скачать книгу бесплатно
Морськi казки: Казки про мелюзину i морських людей
Сборник
У багатьох украiнських легендах вода виступае у ролi первинного хаосу, з якого формуеться свiтовий простiр. В однiй легендi, в якiй збереглося це архаiчне уявлення, розповiдаеться, що «з самого початку не було нiчого: нi неба, нi землi, а була тiльки тьма та вода, а Бог лiтав Святим Духом понад водою».
У народному уявленнi водяний простiр – канал зв'язку з потойбiчним царством, це мiсце, де мешкають душi «неправильно» померлих, тобто тих, хто рано пiшов з життя та не вичерпав свiй життевий потенцiал; такi душi стають нечистою силою – русалками, поторчатами, потопельниками, водяниками, болотяниками, з якою треба правильно поводитися.
Морськi казки: Казки про мелюзину i морських людей
Водяне царство
(Легенди, перекази та повiр'я)
У багатьох украiнських легендах вода виступае у ролi первинного хаосу, з якого формуеться свiтовий простiр. В однiй легендi, в якiй збереглося це архаiчне уявлення, розповiдаеться, що «з самого початку не було нiчого: нi неба, нi землi, а була тiльки тьма та вода, а Бог лiтав Святим Духом понад водою».
У народному уявленнi водяний простiр – канал зв'язку з потойбiчним царством, це мiсце, де мешкають душi «неправильно» померлих, тобто тих, хто рано пiшов з життя та не вичерпав свiй життевий потенцiал; такi душi стають нечистою силою – русалками, поторчатами, потопельниками, водяниками, болотяниками, з якою треба правильно поводитися.
З давнiх-давен люди шанували водянi джерела, це безумовно пов'язано з традицiйними уявленнями, що вода – джерело життя, вона мае життедiйну силу, яка сприяе росту рослин та взагалi розвитку життя усього живого на землi. У спецiальнi днi – Водохрещення, в канун Пасхи та на Івана Купала – вода освячуеться, набирае магiчноi сили. Таку воду використовували протягом року для лiкування вiд рiзних хвороб.
Шанування води, принесення iй дарiв та читання молитв бiля води спiввiдноситься з образом Параскеви П'ятницi, функцii якоi восходять до язичницькоi Мокошi – володарки темряви (нижчоi частини свiту), богинi родючостi, ii iм'я пов'язане з вологою, водою. Вона покровительствовала жiночому рукодiллю. Особливiстю шанування Параскеви П'ятницi було принесення та кидання у воду предметiв, створених жiночими руками: пряжi, холстiв, сорочок, рушникiв.
У казках водяний простiр – рiчка, море, океан або криниця – це межа мiж свiтом живих та мертвих, це канал зв'язку мiж свiтом людей та потойбiчним царством. Щоб потрапити у тридев'яте (незнайоме, потойбiчне) царство, герою треба побувати у водяному царствi.
Водяне царство чарiвноi казки – це свiт перетворень, свiт мiнливостей, який взагалi пов'язаний з чарiвництвом. У ньому мешкають такi фантастичнi iстоти, як морський цар (цар-риба, морський диявол, морський чорт, морське чудерство, морський петух, морський змiй), морськi люди (морське вiйсько), морськi конi, риба краснопера, яка приносить дарунки з морських глибин. А також у морi живе красуня-чарiвниця, якою милуеться весь природно-тваринний свiт: пташки починають спiвати, коли ii бачуть, сонце червонiти, та взагалi у природно-тваринному свiтi у неi багато родичiв та помiчникiв. Вона допомагае герою розгадати загадки та набути нових знань про процеси творiння, даруе йому чарiвнi предмети та повертаеться разом з ним до царства людей. Своi здiбностi, придбанi у природно-тваринному – Змiевому – царствi, такi чарiвницi використовують лише для створiння свого сiмейного царства та для захисту вiд злих чаклунiв та вiдьм.
Про створення землi
Коли Бог створив землю, вiн установив ii на рибi (або на двох рибах), якi плавають в морi. Кожнi сiм рокiв риба то пiднiмаеться, то знижаеться – вiд цього залежить, який буде рiк (багато чи мало буде у цей рiк дощу). Коли риба перевертаеться на iнший бiк, тодi бувають землетруси. Деякi кажуть, що риба, яка держить на собi землю, лежить звернута в кiльце та тримае зубами свiй хвiст; коли хвiст iз рота вискоче, тодi теж трапляються землетруси.
Існуе повiр'я, що землю держать на собi двi риби – самець та самка: коли самець – земля пiднiмаеться вище над поверхнею моря i в той рiк бувае мало дощу, а коли самка – земля стае ближче до води, тому весь рiк багато опадiв, рiчки та моря виходять з берегiв.
Вогонь i вода
Колись сперечався вогонь з водою, хто сильнiший? То що пiднiме вогонь полум'я, то вода й залле; де покажеться вогонь, то вода i лине на нього. Вогонь бачить, що не подужае, та й утiк в камiнь – там уже йому нiчого вода не зробить. Нема в свiтi мудрiшого й хитрiшого, як вогонь: вiн все чисто переробить. Потоне чоловiк, то хоть тiло витягнеш; а вже як згорить, то хiба попiлець згребеш в купку, та й то – вiтер дуне, то й розлетиться.
Бог, Христос i диявол
До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре – дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув ii в Ордань-рiчку.
Народився Христос. Прийшов час хреститься. Вiн пiшов до Орданi й прийняв хрещення. Став виходить iз води – Ордань загорiлась. Згорiла й скриня з розпискою. Пiшов Христос у пекло за душами, а диявол не пускае:
– У мене, – каже, – розписка е…
– Ну, покажи, – каже Христос.
Лукавий пiрнув раз – не знайшов, пiрнув удруге – не знайшов, пiрнув утрете, а Господь i заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся i пробив лiд рогами… Вискочив iз води, а Ордань знову замерзла.
Надворi мороз, вiтер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотiв у воду, так лiд товстий. Вiн i зостався мерзнути.
Христос питае:
– А що, дiстав розписку?
– Нема.
Взяв Христос i повипускав душi з пекла.
Вiд Водохреща до шести тижнiв баби не ходять прати сорочок, бо грiх: як баба ляпне сорочкою, то чорт i вскочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.
Чого дощ iде, як косять
Як сотворився свiт, прийшли Сонце, Вiтер, Мороз, Снiг до Бога за порадою.
– Що нам, – кажуть, – Боже, робити? Коли кому яку владу над землею мати?
Роздiлив Бог рiк на iх усiх.
– Ти, Сонце, – каже, – грiй, коли люди поле засiють, щоб усе росло. Ти, Вiтре, маеш дути, коли людям спека обридне. Тодi наганяй хмари. Тобi, Морозе, всю зиму можна сичати, та лiтом не докучати. Снiг хай береже землю вiд морозу.
А Дощ поки приплентався, то Бог уже всю роботу роздав. Доганяе вiн Бога вже на дорозi:
– Боже! – гукае. – А коли ж менi, менi коли йти?!
Подумав Бог, бо всю роботу, яка була в нього, вже роздав, та й каже:
– Коли просять.
– А, коли косять, – не почув на ходу Дощ. – Що ж, буду йти, як косять.
Та так i йде.
Потоп
Одного разу задумав Господь затопити землю i витопити всiх людей, якi тiлько були, та й каже до святого чоловiка:
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловiче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловiк i зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до мiри було. А чорт, як на збитки, прийде уночi та й усю його працю переробить не до мiри: там надрубае, там надпилить, там переструже, так що анi способу разом поскладати. А чоловiк бiдний нiчого й не знае: все теше та й теше, а тих i не змiряе…
Аж Господь iзнов говорить до нього:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото i кидае вiн тесати та пилити, зачинае складати… Але що вiзьме – усе не до мiри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у свiтi Божому? А взавтра потоп! Заламав вiн руки та й стоiть над дошками. А Бог йому i говорить з неба:
– Не журися, чоловiче мiй! Що довше, те стули, i буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кiнчай живо корабель, бо взавтра потоп!
Тiлько скiнчив вiн корабель, аж земля i зачала в морi потопати. Злiтаються пташки, збiгаються звiрi, а той вiдбирае зi всього по парi i впускае в корабель, iден тiлько сильний птах-носорожець не хотiв iти в корабель, за те його i покарав Господь, щоб вiн не гордiв зi своеi сили…
Ото упiрнула земля. Пливе корабель, пливе i носорожець, а птахи, бiднi птахи, так i кричать, так i б'ються в повiтрi. Уже, бiднi, i iз сили спадають, нiгде вiдпочити, – а носорожець пливе собi, i рiг його, як вiха, стирчить над водою. От тi птахи i сiдають на той рiг, сiдають та й сiдають, а носорожець тримае. Далi не витримав та так i впiрнув головою у воду. Птахи позлiтали та й знову сiдають, а носорожець iзнов у воду головою. І злiтали, i сiдали, аж поки зовсiм не втопили носорожця. Ото ж то тепер i пропали носорожцi з корiнням i насiнням.
Свята П'ятниця
Ось наварила я обiдати, спекла хлiб i сiла причесатися. Коли приiхали з поля син i невiстка. Пообiдали ми. Невiстка позолила сорочки, i сiли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечерi входить до нас якась жiнка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на лiктях подерта, i крiзь дiрки свiтило голе тiло. Ввiйшла i каже:
– Доброго вечора! А що ви сьогоднi робили?
А я й кажу:
– Спекла житнього хлiба, вмилася, зачесалась, а невiстка позолила сорочки, та й сiли удвох прясти.
– А ви, – каже, – забули, що сьогоднi Свята П'ятниця?
– І справдi, – кажу, – забула!
– Та ви, – каже, – хоч i пам'ятаете, а все ж у Святу П'ятницю i хлiб печете, i сорочки золите, й чешетесь, i прядете, а про те забуваете, що в п'ятницю нiчого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як i iншi, i що вона терпить за вас муки, коли ви ii не шануете!
Проказала це i скинула iз себе свитку, а пiд свиткою, виявляеться, нема нi сорочки, нi спiдницi, а голе тiло, та таке попечене, подряпане, поколоте, i по всьому тiлу пухирi такi величезнi, як буханцi.
– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, якi в мене пухирi? Коли ви печете хлiб, у мене вiдразу ж вискакують пухирi, коли ви золите сорочки, я вiдразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моему тiлi вiдразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.
Коли вона сказала нам це, ми вiдразу ж iз невiсткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця i каже:
– Ну, тепер прощавайте! Сьогоднi я вам нiчого не зроблю, лише дивiться ж – на майбутне не печiть житнього хлiба, не золiть сорочок, не прядiть i не чешiтеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому свiтi вас спiткае лихо, а на тому свiтi кипiтимете в смолi, i пектимуть вас, золитимуть i молотимуть веретенами, i терпiтимете ви те, що я тепер зношу.
Промовила i з тим пiшла.
П'ятниця
П'ятниця – молода дiвчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помiтить (а вона знае, що хто робить i що про неi думае), що хто-небудь протягом декiлькох п'ятниць пряде, пере бiлизну, луг робить для бiлизни, то вона приходить до того i просить, щоб той покаявся. Якщо не покаеться, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П'ятниця прийшла до одноi жiнки, яка прала бiлизну кожноi п'ятницi; вона переконувала ii, але та не послухалась. Тодi П'ятниця запропонувала iй:
– Що ти хочеш: я вiзьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?
Жiнка погодилася на останне. П'ятниця, помiтивши мiцне здоров'я жiнки, послала слiдуючу кару: жiнка одного разу в п'ятницю пiшла прати бiлизну на кладки, на неi кинулася жаба i вп'ялася в обличчя i нiяк не можна вiдiрвати. Тодi вона пiшла в Киiв, i там ii врятував один старик.
Рiчка Либiдь
Рiчка Либiдь пiшла вiд слiз Либедi, дочки якогось киiвського князя. Вона була чудова, як травневе сонце. З усiх краiв свiту з'iжджались молодi лицарi, князi й королевичi просити ii руки. Та княжна й знати, й чути не хотiла про весiлля. «Не пiду, та й годi!» – казала вона всiм.
Лицарi й королевичi хотiли звабити княжну своiм багатством, хоробрiстю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та нiщо не помагало. Королевичi порадились мiж собою, здвигнули плечима, припоясали булатнi мечi, сiли на своiх вiрних коней i роз'iхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палацi: не стало хоробрих лицарiв, нi прекрасних королевичiв. Княжна, як горличка в клiтцi, сидiла в своему опустiлому теремi; може, й хотiла б, щоб хтось приiхав, та нiхто не показувався.
Пройшло так кiлька лiт. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись iз палацу. Вона побудувала собi хатку за Киевом на горi й жила в нiй одним одненька. Сумним-сумним було молодiй дiвчинi чернече життя. Днi й ночi вона плакала. З цих слiз i пiшов струмочок, який i називаеться Либеддю. Гора, на якiй жила княжна, зветься тепер Дiвич-Горою…
Святе озеро
Пiшла жiнка з дочкою до церкви та десь по дорозi забарилася – давай бiгти. Прибiгла до церкви, а дзвiн на дзвiницi: «Бам-м-м!»
Жiнка з переляку як спiткнеться об порiг. Так i полетiла носом на пiдлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.
А дзвiн був на церквi, тож як почав провалюватися в землю, пiд водою опинилася i церква, i всi, хто в нiй був. Так i стало на тому мiсцi озеро, що зветься тепер Святим. А дзвiн, що був на церквi, в той день, коли вона пiшла пiд воду, дзвонить i тепер. Тiльки що пiд водою та не дуже чути.
Морськi люди (фараони)
Морськi люди повстали з тих египтян, що гналися за iзраiльтянами, коли Мойсей виводив iх iз египетськоi неволi, i потопилися в Чермному морi.
Коли Мойсей вiв народ еврейський через море, то Бог звелiв йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – i постав мiст через воду. А фараони (египтяни пiд проводом фараона) женуться за народом. Народ через мiст – фараони й собi на мiст. Тодi Бог прорiк до Мойсея:
– Махни рукою на мiст!
Мойсей махнув. Фараони були в цей час посерединi мосту, посерединi моря. Мiст миттю зник – i iх не стало. Бог так зробив, що води зiмкнулися, i вiд фараонiв не лишилося й слiду.
Коли iх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І конi iхнi, i зброя перетворилися на риб, i на рибах з коней постала шерсть кiнська, i шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять i шкури з них здирають, а м'ясо коптять. А iз шкур тих чоботи шиють: води тi шкури не терплять, а по сухому носити на рiк стане.
Бог для них i iжу особливу призначив.
Вони все довiдуються, коли буде кiнець свiта, i бажають, аби вiн прийшов якнайскорiше. Коли бувае шторм на морi, тодi фараони вистрибують з води, пливуть поблизу корабля i весь час питають:
– Чи скоро кiнець свiту настане?
На це питання треба вiдповiдати:
– Вчора свiт кiнчився, вчора!
Вони були б радi, аби свiт кiнчився, бо тодi вони знов перекинуться на звичайних людей.
Інколи морськi люди виходять на берег i марширують закутi в залiзо, а зброя iхня аж ряхтить до сонця.
Морськi люди
Як-то, кажуть, впiймали морську людину, а його впiймати дуже важко, тому що будь-яку сiть хвостом розрiже, вiн у нього як пила, гос трий. Так то кажуть, впiймали його та жив вiн у шаплику три днi, сидить, зiгнувся, очi витрiщив i ретельно так дивиться, а така ж, кажуть, людина, тiльки замiсть цицек – плавники, як у риби. Як випустили його у море, так вiн як пiрне, а як потiм з води та як загогоче, плавниками б'е, як долонями, тiльки нiчого не каже.
Сирени, мелюзини
Морськi жiнки (iх ще називають сиренами або мелюзинами) надiленi надзвичайною вродою: до пояса у них – голова, волосся, груди – все жiноче, од пояса – все як у риби. Вони мають чарiвний голос. Жiнки цi пiдпливають до кораблiв i починають спiвати. Якщо, за недосвiдченiстю тих, хто пливе на кораблi, iх не вiдганяти гарматними пострiлами, то вони так устигають захопити своiми спiвами, що всi на кораблi засинають, i тодi вiн перекидаеться.
Пiсень i казок народ сам не складае, а складають iх морськi жiнки i навiть перекладають на ноти. Струннi музичнi iнструменти теж дарунок з морських глибин. По суботах звичайно грае море, на поверхню його випливають й починають спiвати рiзних пiсень, якi потiм i виспiвуються всюди по мiстах i селах.
Жаба
У народному уявленнi, жаби – це зачарованi люди. Дехто каже, що на жаб перекинулися люди, якi потонули пiд час всесвiтнього потопу, хто, – що в жаб перекинулося вiйсько фараона, яке переслiдувало евреiв та втонуло в морi. У зв'язку з цим, самки жаби мають довге волосся та груди, а самцi – бороду. Настане час, коли вони знов перекинуться у людей, а тi люди, якi зараз живуть, стануть жабами.
Існуе повiр'я, що жаба колись була жiнкою, ii не можна вбивати, тому що тодi вмре хтось з родини, а сама людина захворiе.
Є одне повiр'я, що колись зустрiлася бабi-пупорiзцi на дорозi брюхата жаба, i за допомогу жаба вiддячуе бабi нескiнченним полотном, або полотном, яке у серединi продовжуе ткати маленька жаба.
Коли довго нема дощу, кажуть, що жаба зачинила джерело вологи, або сидить у криницi, i щоб вiдчинити дверi небеснiй водi вбивали жабу та вiшали ii на кущ. Також кажуть, що жаби починають квакати перед першим громом.
Жаба причетна до потойбiчного свiту, вона мае зв'язок з водяним та пiдземним царством. У чарiвнiй казцi вона – зачарована царiвна, але й сама чарiвниця, яка набула знань про процеси творiння у потойбiчному царствi та навчилася сама творити: вона дiстае з iншого свiту чарiвнi предмети або сама iх створюе, а тварини та природа допомагають iй. У неi залишаються родиннi стосунки з природою та деякими тваринами. Їi жаб'ячий вигляд тимчасовий, вона вмiе перетворюватися, але вигляд людини вона може прийняти, як тiльки царевич вiзьме ii за жiнку, тобто у казцi вона царiвна, яка вмiе творити свiй простiр (чари), свое «сiмейне» царство.
Змiя
