Сни Доброславу

скачать книгу бесплатно

Сни Доброславу
Сергiй Вiталiйович Кондратов

Декiлька страшних, магiчних, дивних i просто дурних iсторiй iз дитинства, об?еднаних всього лиш одним – невеликим поселенням пiд назвою Доброслав на пiвднi Украiни.

Сергiй Кондратов

Сни Доброславу

"Пiдземний свiт на Новосьолова"

День лiниво перевалив за другу свою половину, i пора було повертатися додому. Навiть на лiтнiх канiкулах мама не дозволяла гуляти довше чотирьох годин без того, аби показатися на очi. Немае чого семирiчним дiтям пропадати без слiду, казала вона перед тим, як зачинити мене дома за ще одне запiзнення на чергове «рапортування».

Зi всiх сил я давив на педалi. До кiнця мого чотиригодинного перiоду свободи залишалося всього якихось десять хвилин. Запiзнюсь – не бачити менi бiльше сьогоднi червневого сонця, широких дворiв i залiзних качель мiж коробками двоповерхiвок.

Вiд Новосьолова до Суворова з моею-то швидкiстю iхати було хвилин п?ять вiд сили. Хвилюватися нiчого. І все ж серце калатае скажено, вiдбиваючи барабанним ритмом у вухах.

А це що?! Я вдавив по гальмам так, що чуть не вилетiв через кермо. Нiфiга собi! Обабiч дороги, в надзвичайно небезпечнiй близкостi вiд проiзноi частини – вiдкритий люк. За всi своi довгi сiм рокiв я такого ще не бачив. З нього iз затягуючою своею незвичайнiстю силою гулко лунае потiк. Наче шум водопаду. Або пiдводноi рiки.

Справедливостi заради, не водопадiв, не пiдводних рiк менi чути ще не приходилось. Але саме так iх звучання собi i представляв. Потужне, оглушуюче, вибиваюче тебе зi звичайного розпорядку речей. Аж земля тремтить.

Заглянув в середину таемничого отвору в землi. Непроглядна темнота. Навiть лiтне сонце не може вiдкрити секрети цього схованого по ту сторону пiдземного свiту. А що як там крокодили, подумалось.

Або живе хтось. Чи щось? Вiд цiеi думки аж похолодало.

Ха! Нарочито засмiявся сам до себе. Чого б це боятись? Ти же майже дорослий! Щоб там не було, розберешся!

Та взагалi нiчого боятись не повинен! Ось диви! Я схопив стару доску, що так доречно валялась бiля вiдкритого люку i поклав прямо над круглою прiрвою.

«Чого б це менi боятись?» – повторив. Голос затремтiв на половинi фрази. Цей прояв слабкостi пiдзадорював ще бiльше.

Став до дошку. Зробив крок. Дошка зрадницьки заскрипiла i прогнулася. У вухах запищало так, що всi iншi звуки просто заглохли. Навiть шум пiдземних вод.

Треба було йти далi. Крок, за ним ще один, потiм ще один. Обережно, обережно.

Уууууууух…

Ось я i на iншiй сторонi. Ха… ха… Та, легкотня! Це ж справжня легкотня! Тiльки здаеться страшним! От покличу чувакiв, що живуть тут i подивимось, чи не слабо iм буде над прiрвою перейти? Сто пудов же зассуть! А я… я от… Раз, раз i оп!

От i знову на iншiй сторонi. І знову! Ха-ха-ха! Ось тiльки повернусь… Бляха! Додому! Мене ж мама точно до кiнця лiта в хатi закрие!

Добре, останнiй раз i ле… Аа…

В одну секунду все стало холодним, шумним i слизьким. Брудна, каламутна вода вдаряе в нiс, вуха, очi. Вода у волосi, вода у спiдньому, вода пiд ногами, вода над головою. Вода, ВОДА, ВВВВООО…

Я махаю руками, цiпляюсь, тянусь, шкрябаюсь, барахтаюсь вперед.

В якусь секунду все стало бiлим, наче заслiпило серпневим сонцем. Не пам?ятаю, як вилiз.

Не пам?ятаю, що сказав мамi, коли запiзнювався.

Не пам?ятаю навiть, як вибачався за брудний, вологий одяг.

І що вона вiдповiла не пам?ятаю.

Я не пам?ятаю навiть … ii лиця.

А я… взагалi… вилiз?

Я… взагалi… живий?

?

?

"Вид на вулицю Схiдну"

Макс майже не виходить з кiмнати. З сiм?ею також не спiлкуеться: дiду не вiдчиняе, брата просто iгноруе. Може, батько чи мати змiнили би ситуацiю на краще, але iх в його життi просто не мае. В школу вiн також не ходить.

Вiн, в принципi, не покидае свою кiмнату. Так уже майже пiв року.

Щоб не робила сiм'я, нiчого не змiнюеться. Ослiпляюче яскравий монiтор, Інтернет та майже завжди зашторене вiкно, що виходить на Старокиiвську дорогу – единий поки що зв?язок iз зовнiшнiм свiтом. Хоча нi – ще е Алiна. Єдина, кому дозволено навiдуватись до його кiмнати.

Не те щоб вона дуже й запитувала. Та хоч вiн iй цього нiколи не скаже, Макс все-таки радий, що вона тут. Тихо посидить у кутку, поспостерiгае за ним i пiде.

Вiн ii iгноруе. Пялиться в монiтор – постiйно шукае вiдповiдi. Інодi, коли зiр починае пiдводити, трохи привiдкривае зашторене вiкно i довго, не вiдриваючись спостерiгае як коливаються колоски рапсу по ту сторону дороги, переливаючись всiма вiдтiнками жовтого. Знае: Алiнi вид не дуже подобаеться, хоч вона нiчого не каже. Знову зашторюе вiкно.

Чотири розмiренi стуки у дверi. Завжди в один i той же час. Дiд принiс йому щось поiсти. Потiм пiвгодини пiв години невдалих намагань брата вивести його хоч на якусь розмову. Знову лягае спати. Ранком Алiна приходить знову. Продовжуе приходити кожен день.

Та чому б iй не приходити? Все-таки вона обiцяла.

Жаль, Макс не виконав свою обiцянку.

На ii похорони вiн так i не прийшов.

«Доброславськi соняшники i захист свого»

…Кожного лiта ми бiгали через Старокиiвську трассу аби вирвати соняшникiв, набрати дома солi, i, сидiвши га порозi, чистити насiння i iсти iх прямо з мiшкiв.

Цiлий мiшок насiння був для мене тодi найбiльшим скарбом. А бiльше навiть насiння – можливiсть переказати про нашi пригоди. Навiть якщо розказуеш iх тому, хто тiльки що з тобою iх пережив.

«Ти чув голос сторожа?» – трохи налякано i з захватом питае мiй друг дитинства i спiвучасник у злочинi. «Який голос?» – задихавшись, намагаючись вiдновити збите дихання i зтрусити з майки залишки чорнозему, питаю.

Ми бiгли всю дорогу назад без зупинки, аби нiхто раптом не спитав, що це у нас в мiшках.

«Ти що, не чув як вiн кричав: «А ну стояти, малi, стрiляти буду!»– в метрах ста чи двiстi позаду нас. Тодi ще ворони раптом зненацька розлетiлись i ми побiгли. Я того власне i побiг»

«Так, так, ми також чули якийсь голос,» – пiддакували iншi.

Сам я голосу не чув.  А може все таки…? В моiй пам?ятi, десь на периферii спогаду, вспливае силует розлюченого дiда зi старою рушницею. В рушницi сiль, звичайно.

Хриплим, наповненис димом «Прилукiв» голосом, вiн кричить наче особисто на мене звiдти, з безкрайого лiсу соняшникiв, що закривають нашi дитячi голови вiд дорослих проблем.

«А чого ж ми не зупинились? Чому не поговорили з ним. Там же тих соняшникiв мiльйон! Та куди там, мiльярд, напевно! – вiдповiв я. В своi шiсть рокiв я важко розумiв, скiльки це «мiльярд» –  можливо, i зараз не зовсiм розумiю. Але точно знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навiть побачити це число за один раз неможливо.

– Що йому, важко буде подiлитись тими десятьма соняшниками?!

– Еее, бачу комусь дуже хочеться отримати заряд солi в сраку, – з висоти прожитих восьми рокiв, зауважив мiй лiпший друг дитинства. Всi нашi «подiльники» залились веселим смiхом. Чи то вiд моеi наiвностi, чи то вiд слова «срака».

Я й сам розсмiявся.

– Предствляеш, скiльки таких любителiв халявних семечок як ми з тобою? – пiд пiдтримуючий, iнодi переходячий на писк регiт наших компаньойнiв, продовжував мiй старший друг, –  та на всiх наших пальцях не перерахувати! І що, всiм соняшники роздавати?

Я трохи знiяковiв i не знав, що вiдповiсти, адже намагався пiдрахувати всi присутнi пальцi.

Мiй товариш це очевидно помiтив i пiдтримуючи поклав руку менi на плече: «Не хвилюйся, ти ще маленький. З вiком зрозумiеш: чим бiльше маеш, тим бiльш жадiбнiшим i злiшим приходиться ставати. Без рушницi тут нiяк не обiйтись. А як же iнакше захистити свое поле?»

«Напевно, нiяк» – вiдповiдав я своему спогаду двадцятирiчноi давностi, дивлячись на соняшник.

Напевно, без злостi i рушницi нiяк.

"Козак без скальпу"

Останнi променi помаранчевого сонця проколювали догораючi дахи занурених в нiч мазанок. Нiч, де не залишилось майже нiчого, окрiм вихваченоi вогнем купи тiл, звалених наче смiття при в‘iздi до хутору. Безформенна, огидна, але притягуюча погляд – якби залишився хто живий, щоб на неi дивитись – вона приймала навi обриси i наче переривалася пiд надприродним свiтлом палаючоi садиби.

Видовище настiльки жахливе, що повнiстю вiдволiкало вiд мерехтливих свiтла факелiв в прикритих ставнях шинку – единому вцiлiлому будинку помираючого поселення.

Хоча, судячи по розносившимся з нього грубому смiху та жiночим благанням, життя скоро покине i його.

З останнiми променями сонця iз заходу з‘явився вершник. Привид в рудому спалаху помираючого дня лише на мить з?явився i тут же зник пiд покровом вступаючоi у своi права ночi, щоб знову матерiалiзуватись в яскравому свiтлi догоряючих залишкiв особняку Кодинцева.

Його появу супроводжував громоподiбний трiск, з яким завалились колони веранди, а за ними i весь другий поверх. Стовб вогню та диму пiднявся до самих небес, освiтивши зловiсну посмiшку вершника. «Бачу, моя коллекцiя сьогоднi сильно поповниться,» – з цими словами доторкнувся до звисавшого з плеча мiшку i направив коня вглиб села – туди, звiдки роздавалися крики.

"Давай же, сама ж цього хочеш!» —важко дихаючи, старий татарин намагався розсунити вкритi синцями ноги. Тяжкою лапищею утискав ii голову солому поки дiвчачi пальцi залишали дрiбнi кривавi мiтки на жирному розчервонiлому обличчi. Але гвалтiвник вiд цього розпалювався тiльки сильнiше. Кисле дихання роздуло довге каштанове волосся, слина капала на мертвенно-бiлi щоки, змiшуючись зi сльозами, а волохата смаглява лапища придавила голову так, нiби намагалася розчавити череп.

З диким риком вiн розвiв притиснутi до землi ноги. Рiзкий рух вперед, потiм назад. Несамовитий хрип. Тонкi цiвки кровi розтiкаються по землi.

Дiвчина вiдчувала, як останнi сили i гiрше за те – воля до боротьби – покидають ii. І наче единий вiдомий спосiб врятувати хоч щось – той, до якого вдавалася нещасна мати.

"Отче… (будь ласка, за що менi це) … небесах! Нехай святиться iм'я (нехай я просто помру)… Нехай прибуде… твоя…"

– Що ти там бурмочеш? Дивись на мене…

Товстi величезнi пальцi натиснули iй на вiки, силомiць розiмкнувши iх. І ось вона тут, вiч-на-вiч зi своiм кошмаром. Величезне засмагле рило дихало жаром смертi в обличчя i все, чого вона жадала, щоб це припинилося. Померти, забути i зустрiтися з матiр'ю, батьком, сестрами та братом в iншому, кращому свiтi.

"Хлiб наш насущний дай нам сьогоднi; І пробач нам… , як i ми…"

– Досить бурмотiти, я сказав!

Тяжка лапа з ще бiльшою силою придавила iй рота, нiби намагаючись вдавити всi зуби у горло.

" І пробач …, як i ми прощаемо … (Пробачити? ПРОБАЧИТИ? ТАК КРАЩЕ В ПЕКЛО – хоч до чорта, хоч до самого диявола пiду, ТІЛЬКИ Б ОТРИМАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДПРАВИТИ ЙОГО – i всiх iх першими!)

З останнiх сил вона прикусила придавлюючу ii руку. Рот наповнився металевим смаком кровi. Турок взвив i вiдсахнувся назад.

Але дiвчина не планувала тiкати, нi – з усiх залишкiв сил вона встромила пальцi в очi монстру, що нависав над нею.

По хлiву рознiсся рев покалiченоi тварин. Одним ударом солдат вiдкинув ii до самоi стiнки. Голову накрило хвиля теплого забуття i дiвчина встигла лише подумати, що зараз все закiнчиться. Серце сповнилося полегшенням людини, зробившоi все, що було в ii силах. Краще вже померти в бою.

Стук, короткочасний булькаючий хрип i тиша. Тiльки потрiскування садиби, що догоряе недалеко.

І тут усе припинилося. Нi болю, нi тяжкоi тяжкостi величезного тiла, нi кислого смороду чужого дихання. Нiчого.

Вона не знала скiльки часу пройшло, коли знову розплющила очi.

Труп татарина з перерiзаним горлом. Над ним – чоловiк у червоному. Довгий кафтан, сорочка, заправлена в криваво-червонi шаровари. Чи то вiд кровi вбитого, чи то природний колiр вбрання. На головi – шапка того ж кольору. У свiтлi факела, що висить бiля стiни, усмiхнене обличчя набувало спiльного з одягом вiдтiнку.

Схилившись над убитим, незнайомець схопив того за волосся. Помiж чорних кадрiв мерця блиснув гострий нiж. Тут усмiшка на обличчi чоловiка здригнулася.

– То ти все ще жива? – здивування у голосi звучала недоречно, нiби його власниковi давно вже цьому розучився. – Боролася iз мужнiстю справжнього козака, вражае. Тiльки все одно здалася. Чому не спробувала втекти?