скачать книгу бесплатно
Кредо (збiрник)
Шарлотта Робесп’ер
Видатного дiяча Великоi Французькоi революцii Максимiлiана Робесп’ера (1758–1794) спочатку вважали уособленням усiх людських чеснот i справжнiм представником народу, а потiм звинувачували у розв’язаннi кривавого терору, називаючи тираном i дияволом у людськiй подобi.
«Кредо» – це спогади його сестри Шарлотти, розповiдь про життя, дiяльнiсть i погляди Максимiлiана та його молодшого брата Огюстена, що був його споборником; це своерiдна спроба вiдновити справедливiсть.
Видання також мiстить роздуми Наполеона про Максимiлiана Робесп’ера (iмператор добре знав Огюстена Робесп’ера, багато чув вiд нього про його старшого брата i був обiзнаний з поглядами останнього), кiлька промов самого Максимiлiана Робесп’ера, деякi документи, що стосуються родини Робесп’ерiв, а також есей Альбера Лапонере «Люди-принципи», що е вступом до однiеi з перших публiкацiй книжки Ш. Робесп’ер.
Шарлотта Робесп’ер
Кредо
© П. В. Мигаль, переклад украiнською, 2017
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
Вступ вiд авторки
Я думала, що час, який руйнуе все, знищить i наклеп, що спотворив добрий образ мого нещасного брата Максимiлiана. Минуло тридцять три роки [Цю частину «Спогадiв Шарлотти Робесп’ер» було написано у 1827. – Л.[1 - Л. – Альбер Лапонере, республiканець i полум’яний шанувальник Максимiлiана Робесп’ера. Саме вiн переконав Шарлотту Робесп’ер написати спогади про ii братiв Максимiлiана i Огюстена, вождiв Великоi французькоi революцii. Пiзiше вiн написав статтю «Люди-принципи» (див. «Додаток 2, с. 186») – передмову до цих спогадiв, якi помiстив як додаток до виданоi ним збiрки творiв Максимiлiана Робесп’ера. У текстi «Спогадiв…» i далi мiстяться його примiтки.]], як моiх двох братiв було вбито. Виросло цiле поколiння, а хибна думка про Максимiлiана, замiсть того щоб поступитися мiсцем правдi, лише поширюеться i посилюеться.
Я б дуже хотiла розвiяти цю страшенно упереджену думку, однак певнi особи, якi переймалися моiм становищем, порадили менi нiчого не розповiдати, бо це, певна рiч, сприятиме тому, що моi свiдчення буде взято пiд сумнiв, а мене звинувачено в необ’ективностi. Я послухалася iхнiх порад, i, мабуть, дарма. Я не знала, що менi приписували листи проти мого старшого брата, для того щоб посилити висунутi проти нього звинувачення.
Я не впевнена, що на мого молодшого брата було зведено наклеп, як i на Максимiлiана, i навiть чути про таке не хочу. Але я знаю, що його вбили за те, що вiн сказав: «Я подiляю чесноти свого брата». Ця заява стала для нього смертним вироком… Якою ж мораллю керувалися люди, що прирекли на смерть найзавзятiших демократiв?
Та iм цього було замало, i вони продовжили переслiдувати своi жертви навiть пiсля того, як поклали iх у могилу. Стративши добру людину, непiдкупного Максимiлiана, кати взялися його звинувачувати з такою завзятiстю, що мiй бiдний брат виглядав негiдником не лише на батькiвщинi, але й в iнших краiнах. Вони скрiзь виливали на нього свою жовч: у брудних пасквiлях, газетах, бiографiях i навiть у романах. Вони доклали всiх зусиль, щоб ввести в оману бiльшiсть народу, укупi з мислителями, якi неминуче б вiдкрили собi очi на правду, якби захотiли взяти на себе клопiт вiддiлити ii вiд безглуздоi та ганебноi брехнi, що очорнила пам’ять про моiх братiв.
Негiдники бiльше переймалися, як поширити брехню, нiж тим, як докопатися до правди.
Утiм, я не можу повiрити, що серед стiлькох людей, завжди готових прийняти хибну думку, не знайшлося принаймнi декiлькох, якi не готовi судити iнших, якi задумаються над безглуздiстю звинувачень, що нависли над моiми братами. Звинувачень, якi позбавленi доказiв i базуються лише на неприязнi iхнiх ворогiв.
Правда для одних неприемна, iншi до неi байдужi. Ось чому ii приховують столiттями. Честь i хвала вiльним вiд пересуду душам, що присвячують себе торжеству правди.
Якщо iснують люди, якi були зацiкавленi очорнити моiх братiв, викривити iхнi намiри, то принаймнi наступнi поколiння, якi мають виключне право давати оцiнку видатним особистостям, доведуть iхню невинуватiсть i вiдновлять факти з правдивоi точки зору. Тим, хто вперто дотримуеться хибноi думки про моiх братiв i попри всю очевиднiсть вважае, що вони заслуговують на суворий осуд, що все ще поширений в багатьох головах, варто було б замислитися хоча б над тим, що двое людей, якi усе свое життя практикували добропоряднiсть, не могли зненацька стати негiдниками. Великий поет мав рацiю, коли казав:
Ти знаеш: хто в грiхи великi вдатись мае,
Той завжди з огрiхiв маленьких починае,
Хто мае Божеський закон переступить,
Той приписи земнi порушуе щомить,
Бо, як приречено вiд мудроi природи,
Ведуть до злочину помилок довгi сходи.
Нiколи ще ясних невиннощiв чоло
Не повивалося одразу в темне зло.
Расiн. Федра (переклад М. Рильського)
О брате мiй, Максимiлiане! Якби, вiддаючи данину твоiй пам’ятi, я могла передати усiм чесним i добропорядним душам такi переконання i погляди, якi були у тебе! Вiд самого народження ти не припиняв дотримуватися справедливостi i проявляв ii гiдними похвали вчинками. Про це знають i можуть пiдтвердити усi, хто був з тобою знайомий, проте, досi нiхто з них не наважився сказати – такого великого страху нагнали на них твоi вороги. Ах! Якби у душах твоiх наклепникiв залишились хоч якiсь людськi почуття, вони б розривалися вiд каяття!
О брати моi! Моi дорогi й бiдолашнi брати! Скiльки ж вам довелося страждати, бачачи у людях стiльки пiдступностi! Ви б страждали ще бiльше, якби знали, що брехня ваших ворогiв увiнчалася успiхом, на який вони сподiвалися. Та ви не могли такого передбачити: ваша совiсть запевнила вас, що нiщо не здатне заплямувати добре iм’я. Щаслива безтурботнiсть, яка не знайома негiдникам! Єдине, чого вони не змогли вас позбавити, i едина втiха сестри, яка вас шануе i за вами плаче.
Роздiл перший
Дитинство Максимiлiана Робесп’ера. – Смерть його матерi i батька. – Початок навчання у колежi в Аррасi. – Його розваги. – Історiя з голубом. – Вiн вирушае до паризького колежу Людовiка Великого. – Його блискуче навчання. – Вiн – улюбленець викладачiв i однокашникiв. – Вiн – захисник пригноблених. – Вiн вивчае право. – Вiн стае адвокатом Паризького парламенту. – Мотиви, що спонукали його до вибору цiеi професii.
Максимiлiан був найстаршим з чотирьох дiтей. Вiн мав брата i двох сестер. Наш батько був адвокатом у провiнцiйнiй радi Артуа. Вiн мешкав в Аррасi, де заслужив велику шану за свою чеснiсть i поряднiсть. В мiстi його усi поважали i любили. Ми мали горе втратити матiр у вiцi, коли особливо потребували ii уважноi турботи i нiжного пiклування. Максимiлiановi було лише сiм рокiв. Я була молодша за нього на рiк i вiсiм мiсяцiв. Нашому молодшому братовi пiшов другий рiк, наскiльки я пам’ятаю, вiн був ще немовлям. Що ж до нашоi молодшоi сестри, iй було, здаеться, три або чотири роки.
Хоч якою я була малою, та я досi пам’ятаю маму, i цi спогади, через бiльше нiж шiстдесят рокiв, розчулюють мене i зволожують моi очi. О, як може не зберегтися в пам’ятi така чудова мати! Вона так нас любила! Максимiлiан теж не мiг згадувати про неi без емоцiй: щоразу, як ми говорили про неi пiд час своiх задушевних розмов, його голос починав мiнятися, а очi наповнювалися сльозами. Вона була чудовою матiр’ю i не менш чудовою дружиною. Їi смерть, наче блискавка, вразила серце нашого бiдолашного батька. Вiн був безутiшний. Нiщо не могло вiдволiкти його вiд цього горя. Вiн бiльше не ходив до суду, не займався справами, вiн був увесь переповнений i змучений горем. Йому порадили на якийсь час кудись поiхати, щоб розвiятися. Вiн послухав i вирушив у подорож. Але, на жаль, бiльше ми його не бачили. Безжалiсна смерть забрала в нас i його, як вона вже вкрала нашу матiр. Я не знаю, де йому судилося померти. Мабуть, вiн не змiг витримати горя, що на нього навалилося.
Таким чином, ми залишилися сиротами без батька й матерi. Важко навiть уявити, як вразила Максимiлiана смерть батькiв. Вiн став зовсiм iншим. Досi, як i усi дiти його вiку, вiн був непосидючим, безтурботним, пустотливим хлопцем; та коли, як найстарший, побачив себе, так би мовити, головою сiм’i, вiн став статечним, розсудливим, працьовитим, серйозним i вимагав такоi ж серйозностi вiд нас. Тепер, якщо вiн i приеднувався до наших iгор, то лише аби керувати. Вiн нас дуже любив i прямо-таки засипав уважною i нiжною турботою.
Ми залишились без пiдтримки, однi в цiлому свiтi, ми потребували, щоб хтось прийшов на допомогу. Двi сестри мого батька забрали мене i сестричку до себе; материнi батьки взяли на себе клопiт доглядати Максимiлiана i нашого молодшого брата Огюстена. Першого вiддали до колежу в Аррасi, де вiн за короткий час досягнув великих успiхiв, чим здивував своiх викладачiв. Його схильнiсть до навчання дуже прикладалася до його обов’язкiв. З малого вiку вiн демонстрував м’яку та справедливу вдачу, за що його усi любили. Вiн рiдко брав участь у розвагах та iграх зi своiми приятелями. Вiн бiльше любив побути наодинцi i мiг годинами перебувати у роздумах. Йому подарували голубiв i горобцiв, якими вiн дуже опiкувався, i зазвичай проводив з ними вiльний вiд науки час.
У наклепницьких бiографiях, де мого брата Максимiлiана зображали найчорнiшими барвами, я вичитала, що його найулюбленiшою дитячою забавою були тортури над тваринами, що вiн обожнював вiдрубувати пташкам голови, аби наловчитися потiм вiдрубувати iх людям. Це ж як треба зневажати людей i вважати iх зовсiм безглуздими, аби пiдкидати iм такi нiсенiтницi. Як? Мiй брат, навчаючись у школi, тобто за п’ятнадцять чи двадцять рокiв до того, як Гiльйотен винайшов знаряддя тортур, що носить його iм’я, збудував, на думку цих бiографiв, невеличку гiльйотинку, за допомогою якоi розважався обезголовленням пташок! По правдi кажучи, читачiв цих «Спогадiв» мало б образити спростування подiбних дурниць. Нехай цi огиднi звинувачення зблякнуть вiд iхнього обурення.
Щонедiлi нам з сестрою влаштовували зустрiч з нашими двома братами. Це були днi, сповненi щастя й радостi. Мiй брат Максимiлiан збирав колекцiю картинок i гравюр, виставляв напоказ своi скарби i радiв задоволенню, яке ми вiдчували, розглядаючи iх. Також вiн почесно приймав нас у своему авiарiю, де почергово давав потримати в руках своiх горобцiв i голубiв. Ми страшенно хотiли, щоб вiн подарував нам одну з своiх улюблених пташок; ми настiйно благали i вмовляли його; та вiн довго вiдмовлявся, побоюючись, що ми не зможемо забезпечити iй належного догляду. Все ж, одного дня, вiн пiддався на нашi благання i подарував нам прекрасного голуба. Ми з сестрою були у захватi. Вiн змусив нас пообiцяти, що пташцi нiколи нiчого не бракуватиме; ми тисячу разiв заприсяглися i кiлька днiв дотримувалися обiцянки, чи, радше, ми б ii дотримувалися вiчно, якби бiдолашний голуб, забутий нами у садку, не загинув однiеi ночi пiд час грози. Вiд новини про смерть пташки в Максимiлiана потекли сльози, вiн щедро обсипав нас цiлком заслуженими докорами i заприсягнувся бiльше нiколи не довiрити нам жодного з своiх дорогих голубiв.
Минуло вже шiстдесят рокiв, як я, через дитячу необачнiсть, стала виною зажуреностi i слiз мого старшого брата: що ж, мое серце все ще стiкае кров’ю! Здаеться, я зовсiм не постарiла вiд того дня, як трагiчна смерть бiдолашного голуба так зачепила Максимiлiана. Я i досi засмучена через це.
Тож минуло три роки. Я могла б розповiсти цiлу купу iсторiй про дитинство Максимiлiана Робесп’ера; втiм, подii, що дуже цiкавi для мене, про якi я не можу згадувати, щоб не розчулитись, можуть буди не такими цiкавими читачам, якi колись читатимуть цi «Спогади». Якщо я i не захотiла промовчати про цю пригоду, то лише тому, що вона демонструе тим, хто, можливо, ставить пiд сумнiв добру вдачу мого старшого брата, що не було бiльш чуйного серця, як у нього.
Максимiлiановi успiхи, його схильнiсть до навчання, його весела вдача привернули увагу настоятеля аббатства Сен-Вааст, що був знайомий з моiми тiтками i мав можливiсть особисто скласти належну цiну моему братовi. Цей священик надавав кiлька стипендiй на навчання у колежi Людовiка Великого у Парижi; одна з них дiсталася Максимiлiановi.
Нас розлучили. Багато слiз пролилося з обох бокiв. Максимiлiан, незважаючи на свою чутливiсть, вже дiстав певну душевну стiйкiсть i з усiх сил намагався нас утiшити, ридаючи разом з нами. Думка про те, що ми побачимось пiд час найближчих канiкул, злегка пiдсолоджувала гiркоту нашоi розлуки. Максимiлiан перед вiд’iздом зробив менi i сестрi подарунок – вiддав усi своi забавки i розваги; але вiн нiзащо не захотiв вiддавати своiх дорогеньких голубiв, побоюючись, що iх спiткатиме така ж участь, як i того, що залишився на погибель у садку. Вiн довiрив голубiв однiй особi, вiд якоi не боявся чекати необачностi, i настiйно попросив iх доглянути.
Максимiлiан мав одинадцять рокiв, коли вирушив до Парижа. Нашi тiтки скерували його до канонiка собору Богоматерi, пана де Ляроша, який був нашим родичем. Максимiлiан знайшов у ньому наставника i покровителя. Пан де Лярош помiтив винятковi риси хлопця i прив’язався до цiеi дитини. На жаль, через два роки мiй брат втратив пана де Ляроша. Я знала, що ця втрата була для нього дуже болiсною, хоча вiн пережив ii з витримкою мужньоi людини. Вiн з подвiйним запалом та стараннiстю взявся за навчання, щоб вiдволiктися вiд свого горя. Я чула, що його любили викладачi i приятелi i що вiн майже завжди був в усьому першим. Вiн провчився у колежi Людовiка Великого сiм чи вiсiм рокiв. Упродовж цих рокiв у нього не було жодноi сварки з однокашниками – такою була його м’яка i спокiйна вдача. Вiн зробився захисником менших вiд старших, вiдстоював iхнi iнтереси i навiть бився за них, коли красномовства було недостатньо.
Щороку вiн проводив канiкули з нами. Ми завжди були дуже радi його знову побачити. Як швидко пролiтали цi днi, що ми проводили разом пiсля довгоi рiчноi розлуки! Коли приходив час повертатися до колежу, нам здавалося, що ми пробули разом всього якiсь кiлька хвилин. В той час, як Максимiлiан навчався в Парижi, нас спiткало нове горе – не стало нашоi молодшоi сестри. Видно, так вже судилося, що наше дитинство було полите сльозами, i кожен з наших раннiх рокiв вiдзначався смертю дорогоi людини. Ця злощасна доля вплинула на характер Максимiлiана бiльше, нiж зазвичай думають. Вона зробила його понурим i безутiшним.
По завершенню класичноi освiти вiн почав вивчати право. Перед тим як покинути колеж Людовiка Великого, Максимiлiан звернувся до настоятеля-розпорядника аббатства Сен-Вааста i попросив передати його стипендiю молодшому братовi. Настоятель-розпорядник прийняв його дуже тепло, найулесливiшими словами вiдзначив його блискучi успiхи в навчаннi i запевнив, що охоче скористаеться нагодою засвiдчити йому свою повагу, задовiльнивши його прохання, додаючи при цьому, що його рiшення змiцнюе надiя, що його молодший брат буде гiдним старшого.
Менi не вiдомо за яких обставин мiй старший брат познайомився з Жан-Жаком Руссо. Але вiдомо, що вiн мав з ним зустрiч. Я б зовсiм не знала про цей випадок з життя Максимiлiана, якби не «Присвята манам Жан-Жака Руссо», яку вiн написав по смертi фiлософа з Женеви.
Максимiлiан закiнчив вивчати право i став адвокатом Паризького парламенту. Вiн мав особливу прихильнiсть до професii юриста; я часто вiд нього чула, що немае на свiтi бiльш величного ремесла, коли ставитись до нього по-людськи i не шукати собi вигоди. «Захищати пригноблених вiд iх гнобителiв, – казав вiн, – бути на боцi слабких проти сильних, що тиснуть на них i експлуатують iх, це обов’язок кожного серця, не зiпсутого егоiзмом i корупцiею». «Присвячувати себе ближнiм настiльки приемно, – додавав вiн, – що я не розумiю, чому iснуе стiльки нещасних, що залишились без пiдтримки, без захисту. Як про мене, справа мого життя – допомагати стражденним, переслiдувати своiм каральним словом тих, хто без почуття жалю до людей насолоджуеться i радiе вiд страждання iнших. Я буду дуже щасливим, якщо успiх увiнчае моi слабкi зусилля i якщо у винагороду за мою вiдданiсть i самопожертву пам’ять про мене не буде заплямованою наклепами гнобителiв, з якими я боровся».
Нещасний Максимiлiане! Ти казав чисту правду; вороги народу обмовили тебе з усiх бокiв, а iхня брехня настiльки успiшна, що народ, якому ти себе присвятив, не визнае тебе, мабуть, i досi.
Роздiл другий
Повернення Максимiлiана Робесп’ера до своеi родини. – Початок дiяльностi у колегii адвокатiв. – Його безкорисливiсть. – Його спосiб життя. – Його особистi звички. – Його захоплення панночкою Дезортi. – Його стосунки з аристократичними колами Арраса. – Його друзi й вороги. – Товариство мистецтв i наук мiста Мец удостоюе промову Робесп’ера нагородою. – Товариство «Розатi» i академiя Арраса приймають його до числа своiх членiв. – Огюстен Робесп’ер. – Портрет двох братiв. – Максимiлiана призначають до складу кримiнального суду Арраса. – Його обирають депутатом до Генеральних штатiв. – Думка Мiрабо про Робесп’ера.
Повернення Максимiлiана до своеi родини, в лонi якоi вiн хотiв облаштуватися, було для усiх святом. Нашi друзi плакали разом з нами вiд зворушення. Мого брата усi любили. Усiм була вiдома м’якiсть його вдачi i чистота його серця, i кожен дорожив дружбою з ним.
Вiн дуже гiдно розпочав свою кар’еру адвоката. Його першi промови в судi привертали загальну увагу. Я часто запитувала себе, що послужило причиною великого успiху мого старшого брата як адвоката. Максимiлiан був дуже талановитим, його мова була легкою, логiка переконливою, але я не думаю, що лише завдяки цим видатним якостям вiн заробив собi добре iм’я: на мою думку, головне цьому посприяв вибiр справ, за якi вiн брався. Вiн обирав собi лише справедливi справи i вiдмовлявся вiд тих, що не вiдповiдали цьому критерiю; ось чому вiн майже завжди iх вигравав. Йому доручили ряд дуже серйозних процесiв, пiд час яких вiн проявив неабиякi здiбностi.
Я бачила, що вiн завжди був безкорисливим у своiх дiях. Коли його клiенти приходили проконсультуватися стосовно якоiсь спiрноi справи, вiн скорiше радив iм шукати можливостi узгодження розбiжностей i примирення з протилежною стороною, анiж схиляв iх до судовоi тяганини. Вiн брався за захист бiдних i часто допомагав iм грошима, замiсть того щоб вимагати гонорар. Часом протилежнi сторони в одному i тому ж процесi наполегливо просили взятися за iхню справу. Максимiлiан не вагаючись обирав з обох ту, чиi вимоги виглядали бiльш обгрунтованими, хоч би вона була бiднiшою i хоч би ризикував при цьому не отримати жодноi винагороди. Це свiдчить про те, що вiн не спекулював своею професiею, а пiдпорядковував усе питанню справедливостi. Ось чому про нього казали, що вiн – «опора пригноблених i месник невинних».
Мушу зануритись у деякi подробицi способу життя, який обрав собi Максимiлiан.
Вiн багато працював i проводив у своему кабiнетi левову частку вiльного вiд судових обов’язкiв часу. Вiн вставав о шостiй-сьомiй i працював до восьмоi. Потiм приходив його перукар зробити зачiску. Далi вiн мав легкий снiданок з молочноi iжi i повертався до роботи до десятоi, тодi вбирався i вiдправлявся до суду. Пiсля засiдання вiн приходив на обiд, iв мало i пив лише воду, до якоi додавав трiшки вина, вiн не мав особливих гастрономiчних вподобань. Я багато разiв питала, що б йому хотiлося з’iсти на обiд; вiн вiдповiдав «не знаю». Вiн любив фрукти, i едине, без чого не мiг обiйтися, – це без горнятка кави. Пiсля обiду вiн виходив на годинну прогулянку або когось провiдати. Тодi повертався i знову зачинявся у своему кабiнетi до сьомоi-восьмоi; решту вечора вiн проводив з друзями або з родиною.
Моi тiтки i я докоряли йому, що вiн часто бувае неуважний, заглиблений у себе пiд час зустрiчей з нами. Справдi, коли ми грали в карти або говорили про щось незначне, вiн усамiтнювався в якомусь кутку, сiдав у крiсло i поринав у роздуми, так нiби нiкого навколо не iснуе. Мiж тим вiн був за своею природою веселою людиною, умiв жартувати i не раз смiявся до слiз.
Максимiлiан мав спокiйну вдачу, вiн нiкому не завдавав неприемностей i мав такi ж бажання, що й iншi люди. Скiльки разiв тiтки менi казали: «Твiй брат – ангел; вiн мае усi моральнi чесноти, отже, вiн народився, щоб бути обдуреним i стати жертвою негiдникiв».
Утiм, не потрiбно думати, що ця м’яка вдача, ця благодушнiсть виключали непохитну твердiсть характеру мого старшого брата. Навпаки, вiн мав силу волi i нестримну енергiю. Його керiвництво на чолi уряду впродовж близько двох рокiв довело, що вiн був сильний, наче бронза i гранiт. Однак ця енергiя, ця непохитнiсть змiшувалися у ньому з такою привiтнiстю, що зачаровувала усiх, хто бачив ii зсередини. Нехай всякий, хто бачився з Максимiлiаном, спробуе це заперечити. Усi, хто контактував з ним особисто, хто бачив його у тi хвилини, коли вiн виливав душу i показував ii такою, як вона е, визнають, що нiхто не керував урядом бiльш сильною рукою i також нiхто не був м’якшим i стриманiшим у приватному життi. Як це пояснити? А так, що поруч з вишуканою чутливiстю вiн мав глибокi переконання, i коли йшлося про цi переконання, вони пiдкорювали усе навколо.
Люб’язнiсть мого брата у стосунках з жiнками викликала симпатiю з iхнього боку. Деякi з них, на мою думку, мали до нього бiльш нiж звичайнi почуття. Одна з них, панянка Дезортi, покохала його, а вiн ii. Тато цiеi молодоi особи був одружений вдруге з однiею з моiх тiток. Вiд першого шлюбу у нього було двое синiв i три дочки. Коли мого брата обрали депутатом до Генеральних штатiв, вiн вже два чи три роки припадав за панночкою Дезортi. Кiлька разiв поставало питання шлюбу, i, мабуть, Максимiлiан одружився б з нею, якби не голоси спiввiтчизникiв на виборах, якi висмикнули його з принад приватного життя i жбурнули у вир полiтичноi кар’ери. Панянка Дезортi заприсяглася, що буде належати лише йому i нiкому бiльше, втiм не додержала своеi обiцянки i пiд час сесii Установчих зборiв вiддала свою руку iншому. Мiй брат нiчого не знав про клятвопорушення, поки не повернувся до Арраса по закiнченню Зборiв; вiн був сильно i болiсно ним вражений.
Завдяки своiм успiхам в адвокатськiй дiяльностi Максимiлiан познайомився з багатьма представниками аристократичного класу. Вiн був у iхньому колi дуже популярним. Провiднi родини Арраса були щасливi приймати його в себе. Якби мiй брат любив багатство та почестi, то без особливих зусиль змiг би задовольнити своi пристрастi та одружитися з багатою спадкоемицею Арраса, однак його безкорисливiсть та байдужiсть до того, що стосуеться його власних справ, завжди вiдганяли вiд нього цю iдею.
Вiн мав багато друзiв, яких дуже любив. До iх числа належав п. Ледюк, адвокат, що вийшов на пенсiю, людина з визначними заслугами; п. Еме, настоятель катедри Арраса, якого приятелi прозвали «мудрець»; п. Девiк, настоятель у тiй же катедрi, який був викладачем у колежi Людовiка Великого пiд час навчання там Максимiлiана; вони, як брати, любили один одного; п. Бюiссар, дуже поважний вчений; пани Лянглюа, Шараман, Ансар та iншi – молодi та дуже талановитi адвокати. Мiй брат вважав, що може також зарахувати до числа своiх друзiв панiв Дерюзе – генерального адвоката, Дюбуа-де-Фоссо, який згодом став мером Арраса, та iнших; втiм, пiзнiше вiн дiзнався, що iхня дружба була нещирою.
Я назвала iмена його справжнiх i несправжнiх друзiв. Однак я промовчу про iмена його ворогiв, а вiн iх мав. Хто б мiг подумати, що така м’яка людина, з такими милими манерами може мати ворогiв? Це тому, що вiн був вартий поваги, i великоi поваги, а е люди, якi не пробачають в iнших те, що викликае повагу, як певнi жiнки не пробачають вроди, яку бачать в iнших жiнок. Коли моему братовi казали, що вiн мае ворогiв, вiн не хотiв у це вiрити; вiн казав: «Що ж я iм зробив?» Я добре знаю, що вiн зробив кiльком з них, з якими не хотiв товаришувати, тому що вони демонстрували непристойну поведiнку чи у нього були сумнiви стосовно iхньоi порядностi. Можна звикнути до думки про несправедливiсть людей, коли знаеш, що бiльшiсть ворогiв мого брата нарiкали лише на те, що вiн не помiтив iх на вулицi i тому не привiтався з ними у вiдповiдь. Максимiлiан був дуже неуважний чи, радше, завжди заглиблений у себе [Сестра Максимiлiана Робесп’ера, пiд час однiеi з наших розмов, розповiла менi, аби показати, до якоi мiри ii брат е неуважним, як вiн одного разу повернувся додому пообiдати, коли стiл ще не завершили накривати; суп вже було подано; вiн сiв за стiл i, не звертаючи уваги на те, що тарiлки ще не подали, набрав собi ложку юшки i вилив на скатертину. – Л.]. Часом вiн проходив повз своiх близьких друзiв i не помiчав iх. Ось що дало привiд звинуваченням у пихатостi, висунутим проти нього ворогами. Пихатий! Той, хто бачив у людях лише братiв! Той, хто був найпалкiшим поборником рiвностi! Ось таким чином завжди спотворювали його характер i намiри i приписували йому злочини у найневиннiших речах.
З описаного нижче випадку можна судити, наскiльки Максимiлiан був неуважним: одного разу ми разом проводили вечiр в гостях у наших друзiв i поверталися додому доволi пiзньоi години, аж тут мiй брат забувае, що супроводжуе мене, подвоюе крок, залишае мене позаду, приходить додому один i замикаеться у своему кабiнетi. Я повертаюся додому за кiлька хвилин пiсля нього. Його неуважнiсть видалася менi такою милою, що коли я побачила, як вiн прискорюе ходу, я дозволила йому пiти, не нагадуючи про те, що я поруч. Я заходжу до його кабiнету i бачу, що вiн вже перебрався у домашнiй халат i дуже зосереджено працюе. Вiн мене здивовано запитуе, звiдки я так пiзно прийшла сама, я вiдповiдаю, що повертаюся сама лише тому, що вiн залишив мене посеред вулицi i поспiхом побiг додому. Тодi вiн згадав, що ми йшли разом, i ми обидва засмiялися вiд кумедностi ситуацii.
Кар’ера адвоката була не единою цариною дiяльностi, де вiдзначився мiй брат, вiн також спробував своi сили на лiтературнiй нивi. Товариство мистецтв i науки мiста Мец у 1784-му чи 1785 роцi проводило конкурс на таку тему: «Звiдки взялася поширена в суспiльствi думка, що покладае частину ганьби i покарання на усiх членiв однiеi родини, зумовленi вчинками одного з них? Чи ця думка е шкiдливою чи, навпаки, корисною?» Мiй брат, якого обурювала будь-яка несправедливiсть, завзято взявся за можливiсть спростувати широко поширений забобон i надiслав на конкурс своi мiркування, де дуже красномовно дав оцiнку обом запропонованим питанням i аргументував ствердне рiшення стосовно останнього.
Максимiлiан отримав нагороду за цей дискурс. У мене немае його зараз на руках; однак мене i досi вражае сила i потужнiсть аргументiв, якi вiн наводить для спростування несправедливого забобону, який покладае незгладну ганьбу на цiлу родину лише через те, що одного з членiв родини звинуватили у злочинi. О, брате, ти не передбачив, коли писав цей дискурс, що одного дня твою нещасну сестру, жертву цього суспiльного забобону, будуть переслiдувати й ганьбити лише через те, що вона е членом твоеi родини. Родини Робесп’ера – найдоброчеснiшого з людей, чие добре iм’я забруднили наклепами, зробивши з нього злочинця i чудовисько. Мiй брате! Коли ти шукав вiдповiдi у своему найдобрiшому серцi i найчистiшiй совiстi, тобi i на думку не спадало, що одного дня единому нащадковi твоеi сiм’i не буде де прихилити голову, тому що негiдники занапастили твою репутацiю. Не подумай же, мила тiне, що я хоч раз почервонiла вiд цього тавра, яким наклепники заклеймили наше iм’я. Я пишаюся ним. Я горда бути з тобою однiеi кровi, бути сестрою великого Робесп’ера, непохитного ворога всякоi несправедливостi та усiлякоi зiпсутостi. Робесп’ера, якого б тепер утримуванi аристократами борзописцi iсторii возвеличували, якби вiн змовився з гнобителями народу [Стосовно вигаданих «Спогадiв», виданих у 1830 пiд iменем Робесп’ера одним дуже «гiдним» часописом «Унiверсель», що пiдступно поглумився над Шарлоттою Робесп’ер, написавши, що вона пiдробила своi нескромнi спогади, i що вона, таким чином, дала можливiсть у цих «Спогадах» додати пропущене iншими бiографами. Шарлотта Робесп’ер написала з цього приводу редакторовi «Унiверсель» чудового листа, якого той зовсiм не збирався друкувати. У ньому на додачу до першоi пiдлостi вона вказала на нову пiдлiсть. Чи, радше, на мовчазне визнання брехнi, оскiльки закiнчувати статтю претензiями з боку журналiста було недобросовiсно i означало зiзнатися, що цi претензii залишаться без вiдповiдi, руйнуючи твердження, яке спровокували. Шарлотта Робесп’ер дала менi, вже бiльш як два роки тому, копiю цього листа з проханням не оприлюднювати, поки вона жива. Я дотримався ii бажання. Це саме той лист, який було надруковано «Ревю Ретроспектiв». Його можна прочитати в кiнцi цих Спогадiв. (Дивись виправдувальнi документи, № 2.). – Л.].
Максимiлiан взяв участь у конкурсi знову. Академiя Ам’ена проводила конкурс «Хвала Грессе». Мiй брат вiдправив дискурс, який отримав достойну оцiнку, едину, яку взагалi комусь дали, оскiльки нагороду не було присуджено нiкому з учасникiв. Коли його дискурс пiшов до друку, вiн розiслав по одному екземпляру всiм своiм друзям, а тi подякували йому у прозi й вiршах. Особливо вiдзначився п. Фоссо своiми, досить посереднiми, вiршами, у яких вiн вихваляв мого брата за його чесноти, хоча пiзнiше перейшов до лав тих, хто заперечуе тi ж самi чесноти. Я зберегла копiю вiршiв п. Фоссо.
Мiй брат був членом товариства «Розатi», яке складалося з вчених, представникiв влади, вiйськових, i т. д., якi були лiтераторами або просто шанувальниками лiтератури i мистецтва. Це товариство проводило зiбрання у певнi днi, де читалися лiтературнi твори усiх можливих жанрiв, а потiм iх жваво обговорювали. Справжнiм святом було прийняття нового члена. Новий учасник готував промову, хтось iз членiв йому вiдповiдав, i це свято закiнчувалося безтурботною вечерею, де панували щирiсть та сердечнiсть. У день, коли до товариства «Розатi» приймали мого брата, вiн зiмпровiзував пiсню на три куплети, яка викликала жвавi аплодисменти. Я досi маю копiю тiеi пiснi, написану рукою мого брата.
Максимiлiана також було прийнято до Академii Арраса, бiльшiсть членiв якоi були учасниками товариства «Розатi».
Я ще не говорила нiчого про мого брата Огюстена – легко здогадатися чому: Огюстен вчився у колежi Людовiка Великого так само довго, як i Максимiлiан, i, вiдповiдно, не був у Аррасi, куди повернувся за кiлька рокiв до революцii. Огюстен, за словами усiх, хто його знав, був вiд природи талановитiшим за Максимiлiана. Природа була стосовно нього щедрiша. Втiм, вiн був менш працьовитим за мого старшого брата i навчання його так не приваблювало. Максимiлiан i я часто дорiкали йому за це. Ми його вмовляли знайти собi заняття. Деколи вiн дiставав вiд нас нагiнки i брався за роботу, але з таким гарячим запалом, який не може тривати довго. Вiн зачинявся у своiй кiмнатi i проводив кiлька днiв серед книжок. Але довго витримати таке обмеження вiн був не в змозi. Мушу сказати, що попри невеличкi чвари, якi сталися мiж нами згодом i про якi я розповiм, як прийде слушний час, мiй брат Огюстен був добрим i чуйним, його серце мало таку ж природу, як i Максимiлiанове, i якби не плiтки кiлькох жiнок, яких я назву пiзнiше, гармонiя у наших стосунках не зникала б нi на хвилю.
Якби я хотiла провести паралель мiж моiми двома братами, я б сказала, що у старшого громадянська хоробрiсть була на вищому рiвнi, нiж у молодшого; проте, з iншого боку, в Огюстена вiйськова хоробрiсть була непорiвняно розвинутiша, нiж у Максимiлiана. Робесп’ер-молодший мiг би зробити чудову кар’еру вiйськового; його нiщо не лякало, вiн був безстрашний; на чолi полку чи дивiзii вiн мiг би робити дива; це був Цезар. Мiй старший брат у своему кабiнетi, з пером у руцi чи на трибунi наганяв страху на усiх тиранiв Європи. Втiм, цим його роль i обмежувалася, i вiн насилу б змiг зважитись вбрати вiйськовий однострiй, щоб боротись з ними зi зброею в руках чи вийти на площу. Чи змогли б термiдорiанцi так легко здобути перемогу, якби Максимiлiан помiняв тогу трибуна на генеральську шпагу та став на чолi величезного натовпу, що зiбрався бiля ратушi ввечерi 9-го термiдора i був готовий за помахом руки мого брата виступити, куди вiн скаже? Я знаю, що тодi його стримали непростi роздуми. Коли йому казали: «Закликаймо народ до повстання». Вiн вiдповiдав: «Вiд чийого iменi?». «Вiд iменi Конвенту, – крикнув Сен-Жюст, – Конвент там, де i ми». Сен-Жюст мав рацiю, i якби Робесп’ер роздiлив цю точку зору, а головне, вiдчув необхiднiсть пiти на чолi повсталого народу, вiтчизну було б врятовано.
Огюстен був високого зросту, мiцноi тiлобудови i мав благородну й вродливу зовнiшiсть. З цiеi точки зору Максимiлiан був менш обдарований – вiн був середнього зросту i делiкатноi статури. Його риси обличчя випромiнювали нiжнiсть i доброту i були не такими ж акуратними i красивими, як в його брата. Вiн постiйно посмiхався. Було видано велику кiлькiсть його портретiв. Найбiльш схожий з усiх зробив Дельпеш. Є й iншi, але переважно це бридкi шаржi, де риси його обличчя намагалися спотворити, надати iм кровожерливого виразу, так само, як хотiли зобразити у жахливому свiтлi його душу. Цей, один з них, помiстили на обкладинку вигаданих спогадiв Максимiлiана Робесп’ера [За якийсь час до смертi Шарлотта Робесп’ер змусила себе дати менi цей портрет, на полях якого вона написала те, що думала. Я вважаю своiм обов’язком опублiкувати оцiнку цього портрета, що мав би зображати Робесп’ера, але зовсiм не був схожий на нього, як i спогади, опублiкованi Моро Розье пiд його iменем, не були його роботою.
Через повагу, якою користувався мiй старший брат в Аррасi, епископ цього мiста призначив його членом кримiнального суду. Цей прелат мав серед своiх повноважень право призначати на такi посади. Максимiлiан виконував покладенi на нього обов’язки зi зразковою справедливiстю. Втiм, йому завжди дорого коштувало обвинувачувати когось. Одного разу перед судом, членом якого був Максимiлiан, постав убивця, потрiбно було оголосити вирок i призначити найвищу кару, тобто смерть. Не було нiякоi можливостi змiнити цей жахливий вирок, звинувачення були дуже тяжкими. Мiй старший брат повернувся додому iз тягарем на серцi i два днi не торкався iжi. «Я добре знаю, що вiн винен, – постiйно повторював вiн, – що вiн негiдник, але стратити людину!!..» Ця думка була для нього нестерпною; не бажаючи бiльше переживати боротьбу мiж голосом совiстi i криком душi, вiн склав з себе обов’язки суддi.
Коли зайшла мова про вибори депутатiв Генеральних штатiв, усi погляди було зосереджено на моему старшому братовi. Мабуть, я не повинна казати усi погляди, оскiльки в Аррасi була незначна кiлькiсть людей, яких шокували судовi промови i документи, написанi Максимiлiаном; вони казали, що його висловлювання е «дивними»; вони нiяк не могли звикнути до виразiв «свобода», «рiвнiсть», «братерство» i т. д. Цi люди були палкими послiдовниками старого режиму i з гiркотою засуджували усi нововведення. Попри iхнiй спротив Максимiлiана Робесп’ера обрали депутатом Генеральних штатiв завдяки голосам представникiв «третього стану» Арраса. Безперечно, завдяки своiй дiяльностi, своiм талантам i чеснотам вiн заслужив з боку спiвгромадян цей прояв довiри. Нiхто краще за нього не розумiв тих обов’язкiв, що покладав на нього титул представника народу, i нiхто б не виконував цi складнi функцii, якi йому доручили, з бiльшою вiдданiстю i бiльш винятковою безкорисливiстю. Його голос постiйно гримiв проти свавiлля i зловживань; його хотiли спокусити – i не змогли; використовували для цього рiзнi можливостi, та безуспiшно. Врештi, одного разу йому принесли значну суму грошей i попросили роздати бiдним; та вiн побачив приготовану йому пастку, вiдмовився вiд тих грошей, i сказав особi, яка запропонувала йому продемонструвати цю щедрiсть, особисто зайнятися цим питанням. Через цi добре вiдомi риси характеру мого старшого брата колеги по Установчих зборах прозвали його Непiдкупний. Коли Мiрабо побачив усi цi спроби пiдкупити мого брата, як пiдкуповували його самого, вiн сказав: «Не вдасться; намагатися пiдкупити Робесп’ера – марнування часу; цей чоловiк немае потреб, стриманий i мае простий спосiб життя».
Яка чудова похвала!
Роздiл третiй
Загальний задум цих «Спогадiв». – Робесп’ер у Парижi. – Вiн живе на вулицi Сентонж разом iз другом. – Вiн потоваришував з Петiоном. – Зустрiч Робесп’ера та Петiона. – Їхня бесiда з приводу подiй 2–3 вересня. – Стосунки Робесп’ера з паном та панi Ролан. – Вiн знайомиться з родиною Дюпле i поселяеться в них на повний пансiон. – Претензii Шарлотти Робесп’ер до панi Дюпле. – Повернення Максимiлiана до Арраса. – Чудове прийняття. – Вiн повертаеться до Парижа. – Його обирають членом повстанськоi комуни 10 серпня, i згодом членом Нацiонального конвенту, як i його молодшого брата. – Спростування звинувачень панi де Жанлiс.
Тi, хто уважно й неупереджено читатиме цю iсторiю побачать, що мiй брат Максимiлiан нiколи, навiть на мить, не вiдходив вiд своiх принципiв. Таким вiн постав вiд початку своеi полiтичноi кар’ери, таким вiн був i до останнього подиху. Коли усi навколо змiнювалися, вiн один залишався непохитним у своiх переконаннях. У цьому можна пересвiдчитися у «Монiтерi», там е усi його промови.
Я зовсiм не бачилася з ним пiд час проведення Установчих зборiв. Я залишалася в Аррасi, де наш молодший брат, як i його старший брат, займався адвокатською дiяльнiстю. Ми часто писали одне одному, i у своiх листах вiн засвiдчував менi своi найтеплiшi дружнi почуття. «Пiсля вiтчизни я люблю вас бiльше за все на свiтi», – писав вiн менi.
Попри те, що вiддаленiсть перешкоджала менi бути поiнформованою щодо подробиць його приватного життя, про усi важливi подii менi було вiдомо. Чи, радше сказати, його приватне життя було таким розмiреним, простим, його звички були такими одноманiтними, що вiд тiеi митi, як вiн кинувся в полiтику, всi його вчинки, що не мали iсторичного значення, були неважливими. Тож тут немае чого багато розповiдати.
Максимiлiан Робесп’ер виходив за рамки лiнii поведiнки вiдомих людей. Якби ми хотiли написати спогади про Мiрабо, про Барраса i т. д., можна було б написати про безлiч iнтриг, безкiнечних iсторiй, можна було б напхати том за томом непрохiдною плутаниною, супроводжуючи кожну подiю безлiччю подробиць. Втiм, у життi такоi людини, як Робесп’ер, усе зрозумiло, усе розгортаеться просто i ясно без жодних зусиль. Його приватне життя – лише вiдображення життя публiчного. Жодноi iнтриги; нiяких заплутаних подробиць. Вдома вiн такий же, як на Установчих зборах чи у Конвентi; це – сцена без завiси, без кулiс, де актори вбираються i роздягаються в присутностi глядачiв.
Тож тi, хто чекае з мого боку на розкриття якихось вчинкiв мого брата Максимiлiана, будуть розчарованi. Що я можу iм розповiсти? З трибуни обох Зборiв, членом яких вiн почергово ставав, вiн говорив те, що думае; i те, що вiн не говорив з трибуни Установчих зборiв чи Конвенту, вiн казав з трибуни клубу якобiнцiв; те, що не висловив усно, вiн написав i оприлюднив. Отак вiн видавав у 1792 роцi часопис пiд назвою «Захисник Конституцii», де викладав результати своiх тривалих роздумiв.
Коли Установчi збори пiсля подiй 5–6 жовтня було перенесено з Версаля до Парижа, Максимiлiан зi своiм другом, якого дуже любив, винаймав наполовину доволi скромну квартиру на вулицi Сентонж, в кварталi Маре. Цей молодий чоловiк через свою дiяльнiсть мусив дуже рано йти з дому i повертався дуже пiзно. Тож вiн i мiй брат часом не бачили один одного кiлька днiв. Їхнiй побут – це побут двох хлопцiв, що харчуються у ресторанi i яких майже нiколи немае вдома. Максимiлiан регулярно вiдвiдував засiдання Установчих зборiв i клубу якобiнцiв, який називали «Товариством друзiв Конституцii». Часом вiн дозволяв собi насолодитися спектаклем у театрi, втiм не часто.
Мiй старший брат потоваришував з багатьма колегами з Установчих зборiв. Найбiльше вiн зблизився з Петiоном, який тодi мав таку ж популярнiсть, як i мiй брат. Вони разом були лiдерами республiканськоi опозицii, що сформувалася в Установчих зборах, i боролися за права народу, як два благородних суперники, що намагаються перевершити шляхетнi намiри один одного. Суспiльна думка, що надiлила обох однаково високою повагою, призначила iх на головнi державнi посади Парижа; Петiона обрали мером мiста, а Максимiлiана – громадським обвинувачем. Пiзнiше дружба Петiона з моiм братом дивним чином охолола. Ця висока посада, мер Парижа, цi знаки поваги з усiх бокiв, якi, мабуть, розвинули у ньому зародок честолюбства, про який вiн спочатку i сам не знав, закрутили йому голову i змусили змiнити лiнiю поведiнки, якоi вiн дотримувався вiд початку революцii. Обов’язковi для посади мера стосунки з двором короля зiпсували його настiльки, що вiн перестав впiзнавати своiх старих друзiв.
По кiлькох днях пiсля подiй 2–3 вересня Петiон прийшов побачитися з моiм братом. Максимiлiан засудив рiзанину у в’язницях i висловив бажання, щоб кожний ув’язнений постав перед суддями, яких обрав народ. Петiон i Робесп’ер обговорили останнi подii. Я була присутня при iхнiй бесiдi i чула, як мiй брат дорiкав Петiоновi за те, що той не використав свою владу, щоб зупинити безчинства 2 i 3-го вересня. Здавалося, що Петiона зачепили цi докори, i вiн доволi рiзко вiдповiв: «Все, що я можу вам сказати, це те, що нiякi людськi можливостi не змогли б iх зупинити». За кiлька хвилин вiн пiдвiвся, вийшов i нiколи бiльше не повернувся. Вiдтодi будь-якi стосунки мiж ним i моiм братом припинилися. Вони бачились лише у Конвентi, де Петiон засiдав з жирондистами, а мiй брат на «Горi».
Максимiлiан зараховував до числа приятелiв, з якими познайомився пiд час Установчих зборiв, пана та панi Ролан. Остання, перед тим як ii чоловiк увiйшов до мiнiстерства, вдавала з себе патрiотку, а також палку республiканку. Вона приймала в себе найвидатнiших людей свого часу i дискутувала з ними на усi найактуальнiшi теми. Мiй брат часом приходив на цi зiбрання. Вона приймала його з особливою люб’язнiстю завдяки його популярностi i вдавала дружбу з ним. Згодом, за рiк чи два, вiн викрив ii обман. У 1791 роцi вона поiхала з чоловiком в глиб департаменту Рони i Луари, де у неi був маеток. Звiдти вона написала моему братовi листа, який у мене теж е, в якому складае йому хвалу за керiвну роботу в системi законодавчого корпусу i хизуеться найчистiшими патрiотичними почуттями. Якби авторка подiбного листа була щирою, ii слiд було б оголосити найдоброчеснiшою з громадян [Цей неопублiкований лист панi Ролан менi передали разом з документами Шарлотти Робесп’ер. – Л.].
Я дослiвно приводжу цей лист, щоб читач сам мiг оцiнити принципи, яких панi Ролан дотримувалася у 1791 роцi. Та, що згодом дiяла спiльно з аристократами i була серед ворогiв мого брата. Ось вiн:
Маеток Лаплатрiер, парафiя Тезе, округ Вiльфранш, департамент Рони i Луари, 27 вересня 1791 р.
«В серединi столицi, у центрi стiлькох пристрастей, де вашому патрiотизмовi доводиться демонструвати болiсну, але, водночас, почесну кар’еру, ви, милостивий пане, не без цiкавостi отримаете листа з самого краю пустелi, написаного вiльною рукою, яким я висловлюю вам почуття поваги i втiхи, що вiдчувають гречнi люди у взаемостосунках.
Якби я спостерiгала за перебiгом революцii i роботою законодавчого корпусу лише з офiцiйних документiв, я б вирiзнила незначну кiлькiсть смiливих людей, якi завжди вiдданi принципам, а серед них того, чия енергiя не перестае чинити величезний опiр претензiям, хитрощам i пiдступностi деспотизму. Я б присвятила цим обраним вiдданiсть i вдячнiсть, якi присвячують своiм шляхетним захисникам друзi людства. Втiм, цi почуття набувають новоi сили, коли бачиш ближче глибину хитрощiв i жах корупцii, якi деспотизм використовуе, аби поневолити i принизити людей, аби зберегти чи поглибити безграмотнiсть, збити з пантелику суспiльну думку, ввести в оману слабких, залякати простий народ i погубити добропорядних громадян. Історiя лише у загальних рисах змальовуе вчинки i наслiдки тиранii, i цiеi жахливоi картини бiльш як достатньо, аби викликати люту ненависть до усього, пов’язаного зi свавiллям влади. Однак я не уявляю нiчого огиднiшого, нiчого обурливiшого за його спроби, його пiдступнiсть i жорстокiсть, проявленi сотнями рiзних способiв, аби вцiлiти пiд час нашоi революцii. Кожен, хто народився з душею i зберiг ii незiпсутою, не мiг дивитися на Париж останнiм часом без жалю до заслiпленого корупцiею народу i не побачити тiеi безоднi зла, з якоi так важко вирватися.
Я вела спостереження у цьому мiстi, сумний результат яких аналогiчний тому, що майже завжди отримують при вивченнi людей. По-перше, дуже значна iх кiлькiсть е безмежно нещасними, i вони такими стають завдяки нашим соцiальним iнститутам. По-друге, слiд працювати на благо людства методом Провидiння, заради приемностi дiяти, заради задоволення бути собою, виконувати свое призначення i насолоджуватися своiм власним шляхом, не чекаючи з боку окремих осiб нi визнання, нi справедливостi. І нарештi, зовсiм невеличкiй кiлькостi свiтлих душ, здатних на величнi речi, але розкиданих по поверхнi землi i керованих обставинами, майже неможливо об’еднатися i дiяти разом.
Дорогою, як i в Парижi, я бачила народ, обдурений своiм неуцтвом або зусиллями своiх ворогiв. Люди не дуже розбираються у станi речей або роблять неправильнi висновки. Громада всюди добра, ii прагнення справедливi, бо для неi важливо те, що важливо усiм; але народ обдурений або слiпий. Нiде я не зустрiчала людей, з якими б могла говорити про нашу полiтичну ситуацiю у вiдвертiй i зручнiй формi; я обмежилася тим, що залишала всюди, де побувала, копii вашого звернення. Їх знайдуть пiсля мого вiд’iзду, i вони послужать комусь чудовим матерiалом для роздумiв.
Мiстечко, де розташований мiй маеток i в якому я зупинилася на кiлька днiв, Вiльфранш, багате на патрiотiв не за кiлькiстю, а за якiстю. Вони люблять революцiю, бо вона зруйнувала те, що було над ними, але вони нiчого не знають про теорiю вiльного уряду i не здогадуються про це пiднесене й дивовижне вiдчуття, що змушуе нас бачити братiв у собi подiбних. Вони плутають загальну доброзичливiсть з палкою любов’ю до свободи, яка едина здатна забезпечити щастя людському родовi. Тож цi люди наiжачуються на саме слово „республiка“, а король здаеться iм чимсь дуже важливим для iхнього iснування.
Я несамовито обiйняла своiх дiтей i заприсяглася, проливаючи солодкi сльози, забути про полiтику, аби вивчати i вiдчувати лише природу, i поквапилася вирушити до села.
Надзвичайна посуха, яку тiльки можна собi уявити, збiльшила безплiднiсть невдячного й кам’янистого грунту, додала доволi сумного виду покинутiй на пiвроку сiльськiй мiсцевостi, яку може оживити лише око господаря. Час збору врожаю вимагав моеi присутностi й збiльшував моi клопоти; але проста сiльська праця несе з собою спокiй i радiсть, i я б чудово насолодилася ними, якби не виявила, що наклепи, вигаданi у Лiонi, щоб усунути мого чоловiка вiд законодавчого корпусу, дiсталися мого усамiтненого мiсця, i що люди, якi завжди вiдчували нашу вiдданiсть i самопожертву загальнiй справi i iхнiй зокрема, приписували нашу вiдсутнiсть iмовiрному арешту п. Ролана як контрреволюцiонера; врештi, я почула, як позаду мене почали спiвати: „Аристократiв на лiхтар!“
Я не боюся наслiдкiв цих безглуздих пересудiв, так як вони не змогли переконати бiльшiсть. Втiм, сама наша присутнiсть i повернення до цього простого i благотворного життя, до якого ми звикли, незабаром змие навiть найменшi слiди цих наклепiв. Але ж як легко ввести людей в оману i налаштувати iх проти своiх власних захисникiв!
Щодо Лiона, то це мiсто вiддане аристократii. Вибори там вiдбулися з жахливими результатами. Депутати – вороги свободи, гендлярi, люди з поганою репутацiею; нема жодного, бодай навiть посереднього таланту; склад його департаменту приблизно такий, як i його представництво у законодавчому корпусi; кiлька патрiотiв пройшли до округу, де вони не можуть нi принести багато користi, нi стати на перешкодi злу.
Якщо оцiнювати представницьке врядування, беручи до уваги той невеличкий досвiд, який ми вже маемо, то не слiд вважати, що нам дуже пощастило. Загальна маса людей не дасть себе довго дурити, але пiдкуповують виборцiв, потiм уповноважених i, врештi, представникiв, якi продають народ. Якби ми могли, оцiнюючи вади нашоi конституцii, що потрапили туди через забобони i честолюбцiв, бiльше усвiдомлювати, що все, що вiдхиляеться вiд найбiльш повноi рiвностi, цiлковитоi свободи, обов’язково призводить до деградацii людства, псуе його i вiддаляе вiд щастя!
Ви багато зробили, милостивий пане, для роз’яснення i поширення цих принципiв. Чудово бути в змозi свiдчити про це у вiцi, коли стiльки iнших ще зовсiм не знають, яка життева нива на них чекае. Вам залишилось ще стiльки пройти, аби усi частини вiдповiдали початку, i ви перебуваете на аренi подiй, де вашiй мужностi не бракуватиме застосування.
З глибини мого усамiтнення я з радiстю дiзнаватимусь про перебiг ваших успiхiв. Я потребую, таким чином, ваших зусиль заради трiумфу справедливостi, адже оприлюднення iстини, яка е важливою для загального блага, – завжди успiх для доброi справи.
Якби я думала лише про те, що можу вам повiдомити, я б утрималась вiд написання цього листа. Але, хоч я i не маю чому вас навчити, я вiрю, що вам буде цiкаво дiзнатись новини про двох людей, чиi душi створено заради того, щоб вам було легше, i якi з любов’ю висловлюють вам свое глибоке шанування i присвячують свою вiдданiсть, як лише до тих небагатьох, хто ставить понад усе славу бути справедливим i щастя бути не байдужим до iнших. Пан Ролан приеднуеться до мене, втомлений, засмучений непослiдовнiстю й легковажнiстю парижан. Ми разом контролюватимемо нашi сiльськогосподарськi роботи вперемiшку з деякими дiловими клопотами i шукатимемо розради вiд суспiльних страждань у вправляннi особистих чеснот, раз нам випало бути свiдками того, на що здатен пiдступний королiвський двiр i честолюбнi негiдники.
Приймiть нашi найвiдданiшi почуття i побажання».
Ролан, уроджена Флiпон
Мабуть, вам буде цiкаво дiзнатися, як мiй брат Максимiлiан познайомився з родиною Дюпле. Того дня, коли розгорнули червоний прапор i Лафает разом з Байi на Марсовому полi оголосив вiйськовий стан, мiй брат, що був присутнiм при розстрiлах за наказом «героя двох свiтiв», з розбитим вiд цих жахливих сцен серцем повертався вулицею Сент-Оноре. Навколо нього юрбився чималий натовп, його впiзнали i люди почали кричати: «Слава Робесп’еру!» П. Дюпле, тесляр, вийшов зi свого дому, пiдiйшов до мого брата i запросив його зайти до себе перепочити. Максимiлiан прийняв його запрошення. Через годину чи двi вiн хотiв повернутися до себе додому, але його затримали на обiд i не дозволили пiти навiть ввечерi, тож вiн залишився спати i пробув у них кiлька днiв. Панi Дюпле разом зi своiми доньками виявляли до його особи щиру зацiкавленiсть, оточивши лагiдною турботою. Вiн був надзвичайно чутливий до таких речей. Моi тiтки i я розпестили його безлiччю всяких проявiв уваги, на якi здатнi лише жiнки.
Раптом перемiстившись з родинного лона, де вiн був об’ектом найнiжнiшого пiклування, у свое житло на вулицi Сентонж, де вiн був сам-один, лише уявiть, яку перемiну йому довелося перенести!
Люб’язнiсть родини Дюпле нагадала йому про нашу турботу про нього i змусила його сильнiше вiдчути порожнечу i самотнiсть квартири в кварталi Маре, де вiн оселився. П. Дюпле гостинно запропонував йому переiхати до них на повне утримання. Максимiлiановi було приемно отримати таку пропозицiю, i до того ж нiколи не чули, щоб вiн комусь вiдмовляв, побоюючись бути невдячним, тож вiн прийняв пропозицiю i перебрався до родини Дюпле.
