скачать книгу бесплатно
Небезпечний свiдок
Анатолiй Сергiенко
«Небезпечний свiдок» – гостросюжетний пригодницький твiр, де захоплююче розповiдаеться про те, як колишнiй енкаведист за допомогою найманцiв органiзовуе акцii по вилученню документiв, якi свiдчать про його злочини. Дiя вiдбуваеться в серпнi 1991 року напередоднi вiйськового перевороту в Москвi (ГКЧП). Головний герой i гадки не мав, що його невинний флiрт з жiнкою репресованою радянською владою обернеться для нього небезпечною сутичкою з пiдступним i жорстоким ворогом – КДБ.
Анатолiй Сергiенко
Небезпечний свiдок
1
Зуби цокотiли вiд холоду, череп розколювався, ломило тiло, я лежав скоцюрбившись, i не мав сили навiть поворухнутися. Лише мозок справно працював, шарпав мене у минуле, примушуючи думати, згадувати…
Де я? Що зi мною? Темно, як у могилi. Запах льоху, землi, картоплi гнилоi. Лiкоть уперся у щось тверде, ноги далi не розгинаються. Може, мене поховали живцем i я лежу в трунi? Закопали, зараз пiдведу голову, а вона упреться в наглухо забите вiко? Скiнчиться повiтря, почну задихатися, кричати, гупати, волати про допомогу, зiйду з глузду вiд жаху, серце розiрветься i тодi – кiнець. Легкий, раптовий. А як серце витримае, не збожеволiю, i останнi хвилини будуть довгими, болiсними?…
Волосся заворушилося на головi. Раптом i справдi вiдчув бiль у грудях, наче хтось раз по раз штрикав голкою в серце, i менi здалося, що бракуе повiтря. Невже смерть? Отак непомiтно вiдiйти, загинути по-дурному, не знаючи за що? Бовдур, нiкчема! – подумки картав себе, – не мiг сповiстити мiлiцiю, лишити спiд! Кинувся у вихор пригод, бавлячись, як дитина, в дорослу небезпечну гру, адже здогадувався, з ким маеш справу. Ех, прикро, боляче, страшно!
Спробував простягнути ноги – дошка! Невже закопали? Як нестерпно болить голова, дзвенить, ось-ось лусне. І рука не слухаеться, онiмiла, здерев'янiла, пальцi не гнуться. Спокiйно! – наказав собi, – не скигли, не панiкуй, ти ще живий, ще не згас. Перевернувся якось горiлиць, облизав сухi пошерхлi губи. Хотiлося пити, в ротi пересохло, неприемний металевий присмак. Чим вони мене напахтичили, нагодували, що дотепер не можу вiдiйти? Здаеться, i руку кололи. Спочатку з газового балончика чвиркнули, потiм по головi вдарили, оглушили для певностi. Кинули на задне сидiння. повезли… Могли й одразу вбити, щоб не мучився. Розрубати на частини, закопати у рiзних мiсцях, навiщо на труну витрачатись? Це ж яким звiром треба бути, щоб живого поховати! А може, не закопали?…
Обережно, побоюючись, поволi, сантиметр за сантиметром, почав зводити догори праву руку. Ще трохи, ще… Вiка не було, рука зависла в повiтрi! Швиденько обмацав довкола себе. Дерев'яна, змокрiла, ковзка вiд сиростi пiдлога, оббита дошками стiна, а це що? Металевi, гофрованi сходи дотри.
Якось звiвся на рiвнi. В головi одразу запаморочилось, блювота пiдступила до горла, схопився руками за поручнi, аби не впасти. Сплюнув гiрку смердючу слину. Занудило, поплили темнi кола перед очима. Блював так, що, здавалося, кишки повискакують назовнi. Що вони зi мною зробили, подумав, якоi гидоти я наковтався? Постояв трохи. Стало легше, в головi прояснiло. Переборюючи бiль у суглобах, почав дертися догори. Зойкнув вiд рiзкого болю i мало не знепритомнiв – голова вдарилася об ляду. Намацав на потилицi здоровезну гулю. Могли й череп розсадити. Чим вони мене вгрiли? Рукояткою пiстолета, кастетом, свинчаткою? Спробував пiдняти ляду – не пiддасться. Замкнена iз зовнi, збагнув я. Вiдчув легенький протяг. Потягнув нiздрями повiтря – вловив запах бензину. Далекий, ледь чутний, наче вiтер заносить з вулицi. Де я? Напружив слух. Тихо, нi шелест. Мабуть, мене кинули у пiдвал, нагорi – гараж чи прибудова до будинку. Треба пошукати залiзний предмет. щоб пiдважити ляду, виламати завiси, вирiшив я.
Спустився сходами назад. Навпомацки рушив попiд стiною, обмацуючи ногою пiдлогу, як спiлий цiпком землю попереду себе. В кутку виявив купу лахмiття, шматки зотлiлого одягу з неприемним запахом. Надибав на залiзнi дверi. Теж замкненi. Замок навiсний, амбарний. Бiля дверей стояв великий ящик чи скриня, не розбереш, кришка була iз завiсами. Спробував вiдсунути – важкий, наче залiзяками напханий. Певне, всерединi iнструменти, зрадiв я. Лише трохи вiдсунув убiк кришку, аби запхати руку, як з жахом вiдскочив убiк – у нiс вдарив солодкуватий трупний сморiд.
2
Отой тихенький внутрiшнiй зойк, що пiдступно вп'явся в свiдомiсть, мене таки збив з пантелику. Одразу думка спинилася, свiт захитався, я закляк на мiсцi, розгублено й онiмiло вдивляючись у нiжний профiль ii обличчя. Задихав частiше, аби вгамувати хвилювання i хутчiш вивести себе з неприемно-оторопiлого стану. Розкритим ротом ковтнув повiтря i раптом виразно вiдчув, що все довкола знову набирае звичнi контури. І стiни кафе «Млинцi», обклеенi синьо-жовтими дивовижними шпалерами, схожими на могутню хвилю прапорiв мiтингових баталiй, i охайнi квадратнi столики, вкритi чистими бiлими скатертинами, i ця вродлива молода жiнка, котра стояла в черзi попереду мене, тримаючи порожню тацю у правiй руцi.
Я впiзнав ii одразу. По соромливiй лагiднiй усмiшцi на вишневих опуклих, смiло й гарно розтулених устах та урочисто-щасливому виразу обличчя. Ота пiднесена врочистiсть, що аж свiтилася iз середини, ще вчора мене здивувала i я подумав, що не часто в наш неспокiйний, густо всипаний негативними емоцiями час можна стрiти таке осяяне радiстю лице. Невже й справдi це та жiнка, яку вчора показували по телевiзору? У мене погана зорова пам'ять, але, якщо хтось дуже сподобаеться, запам'ятовую надовго.
…Жiнка давала iнтерв'ю на майданi бiля театру перед початком мiтингу бородатому молодиковi, котрий безсоромно пас ii очима i хвацько розтулював рота, з якого кулею вилiтали слова-запитання. Голова жiнки була перев'язана стрiчкою з написом «Я голодую», здаеться, якийсь театр, а iх у мiстi чотири, оголосив одноденний полiтичний страйк. Бiгли маленькi лiтери. Встиг прочитати, що вона член партii, якоi саме – не розiбрав, але не комунiстичноi, бо поряд з жiнкою хтось тримав плакат: «КПУ- КПСС – до суду!». Зате пам'ять чiтко зафiксувала iм'я та прiзвище чарiвноi мiтингувальницi – Наталя Гайдук…
Невже вона, на мить засумнiвався я? Припинила голодування, чи театр, в якому вона працюе, органiзував акцiю лише на один день? А сьогоднi всi дружно вийшли на роботу i в обiдню перерву кинулись по кафе та кав'ярнях?
Жiнка розрахувалася бiля каси i попрямувала у куток, де стояло кiлька вiльних столикiв. Поклала тацю на стiл, зграбним рухом швиденько зняла з плеча чорну шкiряну сумочку, вкинула в неi гаманець з грiшми i почепила на спинку крiсла.
Я замовив млинцi з медом, котрi власне й були причиною щоденного вiдвiдування кафе, i нахабно рушив до ii столика.
– Бiля вас вiльно? – стишено запитав, роззираючись, наче й справдi всi столи були зайнятi i менi нема, де примоститися.
– Вiльно, – не пiдводячи голови, вiдказала вона.
З чого почати розмову, мiркував я? Про полiтику говорити не хотiлося – набридла добряче всiм. Тут, либонь, щось нейтральне, буденне, але все ж розумне треба сказати. Однак голова була порожня, жодноi доречноi думки, лише тупе, настiйливе бажання заговорити, познайомитись.
– Даруйте, чи не вас учора показували по телевiзору? – нарештi зважився я.
– Мене, а що? – якось стомлено вiдказала, краем ока насторожено зиркнула на мене, посмiхнулася i соромливо опустила додолу очi, мабуть, згадка про мiтинг нагадала щось свое, особисте.
– Сподобалися вашi вiдповiдi бородатому молодиковi, котрий брав у вас iнтерв'ю. Ви менi нагадали героiню роману Френсiса Скотта Фiцджеральда. До речi, вам подобаеться його проза? Вiн багато писав про артистiв.
– Подобаеться, – коротко вiдказала незнайомка.
– Тепер не дуже й почитаеш художню лiтературу, часу не вистачае. Всi борються, мiтингують, голодують, у чергах стоять i лишень газети читають. Вибачте за безтактнiсть, але ви, мабуть, давно не брали в руки художньоi книжки? Не можу стриматись, професiйна цiкавiсть.
– Давно, що правда, то правда… А ви хто – журналiст? – звела вона на мене очi.
Ой, не втопитися б у цих, кольору стиглих каштанiв, бездонних очах-озерах, не пiддатися жiночим чарам, стримати емоцii, що, наче вулкан, пробуджуються…
– Нi, не журналiст, звичайний iнженер, працюю на заводi…– мовив я, i примовк, мiркуючи, чи казати, що вийшла моя перша книжка в столичному видавництвi, отже, якесь незначне вiдношення до лiтератури маю, чи про цей значний факт бiографii змовчали? А як хочеться витягнути з торбинки свою книжку, що пахне ще фарбою, позавчора дружина принесла один примiрник з десяти авторських, надiсланих з видавництва, i подарувати чарiвнiй незнайомцi з дарчим написом. Так хочеться, що рука сама тягнеться. Хвалько, знайшов чим тiшитися, однiею повiстиною в вiсiм друкованих аркушiв! Отож бовкнув, що iнженер, тепер чекай байдужого позiхання з легким поляпуванням нiжною долонькою по чутливих вустах. З цим суб'ектом усе ясно. Інтелект не той, рiвень освiченостi, коло iнтересiв… Треба ще щось сказати про лiтературу, бо на цьому наше знайомство скiнчиться. І треба ж було таке ляпнути! Краще б сказав – журналiст, закiнчив мiсцевий унiверситет, працюю в незалежнiй газетi, прилетiв учора нiчним рейсом з гарячоi точки, де брав iнтерв'ю в бородатих хлопцiв на передовiй. – Зараз перебуваю в лiкарнi. Бачите отой будинок, – я показав рукою у вiкно, – великий, двоповерховий? Там я лежу, точнiше, лiкуюсь у лорвiддiленнi обласноi лiкарнi. За Польщi то була лiчниця, тобто лiкарня, для бiднякiв.
– Вас погано годують, чи iсти зовсiм не дають? – запитала жiнка. – Коли ви ходите ще й в кафе…
– Годують добре, але млинцi з дитинства люблю. Та й, окрiм того, вiдчув, що тут вас зустрiну. Інтуiцiя пiдказала, внутрiшнiй голос. Бувае ж таке, що людина одразу сподобаеться, що закохуються з першого погляду! – вихопилось у мене, i, щоб було бiльш переконливо, додав: – Коли побачив вас по телевiзору з бiлою пов'язкою на чолi, зрозумiв, що пiсля одноденного голодування ця чарiвна жiнка обов'язково прийде сюди, де готують найсмачнiшi в мiстi млинцi.
Однак розговорити ii не вдалося. Жiнка мовчала. А час збiгав, i я захвилювався. Банальна балачка, подумав, примiтивна словесна полова, наiвна прямолiнiйнiсть незнайомого залицяльника. Для неi – нiщо, а для мене?… Власне, на що я розраховую? Видно, вона не з тих, з якими знайомляться на вулицi. Я опустив очi. Побачив спортивнi штанцi з дiркою на колiнi, розтоптанi кросiвки. Згадав, що в лiкарнi, не поголений, вранцi навiть холодну вiдключили воду, а про теплу хворi на другому поверсi лише мрiяли. Непримiтноi зовнiшностi чоловiк з порепаним обвiтреним обличчям i червоним простудженим носом, який аж нiяк не схожий на письменника-початкiвця. Я одразу змалiв, вiдчув себе незграбною комашкою, котра повзае по землi i з заздрiстю позирае в небо, де весело ширяють птахи-красенi. Куди менi до неi, до цiеi вишуканоi красунi! Стiй, все, приiхали. Зараз iз чарiвних бездонних очей викотиться жалiслива сльоза спiвчуття. Або ж вона скривиться, позiхне, байдуже хляпне довгими пальцями по ротi, потому витягне з сумочки монету, покладе тихенько на стiл i пiде геть. І треба ж було менi про лiчницю для бiднякiв згадувати!
Але жiнка не поспiшала витягати монету, з апетитом доiдала млинцi. Таемниче-зваблива посмiшка блукала на ii обличчi. Ще вчора я помiтив, що на мiтингу були здебiльш люди похмурi, а ось вона вiдрiзнялася вiд iнших. Звiдки в неi ота безтурботнiсть, задоволенiсть собою?
– Скажiть, якщо не секрет, чому вам так радiсно? – запитав. – Навiть на маленькому екранi телевiзора помiтно. Народ збуджений, хвилюеться, а ви весела й щаслива. Наше напiвголодне купонне буття з чергами й хронiчними дефiцитами зовсiм не стимулюе до радiсних емоцiй.
– А чим я, власне, маю бути незадоволеною? Собою, життям, владою? Я, вiдверто кажучи, щаслива, що дожила до теперiшнього часу, до серпня 1991 року. Радiю, бо Украiна буде самостiйною державою! А нестатки – явище тимчасове. Суть в iншому, чи не так?
– Звiсно, але ж протестуете, голодування оголосили, – заперечив я. – Якi можуть бути позитивнi емоцii на голодний шлунок?
– Можуть, i ще якi! Якщо не вiрите – спробуйте.
– Обов'язково, – пiсля недовгоi паузи, запевнив сусiдку по столу. – От тiльки, де взяти стрiчку з написом «Я голодую»? Може, ви позичите? Я поверну, якщо мiлiцiя не вiдбере. Або хоч покажiть, яка вона, чи ви ii з собою не носите?
– На жаль, дома залишила, – посмiхнулася жiнка. – Я ж не знала, що вас у кафе стрiну. В мене не так розвинута iнтуiцiя i внутрiшнiй голос, як у вас.
Вона крадькома глянула на чорного годинника. І годинник гарний i зап'ястя руки. Тоненьке, нiжне, з ледь помiтною сiточкою синiх прожилок. Поспiшае, збагнув я, або чекае когось. Призначила побачення, хвилюеться, жде. Коханця чи побратима по партii? Зараз вiн з'явиться. Молодий, вродливий, вiдомий у мiстi оратор по мiтингах. З теперiшньоi перспективноi молодоi хвилi борцiв за свободу й незалежнiсть, яких знае в лице народ, зустрiчае оплесками, проводжае вигуками: «Слава, слава!».
І справдi, до нашого столу прямував чоловiк рокiв сорока, мiцноi статури, чорнявий, у шкiряному пiджаку й сiрiй смугастiй кепцi, насунутiй на чоло. Кинулися у вiчi його широкi й довгi козацькi вуса, що звисали пiдковою до пiдборiддя. Аж рука засвербiла, так менi закортiло смикнути за краечок вуса – пересвiдчитись, справжнi вони чи приклеенi. Хто вiн? На оратора й лiдера партii не дуже й схожий. Швидше на керiвника ансамблю народних iнструментiв, або на актора театру. Було щось у ньому i вiд розквiтаючого бiзнесмена. Мабуть, вгодоване кругле лице, що пашiло здоров'ям, i погляд, хапливий, жорсткий, упертий. Погляд, з яким на базарi покупець вишукуе потрiбну йому рiч, щоб купити дешево й сердито. Прокинулась антипатiя, чи може, я навмисне вишукував у рисах обличчя щось пересiчне, неприемне?
