скачать книгу бесплатно
Лобо. Домiно. Снап.
Эрнест Сетон-Томпсон
Ернест Томпсон Сетон – канадський письменник, художник-анiмалiст, один з iдеологiв i натхненникiв скаутського руху. Творець навчально-виховноi програми «Життя в природi по-iндiанськи». Саме завдяки Сетону-Томпсону американський скаутський рух зазнав значного впливу культури американських iндiанцiв. Його книги про тварин, такi як «Тварини-героi», «Життя гнаних», «Бiографiя Гризлi», «Мустанг-iноходець», а також книги про людей, якi живуть серед природи, про мисливцiв, дiтей, котрi вивчають рiдну природу («Рольф в лiсах», «Маленькi дикуни»), мали небувалий успiх у юних та дорослих читачiв.
Ернест Сетон-Томпсон
ДОМІНО. ЛОБО. СНАП
Домiно
Частина перша. Золоте дитинство
1. Рiдний дiм
Сонце сховалося за Голдерськими горами i м’якi сутiнки, що так до вподоби всiм тваринам, розлилися понад морем пагорбiв i рiвнин. Захiд сонця палав, а маленькi видолинки були виповненi лагiдним сяйвом, позбавленим тiней. Високо на пагорбi, неподалiк вiд рiчки Шобан, зеленiв сосновий лiсок. Гарно й спокiйно тут було в надвечiр’i. Посеред цього лiсу на галявинцi мешкала сiм’я лисиць.
Вхiд до нори був прихований на узлiссi. У цей час все сiмейство вийшло на повiтря погратися й насолоджувалося вечiрньою прохолодою.
Мати спостерiгала за дитячими iграми. Вона найстараннiшим чином пiдтримувала загальнi веселощi. Пухнастi малюки гралися з безтурботнiстю iстот, якi щойно почали жити, для котрих вищою силою е мати, i вся ця сила до iхнiх послуг, а отже, весь свiт для них – друг. Вони гралися й боролися з бурхливими веселощами, ганялися одне за одним, за мухами й жучками, смiливо принюхувалися до товстих джмелiв i шалено гасали, намагаючись упiймати кiнчик материного хвоста або вiдiбрати одне в одного якийсь старий, давно вже кинутий недоiдок.
Вони гралися заради гри й радi були будь-якому приводу, щоб вчинити нову бiганину.
Цього вечора iграшкою лисенят було висохле качине крило. Десятки разiв воно переходило вiд одного до iншого. Аж ось його нарештi вхопило найпрудкiше лисеня, з чорною смужкою поперек мордочки. Не поступаючись нiкому, воно стало гасати по колу зi своею здобиччю, поки рештi не набридла марна погоня i гра. Тодi воно кинуло крило, але зразу ж учепилося в материного хвоста i смикало його доти, поки вона раптовим стрибком не вирвала свого хвоста й не перекинула на спинку маленького розбишаку.
Пiд час цього гармидеру на галявинцi з’явився старий лис. Мати здригнулася, коли побачила його, лисенята перелякалися, але знайомий вигляд зразу ж заспокоiв усiх: це був батько.
Вiн нiс iжу, i тому всi жадiбно повернули в його бiк очi й носи. Батько поклав на землю свою здобич – щойно задушену хохулю, – й мати побiгла по неi.
Мисливцi розповiдають, що лисиця нiколи не приносить здобич до самоi нори, якщо лисенята не вдома. А у мисливських розповiдях iнколи трапляеться й правда.
Мати кинула хохулю дiтям, i вони накинулися на неi. Вони смикали й тягали тваринку, гарчали й страшенно витрiщали очi одне на одного, i кожне вiдчайдушно трусило головою, намагаючись урвати свiй шматок здобичi.
Мати дивилася на вовтузiння лисенят з мертвою хохулею, але в той же час поглядала й на лiс навколо. Там завжди могли ховатися пiдступнi вороги: люди з рушницями, хлопчиська й собаки, орли i сови – усi хочуть полювати на маленьких лисенят.
Вона постiйно була напоготовi, й у цьому iй допомагав лис. Хоча вiн вiдiгравав другорядну роль у родинних справах i навiть зовсiм не допускався до нори, поки лисенята були ще слiпими сисунцями, незважаючи на це добросовiсно приносив iжу й стерiг нору.
Веселий бенкет малюкiв був у самому розпалi, аж раптом здалеку долинуло батькiвське «юр-юр-юр-яап» – сигнал небезпеки, що наближалася. Якби лисенята були бiльшими, вони б самi зрозумiли значення цього сигналу. Та вони ще були надто маленькими, й мати поспiхом пояснила iм, що треба робити: переказавши лисенятам вiддалений батькiв голос низькими, загрозливими звуками, вона загнала iх назад у нору, де в напiвтемрявi вони спокiйно покiнчили з хохулею.
Помiж ферм самоi лише Новоi Англii мешкае щонайменше тисяча пар лисиць. Кожна пара щороку виводить дiтей, i тому цiлком iмовiрно, що такi сцени, як щойно наведена, вiдбуваються перед кожною лисячою норою у кожний погiдний весняний день. Отже, не менше нiж сто тисяч разiв на рiк такi сцени повторюються у нас пiд самим носом, i разом з тим все це вiдбуваеться так потаемно, такi обережнi батьки маленьких звiрят, що, можливо, лише одному зi ста тисяч людей пощастить спостерiгати за такою сiмейною сценою.
У мiстi Голдерi одним зi ста тисяч, кому поталанило, виявився Абнер Джюкс. Це був довготелесий, бiлявий, веснянкуватий хлопчисько, котрий лазив по деревах по воронячi гнiзда, замiсть того щоб пасти корiв.
Вiн спостерiгав за грою лисенят не просто, як будь-який хлопчисько, а з трепетом майбутнього природознавця. Вiн зразу помiтив лисеня з чорною маскою на мордi, нiби вдягнутого в домiно, й радiсно тiшився з його витiвок.
Хлопцевi й на думку не спадало перешкоджати забавам малюкiв, але разом з тим вiн виявився мимовiльним винуватцем несподiваноi перерви в грi, а також усiх нещасть, котрi спiткали лисячу родину в майбутньому.
Абнер полював на лисиць тiльки взимку. Вiн пишався своiм мисливським собакою, котрий обiцяв стати «найкращим псом в цiлому штатi». Щоправда, це був ще не пес, а лише цуценя, але цуценя з великими лапами, тонкою талiею й широкими грудьми. Голос у нього був сильний, лункий, i, якщо зважити на похмурий дикий норов, цуценя мало вирости прелютим звiром. Зазвичай Абнер зачиняв його вдома, але цього разу цуценя якось вирвалося на волю i, звiсно, зразу ж кинулося шукати свого господаря. Саме його наближення й занепокоiло батька лисенят.
Лисиця-мати, переконавшись, що всi семеро ii дорогих малюкiв е у безпецi – вдома, зараз же побiгла назустрiч вороговi. Вона навмисне обрала такий шлях, щоб неодмiнно потрапити на очi собацi, якби та наблизилася до нори, i справдi скоро почула металевий гавкiт, що змушував калатати дужче навiть загартоване серце ii супутника.
Але тепер вона не думала про себе. Вона повела за собою незграбного пса, потiм, опинившись на безпечнiй вiдстанi вiд нори, дуже просто вiдкараскалась вiд нього тим, що подвоiла своi слiди, й повернулася до нори. Там усе було добре. Лише чорноморде лисеня, котре зазвичай зустрiчало ii бiля входу, цього разу залiзло в саму глибочiнь нори й уткнуло свого носа в пiсок.
Хвилин п’ять тому воно визирнуло було з нори, але почуло моторошний, пронизливий собачий гавкiт, i тремтiння пробiгло в нього через увесь хребет, до самого кiнчика пухнастого хвоста. Малюк поспiхом залiз у самий дальнiй куток i лежав там, згорнувшись, ще довго пiсля того, як усiляка небезпека минула.
Дотепер вiн жив у свiтi любовi. Тепер у цей свiт увiрвався страх.
2. Нещастя
Помiж мисливцями великого поширення набула думка, нiбито лисиця не займае птахiвника, найближчого до ii нори. Вона намагаеться не накликати на себе гнiв найближчого сусiда й через це намагаеться ходити по здобич на бiльш вiддаленi ферми.
Можливо з цiеi причини на пташиному подвiр’i Джюкса все було гаразд, а у Бентона час вiд часу пропадали кури. Старий Бентон взагалi не вирiзнявся великою терплячiстю, а коли зникло бiльше чвертi його чудових курей, вiн геть оскаженiв.
Наступноi недiлi сини Бентона – Сi й Бед, iдучи верхiвкою пагорба, почули гавкiт собаки Джюкса, котра натрапила на слiд лисицi. Хлопцi не надто товаришували з собакою i через це не стали втручатися у ii справу. Вони зупинилися й, спостерiгаючи згори за полюванням, що вiдбувалося в долинi, бачили, як спритно лисиця обдурила собаку, коли iй набридло тiкати.
Але не встигли вони зрушити з мiсця, як лисиця з’явилася знову, i цього разу з бiлою як снiг куркою в зубах. Бентон дуже пишався своiми породистими бiлими курами, й не було сумнiвiв, що саме одне з його курчат поцупила лисиця. Бiла курка добре помiтна здалеку, i хлопцi легко вистежили крадiйку до самого входу в нору.
За пiвгодини вони вже стояли серед бiлоснiжного пiр’я породистоi курки. Хлопцi спробували було пропхнути до нори довгу жердину, та вона застрягла у звивистому проходi, й лисенята, хоча й страшенно наляканi, лишилися неушкодженими. Старi лисицi в цей час метушилися в лiсi поблизу. Переляканi, вони втекли вiд нори, але нора – а у нiй залишилися лисенята – вабила iх до себе. Вони намагалися пiдiйти до нори, та щоразу, коли чули людськi голоси, вiдбiгали й ховалися в кущах.
Хоча нора знаходилася на землi, що належала Джюксовi, дiти Бентона все ж таки вирiшили прийти сюди наступного дня й викопати лисиць. Але лисиця-мати вже занепокоiлася: ii дiм став тепер небезпечним. Зразу ж почала вона рити нову нору й на свiтанку взялася за перенесення свого сiмейства.
У сiльських мешканцiв, якщо вони хочуть вiдiбрати кращого з новонароджених кошенят, е простий i природний спосiб вiдбору: вони виносять кошенят у чисте поле. Кiшка швидко знаходить своiх дiтей i починае переносити iх назад. Те кошеня, котре вона вiзьме першим, i вважають найкращим. Це вiрна прикмета: найпрудкiше кошеня завжди вилiзе з купи нагору, перше зверне на себе увагу матерi, а тому вона й несе його додому поперед усiх.
У старiй норi першим зустрiло лисицю те лисеня, котре було найжвавiшим i найдужчим, – Домiно, i його першого перенесла вона до нового, безпечного помешкання. Потiм вона взяла найбiльшу з його сестер, а втрете – маленького мiцного брата. Батько тим часом чатував на пагорбах поблизу.
Почало свiтати. Мати вирушила в дорогу з третiм лисеням, аж раптом батько подав сигнал тривоги.
Хлопцi Бентона прийшли iз заступом i киркою, щоб розкопати лисячу нору, але за три кроки вiд входу вони натрапили на великий камiнь. Поки вони розмiрковували, що робити далi, з каменярнi, що була в горах, долинув звук вибуху i план дiй був готовий. Один з хлопцiв навiдався до каменярнi й скоро повернувся з динамiтним патроном. Вони заклали патрон у трiщину в каменi. За хвилину страшний вибух струсонув схил пагорба. Коли вляглася хмара куряви, виявилося, що вибух засипав вхiд до нори купою камiння. Лисенята, поза сумнiвом, були розчавленi або задихнулися. Вибух перетворив житло на могилу й хлопцi пiшли геть.
Якби вони повернулися сюди вночi, то побачили б, як лисицi, батько й мати, розривали лапами землю й марно гризли уламки гранiту, намагаючись потрапити до рiдноi нори. Наступноi ночi лисицi приходили знову. Третьоi ночi прийшла сама лише мати, а потiм i вона облишила марнi спроби.
3. Новий дiм
Новий лисячий дiм знаходився на вiдстанi милi вiд попереднього i вже не на верхiвцi пагорба, а внизу, бiля рiчки, там, де вона полишае пагорби й розтiкаеться луками. Тут, у широкому видолинку, оточеному скелями, де густо переплелися коренi осик i берiз, лисицi влаштували нове житло. Вхiд до нього охороняли два великих гранiтних каменi. Попередня нора знаходилася на схилi пагорба, у сосновому лiску, а ця – у видолинку, порослому осикою. Сосна завжди шумить i зiтхае, осика весь час тремтить i трiпоче. А повз iз дзвiнкою пiснею перекочуе своi хвилi рiчка.
Бiля входу до нори починалися густi заростi, котрi спускалися до порослоi осокою тихоi рiчковоi заводi. Цей зелений схил став мiсцем iгор для трьох малюкiв, i тут все лiто можна було десятки разiв спостерiгати попередню сцену повернення додому мисливця-батька зi здобиччю. Уся трава була прим’ята вiд постiйного вовтузiння лисенят i витоптана iхнiми лапками.
Лисенята швидко пiдростали, але швидше за всiх рiс той, у котрого з кожним днем все темнiшою ставала маска на мордочцi.
Батьки взялися вчити iх полювати. Лисенята майже всi вже не смоктали матiр i iли те ж саме, що й дорослi. І от тепер батько й мати влаштовували так, щоб дiтям доводилося здобувати харчi нiби самостiйно. Вони вже не приносили здобич до самоi нори, а залишали ii в лiсi – все далi й далi, залежно вiд того як лисенята дужчали. Почувши поклик матерi, дiти кидалися в лiс, i там починалася серйозна гра, вiд результатiв котроi залежав обiд.
Треба було бачити, як вони гасали в густих кущах, як нишпорили й кружляли порослим травою схилом, розглядаючи й обнюхуючи кожну ямку!
Як радiсно вони летiли вперед, перекидаючи одне одного, коли вiтер пiдказував iм, куди бiгти, i як прекрасно врештi решт вони навчилися мчати щодуху по слiду батька чи матерi просто до захованоi iжi!
Так вони привчилися до справжнього полювання.
Темноморде лисеня було найкмiтливiше, найдужче й найспритнiше. Воно вмiло краще за всiх знаходити iжу i тому харчувалося краще за всiх. Йому завжди перепадали найбiльшi й найсмачнiшi шматки. Воно росло швидше за iнших лисенят, i рiзниця мiж ними ставала помiтнiшою з кожним днем. Але в нього була ще одна особливiсть: його дитяча темно сiра шубка почала темнiшати. У брата й сестри почала проступати руда й жовта шерсть, властива iхнiй породi, а у нього шерсть щодня чорнiшала, а на мордi й на лапах зробилася зовсiм чорною.
Був вже кiнець липня. Старi лисицi не лише невтомно здобували дiтям iжу на сусiднiх фермах, але й турботливо оберiгали iх вiд будь-якоi небезпеки. Дзвiнкий гавкiт чорноi собаки часто чувся бiля iхнього видолинку, i завжди, почувши його, чорне лисеня тремтiло. Але щоразу батько чи мати рушали назустрiч вороговi й, обдуривши його якоюсь простою витiвкою, змушували повернутися додому нi з чим. Помiж прибережних скель обдурити собаку було так легко, що лисицi почали ставитися зневажливо до свого незграбного супротивника й зробилися надто самовпевненими.
Якось раз, коли всi трое лисенят снували галявиною в пошуках щойно принесеноi батьком здобичi, незрозумiло звiдкiля на них кинулася плямиста собака.
Нажаханi ii громовим гарчанням, лисенята кинулися в рiзнi боки, але молодший братик не встиг вивернутися: величезнi щелепи схопили його.
Страшний звiр принiс свою здобич на ферму i, поклавши до нiг господаря, дивився на нього, чекаючи на заохочення. Проте господар не похвалив пса.
Бiда нiколи не приходить сама. На свiтанку наступного дня лис-батько бiг додому зi щойно впiйманою качкою, аж раптом собачий гавкiт змусив його звернути вбiк зi звичного й добре знайомого шляху. Вiн опинився на стежинi, обнесенiй високою загорожею з обох бокiв. Вiн не мiг перебратися через загорожу так, щоб не впустити качки з рота. Лис побiг уздовж загорожi, але собаки вже наздоганяли його. Тодi вiн шаснув у перший же прохiд. Дарма! Нещасний потрапив у двiр, де жила iнша собака, i тут йому настав кiнець.
Сiм’я його про це не довiдалася. Батько не повернувся додому, не принiс здобичi. Мати й двое лисенят залишилися голодними. Голод – ось, мабуть, i все, що вони вiдчували того дня. У норi помiж осиками залишилася лише мати з двома дiтьми. Лисиця-мати вiдважно взяла на себе увесь тягар. Втiм, ii турботи про дiтей вже майже скiнчилися. У серпнi донька за зростом була вже як мати, а темношерстий син значно перерiс ii й став набагато дужчим за матiр.
