скачать книгу бесплатно
Петро Шелест
Юрий Шаповал
У полiтичнiй iсторii Украiни ХХ столiття Петру Шелесту належить особливе мiсце. Пройшовши нелегкий життевий шлях, вiн в 1963 роцi став першим секретарем ЦК Компартii Украiни. Пiдтримував М. Хрущова i його полiтичну лiнiю, однак опинився серед тих, хто привiв до влади Л. Брежнева. Виступав проти «празькоi весни» 1968 року i в той же час блокував тотальне удушення iнакомислення в Украiнi. Визнавав сталiнський авторитет i водночас вимагав, щоб московське керiвництво дотримувалося офiцiйно декларованих принципiв у вiдносинах центру i тодiшнiх союзних республiк. Був проти демонтажу СРСР i разом з тим сприяв змiцненню украiнських нацiональних традицiй, шанобливого ставлення до минулого Украiни. У чому ж секрет такоi двоiстостi Петра Шелеста? Хто i як створив йому iмiдж «надмiрного» украiнського патрiота i навiть «нацiоналiста»? Як склалася його доля пiсля того, як його вiдправили на «пiдвищення» до Москви, а потiм пiддали полiтичному переслiдуванню? На цi та iншi питання прагне знайти вiдповiдi автор цiеi книги.
Юрiй Іванович Шаповал
Петро Шелест
Вiд автора
У кожного часу своя правда. За часiв Петра Юхимовича Шелеста правдою було переважно те, що писала газета «Правда» – центральний друкарський орган правлячоi Компартii Радянського Союзу. Згаданий друкарський орган Шелеста спочатку пiдтримував, потiм з неменшим ентузiазмом клеймив, а далi просто «забув» про Петра Юхимовича.
Зате не забувають про Шелеста нинi. Чого тiльки про нього не пишуть… Інтернетнi автори то оголошують його одним iз «прокураторiв Украiни», то прадiдом «вiдомоi росiйськоi телеведучоi Ольги Шелест» (що, зрозумiло, не вiдповiдае дiйсностi), то приписують йому роздачу квартир своiм коханкам… Словом, Шелеста то клеймлять, то хвалять. На мiй погляд, навiть не дивлячись на декларованi дурощi, це непогано. Непогано, оскiльки нинi про Петра Шелеста не забувають, як це зробила в 1970-х роках верхiвка могутнього партiйно-державного класу пiд назвою «номенклатура».
Як можна здогадатися, виникло це забуття не само по собi, не автоматично, а за помахом «чарiвноi полiтичноi палички», яку тримали у своiх руках тодiшнi лiдери. І тут, мабуть, варто коротко торкнутися власне проблеми лiдерства. Полiтологи-теоретики стверджують, що полiтичне лiдерство вiдрiзняеться вiд полiтичного керiвництва. Останне передбачае достатньо жорстку i формалiзовану систему вiдносин панування-пiдпорядкування. Тодi як полiтичне лiдерство е владою, здiйснюваною одним або декiлькома iндивiдами, з метою стимулювати членiв нацii до дiй.
Якщо екстраполювати згаданi й iншi дефiнiцii на Петра Шелеста, то вони чудово йому пасують. Тим паче, що дiяти йому довелося в епоху, коли харизма (або ii вiдсутнiсть) у лiдерiв i просто керiвникiв пiдкрiплювалася значними номенклатурними «аргументами» (наприклад, членством у вищих керiвних структурах, депутатством у тодiшньому розумiннi цього слова тощо).
А взагалi-то, якщо навiть зробити своерiдний «коктейль» iз модних визначень понять «лiдер» i «керiвник», Петро Шелест у нього чудово «впишеться». Його особа включала безлiч рiзновекторних характеристик. Це ж дае пiдставу говорити i про певнi парадокси Шелеста, що робить його ще бiльш цiкавим для будь-якого дослiдника.
Родом вiн був не з «нацiонально свiдомоi» Захiдноi Украiни, але його пiдозрювали i врештi-решт звинуватили в «нацiоналiзмi». Досить довго вiн «директорував», очолював важливi для радянськоi системи промисловi пiдприемства i не прагнув робити полiтичну кар’еру. Проте в 45 рокiв Шелест почав працювати другим секретарем, а в сорок дев’ять його обрали першим секретарем Киiвського обласного комiтету партii. Незабаром вiн очолив Компартiю Украiни, i дехто називав його «директором Украiни».
…Наприкiнцi 1971 року спiвробiтники тодiшнього всесильного КДБ сповiстили Шелеста про пiдготовлюваний на нього як на «ставленика Москви» замах. Чекiсти «вирахували» терористiв. Ними виявилися двое студентiв. Згадуючи про цей епiзод, Петро Юхимович записав: «Молодi люди висловлюють свою незадоволенiсть з приводу вiдсутностi демократичних свобод друку i всiх засобiв масовоi iнформацii. «Ідеологiя, – кажуть вони, – нав’язуе геть усе… Занадто багато хвастощiв про «успiхи» зовнiшньоi i внутрiшньоi полiтики, а про свiй власний народ виражаеться мало справжньоi турботи. Державнi народнi кошти витрачаються безконтрольно направо i налiво, пiд прикриттям «iнтернацiональноi допомоги». Неприемно все це вислуховувати, тим паче, що, дiйсно, деякi нашi питання вимагають корiнного перегляду».
«Проводжу лiнiю Москви» – це слова самого Петра Шелеста, записанi для себе самого. Проте серед iсторикiв, полiтологiв, журналiстiв утвердилась думка, що вiн боровся за бiльшi права Украiни, пiдтримував обмежену «украiнiзацiю» i взагалi зважився вимагати бiльшоi пошани до республiки, в якiй «директорствував», демонстрував московським вождям власну гiднiсть i пiдкреслював необхiднiсть шанобливого ставлення до минулого i сьогодення Украiни.
Ще один гiдний обговорення пiкантний штрих. Петро Юхимович вiддавав належне Йосифу Сталiну як керiвниковi, пiдтримав iдею споруди сталiнського постаменту в Москвi на Краснiй площi, недалеко вiд ленiнського Мавзолею, бiля Кремлiвськоi стiни, що обговорювалася на найвищому рiвнi тодiшнього партiйного керiвництва. Разом з тим Шелест розумiв, якими методами Сталiн досягав успiхiв, адже в спогадах того був такий запис: «У той час – 1932–1934 роки – в Украiнi був страшний голод. На селi вимирали з голоду родинами, навiть цiлими селами. У багатьох мiсцях було навiть людоiдство. Все ж таки коли-небудь стане вiдомо, скiльки ж вiд голодноi смертi в цi роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це соромливо замовчуеться, все списуеться на успiхи i труднощi “зросту”».
Нарештi, однi «знавцi» особливий акцент роблять на тому, що саме за Шелеста були проведенi арешти украiнських дисидентiв, що це вiн «лобiював» введення радянських вiйськ до Чехословаччини в 1968 роцi. Одночасно iншi «шелестознавцi» наполегливо нагадують, що це саме Шелест усе-таки врятував вiдомих украiнських дiячiв вiд репресiй, реально допомагав розвитку украiнськоi культури, стимулював на державному рiвнi проекти, що сприяли формуванню нацiональноi пам’ятi…
Недолiку в документальних даних та iнших свiдченнях щодо Петра Шелеста немае.
Видавалися спогади про Шелеста, публiкувалися матерiали про нього, а також його iнтерв’ю кiнця 1980-х – початку 1990-х рокiв.
Ще з 1930 року Петро Юхимович робив щоденнi записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над мемуарами. Доля цього рукопису була не такою драматичною, як, скажiмо, доля мемуарiв Микити Хрущова. Проте в кiнцi 1970-х рокiв, за словами молодшого сина Шелеста Вiталiя Петровича, рукопис ретельно ховали, а один з примiрникiв навiть зарили в землю, побоюючись, що КДБ може його вилучити. Але все закiнчилося вдало, рукопис нiхто не шукав. Пiзнiше, iз початком горбачовськоi «перебудови», можна було вже реально говорити про можливiсть його видання.
Таким чином, е всi пiдстави констатувати, що наявна iсторiографiя та архiвно-джерельна база дозволяе скласти повноцiнну наукову бiографiю Петра Шелеста, хоча на сьогоднiшнiй день такого роду спроб ще не було. Поза сумнiвом вони будуть, проте автор цiеi книги ставить перед собою скромне завдання лише обкреслити життевий шлях i спробувати оцiнити полiтичну долю Петра Шелеста.
Завершуючи цю вступну частину, я хотiв би щиро подякувати всiм, хто допомагав менi в роботi над книгою. Особлива подяка Борису i Вiталiю Шелестам, синам Петра Юхимовича, а також його внуковi Петру Борисовичу. Вони консультували мене, вiдповiдали на моi вдалi i невдалi питання, допомагали у пошуках матерiалiв. Окреме спасибi Тетянi Лободi i Свiтланi Набок за iх допомогу i сприяння. Я щиро вдячний директоровi видавництва «Фолiо» Олександру Красовицькому за його iнтерес до iсторii Украiни i до тих, хто ii, власне, персонiфiкував своiм життям i дiяльнiстю. У ХХ столiттi серед них був i Петро Юхимович Шелест.
Роздiл 1
Шлях на полiтичний Олiмп
Петро Шелест народився 1 (за новим стилем 14) лютого 1908 року в селi Андрiiвка Змiiвського повiту Харкiвськоi губернii (нинi Харкiвськоi областi). Батько, Юхим Дмитрович, пiсля смертi першоi дружини, вiд якоi залишилося двое дiтей: Якiв i Агафiя, одружився вдруге на вдовi Марii Павлюк. У неi вже був син Семен. А незабаром з’явилося ще четверо дiтей: Марiя, Петро, Дмитро та Юлiя. Ось така велика родина. «Коли я народився, – згадував Петро Юхимович, – батьковi моему було вже за 60 рокiв. Усе життя я його пам’ятаю тiльки старим, але красивим, струнким, пiдтягнутим, мiцним. У батька була сива огрядна борода, вуса i велика шевелюра волосся, зачесаного на потилицю. Скiльки я пам’ятаю, вiн завжди i незмiнно палив трубку i нiколи з нею не розлучався. Батько був строгий, завжди замкнуто-зосереджений, небалакучий, не любив теревенити. Якщо у нього i були друзi, то тiльки старi, перевiренi товаришi через сумiсну довголiтню службу в армii».
Батько Петра був кавалером Георгiiвських хрестiв усiх чотирьох ступенiв. Саме це, мабуть, врятувало його вiд притягання до вiдповiдальностi пiсля страйку на цукровому заводi, де вiн працював, коли почалися полiтичнi пертурбацii 1905 року.
Шелест згадував також, що його батько був людиною грамотною, багато читав, звiдкись дiставав книги, писав добре. Так що до нього зверталися, якщо треба було пiдготувати яке-небудь «прохання», а також зробити пiдрахунки i розрахунки. Дiтей вiн також привчав до грамоти. У 3–4 роки, як згадував Петро Юхимович, вони з братом Дмитром вивчили букви, цифри, а потiм навчилися читати, писати i рахувати.
1914 року Петро пiшов до земськоi школи, в якiй провчився чотири роки. Тим часом ситуацiя в краiнi почала кардинально змiнюватись. Вибухнула Перша свiтова вiйна, був повалений царат у Росii. «…Життя, – згадував Шелест, – ставало дедалi важчим i тривожнiшим. Царя немае, попа теж немае… А тут почався розбiй, з’являлися банди, а вiдомо, що трудова людина не може жити без порядку, визначеностi, закону… Лютнева революцiя вiдбулася, але вiйна ще продовжувалася. Гинули солдати, залишалися вдови, сироти, люди похилого вiку без нагляду, сiм’i без годувальникiв… Ішла полiтична, iдеологiчна, класова боротьба, але ii мало хто розумiв з простих людей».
Щоб якось прогодувати велику родину, Юхим Дмитрович обмiняв свiй добрий будинок на будиночок дуже непоказний, але при цьому взяв на додачу 12 пудiв зерна-сурогату. Велика родина виживала досить нелегко в умовах розрухи, голоду, полiтичноi нестабiльностi, що приносила страждання простим людям. Доводилося i Петру з матiр’ю зi свого села ходити за 30–40 верст на хутори, щоб принести трохи муки, макухи або якоi-небудь iжi. Пiд час одного з таких походiв iх наздогнав у дорозi буран i вони буквально дивом вижили. Згадував Шелест i про те, як йому доводилося iздити на станцiю Яма за сiллю: «Пуд солi на двох вузлах через плече, верхи на буферi мiж вагонами – такий в основному був наш транспорт. Скiльки загинуло людей, у тому числi i моiх однолiткiв, пiд колесами залiзничних вагонiв! Але сiль – це була цiннiсть, на неi можна було вимiняти хлiб, зерно. Голод примушував, гнав iз хати у пошуках порятунку вiд голодноi смертi».
Зиму 1919 року родина пережила, усi залишилися цiлi, проте ранньою весною Петро разом iз старшою сестрою Марiею вiдправився на заробiтки за 95 верст вiд рiдного села. Працювали вони в одному з перших радгоспiв, органiзованих на Полтавщинi. Обов’язком хлопчика було пасти свиней i корiв. Потiм вiн став погоничем волiв, пiзнiше працював водовозом i отримав прiзвисько Петрик-водовоз. Вiн дуже сильно, емоцiйно переживав розлуку з домiвкою, з близькими людьми, потайки навiть плакав. Але все закiнчилося успiшно, i вони заробили з Марiею грошей i повернулися додому. Заробiток родинi допомiг, але ненадовго.
У лютому 1920 року Петро став батраком у заможного селянина на хуторi за 20 верст вiд його рiдного села. Новий господар поставив умову: служити не менше року i робити по господарству все. За це вiн давав родинi Шелеста чотири пуди пшеницi, а пiсля закiнчення термiну роботи обiцяв одягнути Петра «вiд нiг до голови». Крiм того, було обумовлено, що у разi добросовiсноi роботи при остаточному розрахунку хлопчик отримае ще пуд пшеницi i пуд проса.
У пору жнив новий господар Шелеста наймав ще 10–15 робiтникiв, чоловiкiв i жiнок. Працювали вони вiд ранньоi зорi до пiзнього вечора, ночуючи часто прямо в полi. «Я, – згадував Петро Юхимович, – хоч i не голодував, але часто жив упроголодь, особливо коли вiв коней на нiч. Господиня була скупою i жадiбною. Вона менi давала шматочок хлiба, причому черствого, цибулину i небагато солi. Інодi мати господаря крадькома вiд невiстки засовувала менi в торбу шматочок сала».
І хоча у Петра виник конфлiкт iз господарем i той побив його батогом, на все життя залишивши на тiлi клеймо у виглядi букви «з», усi пункти угоди були через рiк дотриманi. Петро приiхав додому в новому красивому одязi, не захотiвши продовжити «контракт», хоча йому це пропонували.
А 1921 року Шелест став «поштарем-кiльцевиком». Йому видали казенну форму, спецiальну сумку для пошти, черевики, формений кашкет з якоюсь емблемою. Протяжнiсть його «кiльця» становила 45 верст, до нього входило 15 сiл i хуторiв. За тиждень треба було зробити три «кiльця», тобто пройти близько 150 верст! Однолiтки заздрили Петру, вважаючи його цiлком дорослим, оскiльки вiн перебував на службi в держави. Проте Шелест вважав, що це справа не його, що йому потрiбна iнша робота. У 1922 роцi, приписавши собi в документах чи то рiк, чи то два, вiн прийшов на залiзницю.
Спершу працював вантажником, потiм – ремонтним робiтником. «Менi, – напише пiзнiше Шелест, – на ремонтi шляхiв доводилося робити все: мiняти шпали, проводити iх пiдшивання i пiдбiйку, заправляти брiвки колii i розстилати щебiнку мiж шпалами, змiнювати накладки i пiдкладки на рейках i шпалах. Навчився я забивати костилi майстерно, за 3–4 удари, перевiряти шаблоном розшивання рейок, залишивши потрiбний промiжок на iхнiх стиках… Костильщик – це вже була квалiфiкацiя, та вона й оплачувалася вище за рядового робiтника».
Навеснi 1923 року «колiйну артiль», в якiй працював Шелест, перекинули на станцiю Жихор, а потiм – на великий залiзничний вузол Харкiв-Основа для проведення ремонтно-вiдновних робiт. Працювати стало важче, значно збiльшилися об’еми. Умови життя були жахливими: артiль розмiстили в казармi з нарами i соломою. Нi свiтла, нi води, нi туалету. Їжу робiтники готували собi самi на вогнищах.
Саме тодi Шелест захворiв на малярiю, яку на той час називали лихоманкою. Петра дiйсно лихоманило, його кидало то в жар, то в холод, вiн схуднув i заслаб. Про хворобу дiзналися батьки i просили повернутися додому, але Петро тримався, не хотiв пiдвести родину. І тодi для «пiдкрiплення» до нього приiхала мама. Вона привезла пшоно, картоплю, хлiб i два шматки сала. Але головне – вона привезла Петру десь роздобутi лiки, хiнiн, завдяки якому вiн вилiкувався i продовжив працювати.
Приiхавши додому у вiдпустку, Петро познайомився з колишнiм учителем гiмназii, а нинi директором семирiчноi школи Перцевим. Вiн умовляв Шелеста закiнчити семирiчку, i саме вiн розповiв про комсомол. На семирiчку Петро не погодився, оскiльки був основним працiвником у родинi, а комсомолом зацiкавився, хоча конкретного уявлення про нього не мав.
Незабаром Шелест став працювати помiчником слюсаря на Харкiвському паровозоремонтному заводi, потiм слюсарем, помiчником кочегара, пiзнiше кочегаром паровоза, стажувався на помiчника машинiста паровоза. Загалом вiн збирався стати кадровим залiзничником. У жовтнi 1923 року Шелест вступае до комсомолу, хоча батьки були категорично проти цього. Петру навiть довелося пережити особисту драму, оскiльки його тодiшня дiвчина, його перше кохання Паша Шморгунова, спiвала в церковному хорi. Шелест умовляв ii кинути хор i йти до комсомолу разом iз ним, проте домовленостi нi до чого не привели, а зустрiчатися зi «служницею релiгiйного культу» йому тепер не дозволяв його новий статус.
Коли родина дiзналася, що Петро став комсомольцем, вибухнув великий скандал. Мати лаялася i плакала, а батько зайняв позицiю бiльш зважену. За спогадами Шелеста, вiн говорив матерi: «Облиш лаятись i голосити, треба розiбратися з цим питанням. Адже ти нiчого в цих справах не розумiеш». Коли Петро розповiв батьковi про те, чим вiн i його товаришi займаються, «йому бiльш за все припало те, що ми читаемо книги. Вiн попросив мене показати йому книгу, за якою ми займаемося. Це була «Полiтграмота» Коваленка. Батько уважно проглянув комсомольську полiтграмоту. Не знаю, чи розiбрав вiн що в нiй, але схвально сказав: “Це добре, що ви читаете книги. Читання книг – це освiта”».
Але не тiльки читанням книг, дискусiями, керiвництвом гуртка з лiквiдацii неписьменностi довелося займатися Петру Шелесту в комсомолi. Довелося йому i зброю в руках потримати, оскiльки вiн i декiлька його колег вступили до ЧОП – Частини особливого призначення. Це були вiйськово-партiйнi формування, що створювалися бiльшовиками в 1919–1925 роках для допомоги бiльшовицьким органам у боротьбi проти тих, кого оголосили «контрреволюцiонерами».
Із пiдозрою поставилися спочатку до Петра i його колеги, коли дiзналися, що вiн вступив до комсомолу. Вони думали: оскiльки комсомолець, значить, регулярно повiдомлятиме про побачене i почуте «куди слiд». Проте незабаром ставлення до Шелеста змiнилося. До цього ж часу належить ще одна любовна колiзiя в життi Петра.
Його мама, як i ранiше, працювала на поденних роботах: прала бiлизну, прибирала квартири, полола городи. І ось одного разу вона попросила Петра пiти з нею до будинку однiеi вдови наколоти дров. У вдови, владноi i красивоi жiнки 45 рокiв, було двое дiтей: син Михайло, що працював телеграфiстом, i донька Юлiя, дiвчина 16 рокiв, яка закiнчила гiмназiю i збиралася вступати до Харкiвського унiверситету. Шелест наколов дров, пiсля чого його запросили зайти до оселi. Потiм вiн згадував: «Будинок був на 6–7 кiмнат. Дерев’янi пiдлоги, вiденськi стiльцi, килими, дзеркала, комоди, картини i навiть грамофон. Усе це я бачив перший раз у життi i навiть якось обiмлiв вiд цiеi розкошi i краси… У цьому будинку я вперше пив справжнiй чай, та ще з лимоном, про який я до цього не мав уяви».
Але головне, звичайно, було не в лимонi, а в привабливiй, вихованiй i освiченiй Юлi. Зрозумiло, що Петро в неi закохався. Юля давала йому книги для читання, багато чого пояснювала, вони обговорювали прочитане, а потiм дiвчина вiдповiла на його почуття взаемнiстю. «З Юлею, – згадував Петро Шелест, – нашi «симпатii» зайшли далi, нiж ми припускали, i ми з нею вже повели розмову про одруження. Але це було тiльки наше бажання i рiшення… Першою чинила опiр цьому моя мати, заявивши, що вона не хоче бути вiчною прислугою у молодоi баринi. Мати Юлii теж була проти, тому що я з простiй сiм’i i неосвiчений робiтник. Усе це нас засмутило, але проти волi батькiв ми пiти не могли». Не з’едналися iхнi долi, але Шелест на довгi роки зберiг пам’ять про теплоту тих стосункiв. А Юля стала комсомолкою, закiнчила iнститут, працювала вчителькою, завучем i директором школи.
Тим часом Петра вирвали iз «залiзничного» контексту i вписали в контекст цiлком полiтичний. Вiн став секретарем комсомольського осередку в селi Петровському. Була це так звана звiльнена (тобто оплачувана i основна) робота, хоча значився вiн завiдувачем хатою-читальнею. Працював Шелест дещо бiльше року, а потiм почалося навчання, про яке вiн давно мрiяв.
У 1926–1927 роках Петро вчився в Ізюмськiй радянсько-партiйнiй школi (радпартшколi) – був, як потiм сам вiн написав в анкетi, «курсантом» цiеi школи. Такi школи створювалися в 1920–1921 роках i дiяли до 1936-го. Готували вони пропагандистiв, завiдувачiв хатами-читальнями та органiзаторiв кооперативного будiвництва. Найбiльших успiхiв Шелест досяг у вивченнi iсторii, полiтекономii, економiчноi географii i ботанiки. Саме там, в Ізюмськiй радпартшколi, Петро спочатку став кандидатом, а в квiтнi 1928 року – членом ВКП(б). Пiсля закiнчення школи вiн був направлений на роботу до районного центру Борова Ізюмського округу як секретар районного комiтету комсомолу. Працював там Шелест до вересня цього самого року.
Цiкаво, що перед тим, як посiсти цю посаду, Петро отримав вiдпустку i приiхав додому, до батькiв. Тодi ж у село приiхав i його молодший брат Дмитро. І ось що брати побачили: «Наша халупа зовсiм уросла в землю – вiкна i дверi перекосилися, тут завжди вiдчувалася вогкiсть. Нас, молодих, цей «палац» просто пригноблював… Батько i мати вже були старезними, i нам з Дмитром дуже хотiлося, щоб пiд старiсть вони пожили у гарному будинку. Ми вирiшили з Дмитром зламати стару хатину i термiново на ii мiсцi побудувати новий будиночок», – згадував пiзнiше Петро Юхимович.
І ось брати самi накреслили план майбутнього будинку, склали кошторис, знайшли майстрiв, домовилися про цiни. Батькам про задум не сказали нi слова. Скориставшись тим, що батько виiхав на декiлька днiв, вони почали роботу. За два днi з друзями розiбрали старий будинок, усi домашнi пожитки перенесли в сарай, де i жили до закiнчення будiвництва, яке успiшно завершили за мiсяць. Будинок був покритий оцинкованим залiзом, замiсть земляноi долiвки була настелена дерев’яна. До вiд’iзду братiв закiнчувалася кладка печi.
У своiх спогадах Петро Шелест пише, що в 1929 роцi вiн у порядку комсомольськоi мобiлiзацii разом iз головою профспiлки Райробземлiсу Іваном Шеховцовим був направлений на навчання до гiрничо-кулеметноi школи Владикавказа. Пробули вони там недовго, оскiльки якась комiсiя, що приiхала з перевiркою, прийшла до висновку: посланцям з Украiни в цiй школi нема чого робити. Шелеста i Шеховцова направили в розпорядження Ізюмського окружного вiйськкомату. Коли ж вони туди приiхали, iм сказали, що вiдбулося непорозумiння i що вони вiльнi. Проте мiсця Шелеста i Шеховцова в Боровiй вже були зайнятi. Хто знае, що було б, якби Петро не зустрiв на вулицi Крумголець колишню викладачку Ізюмськоi радпартшколи, яка повела його до секретаря окружного комiтету партii Рудковського. Той порекомендував Шелесту поiхати вчитися до трирiчноi партiйноi школи iменi Артема в Харковi.
Сам Петро Юхимович в анкетi, заповненiй 15 листопада 1949 року, нi словом не згадуе про гiрничо-кулеметну школу Владикавказа, але вказуе, що в 1928–1929 роках був курсантом радпартшколи в Харковi, а потiм пише про вступ 1929-го до Харкiвського iнженерно-економiчного iнституту. Мабуть, в анкетi Шелест писав дещо для «спрощення». Насправдi у 1930 роцi вiн пробував iз трирiчноi партшколи iменi Артема вступити до Харкiвського iнституту народного господарства, проте спроба не увiнчалася успiхом, Шелест отримав двiйку з математики. Але таких невдах, як вiн, набралося 30 чоловiк. Усi вони запiдозрили тут щось недобре i що iх «вiдсiвають» спецiально, оскiльки вони комунiсти i взагалi «пролетарського» походження. Тодi вся ця група пiшла до ректора, якому вистачило мудростi запропонувати створити спецiальну прискорену групу робiтфаку, щоб через пiвроку посиленоi пiдготовки зарахувати iх всiх до ВНЗ. Через шiсть мiсяцiв Шелест i вся згадана група стали студентами, а незабаром iнститут перейменували на iнженерно-економiчний.
І в трирiчнiй школi iменi Артема, i в обох iнститутах з 1929 по 1932 рiк Петро Шелест виконував низку партiйних доручень, зокрема, був головою виконавчого бюро, секретарем комсомольськоi органiзацii iнституту, членом його партiйного комiтету. Саме тодi Шелесту i ще одному старшокурсниковi доручили написати брошуру про досвiд роботи комсомольсько-виробничоi комуни на заводi «Серп i молот». Брошура була написана, i це, мабуть, був для Петра Шелеста перший досвiд публiчного «писання», який через багато рокiв закiнчиться для нього дуже невдало. Але мова про це попереду.
А пiд час навчання, у 1931 роцi, вiдбулася сумна подiя: надiйшла телеграма зi звiсткою про смерть батька. Шелест дуже важко пережив це. До того ж ще i телеграма прийшла iз запiзненням. Вони приiхали зi старшим братом Яковом (що працював на залiзницi на станцii Лиха) на похорони, коли вже все закiнчилося. Брати були страшно засмученi, що не встигли попрощатися з батьком. Тодi вони пiшли на батькiвську могилу i там, на кладовищi, у Петра народилася iдея вiдкрити труну, щоб подивитися востанне на батька i попрощатися з ним. Брати розкопали могилу, вiдкрили труну, попрощалися з батьком. «Нам, – згадував потiм Шелест, – стало якось легко, що вiддали свою останню синову шану. Казали, що ми вчинили з братом по-блюзнiрськи, порушивши спокiй покiйного. Але по-iншому ми зробити не могли, хай пробачить нас батько».
Петро повернувся до Харкова на навчання. Через якийсь час йому довелося побувати на практицi в Днiпропетровську на металургiйному заводi iменi Петровського. Захоплений металургiею, юнак пише брошуру з доменного виробництва. Консультував його iнститутський професор Штерн. Брошура ця була надрукована. Вона принесла авторовi популярнiсть у стiнах iнституту, а сам вiн вирiшив присвятити життя металургii.
І тут доля знову пiдштовхнула Шелеста до занять, зовсiм не пов’язаних iз його мрiею. У 1932 роцi його запросили до ЦК ЛКСМ Украiни i запропонували без вiдриву вiд навчання стати редактором радiогазети «Комсомолець Украiни». Важко сказати, чому вибiр припав саме на Шелеста, який, за його власним зiзнанням, нiчого не розумiв у новiй справi i спочатку вiдмовлявся. Проте керiвництво наполягло, i цiлий рiк продовжувалося «сумiсництво», в якому Петру Шелесту дуже допомагав секретар радiогазети, журналiст iз дореволюцiйним газетним досвiдом. Тричi на тиждень можна було слухати по радiо «Комсомолець Украiни». Бiльшовики, як вiдомо, всiм формам пропаганди надавали важливе значення, а тому в розпорядженнi Шелеста були радiостудiя, диктори, редактори i точно вiдведений час в ефiрi.
Того ж таки 1932 року вийшла ухвала ЦК КП(б)У про напрям групи комунiстiв для надання допомоги у сферi металургiйноi i гiрничорудноi промисловостi. У цiй групi опинився i Петро Шелест. Йому рекомендували поiхати на Марiупольський металургiйний завод iменi Іллiча. Саме на цьому заводi до 1936 року вiн працював змiнним iнженером, заступником начальника i виконуючим обов’язки начальника цеху. Пiсля переiзду зi столичного Харкова, у вереснi 1932 року, Шелест перевiвся на вечiрне вiддiлення Марiупольського металургiйного iнституту, який закiнчив у липнi 1935-го за фахом «рiзко вираженого профiлю трубопрокатного виробництва».
Тодi ж Шелест одружився. Його обраницею стала Любов Павлiвна Банна. Знайомi вони були ще з часiв навчання в Харковi. Виiжджаючи до Донбасу, Петро Юхимович почув вiд неi: «І я поiду з тобою, якщо ти не заперечуеш». Вiн вiдповiв: «Приiжджай, буду радий». І вона незабаром приiхала, поселилася в готелi, придивилася й вирiшила залишитися. Домовилися, що Люба переведеться до Марiупольського металургiйного iнституту. Незабаром вони розписалися. У Петра була тодi кiмната в гуртожитку (звiсно, без мiнiмального комфорту i вигод), але незабаром вiн отримав двi кiмнати в котеджi. І це було дуже до речi, оскiльки Шелести вже очiкували на спадкоемця. Вирiшили чомусь, що буде хлопчик. Так i вiдбулося: у серпнi 1933 року на свiт з’явився iхнiй перший син Борис.
Для Петра Шелеста все складалося дуже непогано, вже були плани призначити його начальником цеху. І тут на завод приiхав керiвник харкiвськоi контори «Судморснаб», спiвучень робiтфаку. Вiн повiдав про те, що йому потрiбний начальник вiддiлу чорних i кольорових металiв i що вiн через начальство влаштуе переведення Шелеста до Харкова. Через три мiсяцi пiсля розмови план реалiзувався. Почалася нова робота, була навiть куплена в комунальнiй квартирi (у флiгелi) по вулицi Іванова, 36 кiмната на 10 квадратних метрiв. І тут в життi Петра Юхимовича почався новий поворот.
У Шелеста закiнчився термiн вiйськовоi бронi, i його мобiлiзували. І хоча за посадою вiн мав право на отримання бронi, Петро вирiшив, що треба в армii вiдслужити. Служба проходила в Днiпропетровську, у 30-му окремому навчальному танковому батальйонi, а родина залишилася в Харковi. Перед цим, улiтку 1936 року, був заарештований брат дружини Микола Банний, спiвробiтник Харкiвського iнженерно-будiвельного iнституту. І ось тепер це позначилося на сестрi. «На роботу, – згадував Петро Шелест, – Любу нiде не беруть, бо вона сестра репресованого за «полiтичними» мотивами брата, мало не «ворога народу». Все ж таки насилу, i це тiльки тому, що я, годувальник, iду до армii, призначили Любу на роботу термiстом на патефонний завод».
Пiд час служби представник особливого вiддiлу дивiзii розпитував Шелеста не тiльки про брата дружини, але i про написану колись брошуру, присвячену молодiжнiй робочiй комунi на прикладi Харкiвського заводу «Серп i молот». Виявилось, що хтось звинуватив Петра Юхимовича в «лiвацькому ухилi» за змiст загалом зовсiм не небезпечноi брошури. Утiм, обидвi пiднятi «особистом» теми в майбутньому розвитку не мали.
Шелесту пропонували залишитися в кадрах Червоноi армii, але вiн вiдмовився i навiть не пiддався на чинений на нього тиск. Вiн прагнув на завод i був у цьому прагненнi послiдовний. З 1937 року працював начальником цеху, начальником виробництва, головним iнженером Харкiвського заводу «Серп i молот», на якому працювало близько 10 тисяч осiб. Офiцiйно вiн вважався заводом сiльськогосподарського машинобудування, але була там i так звана спецiальна продукцiя (ii питома вага складала близько 45 % усього виробництва), тобто завод працював i на вiйськовi потреби. У цей час значно покращали матерiальнi умови родини Шелеста – вiн отримав добру кiмнату з усiма вигодами в упорядкованому заводському будинку на тiй самiй вулицi Іванова, 9.
Пiд час роботи на заводi Петра Юхимовича обирали членом парткому, але iз заводу йому довелося пiти. Трапилося це пiсля появи нового директора Польовського, «самодура i недалекоi людини», як напише про нього згодом Шелест. Унаслiдок iнтриг нового керiвника Шелест опинився на посадi головного технолога Харкiвського заводу № 75 (до речi, iнформацii про це в анкетах, заповнених власноручно Петром Юхимовичем, також немае). Проте це продовжувалося недовго: Шелесту запропонували перейти на партiйну роботу. Вiн завагався, але на цей раз «партiйний прес» був достатньо енергiйним. Документи в Харкiвському мiському комiтетi КП(б)У швидко оформили, Петра Юхимовича вiдправили на спiвбесiду до Киева, де вiн уперше зустрiвся з тодiшнiм першим секретарем ЦК КП(б)У Микитою Хрущовим. З 1940 року по грудень 1941-го Шелест був секретарем Харкiвського мiського комiтету КП(б)У з оборонноi промисловостi.
У серпнi 1940 року в родинi з’явився другий син – Вiталiй. «Усе начебто йшло добре, – напише пiзнiше Петро Шелест, – але пiсля пологiв Люба сильно захворiла: не могла годувати дитину, i маленьку крихту довелося вiдправити до Днiпродзержинська до рiдних Люби. Молода жiнка, мати двох малолiтнiх дiтей, перiодично знаходиться в лiкарнi. Їй стае все гiрше i гiрше. Вона втрачала сили з кожним днем, схуднула, заслабла. Усе це мене засмучувало. Було боляче до слiз, що Люба, колись життерадiсна, енергiйна, зараз, по сутi, стала безпорадною… Але ми обидва були оптимiстами, не втрачали вiри i надii на те, що все мине, стане на своi мiсця, все буде добре. Адже i родина у нас складалася добра».
Проте хвороба, пов’язана з перенесеною травмою хребта, прогресувала, з’явилися ознаки паралiчу нижнiх кiнцiвок. У травнi 1941 року до Харкова приiхав вiдомий нейрохiрург Микола Бурденко. Вiн три години оперував дружину Шелеста, а потiм повiдомив його, що бiль буде полегшений, але надii на одужання мало, оскiльки у Люби – саркома хребта. «Бурденко, його колеги-лiкарi, присутня тут же майбутня супутниця всього мого життя – Іраiда Павлiвна Мозгова, намагалися якось мене утiшити, пiдтримати мiй моральний дух… Удень за роботою якось вiдсовувалося мое горе, але ночами мене мучив безнадiйний стан Люби, доля моiх дiтей».
Забiгаючи наперед, скажемо, що в сiчнi 1942 року пiсля декiлькох рокiв важкоi хвороби Любов Банна померла. У квiтнi того ж року Шелест одружився на Іраiдi Мозговiй, яка виростила i виховала його синiв Бориса i Вiталiя. Шлюб Петра Юхимовича та Іраiди Павлiвни, за першим чоловiком Поповоi, був зареестрований у Радянському районному загсi мiста Челябiнська. Там Петро Шелест опинився на початку вiйни Радянського Союзу i нацистськоi Нiмеччини.
Уже коли почалася вiйна, 1941 року в Харковi Шелест зустрiвся з Микитою Хрущовим. Це вiдбулося в кабiнетi тодiшнього першого секретаря Харкiвського обласного комiтету партii Олексiя Єпiшева. Хрущов дав Шелесту доручення летiти лiтаком до Тули, де йому належало ознайомитися з технологiею та органiзацiею виробництва знаменитих радянських автоматiв ППШ, отримати креслення на вiйськовому заводi i в Харковi налагодити виробництво цих автоматiв. Хрущов тодi пояснив: «Питанням цiкавиться товариш Сталiн. Нiмцi часто своею трiскотнею з автоматiв наводять панiку, нам треба мати своi автомати».
Шелест, хоч i не без пригод, завдання виконав, долетiв до Тули i повернувся, що в умовах вiйськових дiй було дуже складно. За найкоротший термiн в Харковi налагодили виробництво автоматiв ППШ. Оскiльки основнi обороннi пiдприемства були вже евакуйованi, а решта знята з фундаментiв i знаходилася на вантажних майданчиках, виробництво автоматiв почали в механiчних майстернях трамвайного депо. Диски i магазини робили на патефонному заводi. Виготовили експериментальну серiю автоматiв, випробували, а через декiлька днiв у механiчнi майстернi влучили двi нiмецькi бомби.
Незабаром iз Харкова довелося евакуюватися. Мiстом евакуацii був Челябiнськ. Туди поiхала Іраiда Мозгова, колишнiй чоловiк якоi свiдомо виiжджати не хотiв, розраховуючи, за ii словами, на спiвпрацю з нiмцями. На той час, як згадувала пiзнiше Іраiда Павлiвна, вона вже з чоловiком розiйшлася, хоча жили вони ще в однiй квартирi. Шелест попросив Мозгову допомогти йому i його хворiй дружинi супроводжувати синiв Бориса i Вiталiя. Вона погодилася, хоча ii мати i тiтка залишалися в Харковi. (У Шелеста також на окупованiй територii в селi Андрiiвка залишилися мати i старша сестра Марiя.)
Пiсля недовгого перебування в Харковi Петро Шелест 12 грудня 1941 року приiхав до Челябiнська. Тут уже знаходилися його смертельно хвора дружина Любов Банна, дiти та Іраiда Павлiвна Мозгова.
За розпорядженням Шелест завiтав до мiського комiтету партii, де йому допомогли вiдшукати родину, вiн зустрiвся з дружиною. Незабаром Петра Юхимовича викликали в обласний комiтет партii, який очолював Микола Патолiчев, i запропонували стати завiдуючим вiддiлом оборонноi промисловостi Челябiнського обкому ВКП(б). Шелесту допомогли полiпшити житловi умови для родини, а сам вiн отримав ще i номер у готелi.
Улiтку 1942 року Петро Юхимович, вiдправивши Іраiду Павлiвну зi своiми синами на лiто до табору на Іртишi, почав оформляти документи для поiздки до Москви, куди його викликали. І ось тодi з ним вiдбулася неймовiрна, здавалося б, для вiйськових рокiв iсторiя. Шелест поiхав на вокзал до вiйськового коменданта за документами. Побачивши безлiч поранених червоноармiйцiв, вiн подумав про молодшого брата Дмитра, що знаходився в армii ще з фiнськоi вiйни 1939–1940 рокiв. «Сиджу, – згадував Шелест, – i роздумую, що, можливо, от так i мiй молодший брат-Дмитро, поранений – це в кращому разi. І менi так захотiлося побачити рiдного брата, поговорити з ним. Опустивши голову, задумався, замрiявся, i не розчув звернення до мене: «Товаришу командире, дозволите прикурити?» Я пiдняв голову, перед собою побачив червоноармiйця iз забинтованою рукою на перев’язi i своiм очам не повiрив – менi здавалося, що це був сон, але передi мною стояв Дмитрик, мiй молодший брат!.. Першим схаменувся Дмитрик: «Це ти, Петю? Неймовiрно, яка несподiванка i щастя!» Ми обнялися, розцiлувалися, обидва розплакалися…» Пiсля вiйни Дмитро, як i старша сестра Петра Юхимовича Марiя, жив разом iз мамою в селi Андрiiвка, працював шкiльним учителем.
Приiхавши до Москви, у ЦК ВКП(б), Шелест довго чекав призначення, звертався з проханням дати будь-яку роботу. Врештi-решт, у квiтнi 1942 року його призначили iнструктором ЦК ВКП(б) у вiддiлi оборонноi промисловостi, призначивши в сектор iз забезпечення розробки, виробництва i спорядження реактивних снарядiв (РС) – знаменитих «катюш» i «ванюш». Пiд час перебування на цiй посадi Шелест зустрiчався на рiзних нарадах iз Йосифом Сталiним, Георгiем Маленковим та iншими керiвниками.
Вiн ще був iнструктором ЦК ВКП(б), коли отримав посвiдчення про направлення до Украiни, звiдки вже частково вигнали нiмцiв. Так Шелест знову опинився в Харковi, зруйнованому i палаючому. Тепер вiн займався питаннями органiзацii роботи промислових пiдприемств мiста, вiдновленням електростанцiй, водопроводу, каналiзацii та мiського транспорту. Але все це продовжувалося недовго, тому що через поразки на фронтi з Харкова знову довелося виiхати. При цьому в обкомi партii Петру Юхимовичу доручили вивезти з Харкова до Куп’янська велику групу вчених iз родинами, якi залишалися при нiмцях у мiстi. Вiн органiзував переiзд 60 осiб на двох обладнаних машинах у супроводi автоматникiв.
Сам Шелест поiхав iз дорученням першого секретаря Харкiвського обкому Єпiшева до Москви, звiдти з’iздив до Челябiнська до родини i знову повернувся до столицi. Вiн знову чекав вирiшення своеi долi, тобто нового призначення. Воно вiдбулося лише в серпнi 1943 року. Шелест став парторгом ЦК ВКП(б) – була i така посада! – на заводi № 306 Наркомату авiацiйноi промисловостi в Саратовi.
Петро Юхимович i не припускав, що тут йому доведеться затриматися майже на шiсть рокiв. Окрiм основноi роботи, вiн виконував доручення районного, мiського та обласного комiтетiв ВКП(б), брав участь у рiзного роду комiсiях, головував у деяких iз них. На той час частина уряду Украiни i ЦК КП(б)У знаходилася саме в Саратовi. По роботi Шелест мало стикався з ними, але прагнув такi контакти знайти, плануючи повернутися до Харкова. Проте тодi його плани не реалiзувалися.
У травнi 1945 року Петро Юхимович стае заступником секретаря Саратовського обкому партii з авiацiйноi промисловостi, а в 1946-му – парторгом ЦК ВКП(б) на Саратовському заводi № 292 Мiнiстерства авiацiйноi промисловостi (МАП) СРСР. Завод, на якому працювало 25 тисяч осiб, називався «Заводом комбайнiв», але насправдi випускав лiтаки конструкцii Олександра Яковлева: Як-3, Як-6, а пiзнiше – Як-9.
Шелест не мiг не займатися i домашнiми справами, адже йому треба було прогодувати, одягнути i взути родину. Усе це робилося по так званих промислових талонах, якi далеко не завжди вдавалося отоварити. Добре, що хоч iз квартирою все владналося: родина Шелеста iз шести осiб займала окрему трикiмнатну квартиру. А ось iз взуттям та одягом було нужденно. Петро Юхимович запам’ятав такий епiзод, що стосуеться единого пальта, яке тодi було у його дружини: «Одного разу вона пiшла на базар i там бритвою його порiзали ззаду. Як вона, бiдна, плакала, адже залишилася абсолютно без пальта. Коли всi лягли спати, я вирiшив використовувати свое «мистецтво»: колись я шив чоботи, i за нiч я так майстерно заштопав порiзи, що на ранок, коли показав його Іринi (Шелест у спогадах уперто називае Іраiду Павлiвну Іриною. – Ю. Ш.), вона не могла розрiзнити i знайти порiзи – положення було врятоване».
У 1947 роцi до Петра Юхимовича почали доходити розмови про його можливе нове призначення до Ленiнграда. У липнi того ж року вiн став директором заводу № 272 МАП СРСР. У «пiвнiчнiй столицi» Росii Шелест перед цим був двiчi: 1926-го i 1934-го року. Обидва рази приiжджав на короткий час, нiкого не знав. Але, зрозумiло, до такого крупного центру прагнув. І ось вiн у Ленiнградi. Трикiмнатну квартиру пiд номером 45 родина Шелеста отримала на Невському проспектi, 168.
Завод, яким довiрили керувати Петру Юхимовичу, був пiдприемством знаменитим, з традицiями. Наприклад, саме тут був сконструйований, виготовлений i зiбраний лiтак Ігоря Сiкорського. Але теперiшня ситуацiя була не дуже сприятлива: у колективi панував розлад, постiйнi iнтриги серед керiвного складу, що, звiсно, вело до невиконання плану виробництва. Усе це Шелесту довелося долати. Лiтаки (конструкцii Олександра Яковлева) почали випускати за графiком, поправили фiнансову ситуацiю.
За словами самого Петра Юхимовича, в Ленiнградi йому працювалося «легко, творчо, цiкаво». Проте досить скоро йому довелося звiдти виiхати. І не з волi начальства, а за абсолютно сiмейними обставинами. Рiч у тому, що ленiнградський сирий клiмат виявився непридатним для дружини i молодшого сина Вiталiя. Лiкарi наполегливо рекомендували змiнити клiмат. Шелест вагався, зважував, але все-таки вирiшив клопотати про переведення. Здоров’я близьких людей виявилося важливiшим за решту чинникiв та iнтересiв.
Спочатку виникла версiя про можливий переiзд на Далекий Схiд, але потiм «географiя» змiнилася: вирiшенням ЦК ВКП(б) вiд 12 квiтня 1950 року i за наказом мiнiстра авiацiйноi промисловостi вiд 17 квiтня Шелеста утвердили директором Киiвського заводу № 473 МАП СРСР. Киiв являв собою тодi все ще сумне видовище: Хрещатик у руiнах, усюди слiди вiйни, дефiцит продуктiв i товарiв, вiдсутнiсть будматерiалiв, води, палива, електроенергii, житла. Не було квартири i в Шелеста, а тому родину його поселили в уцiлiлому готелi на вулицi Ленiна. Старший син Борис тодi вже жив окремо, вчився в Одеському морехiдному училищi.
Як i в Ленiнградi, працював Шелест на директорськiй посадi енергiйно й успiшно. Це, до речi, було вiдзначено в його характеристицi, пiдписанiй секретарем Киiвського обласного партiйного комiтету Григорiем Гришком у груднi 1952 року: «За час роботи тов. Шелест проявив себе енергiйним i технiчно грамотним керiвником пiдприемства; домiгся систематичного i ритмiчного виконання i перевиконання державного плану. Завод № 473 впродовж 1951–1952 рр. посiдае першi мiсця в соцiалiстичному змаганнi серед пiдприемств мiста Киева, а також пiдприемств авiацiйноi промисловостi СРСР». Хорошi дiловi вiдносини склалися тодi у Шелеста з авiаконструктором Олегом Антоновим. Уже в жовтнi 1950 року перша серiя iз 5 лiтакiв була виготовлена, облiтана i пред’явлена замовниковi – звичайно, вiйськовому представниковi. Окрiм лiтакiв, завод виготовляв лiжка-розкладачки, збiльшувальнi лiнзи для телевiзорiв, алюмiнiевий посуд, запаснi частини для тракторiв i сiльськогосподарських машин.
У Киевi у Шелеста особливих зв’язкiв не було, тому, як вiн згадував, важко було вирiшувати багато питань, пов’язаних iз роботою i розширенням заводу: «Виникали навiть конфлiкти з мiсцевими районною i мiською владою: то вiдключать воду, електроенергiю, газ, i кожного разу доводилося вступати в конфлiкт, то вiдмовлять у фондах на будiвельний матерiал – шлакоблоки i цеглину. Коли пiзнали мiй наполегливий характер i критичнi виступи, почалося трохи менше утискiв». Увiйшло до нормального русла i життя родини – через два роки пiсля переiзду до Киева Шелест отримав упорядковану квартиру. Єдине, що засмучувало i вимагало постiйноi уваги, – це здоров’я молодшого сина Вiталiя, який сильно хворiв, не ходив до школи, займався вдома. Іраiда Павлiвна придiляла хлопчиковi багато уваги, вона стала для нього рiдною мамою.
Загалом, у Петра Юхимовича могла б скластися нормальна управлiнська бiографiя, якби його не втягували в полiтику, яка не дуже-то його i привертала. Але вийшло все iнакше.
У листопадi 1952 року Шелеста викликають до тодiшнього першого секретаря ЦК Компартii Украiни Леонiда Мельникова i пропонують посаду голови Державноi плановоi комiсii Ради Мiнiстрiв УРСР. Петро Юхимович наполегливо вiдмовляеться, але його направляють для спiвбесiди до ЦК ВКП(б). У Москвi вiн ще раз вiдмовляеться. Пiзнiше йому пропонують посаду першого заступника мiнiстра меблевоi промисловостi Украiни, чим вiн взагалi був щиро обурений. Але i це ще не все.
Ось що згадував сам Шелест: «Ще 1953 року мене обрали заступником голови Киiвського мiськвиконкому – без моеi згоди. Так я i працював декiлька мiсяцiв на двох або на трьох змiнах i заступником мера столицi Украiни, i директором авiазаводу. Валився з нiг: уранцi на завод, на десяту – до мiськвиконкому, а на вiсiмнадцяту – знову на завод. Потiм таки втрутився мiнiстр авiацiйноi промисловостi, мене звiльнили з посади заступника голови виконкому i залишили на заводi. А через рiк обрали другим секретарем мiськкому партii. Я знову до мiнiстра Дементьева: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А вiн: «Директор ти прекрасний, тому i врятував я тебе вiд радянськоi роботи, це було менi пiд силу, але вiд партiйноi – вибач… За три днi призначимо тобi замiну – проти вашого республiканського керiвництва я воювати вдруге не можу». Так i став я партiйним працiвником».
Спочатку був Киiвський мiський комiтет партii, в якому Петро Шелест працював з травня 1954 року другим секретарем, а у вереснi того ж року його обрали другим секретарем Киiвського обласного партiйного комiтету. У лютому 1957-го вiн очолив обком i працював до 1962 року. Саме тодi активiзувалися його контакти з Микитою Хрущовим, який приiжджав у 1958-му нагороджувати Киiвську область орденом Ленiна. У той час Шелест у складi партiйно-урядовоi делегацii на чолi з Хрущовим побував в Угорщинi, де iз введенням радянських вiйськ було придушено антикомунiстичний виступ. «Вечорами, – згадував Петро Юхимович, – пiзно, менi часто доводилося багато часiв прогулюватися i розмовляти з М. С. Хрущовим на рiзнi теми. Вiн страшенно не любив i навiть лаявся, коли в години вiдпочинку i прогулянок за ним буквально по п’ятах слiдувала охорона. Це було саме в Угорщинi, коли М. С. Хрущов просто розлютився i прогнав охорону, потiм викликав полковника Литовченка, головного «охоронця», i при менi сказав йому: «Ви що не даете вiльно вiдпочити i поговорити? Що ви за мною шпигуете?» Пiсля цього випадку охорона не зменшилася, але тим, кого охороняли, вони прагнули просто не потрапляти на очi».
Саме тодi пiшла з життя мати Петра Шелеста. Вiн був хворий, та так, що не мiг поiхати на похорони до Андрiiвки. Поiхала Іраiда Павлiвна i молодший брат Дмитро, що працював в однiй iз киiвських шкiл викладачем математики i фiзики. Багато раз Шелест кликав матiр переiхати до Киева, але вона не захотiла залишати свою домiвку i землю, на якiй пройшло ii життя.
Хрущовська полiтична «вiдлига» торкнулася i Петра Юхимовича. Пiсля ХХ з’iзду КПРС набирав силу процес офiцiйноi реабiлiтацii жертв комунiстичних злочинiв, якi, правда, тодi списувалися в основному на Йосифа Сталiна. У квiтнi 1956 року Шелест став головою Комiсii Президii Верховноi Ради СРСР у Киiвськiй i Вiнницькiй областях. Йому видали вiдповiдне посвiдчення за пiдписом Климента Ворошилова.
Мiсiя Шелеста була дуже вiдповiдальною. Вирiшення Комiсii було остаточним, утвердженню i перегляду iншими iнстанцiями не пiдлягало. Пiсля реабiлiтацii Комiсiею ув’язнений пiдлягав негайному звiльненню, а голова Комiсii нiс персональну вiдповiдальнiсть за ухвалене рiшення. Цiкаво те, що Комiсiя формою нагадувала сумноi пам’ятi «трiйку», тобто до ii складу входили три людини (окрiм Шелеста, це були заступник голови Киiвського обласного виконавчого комiтету i полковник Мiнiстерства внутрiшнiх справ УРСР, що вiдав мiсцями ув’язнення). Голова мав два голоси пiд час ухвалення рiшення i нiкому не був пiдзвiтний, окрiм Президii Верховноi Ради СРСР. Перед нею раз на тиждень Шелест повинний був звiтувати про кiлькiсть розглянутих справ, про те, скiльки людей звiльнено за рiзними категорiями судимостi (полiтичними, посадовими, кримiнальними злочинами), скiльком скорочений термiн судимостi i на скiльки рокiв, скiльком вiдмовлено в звiльненнi або скороченнi термiну в ув’язненнi i за якими мотивами. Така сама форма звiтностi застосовувалася i до неповнолiтнiх, таких, що знаходилися в ув’язненнi або колонiях. Усi справи потрiбно було розглядати в мiсцях ув’язнення з обов’язковим ознайомленням справи на ув’язненого й особистою бесiдою з кожним окремо.
10 квiтня 1956 року Шелест провiв перше органiзацiйне засiдання Комiсii, заслуховували повiдомлення представникiв МВС, суду i прокуратури Киiвськоi i Вiнницькоi областей. У цих областях в ув’язненнi знаходилося близько 200 тисяч осiб. Комiсii належало завершити роботу до 1 жовтня 1956 року. У визначений строк, звичайно, не вклалися, тому Президiум Верховноi Ради СРСР подовжив повноваження Комiсii ще на три мiсяцi. За вiсiм мiсяцiв роботи розглянули 150 350 справ, 8500 осiб звiльнили негайно, останнiм скоротили строк ув’язнення. «Доводилося, – згадував Петро Шелест, – працювати по 15–16 годин на добу – це була дуже утомна i виснажлива робота… Менi довелося побувати в усiх мiсцях ув’язнення, у в’язницях, загальних камерах i одиночках, у таборах особливого режиму i в дитячих трудових колонiях… Особисто для мене час роботи в Комiсii виявився великою школою життя, морального гарту й аналiзу, що вiдбуваеться в людському суспiльствi. Деякi факти розгляду справ за своiм кричущим порушенням елементарноi законностi i прав громадян запам’яталися менi на все життя».
У перiод роботи в Киiвському обкомi у Шелеста вiдбулася, схоже, перша сутичка з Володимиром Щербицьким, який працював секретарем ЦК Компартii Украiни й опiкав важку промисловiсть. Рiч у тiм, що ще в 1957 роцi у Петра Юхимовича виникла iдея побудувати сучасне село зi всiма мiськими вигодами, створити свого роду матрицю для забудови iнших сiл областi. І таким селом вирiшили зробити Ксаверiвку на трасi Киiв – Одеса. У 1958 роцi будiвництво почалося. Частину грошей дали колгоспи i колгоспники, а частину – взяли в банку як кредит. Як тiльки все запрацювало, Шелест вiдчув прохолодне до себе ставлення. У ЦК Компартii Украiни i в Радi Мiнiстрiв УРСР допомоги нiякоi не надавали. І ось одного разу на партiйнiй нарадi Шелеста почали звинувачувати в тому, що вiн видiляе для будiвництва сучасного колгоспного села державнi ресурси, метал, труби, цеглину, залiзобетон, асфальт, електропроводи тощо. Якраз, за словами Шелеста, найбiльшу завзятiсть проявив у розмовi Володимир Щербицький: «Розмова отримала крутий характер. Я тодi сказав президii, що селу треба допомагати справою, а не словами, рiзко обiрвавши активнiсть Щербицького… Тон зменшили, одразу ж сказали, що будувати, мовляв, потрiбно, проте треба бути обережнiшим iз витрачанням матерiалiв… Ось i виходить, що якщо не вiзьмеш на себе вiдповiдальнiсть, нiчого великого, навiть дрiбного не зробиш».
Чого-чого, а вiдповiдальностi Петро Шелест нiколи не боявся й умiв ii брати на себе. Мабуть, це було однiею з причин того, що в серпнi 1962 року саме його обрали секретарем ЦК Компартii Украiни. Олександр Ляшко, який у той час працював у Донецькiй областi, згадував: «Узимку того самого (1962-го. – Ю. Ш.) року в областi побував Петро Юхимович Шелест, новий секретар ЦК з промисловостi i будiвництва… Петро Юхимович справив на мене враження людини, яка виявляла велику цiкавiсть до виробництва i лише трохи до партiйно-органiзацiйноi i полiтичноi роботи. Але згiдно з посадою воно, напевно, так i потрiбно».
Незабаром Петра Юхимовича викликали до Москви. 26 червня 1963 року у присутностi членiв Президii ЦК КПРС (так тодi називалося Полiтбюро) Микита Хрущов сказав, що пiдтримуе його висунення на посаду першого секретаря ЦК Компартii Украiни, хоча е й iншi кандидатури. Разом з Шелестом до Москви були викликанi другий секретар ЦК Компартii Украiни Іван Казанець i перший секретар Харкiвського обкому партii Микола Соболь. Їх кандидатури теж обговорювалися. Але перевагу вiддали саме Шелесту. 2 липня 1963 року на пленумi ЦК Компартii Украiни його офiцiйно обрали першим секретарем. Того дня у своему щоденнику Петро Юхимович записав: «Менi надана величезна довiра, це висока честь – довiра полiтична i партiйна. Я, колишнiй батрак, робiтник, вихованець комсомолу, партii, висунутий на таку велику посаду. Дивнi вiдчуття: усе йде начебто добре, але я дещо стурбований…»
З обранням Петра Шелеста на нову важливу посаду в його родинi принципово покращали побутовi умови. Йому була вiдведена дача в Межигiр’i пiд Киевом, де традицiйно перебували партiйнi лiдери. Крiм того, вiн отримав номенклатурний особняк по вулицi Герцена, 14. Це був будинок, що зберiгся донинi, у садибi киiвського аптекаря Октавiана Бельського, який у 1889 роцi придбав дiлянку у Кмитовому яру, а в 1893-му почав будувати будинок за проектом архiтектора Миколи Казанського. Незабаром Бельський побудував ще один особняк, який знаходився в глибинi вулицi, зовнi схожий на попередню споруду. Пiсля фатального 1917 року обидва особняки в садибi серед парку стали мiсцем громадського вiдпочинку. А потiм його вподобали комунiстичнi вождi. Територiю обнесли огорожею i влаштували офiцiйну резиденцiю. У 1934–1937 роках у другому, бiльшому особняку, жив всесильний Всеволод Балицький, який очолював ГПУ, а потiм НКВД Украiни. Вiн опорядкував територiю парку: з’явилися мiстки, альтанки, малi архiтектурнi форми. Перед вiйною тут був пiонерський табiр для дiтей спiвробiтникiв НКВД. Коли в 1943 роцi нiмцiв вигнали з Киева, в особняку оселився Микита Хрущов (тодi це мiсце називали дачею Хрущова), що виiхав на партiйну роботу до Москви наприкiнцi 1949 року. З того часу бiльший особняк став резиденцiею перших секретарiв ЦК Компартii Украiни. У будинку поруч знаходився обслуговуючий персонал i охорона, а також кiнозал. Пiсля Шелеста традицiя урветься, вождi Украiни виберуть собi для мешкання iншi, не менш привабливi куточки, але вже за мiстом.
До моменту виходу Петра Юхимовича на полiтичну авансцену влаштувалося i життя його синiв. Старший син – Борис Петрович – пiшов, як кажуть, по вiйськовiй лiнii. У 1948–1952 роках вiн учився спочатку в Ленiнградському, а потiм в Одеському морехiдному училищах, служив на флотi. Потiм, у 1957–1962 роках, був слухачем Киiвського вищого iнженерно-авiацiйного училища ВВС. З 1962 року працював вiйськпредом на Киiвському авiацiйному заводi. У 1965-му перейшов на роботу до тодiшнього Киiвського iнституту iнженерiв цивiльноi авiацii, де викладав на вiйськовiй кафедрi, а потiм став ii завiдувачем. У 1975 роцi Бориса Шелеста перевели на посаду начальника фiлii навчально-льотного вiддiлу Ворошиловградського вищого училища штурманiв у мiстi Ждановi. У сiчнi 1961 року в нього народився син Петро, а в груднi 1966-го – дочка Ірина.
Молодший син – Вiталiй Петрович – став фiзиком, у 1962 роцi закiнчив Киiвський унiверситет. З 1966-го працював в Інститутi теоретичноi фiзики Академii наук УРСР. Петро Шелест сприяв виникненню в Украiнi цiеi академiчноi структури. Як згадував Вiталiй Петрович, цьому була досить сильна протидiя iз союзноi академii, Держкомiтету з науки i технiки: «Вважалося, що в Украiнi сидять «гречкосii», iм такий iнститут не потрiбний. Для того, щоб отримати санкцiю i створити такий iнститут, та ще з мiжнародним статусом, я залучав батька дуже сильно». Злi язики казали, що iнститут, мов, «пiд сина Шелеста» i створювався. Насправдi iдея визрiвала в украiнських академiчних колах давно, а директором iнституту став академiк Микола Боголюбов. Вiн був учителем Вiталiя Петровича, а останнiй став його заступником. Боголюбов уже збирався переiздити з Дубни до Киева, але йому доручили очолити Об’еднаний iнститут ядерних дослiджень у Дубнi, керiвництво почало заперечувати проти переiзду. Постала проблема: хто в Киевi визначатиме повсякденну полiтику iнституту, контактуватиме з владою для вирiшення актуальних питань. Саме так Вiталiй Шелест, ще будучи кандидатом наук, став заступником директора i багато чого зробив для iнституту. Вiталiй Петрович захистив i кандидатську, i докторську дисертацii не в Киевi, а в Дубнi. У 1969 роцi його обрали членом-кореспондентом Академii наук УРСР (нинi Нацiональноi академii наук Украiни). У липнi 1963 року у Вiталiя Петровича народився син Дмитро, а в червнi 1969-го – син Олексiй. Отже, в сiмейному планi Петро Юхимович цiлком мiг вважати себе щасливою людиною, а родина для нього означала багато…
