Невдаха

скачать книгу бесплатно

Невдаха
Анатолiй Сергiенко

«Невдаха» – твiр про двох закоханих, що перебувають у щасливому, здавалося б, шлюбi, з часом перетворюють свое життя на постiйнi докори й страждання, хоча кожен з них розумiе, що любов ще не згасла. Автор крок за кроком дослiджуе характер i психологiчно вмотивованi вчинки людини, яка пройшла неабияку школу життя, в будь-яких ситуацiях залишаеться чесною, порядною, але вважае себе… невдахою. Чи справдi головний герой твору Іван Цибрак е невдахою – про це судити читачевi.

Анатолiй Сергiенко

Невдаха

1

– У тебе розум дитини, i не вистачае одноi клепки, – казала моя колишня дружина. – У сорок рокiв втратити таке мiсце роботи, кинути сiм'ю, дитину, влаштуватись працювати сторожем Бог зна де, може людина тiльки психiчно ненормальна. Що в тебе гуляв вiтер у головi в двадцять рокiв, я знала, але не сподiвалася, що в сорок вiн гулятиме iще дужче.

Звичайно, вона мае рацiю. Я згоджуючись, кивав головою, наступаючи лiвою ногою на праву, намагаючись затулити розiрвану шкарпетку, бо великий палець з жовтим не зрiзаним нiгтем визирав крiзь ремiнець босонiжка. Палець та роздерту шкарпетку я уздрiв тодi, коли переступав порiг кабiнету директора, i ще бiльше переполошився, побачивши у м'якому глибокому крiслi для вiдвiдувачiв Ольгу. Навiщо вона приiхала? І чому одна, без Іванки? За три днi донцi сповниться чотирнадцять. Доросла дiвчинка, восьмикласниця. Довго метикував над подарунком. Їздив до мiста, ретельно обстежив крамницi. Щось би iмпортне купити, щоб здивувати i маму, i доню. Щоб зрадiла Іванка, щоб сподобалося Ользi. Нехай знае, що у мене е смак i грошей для дитини не шкода. Хоча iмпортним Ольгу тепер не дуже й здивуеш. Нарештi надибав на югославську сукенку. Терпляче вiдстояв довжелезну чергу. Пiдписав кольорову листiвку з видом нашого пансiонату, привiтавши Іванку з днем народження, спакував бандероль, i швиденько на пошту. Подарунок, виходить, одержали вчасно, бо й про адресу з листiвки довiдались. Бач, приiхала. Мабуть, встигла вже й перебалакати з директором. Мовляв, кого вiн у себе пригрiв? Людину несерйозну, легковажну. Нехай, менi байдуже. Крапки над «i» розставленi, мости спаленi, назад дороги нема!

Я допомагав хлопцям монтувати батареi водяного опалення в новому третьому корпусi, коли почув по селектору: директор термiново кличе до себе. Не сподiвався, що мене чекае сюрприз, не встиг помити руки, перевдягнутися, пiдготуватись до зустрiчi, а ще ця роздерта шкарпетка… Ольга подумае: не стежу за собою. Вона твердо впевнена – без неi пропаду, стану п’яничкою, опущусь на дно. Одне слово – без ii опiки, без ii пильноi ока мене чекае доля пропащоi людини. Приiхала перевiрити, чи я вже на днi, чи ще борсаюсь на поверхнi. І Іванки не взяла, нащо доньцi бачити, як татко тоне. Шкода, з Іванкою хотiлося зустрiтися.

У грудях боляче защемiло. Три мiсяцi ми не бачились. Перед очима й досi той день, коли я з валiзою в руках стояв у коридорi, а Іванка, притулившись до одвiрка, жалiсно дивилася на мене. Шморгнула носиком, з великих, широко розплющених очей викотились двi сльозини. Усi припасенi заздалегiдь слова несподiвано вивiтрились з голови, гiркий давкий клубок пiдступив до горла, i я, не попрощавшись, з силою розчахнув вхiднi дверi. Той день нiколи не зiтреться з пам'ятi…

Проводжав Ольгу до автобуса. Перед тим, заскочив до своеi кiмнати. Помив руки, натягнув джинси, взув кросiвки.

– А ти непогано виглядаеш, – говорила Ольга. – Пострункiшав, не горбишся, живiт не випинаеш. Може, i курити кинув?

– Кинув, – бадьоро вiдказав я, – свiже повiтря, здоровий сон, нiяких тобi стресiв. Щоранку – зарядка, холодний душ. Апетит, як у вовка, але з'iдаю тiльки половину. Решту – загортаю у папiр i несу своему друговi – псовi Цигану.

– Це не тому, чорному, волохатому, що бiля прохiдноi?

– Так, йому. Хороший пес, розумний, одна бiда – слiпий. Спочатку начальство сердилось, мовляв, нащо я його привiв, брудного, голодного, та ще й слiпого? Тепер звикло. Навiть директор iнколи зупиняеться, щоб погладити.

– І коли вже ти, Йване, станеш серйозною людиною? – вiдчула iронiю в моему голосi Ольга.

– Не вiриш, що Петро Якович iнколи гладить Цигана?

– Я не про собаку, я про твоi дурнi жарти й манеру розмовляти. Кидаеш словами туди-сюди, не збагнеш, жартуеш, чи кажеш серйозно? І це в сорок рокiв, людина з вищою освiтою! Людина, в якоi були такi великi плани, намiри! Уяви собi – я зовсiм не здивувалася, коли почула, що ти працюеш сторожем.

– Не сторожем, а слюсарем-сантехнiком, – заперечив я, намагаючись говорити спокiйно. – Сторожем на пiвставки, плюс тридцять п'ять карбованцiв до основноi зарплати. Тебе неправильно iнформували.

– Яка рiзниця сторожем, слюсарем? – мовила Ольга. – Але ж не начальником змiни, посаду якого тобi пропонували?! Я все знаю. Мало того, що вiд посади вiдмовився, ще й скандал учинив, начальника образив. А цей твiй вибрик з слюсарем-сантехнiком, втеча вiд сiм'i, вiд роботи. Таке може утнути тiльки безвiдповiдальна особа.

Я ловлю на собi ii серйозний пильний погляд, у грудях закипае глухе роздратування. Не може жити без повчань, зауважень, без постiйних дорiкань, навiть тепер. Важко зiтхаю й кажу:

– Ага, безвiдповiдальна, такий вже вдався. Тобi цього не зрозумiти.

– Зiтхай, зiтхай, скоро будеш битися головою об стiнку, i проситися назад, – пророче говорить колишня дружина, насуплюе брови i твердо, непохитно, з впевненiстю жiнки, яка нiколи не кидае слiв на вiтер, додае: – але я не пущу.

Цiкаво, з якою метою ти сюди приiхала? Чи не натякнути на те, що час вертатись додому? Гадаеш: перебiситься чоловiк, одумаеться i приповзе на колiнах. Не врахувала, що все набагато складнiше, нiж здаеться.

– До речi, – каже далi Ольга, – твоя мама надiслала меду i яблук. Ти батькам так i не написав, що ми розлучилися?

– Не написав. У мами хворе серце, не варто травмувати.

– Вона мае скоро приiхати, що я iй скажу?

– Скажеш, поiхав у вiдрядження.

– А з медом, що робити?

– Їсти, що ще з ним можна робити?! Ти його любиш, та й Іванцi смакуе…

– Нам вiд тебе нiчого не потрiбно, – закопилюе губу Ольга.

– Маемо всього досить. Соромно на очi людям показуватись.

Потрiбно термiново переводити розмову на iнше. Ще трохи i виникне сварка. Ольга заводилась з пiвоберта.

– Як тобi селище, пансiонат, сподобалися? – запитую я. – Курорт всесоюзного значення!

– Можна подумати, що я нiколи тут не була, – злiсно вiдказуе Ольга, i по хвилi, певно збагнувши, що сваритись не варто, тихо додае:

– Я у вiдрядження приiхала, тридцять кiлометрiв звiдси.

– Надовго? – вихоплюеться у мене. – Щось не пригадую, щоб за п'ятнадцять рокiв ти хоч раз iздила у вiдрядження.

Вона червонiе, робить вiдверто зневажливу гримасу i спокiйно вiдказуе:

– Сьогоднi iду назад. Оце одну справу владнаю i – на поiзд…

Перехожi чоловiки (i де iх стiльки взялося, отих вiдпочиваючих?) пострiлювали на Ольгу очима, озиралися услiд. Ще б пак! Таку гарну жiнку навiть у гарячi лiтнi мiсяцi сезону, коли усякого жiноцтва налiтае сюди, наче у вулик бджiл, ще треба пошукати. В душi заворушився вогник ревнощiв, однак швидко згас, наштовхнувшись на холодну крижину згадок.

В автобусi Ольга сiла бiля вiкна. Снiп сонячних променiв упав на вродливе, зосереджене лице. Уста мiцно стисненi, великi темнi очi повнi смутку. Здаеться, ще трохи i вона заплаче. Менi стае чомусь шкода Ольги. Тихий, нiжний сум пiдступно обплутуе мене, наче звуки чарiвноi флейти, серце тiпаеться, хочеться щось сказати хороше, приемне, я мовчу, i мабуть, очi таки видають мiй стан, бо колишня дружина переможно всмiхаеться i на ii лице лягае вираз неприступноi вищостi.

Автобус рушае, я махаю на прощання рукою, але Ольга не вiдповiдае. Горда, вона завше була шляхетно-гордою жiнкою. Залiзо-бетонна гордiсть, яку нiщо не змогло похитнути: нi час, нi доля, нi мiй безглуздий вчинок… Звичайно, вона мае рацiю. Вчинити так може людина психiчно ненормальна. Хоча зi психiкою у мене все гаразд. Спецiально перевiрявся у лiкаря. Взагалi, пiсля того, як вiднiс заяву на розлучення, ретельно обстежив свое здоров'я. Гадав, болячок маю усяких до дiдька. Однак лiкарi нiчого серйозного не виявили.

День сьогоднi гарний, сонячний. Теплий вiтерець приемно лоскотав шию. З автовокзалу побрiв навпростець, бiчною вуличкою. Далi стежкою через захаращений туристами лiсок, який виводив до нашого пансiонату.

Не треба було Ользi приiжджати, не треба ворушити минуле. Нi iй, нi менi вiд цього не полегшае. Уявив, як Ольга, приiхавши до мiста, одразу прийде до матерi. Уявив обличчя Ганни Михайлiвни, закам'янiле, напружене, i нiме запитання в очах: як вiн там, чи взявся за розум? Непутящий зять трапився, ох, непутящий, певно, думае вона. Аби знати ранiше, як воно все повернеться. А ще злi язики сусiдiв – кинув доньку, i власна безсилiсть залагодити конфлiкт. Ганна Михайлiвна довго мовчала, не втручалася у нашi з Ольгою стосунки, врештi i в неi терпець урвався. Пам'ятаю нашу розмову. Теща не пiдвищувала голосу, не звинувачувала мене у всiх грiхах, лише з докором глянула й розсудливо мовила:

– Бачиш, що ти з нею зробив?! – Вона кивнула у бiк Ольги, яка сидiла на канапi й плакала. – Кому потрiбне таке життя? Не виходить у вас, то не мучте одне одного.

– Знову винен? – злiсно кинув я. – Не так повернувся, не те сказав, пiзно прийшов – одразу iстерика, плач! Затримався трохи, ну i що? Маю я право врештi-решт поговорити з товаришем, навiть випити чарку i прийти додому на пiвгодини пiзнiше?

– Яких пiвгодини?! Ти приплентався в одинадцятiй! Совiсть у тебе е? А в якому виглядi прийшов? Вiд тебе на кiлометр тхне перегаром! – втрутилася в розмову Ольга.

– В якому? Нормальному! З другом дитинства два роки не бачились. Посидiли трохи, випили по чарцi, провiв його на вокзал, – виправдовувався я. – Ти i так усiх моiх друзiв порозгонила! Нiхто навiть у гостi не приходить, бо знають – Ольга буде злитися, ходитиме набундючена, наче iндик. Хiба це нормальне ще, товариш приiхав у вiдрядження, а я його не можу запросити додому?

– У тебе жiнка, дитина. Якi можуть бути друзi?! У першу чергу про сiм'ю треба дбати, – озвалася Ганна Михайлiвна. – ось, що я тобi, Іване, скажу: або ти вiзьмешся за розум, або…

Вона не договорила, однак я усе зрозумiв, i мабуть, тодi вперше подумав про розлучення…

Лiс скiнчився, стежка бiгла в долину, до рiчки, де за дерев'яним мостом виднiвся наш пансiонат. Наш пансiонат… Як швидко я звик до цього слова, хоч минуло три мiсяцi. Три мiсяцi, i як круто змiнилося мое життя! Тiльки тепер нарештi почав дихати на повнi груди. Усе, що було ранiш, промайнуло, наче сон. Чорно-бiлий, безбарвний, порожнiй сон… А може, й не порожнiй. Не змiг помiтити суттеве, важливе, не змiг вчасно зупинитись, подумати, повернути життя туди, куди потрiбно. І тепер тiшу себе думкою, навiюю, обманюю, що колись було погано, а зараз добре. Що живу з враженням, наче прийшов з фронту. Немае бiльше обстрiлiв важкоi артилерii нi на роботi, нi вдома, немае постiйних бомбардувань скаргами: в сусiда е, а в тебе нема. Нiхто тебе не смикае, не дорiкае, не повчае, живеш i чиниш, як вважаеш за потрiбне…

– Здоров, Іване, здоров, кажу! – Так замислився, що одразу й не почув вiд прохiдноi голос Сидора Прокоповича, сiмдесяти дворiчного пенсiонера, колишнього робiтника лiсгоспу, нинi – працiвника нашого пансiонату.

Сидiр Прокопович поволi пiдвiвся з лави, бадьоро й привiтно простягнув руку. Привiтавшись, поправив зелений, ще лiсгоспiвський кашкет i, хитрувато мружачи очi мовив:

– Бачу, ти дарма час не гаеш. Правильно! А то, один та один. Жiночка, я тобi скажу – на всi сто! Молоденька, двадцять лiт, не бiльше.

– Тридцять шiсть, – уточнив я.

– Нiколи б не подумав, – здивувався старий.– І як вони вхитряються такими молодими бути? А ти – молодець, уже встиг i познайомитись! Грiх таку гарну жiнку пускати одну на курорт. Грiх, iй-бо грiх! Моя стара бурчить, кидай, каже, Сидоре, пансiонат, та пильнуй лiпше город. Грушку-лимонку, що вiд дороги, цiеi ночi геть-чисто обчистили. А з копицi сiна таке зробили, наче по нiй усю нiч трактор iздив. Мало iм уже лiсу, i по городах любляться. Я оце вчора ходив по гриби, за Якiвець, там, де бурову вежу збудували, i застукав одну пару, п'ять метрiв вiд дороги. Бачу, голi ноги…

Сидiр Прокопович, якщо його вчасно не зупинити, буде теревенити пiвдня. Ох i любить старий побалакати! Покритикувати сучасну молодь, подискутувати про полiтику, переповiсти цiкаву статтю з газети. На лавi – купа свiжих газет, журнал «Огонек». Мабуть, ще не встиг прочитати, а то б вiн одразу, обзирнувшись довкола, чи нiхто не пiдслуховуе, тихо й довiрливо сказав би:

– Головного редактора посадять, ще трохи – i сяде, точно тобi кажу! Таке друкувати… i не боiться, чортяка! Якби рокiв три-чотири тому, поклав би партiйний квиток i до Сибiру б загримiв. А тепер – перестройка.

Часу в мене було обмаль, зранку вiд директора одержав термiнове завдання: у двох кiмнатах третього корпусу поставити батареi водяного опалення. Я дав можливiсть Сидору Прокоповичу доказати про голi ноги, i для годиться, запитав:

– Де це ви бачили бурову вежу? Я три мiсяцi тут, усi околицi обходив, i про бурову нiчого не чув.

– Кiлометрiв шiсть звiдси, ондечки, за тою горою, – старий показав рукою у бiк Якiвця. – Десять рокiв тому отих веж було до дiдька. Казали геологи, що в нас нафта е, але дуже глибоко. Тодi не змогли дiстати, тепер знову приiхали. Але вже iншi, цi газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механiзмiв усяких понавозили. Ти ж на буровiй працював, мусиш знати.

– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як нiж у серце. Як-не-як – п'ятнадцять рокiв вiддав неспокiйнiй роботi. П'ятнадцять рокiв – i такий сумний фiнал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехнiком. Здаеться, i працював непогано, i чинив по совiстi, а все полетiло шкереберть. Чому пiрамiда, яку довго i старанно будував, у один мент розсипалася на дрiбнi шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якiй не поталанило в життi, яка не змогла пристосуватись до обставин i в результатi – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотiлося. Зараз старий почне розпитувати, спiвчувати. – Гаразд, пiду я, Прокоповичу, хлопцi чекають. Пiсля роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.

– Бувай, – буркнув старий, невдоволений, певно тим, що невдячний спiврозмовник трапився, i знову всiвся на лаву. Здiйняв з голови зеленого кашкета, поклав його поруч себе. Блиснув на сонцi жовтий лисий череп, а на лобi виразно-червона смужечка вiд кашкета. Взяв покоробленими старiстю пальцями журнал «Огонек».

Настрiй був зiпсований Ольжин приiзд, балачка про буровикiв. В душi заворушилися згадки. Неприемнi згадки, наче холодний густий туман, заполонили свiдомiсть. Невдаха, невдаха… Нi, невдахою себе я не вважаю. Чому ж тодi усе полетiло шкереберть?

2

Перше, що вiдчув, коли вийшов з кабiнету шефа – полегшення. Наче тягар скинув з плiч. Дихати стало легше, прудкiше опрацювала думка. Як-не-як, переживав, хвилювався. Могло бути й гiрше. Як я тодi показався б на очi Ользi, якби шеф сказав писати заяву на звiльнення? Про догани вона нiчого не знае, гадае, якщо чоловiк працюе день i нiч, у вихiднi викликають на роботу першого, то цiнують його, як вкрай потрiбного для виробництва спецiалiста. Таких не звiльняють, таким дають премii, грамоти, фото вiшають на дошку пошани, такi швидко крокують угору по службових шаблях. Правда, не в нашому управлiннi. У нас крокувати вгору надзвичайно важко. Будь ти здiбним, розумним, сумлiнним, але якщо не з оточення шефа, не кум, брат, сват Івана Івановича, чи Петра Петровича, то процес сходження для тебе надовго припиняеться. Дослужишся до старшого iнженера чи начальника змiни – гора. Далi – стоп, бiг на мiсцi, повторення пройденого. А, не дай Боже, спiткнешся, то так i будеш працювати до пенсii, нiхто про тебе не згадае, нiхто не простягне руку. Та й нащо начальниковi тримати бiля себе здiбну, розумну людину? Яка б мислила iнакше, мала свою думну i прагнула повернути колесо виробничого механiзму в iнший вiд шефа бiк? Небезпечно, краще отих iнiцiативних та совiсних тримати на вiддалi.

Важко також влаштуватись до нас на роботу. Робiтником – будь ласка, а iнженером… Влаштовувався вiсiм рокiв тому, знаю.

Вiдпрацювали ми з Ольгою п'ять рокiв на Крайнiй Пiвночi пiсля закiнчення iнституту, вирiшили перебратись на материк. Іванка росла в дiда i баби, сповнилось iй чотири роки, Ольга без доньки страшенно сумувала, сказала твердо: все, досить, бiльше на Пiвнiч не поiду. Пiшов я шукати роботу в управлiння бурових робiт, де якраз розширяли штати, випадково довiдався.

– Цибрак Іван Миколайович, працювали бурильником, майстром, старшим iнженером, начальником змiни, – гортав мою трудову книжку тодiшнiй головний iнженер Сидорак, – щось прiзвище ваше знайоме… Чи не ваш родич працюе в обкомi партii?

– Нi, то однофамiлець, – чесно зiзнався. – Я – не тутешнiй, дружина моя з мiсцевих.

– А батьки ii хто?

– Тато працюе на заводi, мати – домогосподарка.

– Ясно, – вiдказав головний iнженер, – е в нас посада iнженера технологiчного вiддiлу, але…

Сидорак примовк, звiв на мене хитруватi очi. Вагаеться, чи потягну, подумав я, кожного й не вiзьмуть, хтозна який з тебе спецiалiст. Потiм вiн додав:

– Але то не так просто. Треба… – Сидорак знову зробив паузу i глянув на мене теплим батькiвським поглядом..

– З роботою я впораюсь, – наiвно запевнив, не второпавши куди хилить головний iнженер. – Працював два роки в технологiчному старшим iнженером i три роки на виробництвi. Осi гляньте, яку менi характеристику дали.

Вiн довго вивчав папiрець, комусь телефонував, радився, наводив якiсь довiдки, одне слово, зволiкав i чекав, а я нiяк не мiг зрозумiти, що йому врештi треба, яка одержана од мене iнформацiя не влаштовуе головного iнженера. Нарештi Сидорак сказав:

– Зайдiть днiв за десять. Начальник заборонив категорично приймати без нього iнженерiв. А начальник тепер – у вiдпустцi.

Приходив не раз. Начальник направляв до головного iнженера, головний iнженер до начальника. Крутили, вертiли майже мiсяць. Я все гадав, що вони хочуть, навiщо такi формальностi, адже не начальником вiддiлу беруть, а звичайним рядовим iнженером на скромненький окладом сто сорок карбованцiв у мiсяць. Уже й терпець у мене урвався, нерви не витримують, ледь не кричу: досить за нiс водити, кажiть, берете на роботу чи нi? Допомiг Петро Петрович, майбутнiй мiй начальник – керiвник технологiчного вiддiлу.

– Неподобство! Хто, хто, а ти нам якраз пiдходиш, – коротко кинув, завiзував заяву, вiднiс до шефа.

Хлопцi у вiддiлi зустрiли насторожено, розпитали: як i що, звiдки приiхав, привiтали з новим мiсцем роботи. Пiзнiше Володя Дейбук, вiн теж працював на Пiвночi начальником змiни, але перед тим, як потрапити у вiддiл, два роки гарував робiтником вишкомонтажного цеху, узяв за лiкоть i тихенько, щоб нiхто не почув, запитав:

– Іване, зiзнавайся, скiльки дав?

Я вибалушив на нього очi. Нарештi утямив, чому мене одразу не взяли на роботу.

– Нi, Володю, не дав i давати не буду.

Одного разу я давав… Добре пам'ятаю той випадок. Тодi ми прибули з Ольгою у вiдпустку, Іванцi було три роки. Мали iхати втрьох до моря. Заболiв у мене зуб, звернувся в стоматологiчну полiклiнiку.

– Дивись, не осоромся, не забудь лiкаревi, коли запломбуе зуба, дати десятку, – строго сказала Ольга.

– Я не вмiю, – пригнiчено промимрив, – нiколи не давав, Я навiть не знаю, як те робиться.

– У нас всi дають, це тобi не Крайня Пiвнiч. Учись давати, якщо хочеш навчитися жити. Звернеш у рурку i тихенько опустиш лiкаревi в кишеню. Головне – аби нiхто зi стороннiх не бачив.

– А якщо халат без кишенi? – наiвно запитав я.

– Не переживай, в них у всiх великi кишенi. Чим кращий лiкар, тим бiльша кишеня.

Лiкарка була молода, симпатична. Я вертiвся, у крiслi як дзига, мене тiпало, червiнець пiк пальцi. Так не хвилювався ще нiколи. Пiт скропив чоло. Роззирнувся довкола, наче злодiй, витяг зiм'яту асигнацiю i хотiв було вкинути, як повчала Ольга, у кишеню бiлого халату. Однак сталося непередбачене. Лiкарка вiдреагувала на мiй доброчинний жест досить дивно: строго вiдвела руку, ще й висварила як школяра, котрий зеленого уявлена не мае про правила хорошого тону. Менi стало соромно, вибачився, подякував, вибiг з кабiнету, наче опльований, i вiдтодi вирiшив твердо: нiкому нiколи не давати. Краще нехай зуб болить, але щоб отак переживати, соромитись…