скачать книгу бесплатно
Секс-бомба застарiлоi конструкцii, або Уроки державноi служби
Антiн Щегельський
Автор «…Урокiв державноi служби» – професiйний журналiст. Не один рiк вiн працював у прес-службах рiзних мiнiстерств. Тож хитросплетiння людських взаемин серед чиновного люду знайомi йому не з чуток. У «Секс-бомбi застарiлоi конструкцii…» автор намагаеться показати зсередини пiдводнi течii i чвари, ненависть крiзь «щиру» посмiшку i справжню людську приязнь, якi не раз вiдчував на собi.
Антiн Щегельський
Секс-бомба застарiлоi конструкцii, або Уроки державноi служби
(Нотатки початкiвця)
Застереження. Усi iмена, подii та факти у цiй повiстi – плiд авторськоi фантазii. Будь-який збiг iз реальнiстю е випадковим.
Урок вiчноi молодостi вiд вершительки людських доль
Софiя Борисiвна, С. Б., або просто секс-бомба застарiлоi конструкцii, яка увесь свiй запал спрямувала на боротьбу з ненависними чоловiками, нiяк не могла змиритися з тим, що кращi ii лiта вже позаду. Як i в далеченькi часи своеi юностi, вона з’являлася на людях зодягнута у коротенькi сукенки та мiнi-спiднички, з-пiд яких безсоромно стирчали схудлi, колись навiть дуже красивi ноги. Жовчний характер та надмiрне вживання гриму й косметики призвели до того, що шкiра на ii обличчi пересохла й полущилась. З-пiд товстезного шару макiяжу випирала луска пересохлого епiдермiсу. У такому середовищi залюбки оселяеться так званий мiський клiщ. Пiд гострим лискучим носиком двома шнурочками видiлялися тонкуватi губи. А що мода – штука мiнлива, то щоб не вiдстати вiд неi, Софiя Борисiвна жирно обводила уста косметичним олiвцем i ще чимось схожим на свiтло-коричневий маркер. Портрет доповнювала коротка молодiжна зачiска а-ля пiдскубане курча, колiр якоi можна було iдентифiкувати як «линяла блондинка».
Колишньою красунею здалеку ще милувалися короткозорi. Але, придивившись зблизька, байдужiли. І лише добряче пiдпилi чолов’яги зрiдка пропонували свое товариство. А якi мужчини ще зовсiм недавно упадали бiля неi, добиваючись бодай уваги!
Скiльки себе пам’ятае, Софiя Борисiвна була в центрi чоловiчоi уваги. Ще на другому курсi столичного унiверситету вона запала в око керiвнику однiеi дуже солiдноi установи, який читав у них лекцii. Чи не тому апетитнiй Софiйцi не поталанило на екзаменi саме у цього професора. Дiвчина заледве витягла на трiйку. А це означало, що про омрiяну стипендiю годi було й думати. Вона так i сказала викладачевi, пускаючи щиру сльозу.
– Що ж, до кiнця сесii ще е час, щоб пiдготуватися краще й перескласти iспит, – спiвчутливо мовив викладач. – Я навiть готовий додатково проконсультувати вас.
Тi консультацii, як водиться, проходили на професорськiй дачi в повному усамiтненнi, – аби нiхто не заважав дiвчинi пiзнавати науку. За вiкном хурделила зима, а тут, серед заснiженоi лiсовоi пустки Кончi Озерноi, у затишному двоповерховому котеджi пiд келих шампанського та «Мiсячну сонату» Бетховена вiдбувалося таiнство пiзнання. Тi консультацii настiльки припали до смаку обом, що не припинялися впродовж усiеi сесii, канiкул та наступного семестру. А коли у професора в установi звiльнилася посада особистого секретаря-референта, Софiйка охоче зайняла ii i в офiсi, i у поiздках по краiнi та закордонах, i в постелi. Своi обов’язки виконувала так вмiло й сумлiнно, що при всiх перемiщеннях i пiдвищеннях по службi, шеф забирав ii з собою як талiсман. Але, як влучно запримiтили викладачi вищоi школи, старiють усi: дружини, коханки i навiть секретарки. Лише третьокурсницi – нiколи. Тож настав день, коли при черговiй змiнi шефовоi посади, Софiйцi, яка тодi вже охочiше вiдгукувалася на Софiю Борисiвну, не знайшлося мiсця в адмiнiстративному обозi. Там вмостилася значно молодша й звабливiша.
А Софiю Борисiвну, як дуже цiнного фахiвця, залишили у спадок Мiнiстерству справедливостi. Новий мiнiстр, як водиться, прийшов зi своею командою. А що мудрi керiвники цiнними кадрами, якi знають усiх, усе i про всiх, не розкидаються, Софii Борисiвнi запропонували посаду помiчника мiнiстра – прес-секретаря.
Із нею рахувались, ii боялися. Перед нею упадали прохачi i грiшники. Пропонували себе на роль коханцiв i меценатiв, обiцяли золотi гори. Тiльки от справжне кохання з перспективою створити сiм’ю та народити дiтей все не траплялося. Руку i серце вiддавали якимсь сiрим мимрам, а ii, таку талановиту, освiчену i звабливу кликали хiба що до ресторанiв та на дачi. Поразки i невдачi в особистому життi Софiя Борисiвна компенсувала бурхливою дiяльнiстю на службi, де прославилась, як вершителька людських доль. Всi знали, що найкоротший шлях до омрiяноi посади лежить через ii прихильнiсть i навпаки. Тож годили iй як болячцi. І ось вперше за багато рокiв думкою Софii Борисiвни зневажили.
Пiдступна роль маленькоi пiщики
Коли журналiсти незалежних видань та каналiв допекли владi неконтрольованими публiчними викриттями i звинуваченнями, хтось iз оточення президента згадав призабуту мудрiсть часiв перебудови: щоб задушити народну iнiцiативу, ii треба органiзувати й очолити. Так з’явилось розпорядження гаранта про створення при всiх владних структурах вiддiлiв взаемодii iз засобами масовоi iнформацii. Головним завданням тих управлiнь i вiддiлiв було дозування тiеi самоi iнформацii. Створення подiбного управлiння в Мiнiстерствi справедливостi Софiя Борисiвна сприйняла як загрозу своему монопольному впливу на мiнiстра. Навiть почала обробляти останнього, щоб саме iй доручили формування нового пiдроздiлу i керiвництво ним. Але, як те часто бувае, якась жалюгiдна пiщинка у мiнiстерськiй нирцi зiпсувала все. Поки хворий лежав в урядовiй лiкарнi у Феофанii, державний секретар, як виконувач обов’язкiв мiнiстра, прилаштував на мiсце «головного дозувальника iнформацii» свого приятеля – одного з чиновникiв Верховного Суду, який пiсля змiни тамтешнього керiвництва, залишився не при дiлi. А той, не порадившись iз Софiею Борисiвною, зопалу понабирав людей. Ну, постривайте, вона так просто позицiй не здае! Софiя Борисiвна ще доведе, як усi помилялися. Доступними i недоступними засобами. Ще всi пошкодують! Особливо новачки!
Кому тi принципи потрiбнi, коли начальник ретроград!
Описуванi подii вiдбувалися саме тодi, коли, аби втриматись при владi, чи, бодай, обмежити повноваження того, хто незабаром прийде господарем на Печерськi пагорби на змiну дiючому гаранту, адмiнiстрацiя президента затiяла так звану конституцiйну реформу. Розумнi люди вважали те за не варте уваги мишаче вовтузiння. Мудрi ж – розумiли, що то насуваеться крах i без того куценькоi демократii. Та поки останнi в кулуарах, на мiтингах i в опозицiйних газетах намагалися дискутувати, переконуючи маси бойкотувати реформу, новоявленi реформатори робили свою справу. Надрукували у всiх провладних газетах президентський указ про всенародне обговорення президентських же пропозицiй щодо внесення змiн до Конституцii. Керiвникiв державних та iнших пiдвладних президентському оточенню електронних i друкованих засобiв масовоi iнформацii, як у недалекi радянськi часи, зобов’язали органiзувати позитивнi вiдгуки читачiв, слухачiв та глядачiв на «мудрi й життево необхiднi» пропозицii гаранта Конституцii щодо змiни самоi Конституцii. Правда, дозволялося й покритикувати окремi положення проекту. Але тiльки легесенько й пiсля схвалення iдеi взагалi. А до серйозноi i предметноi критики – зась!
Антон Грабовський, вiдомий своiми критичними поглядами на все, що вiдбуваеться в полiтичному життi краiни, редактор вiддiлу iнформацii й полiтики майже незалежноi газети, спiвзасновником якоi було Мiнiстерство правди, чи не першим зажив собi гулi на головi. Редакторське завдання пiдготувати у номер iнформацiю про обговорення президентського проекту конституцiйноi реформи, вiн виконав оперативно. Побував на зборах представникiв громадських органiзацiй, що входять до народно-демократичного об’еднання «Нова Украiна», й за годину здав у номер грунтовний i об’ективний звiт. У ньому було бiльше критики, нiж схвалення гарантових iдей. Матерiал вже стояв у шпальтi, коли з якоiсь наради повернувся головний редактор. Збуджений та ще й напiдпитку. Прочитавши звiт, скипiв:
– Зняти негайно!
– З якого б це дива? – Огризнувся Грабовський.
– Бо я так сказав! – Редактором, який, як i бiльшiсть коротунiв, страждав комплексом Наполеона, вже починало тiпати.
– Гаразд, – промовив Грабовський, висмикуючи з редакторських рук роздрукiвку зверстаноi газетноi шпальти, яку журналiсти називають «бiлкою». – Ти сам напросився. Завтра ця «бiлка» разом iз свiжим номером газети ляже на стiл голови парламентського комiтету з питань свободи слова. Сподiваюсь, ти не забув, що вiн обiцяв п’ять тисяч баксiв тому, хто дасть в руки документальне пiдтвердження iснування в засобах масовоi iнформацii полiтичноi цензури? Тож не ображайся, що я на тобi зароблю купу бабла.
Тут слiд зауважити, що у Грабовського iз першого дня не склалися стосунки з новим головним редактором. Вихований на кращих традицiях украiнськоi журналiстики часiв перебудови i розвалу Радянського союзу, один iз першоi десятки найсмiливiших авторiв столичноi «Вечiрки», Антон Петрович нiяк не мiг змиритися з тим беззубим витвором колективноi думки, на який перетворив газету з викличною абревiатурною назвою «ГПУ», новий головний редактор. Останнiй же, колишнiй чиновник кабмiну й адмiнiстрацii президента, який свого часу очолював обласну молодiжну газету в провiнцii, кожноi смiливоi думки сахався, як чорт ладану. Перше, що вiн зробив, обiйнявши редакторську посаду, – це заборонив публiкувати коротенькi в’iдливi полiтичнi огляди Грабовського, якi так любили читати в сiльськiй глибинцi. Далi – гiрше. Пiд заборону потрапила будь-яка полiтична iнформацiя, де присутня особиста позицiя чи думка автора. Усе – тiльки з офiцiйних стрiчок iнформацiйних агентств. І ось – остання крапля. Хоч головний редактор i здався, та Микола розумiв, що пiсля цiеi сутички iм двом в редакцii буде затiсно. Тож повiдомив кiльком колегам, що шукае роботу. Тодi ж хтось i запропонував пiти в прес-службу Мiнiстерства справедливостi, чи то, пак, у вiддiл взаемодii зi ЗМІ.
