки бажав iм щастя; чудна думка прийшла менi до голови: хтозна, чи колись переживу таке сам. Хай же порадiю, подумав тодi я, на це юне безхмарне щастя тих, що мене своiм дружкою назвали, хай оминуть iх бiди.
Ми випили й знову заспiвали:
А ти, калино, росла такая висока,
А листоньком широка,
А личеньком ромняна?
Жiнки подавали вечерю, а що може бути лiпше, коли жiнки подають вечерю, але я раптом завмер, вiдчуваючи, що мент зупинився, що час перестав рухатися. Ось молодий розтулив рота, щось каже; ось молода, облита яскравим свiтлом свiчок, подалася вперед, слухаючи, розхилила червонi пухкi вуста, а очi ii широкi стали; старости заходилися бiля мисок: один ложку до рота пiднiс, а другий у страву впустив. Весь покiй було запруджено жiночими постатями у важких празникових строях, у плахтах, оксамитах, з грубим намистом на шиях; батько молодоi зводився з-за столу, пiдiймаючи в руцi штофа горiлки, на ньому червоно горiв кунтуш. Мати молодоi переступала порiг, тримаючи на пiвмиску запеченого до брунатного гусака.
Хтось мене штовхнув, я побачив обличчя одного iз старостiв. Велике вусате обличчя, що пiдморгувало менi й щось казало.
– Га?
– Хустку подай! – сказало вусате обличчя.
Молода подавала на тарелi хустку. Я встав й оперезав нею молодого…
Дзвонили дзвони, менi потiм довго чувся той дзвiн, наче розбивались об хвилi осенi згустки сонячного соку. Мiднi кулi розприскувалися на тисячi скалок; ми втонули у святковiй юрбi, в ошатнiй, важкiй, задиханiй, яка горiла бажанням танцювати й спiвати. Ми танцювали й спiвали, як i всi довкола; вихрилося повiтря, гаряче ставало у пишнiм святковiм строi; голоси скрипок спiвали, цимбали дзвiнко постогнували, ми були обкиданi дзень-чистими сiтками звукiв; бив бубон, лящали бубонцi, тупотiли чоботи; здавалося, юрба була пов'язана сивими пасмами бабиного лiта, юрба дихала, й рухалася, й тупотiла влад; весело повискували жiнки, а ще тонше – дiвчата; грубо й хрипко галайкали чоловiки; пiт котився по смуглявих, лискучих лицях; очi палали, як жарини; вогкi руки чоловiкiв спрагло притискали до себе жiночу плоть; дiвчата рум'янiли щоками, кожна з них перетворилася у красуню не гiршу, анiж наречена, – хто б тут iз нас, молодих, та й не загубив би парубоцькоi волi? Я вiдчувався п'яним од цiеi осенi, вiд звукiв, що закручували мене, заносили, захоплювали, крутили, – я танцював, не знаючи вiдпочинку, по черзi закохуючись в одну, другу, третю й десяту панну; всi вони менi подобалися надзвичайно;, всi мене чарували, надили, вабили, я хотiв цього почуття, хотiв забутися, завертiтися, хотiв дихати дурманливим духом дiвочих тiл, якi пружинили, пiдскакували, погойдувалися; я нiби запалювався зсередини – все ставало прекрасне й манливе, все спiвало й тупотiло в гiнкому нестримному русi…
(Пiзнiше я прикликав собi це видиво для того, щоб зiгрiтися. Коли зовсiм застигала в моiх жилах кров, коли вiдчай знесилював мене i коли я вiдчаювався. Тодi й приходило в уяву оце гаряче видиво, оця юрба, яка вмiла i знала, як веселитися. І диво учинялося: кров у менi починала пульсувати живiше, тепло розповзалося по тiлi, i хоч страждав я не менше, тепла надiя починала огрiвати менi серце).
Я вийняв хустку з кишенi, дав кiнець у руку молодого i, тримаючись за другий, повiв його з-за столу. На дворi баби приготували стiльця, дiжу, хлiб i сiль. Я вивiв молодого, й на нас полився золотий осiннiй день. Мати обсипала збiжжям сотниченка, була задоволена й усмiхнена, тодi голосно зметнувся вгору спiв свашок:
Ой сип, матiнко, овес.
Щоб вiн був нам на рiд увесь…
Мчали по вулицi конi, лунали музика та спiви, веселi стрiчки маяли на вiтрi, я тримав у руках квiти; хтось вигукував жарти, а на воротях уже зустрiчали нас хлопцi, вимагаючи воротного. Нарештi ворота вiдчинено, конi поставали, а ми виладналися проти дверей:' молодий, праворуч – бояри, а лiворуч – свашки, свiтилки i старости.
– Ах ви, злодii! – вигукнув хтось iз рiднi молодоi. – Ви покрали конi, то вас тут i пов'язали!
Староста повiв молодого, взявшись за хустку, до хати. Все вiдбувалося як належить. Я дивився на всiх нiби крiзь туман, що оповив менi голову. Старший брат вискочив iз рогачем у руках, i в нього – веселе, здурманiле обличчя.
– Платiть за сестру! – закричав вiн.
Молодий iз старостою полiзли, смiшкуючи, на нього, вiн вiдпихався, тодi молодий перестав жартувати, а статечно витяг калитку. Блиснув пiд сонцем золотий – молодий ступнув на порiг; золотий нiби завис мiж мискою i рукою молодого; вигулькнуло чиесь надмiру молоде обличчя з широкою усмiшкою; на ганковi стояв батько молодоi з кухлем i мати з тарiллю, на якiй – чарки; обое також усмiхненi; на ганок пiшли приступом гостi в барвистих строях; гомонять, кричать, смiються i штовхаються.
– Тепер пускаю вас – заходьте! – сказав брат молодоi.
– Нi, не дамо тобi сестри! – закричали в хатi дитячi голоси, i менi почулося в тих погуках щось тривожне й застережне. Гострий бiль шпигнув мене, туга чи смуток сколихнули мое серце: чорну печатку цього сонячного дня… Я вiдчував себе негодящим для участi у цiй виставi, але не мiг покинути дiйства, був-бо старшим дружкою.
Тим часом брати молодоi винесли надвiр скриню, вони тужаться чи, може, прикидаються, щоб скриня здавалася важчою, i ледве висаджують ii на вiз. Як кури, сипнули дiти з подушками; брати повсiдалися на скринi верхи, i я бачу iхнi блискучi зуби.
Староста проганяе братiв зi скринi, але iхнi зуби так само весело блищать, i староста змушений налити iм горiлки. Брати перекидають одночасно чарочки, i тiльки тодi зiстрибують долi.
Я поспiшив через юрбу до молодих. Подав iм краi хустки й урочисто повiв на двiр до возу. І ось я знову дивився на них збоку. Молодiй допомогли сiсти на воза, гордо й велично позирнула вона навколо. Велично поклала хреста на чотири краi, пiсля чого обвiв я молодого за хустку круг воза.
Западав вечiр, я побачив, як горить на виднокрузi свiтлий обрiй, сутiнок поплiвся по вулицях мiстечка, хати, понакриванi дахами, виглядали, як старi гриби; люди здавалися менi барвистими ляльками. Молодицi й дiвчата цвiли в легкiм мороцi, нiби квiти, – всi раптом стали умиротворенi й спокiйнi.
Повiв молодого довкруг воза вдруге, а молода стежила за нашим ходiнням поважно й ласкаво. Обличчя ii цвiло, пломенiло, немов виходило з нього тепле сяйво. Люди запалювали походнi, крешучи вогонь кресалами, iскри розсипалися довкруж. Тодi присутнiй на весiллi пан полковник наказав козакам вилаштуватися на подвiр'i з мушкетами, а коли я обвiв молодого довкруг воза втрете, гримнула сальва [1 - Сальва – залп.] – вiз молодоi загримiв iз двору. Молодий скочив на другого воза, конi вирвалися з двору, а ззаду, як вогонь, спалахнула пiсня:
Загрiбай, матiнко, жар, жар,
Коли тобi дочки жаль, жаль.
Кидай у пiч дрова,
Оставайся здорова,
Кидай у пiч трiски —
Дожидай своеi невiстки…
Тодi заспiвали й на возах, мчали конi, захлиналися музики, я летiв на возi за молодим i теж спiвав, намагаючись погасити спiвом той бiль, що вряди-годи в менi спалахував. Мiй вiз перехилився, конi перелякались i рвонулись убiк – у темрявi засвiтилися двi iскри. Затрiщав тин, конi захропли i спинилися, я вiдiрвався вiд повозу, i мене почало перекидати. Падав у чорну прiрву, махав руками й ногами, летiв у чорнiй порожнечi, тягло нестримно мене в неi. Побачив перед собою яскраво освiтлене обличчя, чуже й незнайоме, залите густим, неживим свiтлом. Повiки в того страшного чоловiка були приплющенi, а на щоках i лобi поблискували крапельки поту.
Менi здалося, що з тiлом моiм щось вiдбуваеться несусвiтне: воно скорчилося, задубло, спина вигиналася, а ноги нiби всихали. Руки менi заломило, обличчя й вуха почало пекти. Язик мiй розбухав у ротi, став сухий i шарудявий, а очi на мить ослiпли. Я чув, як стягуються, аж потрiскують, м'язи, гострий бiль пронизав усе тiло, заболiла кожна кiсточка, i кожна жилка затремтiла. Зуби заворушились у ротi, волосся стало сторчака; здавалося, ще мить – i навiки втрачу свiдомiсть, поринувши в глупу пiтьму. Хотiв знайти хоч якесь опертя, за щось зачепитися чи принаймнi вiдчути пiд собою землю, але й цього не було менi дано.
Тодi очi моi почали поступово прозрiвати. Але це не принесло менi полегшi, едине, що побачив пiд ту мить: те ж таки жахнюще обличчя i повнi лютоi зненавистi очi. Вони запалали супроти мене, як два синi вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкiренi чорнi зуби.
Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер менi шкiру; мозок почав прочищатися, i страшна здогадка раптом освiтила його. Я впав на землю, увiч вiдчув пiд руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нiгтями, i тiло мое кинулося – я побiг на чотирьох. Бiг через якiсь городи, ламав сухе бадилля, перечiплювався через гарбузиння, падав на тин i звалював його. Жах i розпач гнали мене, як навiженого, але не мiг я спинитися.
Рештки моеi сили пiшли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з мiстечiса. i вiдбiг трохи в поле, втома звалила мене з нiг. Упав на траву, й тiло мое затрусилося од ридань, тодi як у вухах вiддавалося вовче виття. Сльози текли менi по обличчi, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, – я вiдсахнувся. Тодi пильно обдивився се6е7 як тiльки мiг у цiй темнiй ночi. Сумнiву не було – я став вовкулакою.
Що було потiм
Наступноi хвилi я провалився в чорну прiрву. Музика й дзвони, спiви й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; менi уздрiлися бiли, жовтi й рiзнобарвнi пасмуги; бачив, як розчиняються i зникають у моiй свiдомостi обличчя, котрi щойно бачив на весiллi i котрi були менi добре знайомi. Бачив скрипки, що тремтiли, нiби водянi, – ось-ось скрапнуть краплею своiх дек; бачив розкидану барвисту одежу, що помалу розплавлялася й зникала, нiби пожирав ii ледь видимий синiй вогонь. Бачив замерзлi людськi очi, що дивилися вирячено: свiтлi круглi тiла, що лiтали довкола мене, як перелесники. Почув голосний, ритмiчний стукiт: оголилося й здригалося притьмарене в небi сонце – серце нашого свiту. Йшов у якомусь срiблистому просторi, не маючи твердоi стежки пiд ногами, але це руху моему не заважало. Інколи в тому просторi проявлялися напiврозмитi постатi – не було в них анi голiв, нi кiнцiвок. Йшов повз тi постатi, i менi здалося, що дивляться на мене, хоч не iснувало в них очей.
Тодi я спинився. Перетворився на одну з тих чудних iстот без голови i завмер, облитий смарагдовим перламутром. Менi здалося, що тут мое остаточне мiсце притулку, що тут я, зрештою, зможу й вiдпочити. Але то була облуда. Я знову пiшов, цього разу вже бачачи шлях: тоненька, ледь помiтна стрiчка, яка тяглася безконечно в глибину.
І знову щось сталося. Я спинився. Передi мною височiли тисовi ворота. Нiчого бiльше, тiльки самi ворота, так чiтко виднi, що я уздрiв смолисте жилля деревини. Ворота рипнули й почали повiльно розчинятися. Я зойкнув – iз них повалили чорнi вiвцi, коти, собаки й ворони. Ворони бiгли, розгорнувши крила i розтуляючи, широко дзьоби, а очi iхнi горiли вогнем. Коти трубами здiймали найоршенi хвости i нявчали червоними, нiби кривавими, ротиками. Собаки почали несамовито брехати, а барани посунули супроти мене, наставляючи крем'янi роги.
Десь над головою спалахнула iдка блискавка, ворота знову зарипiли й вiдкрилися повнiстю. Тодi з них неквапом виступив такий великий чоловiк, що менi довелося задерти голову, щоб уздрiти його темне, заросле чорними кудлами лице. В однiй руцi тримав кийка, висотою у найвищу сосну. У другiй – канчука i скручену вiрьовку. В ротi стримiв цибушок, найбiльший, що iх я бачив, а коли вiн пухкнув димом, чорна грозова хмара зависла над його головою. В його ногах влiгся величезний сiрий пес, очi якого вряди-годи поблискували вогнем. Пес дивився на мене, стережучи кожен мiй рух, наче мiг я щось удiяти цьому велетню. Вiдчув, що в мене затремтiли колiна, й бухнувся перед чоловiком навколiшки. З очей моiх полилися сльози, i хоча бажав я щось сказати, щось спитати чи попросити, ядуха зчавила менi горло.
– Устань, смертний! – сказав чолов'яга, i незрима сила знову поставила мене йому перед очi. – Я вибрав тебе серед тисячi. Кожному приходить його час, от вiн i прийшов до тебе. Всi вiд чогось залежнi чи вiд когось, i немае таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутнiсть вашу, яка вона там не е: велика чи мiзерна…
Вiн пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Бiльше того, якась лютiсть охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в пiднебесся:
– І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?
– Не чортову, а вовчу, – поправив чолов'яга. – Бо людина не живе у свiтi, не примiряючись. Не бувае людей неспiвмiрних, отож i ти серед таких, смертний!
– А хтось у мене спитав: хочу я того чи нi? – вигукнув я. Менi здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засмiявся у вус,
а може, це загримiло над головою?
– Я не прийшов вiдповiдати, смертний, – сказав вiн. – Прийшов сказати тобi, що час твiй настав.
– Що ж маю робити в цiй нелюдськiй подобi? – вигукнув я, боявся-бо, що мiй кволий голосок не дiйде до його високостi.
– Маеш жити, – сказав чолов'яга, i його голова розрослася, а може, це вiн видихнув такий велетенський клубiнь диму. – Примiрятися маеш, бо не бувае людей неспiвмiрних…
– Примiрятися до чого? – вигукнув я.
– Не вiдповiдаю на запитання, – повторив чолов'яга. – Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобi на плечi незвичайну долю, iнакше б ти скоро в траву перетворився…
Я не знаю: чи спав тодi, чи не спав. Не вiдаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене вiдвiдало. Не знаю, як усе це зникло, де подiлося: отой звiр чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж нiхто я у свiтi. Жив, як усi, хлiб iв i воду пив. Радiв i смiявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, i воно свiтило менi ясно. Я не задумувався: добрий цей свiт чи нi, бо жодна дитина свiту про це не думае доти, доки iй не припече. Я не знав бiди, не знав хвороб, бiдностi, нестаткiв, мене нiхто не переслiдував; здавалося, всi люди люблять мене, а я люблю всiх. Я не розрiзняв людей на добрих i поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?
