скачать книгу бесплатно
Покаранi
Юлiя Шеко
Невiдомi iнфекцii, неочiкуванi стихiйнi лиха, голод та засуха – лише половина з того, що чекае на тих, хто байдуже використовував ресурси землi, не вiддаючи iй нiчого натомiсть. Олег досвiдчений лiкар, але навiть вiн не може зрозумiти, яка саме епiдемiя почала так швидко скошувати його спiввiтчизникiв. Вiн дiзнаеться, що краiною поширюеться новий вiрус, вiд якого немае панацеi i розумiе, що усi його плани на подальше щасливе майбутне розбиваються вщент об стiну жорстокоi реальностi. За проханням професора медичних наук, Олег спiшить урятувати населення Землi та знайти вакцину вiд таемничого захворювання, але спочатку вiн мае за мету вiдшукати вагiтну дружину, котра зникла у невiдомому напрямку.
Юлiя Шеко
Покаранi
Вiн тримав ii пiд руку i лагiдно посмiхався. Вони вели банальну розмову про всiлякi дрiбницi i жiнка радiла, що хоча б сьогоднi йому стало краще i вони змогли нарештi домовитися про романтичне рандеву. Вiн виглядав вишукано: на ньому були джинси та бiлоснiжне поло, комiрець якого пробивався над лацканами темно-синього пiджаку. На його зап’ястку виблискував дорогий годинник, а на ременi чiтко проступав фiрмовий знак «Dolce amp;Gabanna». Вони неспiшно йшли набережною Круазетт – найвiдомiшим мiсцем для прогулянок мiсцевоi аристократii та найпоширенiшою визначною пам’яткою для туристiв. Навколо було досить багато людей, аби цi двое отримали змогу вiдчути себе в iнтимнiй обстановцi; та навпаки, жiнка не без задоволення спостерiгала як оцiнюють ii кавалера пристарiлi дами i вiдчувала захоплення вiд того, що саме вона тримае його зараз пiд руку. Вона очiкувала палкого продовження вечору у ii невеличких апартаментах i ii проймало завчасне збудження лише вiд однiеi думки про це.
– Не бажаете морозива? – закрутився коло них хлопчак iз морозильною скринею на шиi.
– А що ви можете запропонувати? – iнтелiгентно вiдповiв чоловiк, розглядаючи асортимент ласощiв.
За хвилину вiн тримав у руках два вафельних рiжки, а задоволений юнак вже зникнув з iхнього поля зору, приголомшений небувалою щедрiстю чоловiка. Дати на чайовi бiльше, нiж коштуе саме морозиво – це було для нього справжньою дивиною.
Чоловiк простягнув одне iз морозив супутницi i загадково промовив:
– Обожнюю вершки з полуницею, а ви?
Вона вiдчула як зашарiлась, розтанувши пiд його наполегливим поглядом, а вiн продовжував з усмiхом спостерiгати за своею привабливою супутницею i ii невпевненими дiями. Жiнка ледь торкнулася морозива, вiдкусивши вiд нього маленький шматочок i чоловiк вiдчув пiдсвiдому втiху, спостерiгаючи як вона невмiло намагаеться злизати iз краечок вуст залишки цiеi солодкоi речовини. Чоловiк хотiв запропонувати iй допомогти у цьому, але зрозумiв, що ще не час для таких кардинальних крокiв – вiн хотiв змусити ii знемагати у передчуттi, очiкуваного для них обох, завершення. Вiн навмисне торкнувся ii оголеноi шиi, вiдчувши як вона здригнулася, але вдав, нiби нiчого не вiдбулося i першим зрушив з мiсця, вимiряючи кроками брукiвку набережноi Круазетт.
Зовсiм раптово чоловiк зупинився, вiдчуваючи запаморочення у головi; вiн зблiд, а на його чолi виступили блискучi крапельки поту. Жiнка й не зчулася як вiн непритомний упав до ii нiг, привернувши цим увагу навколишнього люду. Вже за мить його оточив натовп зiвак, а вдалинi вiдлунювали сигнали швидкоi допомоги, котрi поспiшали на термiновий виклик з найвiдомiшоi набережноi мiста. Нiхто й не здогадувався, що цей випадок стане першим у низцi страшних, безповоротних подiй, котрi зовсiм скоро зваляться на плечi усiеi планети Земля.
Ілона швидко перемикала канали у пошуках чогось ненав’язливого. На екранi весь час з’являлися моторошнi картини мiсцевих та зарубiжних новин – ядерний вибух в Японii, цунамi в Індонезii, торнадо над Америкою… Хоч все це вiдбувалося досить далеко вiд неi, вона не могла вiдiгнати вiд себе думку, що рано чи пiзно якась катастрофа прийде i до ii краiни. Тодi вона перетвориться iз споглядача на очевидця i хто знае чим це все закiнчиться для неi та ii близьких.
Налякана власними думками, вона нарештi зупинилася на одному iз телеканалiв. Всоте тут прокручували затягнутий серiал про сiру мишку, котра врештi решт стае красунею i завойовуе серце iдеального чоловiка. Ця банальщина завжди дратувала ii, але не сьогоднi. Останнiм часом вона стала занадто знервованою та сприймала все близько до серця, тому зараз перегляд безглуздоi, i в той же час легкоi, мелодрами був для неi порятунком вiд нестримного потоку невтiшних новин.
Помiчаючи на екранi лише яскравi вiдблиски, вона замислилася над тим, чому у новинах в основному висвiтлюють негативнi явища. Рiдко iй вдавалося натрапити на оптимiстичний сюжет чи побачити радiсне обличчя журналiстки iз мiсця подiй. В основному, кореспонденти повторювали однаковi тексти про вбивства, пограбування та природнi катаклiзми – змiнювалися лише мiсця та кiлькiсть жертв. Вона закрила очi. Невже у свiтi все настiльки погано? Чи може, вони навмисно це роблять?
Нещодавно, в однiй iз соцiальних мереж, вона прочитала про методи манiпулювання громадською свiдомiстю засобами масовоi iнформацii. Немов би вони навмисно входять в довiру, а пiзнiше користуються нею; навмисне застосовують прихованi методи психологiчного впливу аби змусити громадськiсть зробити або подумати те, що iм буде вигiдно. Може, освiтлення свiтових катастроф i справдi комусь вигiдно? А може вони просто вiдвертають цим увагу населення вiд нагальних проблем?
Хиже завивання домашнього улюбленця змусило ii здригнутися. Вона розгублено поглянула на кота, що сидiв пiд вхiдними дверима i шкрябав iх лапою, висловлюючи бажання вийти геть.
– Анфiсiй, що з тобою? – запитала вона i пiшла в напрямку дверей.
Помiтивши рухи господинi, кiт ще бiльше почав шкрябти пiдлогу бiля дверей, а його завивання ставало дедалi гучнiшим та наполегливiшим. По ii шкiрi пробiгся мороз.
Вона спробувала взяти кота на руки i приголубити його – можливо, вiн був чимось наляканий i в такий момент тiшитися на руках було б для нього найкращим заняттям. Та замiсть того, щоб замуркотiти в ii обiймах вiн вiдсахнувся вiд неi i знову спрямував свiй погляд на вихiд. Вiн нiби хотiв щось iй сказати, щось термiнове i дуже важливе; але розумiючи, що господиня все одно не зрозумiе його, просто благав випустити з квартири. Це було зовсiм не схоже на нього – цей кiт нi разу в життi не переступив порiг затишноi домiвки, переважаючи дивитися на свiт через перила просторого балкону. Його поведiнка стурбувала жiнку. Ще кiлька хвилин вона намагалася повернути кота до свого звичного стану та вiн продовжував розпочату справу, не зрушуючи з обраного мiсця. Вона покинула марнi спроби i попрямувала до кухнi, аби заварити заспокiйливого чаю з мелiсою. Собi, а не коту, хоча, напевно, йому це б також не завадило.
Лiкар в черговий раз потер втомленi очi, борючись з набридливими приступами позiхання. Цi чотирнадцять годин чергування виявились занадто насиченими для нього. Здавалося, нiби усi хворi мiста, та де там – краiни! зiбралися в цiй невеличкiй лiкарнi. Його щохвилини турбували неспокiйнi пацiенти та медсестри, що не могли собi дати ради та самотужки впоратися зi скаргами хворих. До того ж, його змiнник запiзнювався вже на двi години i нiхто не знав коли вiн врештi решт прибуде. Знаючи його натуру, вiн вже налаштовував себе на вiдпрацювання ще одного чергування, яке також обiцяло бути досить важким. Вiн розумiв, що може зателефонувати завiдуючому i розповiсти йому про ситуацiю, що склалася, але не хотiв заробити собi ганебне клеймо донощика, який при першiй лiпшiй нагодi готовий видати свого товариша по роботi. Може, з ним трапилась халепа i саме тому вiн запiзнюеться? Можливо, вiн мае серйознi пiдстави для затримки, але не в змозi попередити напарника? Як би там не було, лiкар Степовий розумiв, що не мае iншого виходу як просто змиритися з ситуацiею та продовжувати працювати у звичайному темпi. Хоч як би йому не хотiлося нарештi закрити важкi повiки i, пригорнувшись до коханоi, поринути у краiну далеких снiв.
Отримавши вiльну хвилинку, вiн згадав про Ілону та подумав, що було б добре подзвонити iй. Весь час у напруженому графiку, вiн не мав змоги поцiкавитись ii справами та самопочуттям – а зараз це питання було найголовнiшим для нього. Вiн турбувався про неi, хоч вона й завжди заспокоювала його. «Халепи трапляються лише з тими, хто на них чекае», – казала вона, намагаючись переконати його викинути дурню з голови. Вона дивилася на свiт занадто «рожево», а вiн, як типовий представник своеi професii, розумiв, що у життi все не настiльки добре як цього хотiлося б. Не зважаючи на свою недовгу лiкарську практику, вiн бачив достатньо аби впевнитися у своiй правотi. Невже дiти заслуговують на невилiковнi недуги? Невже старi люди заслуговують на останнi днi самотностi, покинутi рiдними напризволяще у старечих будинках? Невже люди заслуговують на вiйни та передчаснi смертi, яка без розбору забирае кожного, хто потрапився на ii шляху?
Вiн боявся аби нiчого серйозного не трапилося з Ілоною та iхнiм ще ненародженим дитям, котре ще зовсiм беззахисне, повнiстю залежить вiд батькiвськоi волi. Вiн не боявся вiдповiдальностi, що лягла на нього зi звiсткою про скору появу первiстка; вiн боявся, що буде неспроможний зробити щось, коли цього потребуватимуть обставини. Дуже часто його професiйний холодний розум та чуйне серце розривалися мiж рiшенням, котре було важко прийняти за одну мить.
– Олег Павлович, там пацiента привезли, – несмiливо зазирнула до ординаторськоi медсестра.
Вiн одразу ж пiднявся зi стiльця i вийшов до коридору, поправляючи на ходу прим’ятий халат.
– Що з ним? – запитав лiкар, наближаючись до чоловiка на каталцi.
Той нерухомо лежав горiлиць з вiдкритими очима; вони були опущеними донизу – так званий симптом «сонця, що заходить» – i ледь реагували на свiтловi подразники.
– «Швидка» привезла його до приймального кiлька хвилин тому, – сказала молоденька медсестра, не зрозумiло чому тримаючись осторонь каталки. – Люди, котрi викликали лiкарiв, сказали, що побачили як цей чоловiк раптово втратив свiдомiсть i, хоч як вони не намагалися йому допомогти, не приходив до тями.
– Пульс, тиск у нормi?
– Взагалi-то, не зовсiм, – невпевнено промовила медсестра i поглянула на високого лiкаря.
Йому здавалося, що вона боiться його. Або його реакцii на те, що зараз скаже. Вiн хотiв поквапити ii з вiдповiддю, помiтивши затримку в словах, але вона випередила його.
– Тиск 50/30, пульс 25 ударiв за хвилину.
Промовивши це, вона знову поглянула на лiкаря. На цей раз в ii очах була цiкавiсть – як же вiн вiдреагуе на почуте?
Олег Павлович i справдi на мить закляк, намагаючись зрозумiти чи вiрно все розчув. Якщо вона не помилилася з цифрами, а вiн правильно ii почув, то виникае лише одне питання – як вiн досi живий?
У його практицi траплялося будь-що. До iхньоi лiкарнi привозили пацiентiв з роздертими шматками тiла, котре понiвечила затяжна, але невидима хвороба; потрапляли сюди й з рiзними переломами та пошкодженнями кiнцiвок. Були хворi на жовтуху, дифтерiю та правець… Але ще нiколи вiн не зустрiчав людину, котра була так близько до смертi. Доторкнувшись до руки чоловiка, вiн вiдмiтив, що вона залишаеться теплою, а крiзь грубу шкiру й справдi прощупуеться пульс – нехай i дуже слабкий. Хоч було незрозумiлим що саме з ним трапилось, лiкар одразу ж виключив можливiсть iнфаркту чи iнсульту за вiдсутностi специфiчних проявiв хвороби.
– Термiново везiть його до реанiмацii i пiдключiть до штучноi вентиляцii легенiв, – наказав лiкар, зосереджено обмiрковуючи подальший план дiй.
– З ним були якiсь речi чи документи? – звернувся вiн до медсестри, котра вже зiбралась везти хворого до боксiв реанiмацii.
– Так, був портфель.
– Зараз вiн на складi?
– Скорiше за все, – невпевнено вiдповiла дiвчина. – Я його не бачила, менi про це сказали санiтари зi швидкоi.
– Чому ви не вiднесли його до камери схову? – обурився Олег Павлович.
Вiн любив у всьому дотримуватися iнструкцiй i дратувався, коли хтось насмiлювався порушувати iх. Особливо, коли це стосувалося особистих речей пацiентiв.
Вiн знав, що медсестра мала оформити та занести до електронноi бази даних портфель цього чоловiка з повним перелiком речей, що мiстилися у ньому. З ним часто траплялися незручнi ситуацii з приводу загубленого добра новоприбулих; звiсно же, у цьому завжди звинувачували персонал лiкарнi. Хоч оголошення на дверях i попереджували, що адмiнiстрацiя «не несе вiдповiдальностi за вашi речi», пацiенти все одно скаржилися вищому керiвництву при зникненнi предметiв власного вжитку. Пiсля кiлькох таких випадкiв, та сама адмiнiстрацiя вирiшила створити так звану «базу багажу», в яку мали заноситись усi речi пацiентiв, що лягали до лiкарнi. Якщо при виписцi чогось бракувало, адмiнiстрацiя без заперечень погоджувалася вiдшкодувати збитки – але донинi таке траплялося лише раз.
– Як тiльки його привезли, я одразу пiшла кликати вас, – несмiливо промовила iнтерн. – Я гадала, що це може зачекати…
«І справдi, – подумав лiкар, – Чому я так розлютився? Набагато важливiше зараз врятувати цього чоловiка, а не розводити порожнi балачки з приводу загубленого портфелю».
– Поклич Жанну Іванiвну, нехай допоможе тобi з пацiентом, – сказав лiкар, зрозумiвши, що сама вона не впораеться. – Проведiть МРТ i, як тiльки будуть результати, негайно повiдомте мене.
Кивнувши головою на знак розумiння, медсестра жваво почимчикувала до необхiдних дверей i за мить зникла за ними. Їi тонка постать ледь штовхала залiзну каталку iз кремезним чоловiком на нiй та, не зважаючи на це, вона намагалася якомога швидше виконати наказ Олега Павловича. Вона розумiла, що мае беззаперечно пiдкорятися йому – у цьому закладi вiн користувався успiхом та повагою, а вона насправдi хотiла заробити гарний досвiд пiд час iнтернатури. Одразу пiсля розподiлення, з перших же днiв роботи в лiкарнi, Олег Павлович став для неi взiрцем чесного, порядного та розумного лiкаря. Вона хотiла показатися перед ним лише з найкращого боку, вiрячи, що вiн замовить за неi слово пiсля закiнчення iнтернатури. У неi, як i у кожного, були власнi сподiвання на практику та подальшу свою роботу i вона знала, що цей чоловiк може допомогти iй у цьому. Та як кажуть – Бога взивай, а сам рук не складай.
Лiкар кiлька разiв набирав номер дружини, але до слухавки так нiхто й не пiдiйшов. Вiн мигцем поглянув на годинник i зрозумiв, що зазвичай в таку пiзню годину вона вже спить. Чоловiк картав себе за те, що не зателефонував ранiше i хвилювався чому вона не подзвонила йому сама. Прослухавши ще кiлька монотонних гудкiв, вiн вiдкинув телефон до шухляди i вийшов з темного кабiнету – разом iз ним на свiтло вийшли неприемнi передчуття бiди, котрi вiн усiма силами намагався вiдiгнати вiд себе, концентруючи увагу на новоприбулому. Вiн хотiв би зрозумiти, що саме трапилося з ним i тому, перш нiж зайти до реанiмацiйного вiддiлення, пiшов до закапелка, в якому проводили вiльний вiд викликiв час санiтари. Вiн сподiвався, що застане там хоча б когось.
На широкому пiдвiконнi сидiв худий молодик з цигаркою в руках. Олег Павлович ще нi разу не бачив його, тому подумав, що, мабуть, це один з iнтернiв, котрих iм знову пiдкинули з тиждень тому. Йому здавалося, що лiкарня поступово стае тренувальною платформою для молодих, недосвiдчених лiкарiв, якi практикують своi недосконалi вмiння на пiддослiдних людях, а тi навiть про це не здогадуються. Хоча, вiн зауважив, що був би не проти, якби з часом до iхнього колективу приедналися професiонали, у вихованнi яких вiн iз задоволенням брав участь.
– Взагалi-то, тут не палять, – прогримiв серед тишi Олег Павлович, помiтивши як здригнувся переляканий iнтерн. – Тим паче, для лiкаря недопустимо мати таку шкiдливу звичку.
Хлопець одразу ж загасив недопалок i викинув його до смiтника, зрозумiвши натяк лiкаря. Олег Павлович помiтив велику червону гулю на його щоцi.
– Бджола вкусила, – прослiдкувавши за поглядом лiкаря, мовив iнтерн. – Добре, що я сам лiкар i знаю як потрiбно дiяти в таких ситуацiях.
– Бджоли рiдко нападають на людей – скорiше то була оса, – пiдтримав бесiду Олег Павлович.
– Один чорт! – посмiхнувся хлопець. – Однаково боляче. Навiщо взагалi цi комахи живуть на Землi? Одна неприемнiсть з ними!
– Оси й справдi не несуть особливоi користi для людей, – погодився чоловiк. – А от бджоли неймовiрно важливi для повноцiнного функцiонування нашоi планети. Дослiдженнями доведено, що зi зникненням бджiл зникне й уся рослиннiсть на Землi, що в пiдсумку призведе до вимирання людського роду.
– Але чому? – здивувався хлопець несподiваним фактам.
Можливо, це все було б для нього зрозумiлiшим, якби вiн переважав слухати лекцii професорiв в унiверситетi та читати заданi книги, а не палити попiд вiкнами смердючi цигарки.
– Третина продуктiв харчування людини, а у вегетарiанцiв i бiльше половини, складаеться iз рослин, котрi ростуть лише завдяки комашиному опиленню, – спокiйно пояснив лiкар. – Бджоли-медоноси сприяють розмноженню бiльше 80 вiдсоткiв рослин, i бiльшiсть з них опилюють саме вони. Тому екосистема планети зазнае глобальноi катастрофи, яка врештi решт закiнчиться загибеллю всього людства.
Очi хлопця округлилися, але Олег Павлович вже перейшов до iншоi теми, згадавши навiщо прийшов сюди.
– Ви привезли хворого з хвилин двадцять тому. Де його речi?
Певно, iнтерн не змiг так швидко переключитися на iншу тему, адже вiдповiв не одразу.
– Його забрав Микита Максимович i, здаеться, вiднiс до сестринськоi. Але вiн зараз на виклику… Якщо хочете, я можу дiзнатися куди його подiли.
З-за рогу визирнула маленька голова медсестри, котру Олег Павлович вiдправив до реанiмацii. Вона так само несмiливо, як i вперше, заговорила до нього:
– Там ще двох привезли…
– Що з ними? – вiдреагував лiкар, в черговий раз переконуючись, що нiч буде пекельною.
– Те ж саме, що i з попереднiм – пульс ледь помiтний, тиск на найнижчих показниках, дихання повiльне та важке. І очi вiдкритi…
Йому здалося, що вона сама боiться своiх слiв, хоч i вiдчув як йому самому стае злегка не по собi – три чоловiка з однаковими симптомами, без свiдомостi за один вечiр? Що взагалi сьогоднi вiдбуваеться?
Жiнка кинула роздратований погляд у залу, у спробi вичислити порушника тишi.
– Коли у тебе застуда потрiбно лiкуватися вдома, а не псувати звуками своеi гортанi чудову виставу, – пошепки звернулась вона до подруги, що сидiла на сусiдньому крiслi.
Та у пiдтримку похитала головою i знову обернулась до сцени, захоплена вдалою грою акторiв. Чесно кажучи, iй було все одно на чоловiка, який так дратував своiм кашлем ii давню знайому.
За хвилину покашлювання почало розноситися залою у рiзних куточках i жiнка з жахом подумала, що iх настигла небезпечна хвороба, яка швидко поширюеться замкненим примiщенням. Вона й сама вiдчула першiння в горлi i з занепокоенням ще раз оглянула залу. Напевно, вона була першою, хто помiтив як всередину заповзае густий дим, мовби залишки пекельного вогню; з нестримною швидкiстю вiн заполонив собою глядацьку залу змушуючи людей у панiцi покинути своi мiсця. Та нi у фойе, нi на вулицi вони не отримали полегшення – здавалося, усю краiну накрив суцiльний туман, перевершивши своею густотою усi попереднi природнi явища.
– Ей, що трапилось? – крикнув стривожений чоловiк на трибунi.
Вiн помiтив як собаки заповiльнили свiй хiд, а згодом i зовсiм зупинилися. Його фаворитка взагалi почала поводити себе дивним чином, закрутившись на мiсцi, нiби не знала куди iй прямувати далi.
Присутнi побачили як на них насуваеться щiльний туман, в якому вже було важко розгледiти поле з учасниками. Перегони зупинили, а мiсцевий працiвник служби безпеки наказав усiм розходитися по домiвках, на що у натовпi рознiсся незадоволений гул.
– Ви вважаете ми даремно витратили грошi? – обурено крикнув один iз чоловiкiв. – Ви маете вiдновити перегони, допоки не з’ясуеться переможець.
Його одразу ж пiдтримали криком схвильованi фанати.
– Вибачте, та це неможливо, – виховано промовив правоохоронець, бажаючи якнайшвидше позбутися глядачiв.
Кожен бачив як бiльше й бiльше наповзае на них туман, але продовжував вимагати продовження: аж допоки видимiсть не знизилась до мiнiмальних значень, в яких стало важко побачити навiть власного сусiда.
– Тодi повернiть нам нашi ставки! – завимагав один iз ентузiастiв, проштовхуючись вперед.
Силою його винесло у коридор стадiону i вже за хвилину увесь натовп опинився посеред вулицi, намагаючись хоч якось знайти дорогу додому. Тепер iм було байдуже до грошей: немов слiпi, вони навпомацки пробиралися мiстом, який все сильнiше поринав в густу iмлу смердючого диму.
– Ви бачили що вiдбуваеться на вулицi?
Лiкар обернувся до вiкна, але не побачив нiчого цiкавого. Точнiше, вiн не побачив взагалi нiчого.
– Туман та й годi, – байдуже промовив вiн. – Хiба нам звикати?
Туман вже давно сприймався ним як щось звичайне: певною мiрою вiн був вiзитiвкою та невiд’емною частиною його рiдного мiста.
– До речi, о котрiй у мене останнiй запис? – звернувся вiн до асистентки.
– О третiй п’ятнадцять, – вiдчеканила вона, заглянувши до нотатника.
Чоловiк зрадiв, що сьогоднi зможе ранiше потрапити додому. Вiн мав на цей вечiр плани: син пообiцяв познайомити його зi свое подругою i його розривало нетерпiння вiд очiкуваноi першоi зустрiчi. Йому кортiло якнайшвидше побачити дiвчину, що обрала собi за кавалера такого розбишаку, як його син.
Лiкар захвилювався, коли на останнiй прийом не з’явилась одна iз його постiйних клiенток i вiн одразу ж вирiшив передзвонити iй – може, вона просто запiзнюеться?
У слухавцi лунали довгi гудки, аж поки по той бiк нарештi не почулося несмiливе «алло».
– У нас з вами на сьогоднi була запланована зустрiч, – мовби вибачаючись промовив чоловiк. – Я можу почекати на вас ще з десять хвилин, але потiм буду вимушений пiти… Наступного разу ми зможемо зустрiтися лише за тиждень.
Але жiнцi, здавалося, було до цього байдуже.
– Невже ви не бачили, що вiдбуваеться на дворi? – замiсть виправдання запитала вона. – Мою новонароджену доньку забрали в реанiмацiю з пiдозрою на набряк легенiв i зараз я знаходжуся поруч неi. Пробачте, але менi було нiколи вiдмiняти свiй запис.
Чоловiк здивувався рiзкостi слiв цiеi завжди чемноi та усмiхненоi жiнки i зрозумiв, що у мiстi трапилось дещо насправдi серйозне. Ще раз принiсши своi вибачення та побажавши крихiтцi найшвидшого одужання, вiн вiдiмкнувся i пiшов до шафи, аби забрати свое пальто. Певною мiрою, вiн радiв, що звiльнився ранiше, нiж планував; а отже, у нього лишалося ще досить часу, щоб пiдготуватися до вечiрнього знайомства.
Лiкар навiть не усвiдомлював, що за наступнi кiлька днiв ще не раз буде змушений вiдмiняти своi зустрiчi з пацiентками, адже на власнiй персонi встигне вiдчути руйнiвну дiю аномального туману.
Як завжди, о четвертiй годинi ранку, чоловiк вийшов з будинку, тримаючи у руках казанок з iжею: спершу вiн мав погодувати худобу, а вже потiм займатися iншими справами, котрих в селi завжди вистачало. Вiн ледь ступив крок за порiг i зупинився у нерiшучостi; передранковий туман щiльно огорнув подвiр’я, заховавши усi прибудови пiд свiй покрив i чоловiк виявився неспроможним оцiнити ситуацiю навколо. Керуючись своею натренованою пам’яттю вiн пройшов вiдстань до сараю, хоч це виявилося нелегкою справою – вiн ледь бачив чоботи на своiх ногах, що утопали у парах густоi iмли.
Через вузький отвiр до сараю поступово пробирався вуличний туман i за реакцiею корiв чоловiк зрозумiв, що це не банальне природне явище, яке постiйно огортало передмiстя. Вiн вiдчув як горло роздирае кашель, а його корови ледь дихають, не в змозi впоратися зi смердючими запахами ззовнi. Фермер швидко висипав заготований корм до стiйла i поспiшив до будинку, вирiшивши вiдкласти справи на пiзнiший час. Вiн щiльно позачиняв усi вiкна i ввiмкнув радiо, у надii знайти у ньому пояснення такого аномального явища. Не минуло й кiлькох хвилин як iз приймача залунав мелодiйний i в той же час суворий голос диктора.
– Їдкий дим, що ще вчора ввечерi заполонив собою усе мiсто, i досi нависае над ним загрозливим маревом. На вулицях неможливо знаходитися бiльше кiлькох хвилин через сморiд, який проникае до самих легенiв, i люди знаходять единий порятунок у рiдних стiнах власних домiвок. Панiка пiдкрiплюеться заявами священнослужителiв про початок апокалiпсису – деякi з них саме так бачать кiнець свiту i закликають людей еднатися у групи i приходити до церкви, сподiваючись вимолити у Господа помилування. В той же час, науковцi заспокоюють стривожену публiку i вiдкривають iм справжнi причини цього явища. Пiд час антициклону, що принiс холодну та безвiтряну погоду, у повiтрi зiбралася надмiрна кiлькiсть забруднюючих речовин – саме вони утворили цей товстий шар смогу. Фахiвцi стверджують про короткочаснiсть подii i запевняють, що в найближчi днi туман розсiеться i мiсто знову зможе повернутися до свого звичного ритму життя. Зараз же, вони закликають утриматись вiд довгих прогулянок та далеких поiздок.
